РОЛЬ УКРАЇНЦЯ ПЕТРА
Ректор Київської політехніки Петро Таланчук вже був народним депутатом СРСР, вже мав у кишені тимчасове посвідчення про це, а я лишень боровся із чотирнадцятьма моїми конкурентами, до яких належав і Герой Радянського Союзу, чорнобильський пожежник Леонід Телятников. Отож, ми зустрілися з уже легендарним ректором у Москві як нардепи від міста Києва. Петро вже звикся зі своєю перемогою, вжився у свою депутатську роль, а ми з Володимиром Черняком та Валерієм Грищуком були ще гарячі після «вуличних боїв» перших демократичних виборів, де вперше правдиво говорили з людьми, де вперше використовувався «компромат» і яскраві виборчі технології, де проти нас, демократів, воювали райкоми, міліція, КДБ. Петро Таланчук виграв вибори вже в першому турі, а ми втрьох ішли на довибори у тих округах, де вибори не відбулися...
У Москві у перші ж дні почалася політична «селекція», групування сил на всесоюзному рівні. Ми із Володимиром Черняком, мабуть, були найрадикальніші націонал-демократи в українській демократичній групі. Таланчук, Грищук, Щербак, Амосов — київські мажоритарники були, сказати б, обережнішими. Одначе, через кілька днів Петро Таланчук, котрий наче б представляв номенклатуру, вже був у групі бунтівників Андрія Сахарова та Бориса Єльцина. Нам із Черняком цей вибір дався легко, бо ми прийшли, вважай, з «вулиці», а Петро — з ректорського кабінету.
Та пишу цей коротенький спогад про свого товариша «буремних літ» боротьби за відновлення Української державності заради найголовнішого епізоду.
Докипав серпень 1989-го. До глибокої півночі засідав оргкомітет із проведення першого Установчого з'їзду «Народного Руху України за перебудову», який я очолював. Засідали на Банковій, у Спілці письменників. Один з'їзд готували в Україні, а запасний «аеродром» — у Литві, розуміючи всю складність «виїзного». Ми були готові і до другого варіанту, бо за десять днів до призначеного з'їзду у нас ще не було приміщення, в якому можна було б зібрати дві тисячі люду. На це не давав згоди ЦК КПУ, а без такої згоди — годі й думати про якесь приміщення.
Про палац «Україна» чи про Жовтневий не могло бути й мови, адже ми кинули виклик самій Компартії, яка ще міцно тримала монопольну владу. Ми знали, що Таланчук дасть нам величезну актову залу Політехніки, але за однієї умови, якщо на це буде дозвіл ЦК. Він був суворо попереджений. Петро мав усі підстави, щоб надійно «залягти в кущі» і чекати вказівки згори.
Івашко з Кравчуком володіли інформацією з КДБ, що Литва вже надавала нам «притулок», що там уже друкувалися наші синьо-жовті запрошення і мандати, що «Саюдіс» навіть брав на себе частину витрат.
Саме це і пришвидшило прийняття рішення Івашком, звісно, за санкції Горбачова. Ми отримали усний дозвіл, але знову-таки — за однієї умови: я як голова оргкомітету і Таланчук як ректор Політехніки підписуємо жорстку умову про те, що в залі не буде жодної «націоналістичної» символіки. Жоднісінької! Якщо така з'явиться — Таланчук мусить тут-таки викликати правоохоронні органи і закрити з'їзд. Це було його не право, а обов'язок.
Розуміючи, що ні він, ні я не зможемо проконтролювати делегатів і заборонити їм використовувати національні прапори, що компартійна вимога є нереальною, ми таки підписали той історичний документ, не дивлячись в очі один одному.
І ось заповнена вщент зала. Я збираю голів обласних делегацій і прошу єдине: не піднімайте прапорів до тих пір, поки не розпочнеться з'їзд, поки не доповість мандатна комісія, стримайте своїх людей бодай на годину!
Вихопився до зали «Козацький марш». Я вийшов на кін, надав слово Олесеві Гончарові. Тоді я став виголошувати свою програмну доповідь «Що ж ми за народ такий?..»
Коли підвів очі у зал — над головами делегатів уже майоріли саморобні синьо-жовті прапори. Хтось вдало придумав: їх прикріплювали до складаних вудлищ і легко здіймали у височінь.
Я кожної миті чекав, що ось-ось погасне світло, вимкнуться мікрофони, влетить до зали міліція з агентами КДБ...
Та горіло світло, майоріли прапори, я завершив виступ, передав ведення Дмитрові Павличкові, вийшов зі сцени, думаючи, що там мене жде переляканий або розлючений Петро Таланчук. Одначе його ніде не було.
Він з'явився лише через кілька годин і весело розповідав, як його «наждачили» у ЦК, а він переконував їх, щоб не наробили дурниць.
Отак тихо, без епатажу справжній українець Петро Таланчук відіграв свою справді історичну роль восени 1989-го.
P. S. А щоб уявити, що діялося тоді в Україні, досить ознайомитися з викладеним у заяві народних депутатів від України, яку вони надіслали на ім'я Михайла Горбачова.
автор: Володимир Яворівський, Народний депутат України, голова Національної спілки письменників України, Народний депутат СРСР (1989-1991)
час видання: 2008
03/03/2010
- Рубрики
- Усі
- Інтерв'ю з Президентом
- Інтерв'ю з проректорами
- Дистанційне навчання
- Науково-дослідна робота
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми студентів із інвалідністю