ВЕРШНИКИ І ПІШІ НА ПОВОРОТАХ ІСТОРІЇ
Досягнуте професорами Петром Таланчуком і Анатолієм Погрібним на ниві дерусифікаціі України не повинно загинути
Наприкінці червня цього року серед письменників поширились дві тривожні чутки: Президент України Леонід Кравчук усунув з посади міністра освіти Петра Таланчука, а перший заступник міністра, шанований нами провідний критик і літературознавець, палкий український освітянин професор Анатолій Погрібний перебуває останні дні на своїй посаді.
Почувши такі гіркі як для української інтелігенції звістки, ніхто з нас не вигукував розпачливо: "Як, чому?!" Всім було зрозуміло: Кравчук хоче сподобатися... ненависникам Українського Відродження. Іншими словами: щоб стати вдруге головою держави, він ВІДДАЄ НАЙКРАЩІ НАЦІОНАЛЬНІ КАДРИ В ЖЕРТВУ ВЕЛИКОДЕРЖАВНИМ РОСІЙСЬКИМ ШОВІНІСТАМ, які, можливо, милостиво посприяють йому утриматися на посаді Президента України.
У ті ж дні, я знаю, Олесь Гончар надіслав на ім'я Леоніда Кравчука телеграму такого змісту:
"Прошу не допустити свавілля стосовно звільнення за несправедливими звинуваченнями з посади першого заступника міністра освіти доктора філологічних наук професора Погрібного А.Г. Вважаю такий крок розправою неприхильних до українського державотворення сил над професіоналом, людиною принциповою, відданою справі духовного відродження України, що користується високим авторитетом серед творчої інтелігенції.
Академік-письменник Олесь Гончар".
Аналогічні телеграми, але вже на ім'я новоспеченого прем'єр-міністра України Віталія Масола, надійшли від Спілки письменники України та товариства "Просвіта". А у відповідь:
"Прийняти відставку міністра освіти України Таланчука Петра Михайловича згідно з поданою заявою.
Президент України Л. Кравчук".
Того ж дня з'явилося й інше рішення — Постанова Кабінету міністрів України від б липня 1994 року за № 461:
"Звільнити Погрібного Анатолія Григоровича з посади першого заступника міністра освіти України у зв'язку з переходом на іншу роботу.
Прем'єр-міністр України В. Масол".
До болю знайоме формулюваннячко. Це вже було, було. Тоді, за часів "збільшовиченої ери". Як тільки партійний чи державний діяч хоч на якусь йоту робив щось корисне для розвитку української національної культури, він миттєво щезав. За найкращого випадку — у зв'язку з переходом на іншу роботу". За найгіршого... від Биківні до Колими шукай сліди його.
Але про Таланчука і Погрібного не скажеш, що вони просунули справу відродження національної освіти лише "на якусь йоту". О ні! Ці двоє поважних державних мужів усього за два роки здійснили освітянський подвиг: якщо наприкінці 80-х років студенти, які навчалися у вузах українською мовою, складали по Україні всього 4—5 відсотків, то Таланчук і Погрібний піднесли цей показник до 37-ми відсотків. Суттєво! Або: якщо 1990-1991 року в середніх школах України навчалося українською мовою 44,7 відсотка від загальної кількості учнів, то на п'яте жовтня 1994 року маємо цифру 56,97 відсотка.
Недарма в злісно антиукраїнській шовіністичній статті якогось Железного (шкода, що для його брутального наклепу на святиню нашого народу — українську мову — надала сторінки одна популярна і патріотична київська газета) паплюжиться і добре ім'я Таланчука як міністра освіти. Що ж, саме на догоду отаким "железним" україножерам чинили свою розправу Леонід Кравчук та Віталій Масол.
Проте минув час. Пристрасті трохи вляглися. Тепер якнайсерйозніше маємо проаналізувати, сказати б, ЯВИЩЕ ТАЛАНЧУКА-ПОГРІБНОГО В ОСВІТІ. Як його назвати? Мені здається, найточніше тут слово — ДЕРУСИФІКАЦІЯ.
Мені заперечать, мовляв, про яку дерусіфікацію говоритимемо, коли РУСИФІКАЦІЯ ЙДЕ ШАЛЕНИМИ ТЕМПАМИ.
Так, згоден. Скажу навіть більше — русифікація ведеться нині значно потужніше, підступніше і, головне, відвертіше, тобто — нахабніше, ніж це було за доби УРСР. Долучився сюди, мабуть, і ФАКТОР РОЗДРАТОВАНОСТІ: "п’яту колону", імперські і проімперські сили вкрай дратує незалежність України. Наші вороги бояться, що Україна "і справді" може стати самостійною та ще й могутньою державою. Тому поспішають руйнувати економіку, грабувати Україну, нівечити духовність нашу. У цьому їм сприяє утверджена ще Л. Кравчуком та його угодовською політикою атмосфера НЕСПРАВЖНОСТІ нашої незалежності. Бо що таке відкриті кордони? Це не лише матеріальне спустошення України (дев'ять мільйонів чоловік щомісяця перетинає наш кордон, і кожен щось вивозить звідси!), а й ДУХОВНА ІНТЕРВЕНЦІЯ (сьогодні російськомовна література безконтрольно брудною повінню залила Україну), і посилена окупація українського села (грошовиті колонізатори з "російської" Півночі, Сибіру, Забайкалля вільно скуповують хати й земельні ділянки в українських селах, будують розкішні особняки і... русифікують село).
Стимулює русифікацію і "великодушність" українців, їхня покірна поблажливість у ставленні до ворогів Української Державності, їхня полохлива й ганебна відмова від будь-яких пріоритетів для української нації, що вимирає. Надихає русифікаторів і заява Кучми про надання статусу офіційної російській мові, а також - ВІДСУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО КУРСУ НА УКРАЇНІЗАЦІЮ, ЯКА Є ЗАКОНОМІРНИМ І НЕОБХІДНИМ ЯВИЩЕМ ДЛЯ ПОСТКОЛОНІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ.
Нарешті ще один "стимул" для україножерів — ВІДСУТНІСТЬ БУДЬ-ЯКИХ СТРИМУЮЧИХ ДЕРЖАВНИХ ЗАСОБІВ ПРОТИ РУСИФІКАЦІЇ. Раніше, за УРСР, русифікація йшла планово, в рамках "ленінської національної політики". Тож іноді вдавалося навіть скористатися тими "рамками".
Пригадую такий випадок. Мої діти ходили до Київської середньої школи № 179. Спочатку вона була українською. Потім відкрили паралельні класи з російською мовою викладання. З часом вона стала повністю російською. Наші українські класи перевели в нову, щойно, побудовану 186-у українську школу. Та, бачу, забігали батьки-перевертні й українофоби.. Листа складають до райвно, на "інтернаціоналізм" натискують, підлість готують. Швиденько написав і відповідну петицію, побіг на прийом до заврайвно. Чим я міг оперувати на захист української школи? Лише "ленінською національною політикою".
Завідувач — тип нікчемний. Сірий "совок". Вірнопідданість сиділа в кожній клітинці його чиновницького єства. Якби міг — він утопив би мене в склянці води. Але при згадці про "ленінську національну політику" він аж виструнчився. А тут я ще й звинуватив його в тому, що він ігнорує цю "політику". Довелося йому півтори години доводити мені, який він великий "ленінець" у національному питанні. І 186-а лишилась українською по цей день.
Або ще інша історія. Одержую читацький квиток у державній бібліотеці, що тоді носила ім'я КПРС. Хоча я заповнив анкету українською, квиток виписали російською мовою. "А чого ви ігноруєте ленінську національну політику?" — запитав я знічев'я співробітницю бібліотеки. Та, блимнувши ненависним поглядом, мовчки й роздратовано розірвала оформлений квиток і виписала новий — українською мовою.
А тепер? Заходжу до Радянського (!) райсоцзабезу міста Києва, аби в мою пенсійну книжку вписали "ветеран праці" (це, як відомо, дає право в метро їздити безплатно, для пенсіонера — це теж підмога). Настійно диктую співробітниці державної установи: "Пишіть "ветеран праці". Вона мовчки виводить велетенськими літерами: "Ветеран труда".
"Чого ж ви ігноруєте державну мову?" — запитую.
Визвірилася:
"А слихалі, что гаваріл Кучма?"
"Ось ви й повторіть, — кажу їй, що вій "гаваріл": за українською мовою зберігається статус державної".
Не хоче й слухати. Йду до завідуючої. Це — миловидна молода жінка, типова українська красуня. Чую: з колегою стиха розмовляє гарною українською мовою. Це дає мені право почати зі слів: "То чому ж..." Всміхається. Удає з себе дурку. А суть у тому, що ця чорнобрива гарна керівниця перебуває під сатанинською владою своєї підлеглої чужинки. Як і більшість українців...
І все ж русифікація нині — це не вулиця з одностороннім рухом. За кілька останніх років на терені України спостерігається природний процес дерусифікації. Я не кажу про українізацію. Бо це має бути конкретна широкомасштабна державна програма, твердий політичний курс. Це, на жаль, відсутнє. В історії нашій є видатний діяч-патріот — Микола Скрипник, але до його вершини сьогодні не сягають нинішній "незалежний" уряд і Президент України.
Проте маємо (я це стверджую!) дерусіфікацію. Як рішучий протест національно свідомих українців проти русифікації. Як альтернатива їй. І як засіб деколонізації України. Це початок духовного відродження нашого народу. Заради справедливості мушу сказати: процес дерусифікації спалахнув після утворення в травні 1987 року КЛУБУ ШАНУВАЛЬНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ПРИ СПІЛЦІ ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ.
Клуб має свою невеличку історію. В січні 1987 року я подав до редакції газети "Літературна Україна" велику статтю "А мова — як море". Знаючи боязку вдачу редактора, на публікацію не вельми сподівався. Тим більше, що один із керівників Спілки письменників шепнув мені на вухо: "Ти не дуже розпинайся про мову. Зараз такі вказівки надходять з ЦК, що страх. Закручують!" — "Ото, — кажу, — а я саме подав до "Літ. України" статтю на захист мови". — "Негайно забери назад. Поки вона не надійшла до парткому чи кудись вище".
Статтю я не забрав. "Будь-що-буде", — подумав.
Несподівано мені допоміг Олесь Гончар. Якось він у ті дні запитав редактора "Літ. України": "А чого ви нічого не друкуєте про мову?" — "А в нас є стаття Плачинди", — похвалився Борис Рогоза. "Так друкуйте її".
Закрутилося. Редактор навіть додому до мене завітав, аби я зробив потрібну вставку до статті за порадою Олеся Терентійовича. Публікація вийшла в світ 7 березня 1987 року. І одразу ж, того дня вранці, Борису Рогозі дзвіночок із відділу ЦК КПУ: "А що це ви таке друкуєте? Знайшли кого і про що. Чого не погодили? Негайно приходьте в ЦК". Не встиг редактор покласти трубку, як знову дзвоник — цього разу телефонував сам Івашко, тодішній секретар ЦК КПУ з ідеології. "Оце прочитав статтю Плачинди, — сказав він. — Добре написано. В такому ключі й продовжуйте". Рогоза ж, однак, пішов у відділ ЦК, куди перед цим викликали. І там його враз накрили мокрим рядном. "А Івашко іншої думки", — через хвилину-другу вставив Рогоза. Партійним меншим церберам української культури заціпило...
На статтю (в ній вперше порушувалося питання про надання українській мові статусу державної) надійшло багато відгуків. Один із них особливо схвилював мене — це лист відомого мовознавця, педагога й перекладача Івана Ющука, який писав: "ПРОПОНУЮ ОРГАНІЗУВАТИ РЕСПУБЛІКАНСЬКЕ ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ". Блискуча ідея! Ясна річ, одразу організувати таке товариство було нам не під силу. А ось створити Клуб шанувальників української мови — річ цілком реальна.
І ми з Іваном Ющуком скликали лицарів українського слова. На першому організаційному засіданні були присутні письменник Валерій Князюк, колишній в'язень сталінських концтаборів Євген Чередниченко із дружиною Вірою Никифорівною, нікому не знайомий ще Іван Заєць, мовознавець Іван Варченко, інженер Віктор Лінчевський, педагог Василь Лилик... Ні-ні, видатні українські поети —"живі класики" — тоді "не змогли" прийти. І так у них не "вистачало часу" приходити ні на жодне засідання Клубу шанувальників української мови впродовж чотирьох років його діяльності. Вони з'явились потім, коли клуб почав переростати в Республіканське товариство української мови. Тоді вони, провідні та славетні, енергійно відштовхнули першопрохідців геть, з назви Товариство української мови рішуче викреслили два останніх слова (аби, мовляв, нікого не дратувати), назвалися "Просвітою" і, що найважливіше для них, хвацько осідлали посадові крісла, які з'явилися з державного бюджету, та взяли під особисту опіку щедрі офірування діаспори. Ці вершники на поворотах історії, на відміну від професорів Таланчука і Погрібного, триматимуть свої ловкі, теплі сідла зубами, якщо навіть і втратять під собою коней.
А що ж робили ми, члени клубу, на громадських засадах? Передусім роздратували спілчанський партком, а також директора Будинку літераторів тов. Виноградського, який "принципово" виступив проти слова "української" в назві нашого клубу.
Найбільше, звичайно, ми дратували тодішніх ЦК КПУ, міністрів, КДБ та всіляку чиновницьку дрібноту. Ще б пак, ми, за духовного керівництва непогамовного Євгена Чередниченка, надсилали в усі належні інстанції листи з категоричною вимогою розширити сферу викладання предметів українською мовою у вузах, збільшити число годин для української мови і літератури в школі, повсюдно замінити вивіски російською мовою на українську, випускати агітаційну та популярну літературу на захист української мови, скасувати ганебну статтю закону про вибір батьками мови викладання для своїх дітей, натомість - КІЛЬКІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ШКІЛ МАЄ БУТИ ПРОПОРЦІЙНОЮ ДО ЧИСЛА УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ (це звучить актуально й нині). Для сьогоднішньої "Просвіти" це епізоди історії.
А тоді був рішучий і відчайдушний виступ гурту патріотів проти тотальної русифікації. Нині ефект цієї боротьби нульовий. Щоправда, нам вдалося встановити тісний контакт із Міністерством освіти — з патріотично настроєними працівниками цієї установи. Тільки й того.
Та я вірю, що ефект з'явиться згодом. Вірю, що й без високого сідла справжні вершники освіти Петро Таланчук і Анатолій Погрібний будуть гідними патріотами і активними учасниками духовного відродження нашої нації. А щоб більше було в них послідовників, я докладніше розповім про них, про цих двох визначних державних діячів. Про їхній досвід дерусифікації народної освіти. І про секрети їхнього успіху, що спричинився до розправи над ними.
Сергій ПЛАЧИНДА,
оглядач "Української Газети", письменник,
"Українська Газета", 1994 р.
автор: Сергій ПЛАЧИНДА, оглядач "Української Газети", письменник
видання: "Українська Газета", час видання: 1994
01/01/1994
- Рубрики
- Усі
- Інтерв'ю з Президентом
- Інтерв'ю з проректорами
- Дистанційне навчання
- Науково-дослідна робота
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми студентів із інвалідністю