Забути про РОМАНТИЗМ в освіті
МАБУТЬ, багатьом доводилося бачити, як розгублений садівник даремно намагався прилаштувати, прив'язати до плодового дерева щойно відламану вітром гілку. Щось подібне відбувається нині й в освіті, коли до стовбура стереотипів учорашнього, дещо романтичного, мислення "ліпиться" прагматична реальність нових економічних і соціальних умов.
Сьогодні жорстока економічна криза чи не найвідчутніше вдарила по освітянській галузі. І справа не лише в зарплаті, що її місяцями не одержують педагогічні працівники. Головна причина — навчальні заклади всіх рівнів зовсім не пристосовані для існування в екстремальних ринкових умовах. Спробую визначити, чому так сталося.
Понад чотири роки тому на хвилі ентузіазму відбувся Всеукраїнський з'їзд педагогічних працівників, скликаний з ініціативи колишнього енергійного керівника Міносвіти Петра Таланчука. Саме тоді колективною працею багатьох висококваліфікованих освітян було створено й ухвалено як основу освітянської діяльності Державну Програму "Освіта" (Україна XXI ст.). Та відразу виникла найбільша перешкода —фінансування. Ейфорія швидко поступилася місцем нагальним практичним справам, їх було безліч. Найважливішою проблемою, і це добре розумів міністр П. Таланчук, була невідповідність системи освіти новим економічним умовам і статусу України як незалежної держави. Це означало, що освітянська галузь потребувала багатьох серйозних змін, підтриманих і заохочених новою економікою. Йшлося насамперед про запровадження контрактної системи для вчителів і викладачів, багатоступеневу підготовку фахівців, працевлаштування випускників (скільки потрібно фахівців — стільки й готувати), перепрофілювання навчальних закладів за спеціальностями, запровадження платного навчання у найпрестижніших вузах. Так можна було практично відродитися нації, себто вирватися з лабет приниження й меншовартості. Фундаментом освіти мала стати рідна українська мова.
Отже, стратегічні завдання були, по суті, окреслені, й фактично почався процес реформування освіти. Але тоді, на жаль, ще мало хто уявляв, яким складним і важким виявиться той шлях. Бо ж реформування передбачає не лише перетворення, а й поліпшення. Останнього в нас поки що не сталося. Перше ж часто стає руйнівним процесом. Візьмемо вчителів і викладачів.
Протягом усіх цих років тривав процес скорочення кількості педагогів. В основному це був процес вимушений. Одні, спритніші та молодші, залишали навчальні заклади і йшли "іншим шляхом": хто оволодівав "човниковою" професією, хто проникав у комерційні структури, а хто, маючи відповідний багаж знань, мандрував за кордон. Найбільше пощастило тим, хто добре знав іноземні мови, бухгалтерську чи юридичну справу. У закладах освіти залишалися переважно люди пенсійного віку або ті, хто не вмів чи не бажав пристосовуватися до нових умов. Рівень професіоналізму в навчальному процесі почав падати, і цей процес триває й нині.
Безробіття і старіння в освіті постало на повен зріст. Водночас нові економічні умови примушують педагогічних працівників удаватися до незвичних і нехарактерних для них дій, щоб вижити самому й не опинитися за дверима навчального закладу. Наприклад, одна з київських міських нарад директорів шкіл засвідчила це досить промовисто: "Треба розвивати економічну діяльність закладів освіти". Ось до чого ми докотилися у школі — не до розвитку навчального процесу, а до шкільного бізнесу.
Так само шукають виходу з "глухого кута" фінансових проблем вищі навчальні заклади всіх рівнів акредитації та професійно-технічні училища. Бізнесом стали здавання в оренду зайвих приміщень (а часом і незайвих), вирощування сільськогосподарської продукції та випуск промислових товарів, які потім самотужки й реалізуються, і ще 57 платних послуг (затверджених Кабінетом Міністрів у січні цього року), які можуть надаватися державними навчальними закладами, у тому числі платне навчання іноземних і вітчизняних студентів на договірній і контрактній основі, виконання госпдоговірної тематики, наукові дослідження і розробки.
Таким чином держава примусила навчальні заклади заробляти собі на хліб і на масло.
Наскільки цей шлях виявиться життєздатним і чи не призведе він до втрати найважливішого — досить високого рейтингу фундаментальної підготовки наших дітей та онуків, покаже час. Щоб втрати були мінімальними, потрібно кардинально змінити управлінську діяльність навчальних закладів. Для цього має бути закладене відповідне методичне і законодавче забезпечення, чого сьогодні немає.
ЗБИТІ з пантелику й батьки з дітьми. У суспільстві відбуваються процеси розшарування. Слова "бідні" і "багаті" вже відображують цілком очевидні речі. Усе це найболючіше позначається на дітях. Фінансова можливість влаштувати своє "чадо" у престижну школу чи вуз відіграє нині не останню роль і у психологічному розмежуванні дітей та молоді. Елітні (чи, як їх тепер називають, "валютні") школи та вузи збирають забезпечених батьків, а отже, і дещо відмінних у своїх прагненнях дітей. На щастя, "мішком із грошима" не замінити розуму. Але від того не легше батькам, які не можуть заплатити потрібну суму не тільки у приватну, а навіть у державну школу. Бо ж тепер ні для кого не є таємницею, що, коли заклади недержавної форми власності беруть платню за навчання, так би мовити, законно, то державні, щоб вижити, змушені вдаватися до відвертих поборів.
Нині чітко визначилися "різні" діти. За "розвинутого соціалізму" були нібито "однакові", але тоді діяла прихована система ієрархії. Тепер усе називається своїми іменами. На одному із засідань парламенту прозвучали такі цифри: торік затримано понад 12 тисяч безпритульних дітей. А це —злочинність, наркоманія, малолітня проституція і, отже, бездуховність, соціальна і політична апатія тих, хто в майбутньому прийде нам на зміну. Чим усе це обернеться найближчим часом, коли ці діти виростуть і стануть самі батьками? У руйнівному процесі зовсім не останню роль відіграє "виховання" теле- та кіноекранами, що заповнені жорстокістю, насильством, відвертою порнографією...
Разом із тим наш "дикунський капіталізм" змушує і батьків, і дітей активізуватися, щоб вижити й не опинитися за бортом життя. Нерідко ми бачимо на вулицях хлопчаків, які продають газети, миють машини, а для багатьох студентів заробіток у вільний чи навіть у навчальний час став основним джерелом існування.
Дехто засуджує такі заробітки, особливо школярські. З цим не можна не погодитися. Але в кожної медалі є й зворотний бік: той, хто хоче здобути гроші працею, не полізе в чужу квартиру, не здійме в темному провулку руку на людське життя з метою пограбування. Отже, з такого хлопчика чи дівчинки, як то кажуть, можуть вийти люди. Привчати нас жити у правовому полі потрібно з дитинства, бо соромно жебракувати, вимагати чи красти, а заробляти гроші чесною працею — корисно і престижно. Ось до такого суспільства ми маємо прагнути. Може, тоді для нас не буде дивним те, що син, наприклад, якогось багатого шведського можновладця, продаючи газети, дістає собі кошти на дрібні витрати чи для того, щоб поїхати із друзями влітку на відпочинок, а англійський чи американський студент під час канікул заробляє гроші, щоб продовжити своє навчання. Саме з такого розуміння, гадаю, й починається розв'язання багатьох нинішніх проблем.
Як же всім нам, особливо некерівним особам, навчитися мислити "ринково"? Пригадую, скільки бурхливих емоцій викликали свого часу заяви про необхідність запровадження платного навчання. Та коли ще чотири-п'ять років тому це сприймалося мало не як замах на священні устої, то нині більшість людей розуміє, що без плати в освіті (як, до речі, і в медицині, шоу-бізнесі тощо) вже не обійтися. І тут ми не перші й не останні. Наведу лише дві країни, які часто ставимо за приклад як матеріального достатку, так і постановки освіти. Це — США і Японія.
Так, у США дошкільне виховання переважно платне, бо "школи малят" приватні. Діє в цій країні система шкільних округів, на які поділені всі штати, а шкільне самоврядування очолюють шкільні комітети, що обираються місцевим населенням на 3 — 4 роки. Комітети й вирішують практично всі шкільні справи, починаючи з бюджету й до забезпечення підручниками. Фінансування державних шкіл на 50 — 60 відсотків здійснюється з надходжень грунтового і прибуткового податків від місцевого населення. Решту 30 — 40 відсотків надходять від уряду штату. Отже, державні (або, як їх називають, громадські) загальноосвітні школи — початкові й "вищі" — вважаються безкоштовними, але вони фактично перебувають на утриманні населення. Приватні школи, в яких навчаються майже 15 відсотків дітей, засновуються, як правило, релігійними організаціями або приватними особами. Із цієї кількості близько третини учнів навчається в так званих елітарних школах, плата за навчання в яких нерідко вища, ніж в університетах. Ну, а здобуття вищої освіти у престижному навчальному закладі теж коштує чималих грошей.
В Японії початкові, середні, а також вищі навчальні заклади засновуються державною, префектурною і муніципальною владою, а також корпораціями на безприбутковій основі. Усі обов'язкові навчальні заклади (це 9-річне навчання в обсязі початкової й молодшої середньої школи) підпорядковуються муніципалітетам, а спеціальні — префектурам. Приватна освіта, так само як і в США, переважає в дошкільному вихованні — 88% та у сфері вищої освіти — 73%. Платність у молодших коледжах відповідно становить 91%, у школах спеціальної підготовки — 94%.
Ці приклади свідчать, що плата за навчання та виховання там є нормою. Але ж непорівнянними є їхні й наші економічні можливості. Економічна криза поставила наше суспільство в такі умови, коли чимало людей думає про те, що завтра їстиме, а не про те, в яку школу віддати дітей. Саме таке становище і змушує нас сьогодні вдаватися до крайньої форми протесту — страйків. Бо держава, яка не дає можливості заробити чесною працею на освіту, формує і відповідну психологію. Звичайно, одвічний інстинкт виживання примушує шукати вихід. Його знаходить окрема людина, знаходить окрема галузь, окрема держава.
Отже, час романтизму минув, починається тяжкий шлях усвідомлення нової реальності і, як наслідок, — час ПРАКТИЧНИХ ДІЙ.
СТРАТЕГІЧНІ напрями реформування освіти, окреслені кілька років тому, набувають тактичних форм. Нинішнє Міністерство освіти на чолі з Михайлом Згуровським намагається розрахувати й логічно осмислити свої рішення. Завдяки цьому стає реальністю нова редакція Закону "Про освіту", що відображає сучасний стан і сучасні відносини в освіті. Насамперед обов'язковими стали вступні іспити з української мови, а також оптимізація мережі навчальних закладів відповідно до нових соціально-економічних умов. Останнє охоплює безліч проблем. Це коригування структури підготовки спеціалістів, договірна система працевлаштування, укрупнення і перепрофілювання навчальних закладів, запровадження сучасних освітньо-інформаційних технологій і стандартів якості освіти, інтеграція її з іншими галузями та ін.
За останніх два з лишком роки зроблено істотні кроки в налагодженні співпраці академічної і вузівської науки, створено Державну акредитаційну комісію, що ставить під контроль навчально-виховну діяльність закладів освіти всіх форм власності. Міносвіти подало на суд освітянської громадськості концепції гуманітарної освіти та національного виховання, розробило нові програми із 71 професійного напряму з урахуванням міжнародних стандартів. Нині поступово запроваджується багатоступенева система освіти, а провідні вузи під'єднуються до комп'ютерної інформаційної мережі "Інтернет".
Зрештою на якісно новий рівень виходить міжнародне співробітництво як самого міністерства, так і окремих навчальних закладів: 60 наших вузів, наприклад, разом із провідними університетами Європи виконують міжнародні наукові проекти.
Відбувається інтенсивний обмін студентами, професорсько-викладацьким складом. Звичною стає участь у престижних міжнародних програмах та конкурсах.
Це — неповний перелік того, чим займається міністерство. На жаль, не все залежить від названої установи та її керівників. Навіть непопулярна постанова Кабінету Міністрів за N 1033 продиктована, безперечно, жорстокою необхідністю. Не від доброго життя зважилася держава на позбавлення учнів початкових класів безкоштовних гарячих обідів, на збільшення кількості учнів у класах та збільшення навантаження вчителів... Усе це зрозуміло. Але ж усьому є межа. І сьогоднішнє фінансування освіти, яке ледь становить половину потреб, уже засвідчує, що цю межу перейдено. Бо держава, яка не має чим оплатити своє майбутнє, тобто освіту, перебуває не лише в матеріальній, а й у духовній кризі.
В окремій публікації поговоримо конкретніше про проблеми сільської школи, яку зовсім кинуто напризволяще: дітей різних класів збирають в один клас, учителі розмовляють суржиком і не підвищують свого фахового рівня. Одне слово, всюди біда...
Українська газета 11.09.97
Ольга ГЕРГЕЛЬ,
оглядач "Української Газети" з питань освіти
автор: Ольга Гергель
видання: "Українська газета", час видання: 1997
14/06/2010
- Рубрики
- Усі
- Інтерв'ю з Президентом
- Інтерв'ю з проректорами
- Дистанційне навчання
- Науково-дослідна робота
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми студентів із інвалідністю