Петро Таланчук: "В Україні відбувається дика дискримінація приватної освіти. Найбільша проблема полягає у відсутності державного замовлення на підготовку фахівців"
Тала ПРУТКОВА, журналіст.
28 грудня 2012 року
Особливістю приватної освіти на пострадянському просторі є те, що вона почала формуватися у складних умовах перехідної економіки. Про те, як зароджувалася приватна освіта в Україні, і з якими проблемами доводиться стикатися керівникам недержавних ВНЗ сьогодні – наша бесіда з першим міністром освіти незалежної України, колишнім ректором Київського політехнічного інституту і нинішнім президентом Університету «Україна» Петром ТАЛАНЧУКОМ.
− Петре Михайловичу, як людина, що стояла біля витоків вітчизняної приватної освіти, розкажіть, якою вам бачилась комерційна освіта на початку 90-х.
– Я не був піонером у створенні приватної освіти. Коли я очолював Київський політехнічний – а це 1987-1992-й роки – вже були спроби організувати приватну освіту, зокрема, моїми колегами. А коли я став міністром, уже було створено багато недержавних навчальних структур. Мені довелося втрутитися в цю справу, щоб процес формування приватної освіти відбувався під наглядом держави.
Вже тоді в мене сформувалося бачення цієї галузі. Виходив я з того, що потрібно створити дещо альтернативне в освіті, що дозволило б впровадити головний рушій прогресу – змагальність, якої не було в радянській освітній системі. Хотілося, щоб ця змагальність, конкурентоздатність була – а вона завжди присутня в ринковій економіці. Я почав підтримувати приватні ВНЗ, дивився, щоб не було порушень чинного законодавства, щоб враховувалися інтереси людей – і освітян, і тих, хто здобуває освіту…
Створенням приватного закладу сам я зайнявся, вже не будучи міністром.
Після розвалу Союзу комерційні ВНЗ поряд із іншим бізнесом почали з’являтись, як гриби після дощу. Втомлені державною монополією співвітчизники від приватних ВНЗ очікували й вищої якості освіти, і прогресивності у методах викладання, й ширшого вибору спеціальностей. Мовляв, у приватних закладах викладачі зацікавлені в хорошій роботі, а самі студенти більше цінують отримані знання.
Частково надії справдилися, але водночас капіталізм «наплодив» низку ВНЗ, які зайнялися відвертою торгівлею дипломами. Тому, можливо, і побутує думка, що комерційний ВНЗ – не більше, ніж черговий засіб заробітку грошей…
– Чим же відрізняється заснування ВНЗ від запровадження іншого бізнесу, наприклад, відкриття ресторану чи салону краси?
− Як кожен бізнес, приватний ВНЗ працює за законами бізнесу. Різниця полягає в тому, що саме переважає: план навчально-виховної роботи чи бізнес-план. Іншими словами, в недержавних ВНЗ мають місце дві корпоративні культури: одна пов’язана з наданням якісної освіти, з формуванням духовних цінностей – це так звана академічна корпоративна культура, а друга – монетарна або комерційна. Приватні ВНЗ перебувають на самозабезпеченні, вони не отримують жодної допомоги з боку уряду. Тому тут повинна функціонувати бізнесова корпоративна культура. І треба бути великим майстром, щоб ці дві культури були розмежовані і працювали в певних рамках. Бо кожен недержавний заклад можна перетворити на пункт із продажу дипломів…
«Розмноження» поганеньких приватних ВНЗ, спричинене корумпованістю суспільства, – одна з найбільших проблем пострадянської освіти. З одного боку, для споживачів освітніх послуг доступність комерційних вишів (розмаїття закладів, низькі вимоги до абітурієнтів, невисокі ціни на освіту) – річ приваблива. З іншого – маємо явище продукування фахівців із вищою освітою, які не затребувані на ринку праці. Цьому дисбалансу може запобігти продумане законодавство у сфері освіти.
– Якого нагляду з боку держави потребує приватна освіта, і чи потребує взагалі?
– Приватні ВНЗ мають ширші можливості, ніж державні навчальні заклади. До нас не так лізуть із перевірками (що стосуються перевірок з боку міністерства, клопоту вистачає, але, я вважаю, це неодмінна функція держави)… Думаю, треба перевіряти якість підготовки фахівців, а в інші сфери не втручатися. Ти плануєш, як хочеш, навчальний процес і плануєш заходи – і в цей процес ніхто не втручається. А от результат ти повинен видати такий, щоб він державу задовольнив. І вона повинна це перевіряти. А якщо ти не відповідаєш цим вимогам, то такий заклад потрібно закривати, а керівника – судити…
На жаль, деякі ВНЗ дають підстави мати до них недовіру. Я далекий від думки, що ми – ідеальні, що в нас усе чудово. Хоча насправді в країні відбувається дика дискримінація приватної освіти. Найбільша проблема полягає у відсутності державного замовлення на підготовку фахівців.
Державне замовлення у нас дається лише вузам державним. І це неправильно! Я не хочу робити докір державним навчальним закладам, але вони не в усьому найкращі. У мене є теорія дворових і хатніх котів. За нею, державні ВНЗ – це хатні коти, вони товсті, ледачі, бо харч їм дають просто так. Ми ж – приватні вузи – дворові коти, активні, постійно шукаючі. Ми розвиваємось, ідемо вперед…
Звичайно, у сфері приватної освіти вистачає проблем. Багато з них можна вирішити на рівні держави. Але є й ті, які залежать від споживача освітніх послуг – самого студента. І тут варто поговорити про мотивацію. У студентів державних ВНЗ є певні позитивні стимули: стипендія, пільги при отриманні призначень на роботу тощо. Студенти приватних закладів на жодну з цих пільг не можуть розраховувати. З іншого боку, отримуючи освіту за гроші, студенти часто не відчувають відповідальності за навчальний процес, адже за більшість із них платять батьки. За цих обставин виникає питання: від кого більше залежить якість освіти – від постачальника послуг (приватного ВНЗ) чи, може, від самого студента і міри його відповідальності за навчальний процес?
− І як ви на нього відповідаєте?
– Для якісної освіти повинна бути дружна тріада: навчальний заклад, роботодавець і сам студент.
На перше місце я ставлю студента. За радянських часів студент був об’єктом навчального процесу, а тепер він – суб’єкт. Коли він був об’єктом, то це – як фарширована ліверна ковбаса – налили, що попало, зав’язали, спекли, як вдалося, й викинули. Будуть тебе споживати чи не будуть – це діло твоє.
Тепер ми повернулися обличчям до Європи, розвинулися й кажемо, що студент – рівноправний учасник навчального процесу. Звичайно, за умови, що він достатньо вмотивований і прийшов із чітким усвідомленням того, чого він хоче.
На другому місці – майстерність професорсько-викладацького колективу, який уже не вчить, а керує пізнавальним процесом…
З моєї точки зору, найкращий навчальний процес – це поєднання навчання з роботою. Зараз навіть у закладах із хорошою дисципліною на старших курсах половини студентів в аудиторіях ви не знайдете. І не всі вони гуляють, більшість із них – працює. Потрібно створити їм умови для того, щоб вони могли поєднувати роботу з навчанням. Якщо зважити на можливості сучасних комунікацій, реалізувати це – нескладно. Наприклад, зараз ми в Університеті «Україна» готуємося до того, щоб транслювати математику по всіх філіях. Наприклад, з 8-ї по 10-ту години ранку 21 регіональна філія університету буде слухати математику… Йдеться також і про економію приміщень: більш раціональним є не стягування людей до центру навчання, а трансляція освітніх ресурсів за місцем проживання чи за місцем роботи…
Отже, попри ряд недоліків приватної освіти, вона має низку переваг, одна з яких – можливість розширювати матеріально-технічну базу і впроваджувати новітні технології. Блискучим прикладом реалізації такої можливості став Університет «Україна» – єдиний у країні ВНЗ, матеріальна база якого дозволяє здобувати освіту людям із особливими потребами: візочникам, незрячим і глухонімим студентам.
Джерело: Інтернет-видання «Трибуна України»:
автор: Тала ПРУТКОВА
видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2012
16/01/2013
- Рубрики
- Усі
- Інтерв'ю з Президентом
- Інтерв'ю з проректорами
- Дистанційне навчання
- Науково-дослідна робота
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми студентів із інвалідністю