НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА:
ВОНА НАРОДИЛАСЯ, ЯК ЛЮБЕ ДИТЯ, ЯКОГО ЧЕКАЛИ
Прийняття 24 серпня Верховною Радою Республіки Акта про державну незалежність України у прямому розумінні здійснило переворот у душах і розумі мільйонів людей. Те, що тривалий час не виходило за межі дискусій, парламентських суперечок, раптом постало з об'єктивною необхідністю і почало набувати реальних рис. Із припиненням діяльності КПРС — станового хребта адміністративно-командної системи, мабуть, усім стало зрозуміло, що подальше життя має будуватися на якихось принципово нових національно-державних, політичних, економічних і духовних засадах. Що то значить — жити у незалежній Українській державі? Для багатьох із нас, насамперед для тих, хто у березні висловився за суверенну Україну у складі оновленого Союзу, — це руйнування налагодженого життя, це своєрідна переорієнтація у просторі, розрив тисяч незримих ниток — матеріальних і духовних, якими ми разом і кожен зокрема зв’язані з Союзом. Це створення нової системи духовних цінностей і людських взаємин, на що потрібен час. Тож можна зрозуміти, з одного, боку, глибоку душевну драму, певну внутрішню розгубленість, а з другого — жагуче прагнення людей розібратися, до чого ми йдемо, яке майбутнє чекає на наших дітей і, головне, що ми маємо робити, щоб наша Україна, вже як самостійна держава, вийшла на шлях прогресу і демократії. Адже 1 грудня, під час всенародного референдуму, а також виборів першого Президента України, кожному з нас доведеться зробити свій вибір: яким шляхом піде наша Батьківщина у XXI століття.
Ми сподіваємося, що ви, наші шановні читачі, поділитеся з газетою своїми роздумами і міркуваннями, сумнівами і надіями з цього приводу. Обіцяємо, що кожній вашій думці, навіть найнесподіванішій, знайдеться місце на газетній полосі.
А сьогодні наш співрозмовник — ректор Київського політехнічного інституту, президент Академії інженерних наук України, академік Інженерної академії СРСР, професор, доктор технічних наук, народний депутат СРСР Петро Михайлович ТАЛАНЧУК:
— Я досить критично ставлюсь до наслідків попереднього референдуму. І ось чому: тоді при формулюванні запитання був використаний один із алгоритмів адміністративно-командної системи — так хитро сплести разом кілька запитань, на одне з яких обов'язково мусиш дати стверджувальну відповідь. До речі, цей прийом часто використовується на сесіях, з'їздах народних депутатів, коли головуючий замість того, щоб ставити на голосування кожну пропозицію окремо, говорить: я тут об'єднав...
Отже, я впевнений, що всесоюзний референдум не віддзеркалює настроїв, бажань, які на той час були у суспільстві. Згоден із вами, що нам ще треба звикнути до того, що віднині ми самостійно визначаємо свою долю. Але іншого шляху немає. Історія свідчить, що кожна насильно створена держава закінчується крахом. Приміром, араби 700 років панували в Іспанії. Причому, як носії більш високорозвиненої цивілізації вони служили свого роду каталізатором суспільного прогресу. Але, як тільки іспанці усвідомили себе нацією, вони скинули це ярмо. Згадаймо історії суперімперій під англійською, іспанською коронами... Розпад Союзу — це теж закономірний результат історичного розвитку, і не треба робити з цього трагедії.
Трагедія нас, українців, полягає у тому, що наші сусіди — і росіяни, і поляки — хотіли вважати нас гілочками свого народу. Ніхто не хотів визнавати, що ми — це окремий самобутній, великий народ. Адже нас 50 мільйонів — чи багато таких у Європі? Вони ніколи не ставили наші інтереси на рівень своїх, а навпаки, так само, як і інші (турки, кримські татари) за наш рахунок намагалися розв'язати свої проблеми. Отож, історія вчить, що про свої власні інтереси ми маємо подбати самі.
Безперечно, на трагічній долі країни позначилось її геополітичне становище. Господь оселив нас у найродючішій частині Європи, що не могло не стати предметом зазіхання інших. А по-друге, наша українська земля стала місцем зіткнення багатьох суспільно-політичних, релігійних процесів — між Сходом і Заходом, християнством і мусульманством. Зберегти себе як єдність у цьому розбурханому морі можна було лише згуртувавши народ, але на це у його ватажків, як видно, не вистачило мудрості. Козацька республіка виникла як результат прагнення наших предків до волі. А коли серед козаків почалось соціальне розшарування, національні інтереси відступили на другий план.
Я певний, ми б вистояли, якби розраховували на себе, створювали стрижень національної самосвідомості. В усякому разі всі політичні угоди з іншими державами Україні нічого не дали, крім тимчасового психологічного заспокоєння. І головне, в нас увійшла рабська психологія, що дозволяла задовольнятися мінімумом. Найбільше, що Україна колись вимагала для себе, — це автономія, та й те, коли підштовхували обставини.
У 1918 році український народ повірив у життєстверджувальні заклики більшовиків. Але, аналізуючи шлях, який ми за цей час пройшли, значна частина (не хочу сказати — все) населення зрозуміла: ніхто не хоче нам добра так, як ми самі. Сьогодні ми одержали історичний шанс для побудови незалежної Української держави. Причому держави не від слова "держать" чи "не пущать", а такої, яка б найбільш розумно і доцільно організувала наше співіснування. Вона має народитися як любе дитя, якого всі чекають. У центрі цієї держави буде стояти людина, з її тривогами і турботами.
— Але як цього досягти при нашому рівні національної свідомості, коли ми стали по суті "інтернаціональною єдністю"?
— Національна свідомість може сформуватися тільки у рамках незалежної держави, Інакше Центр витопче її паростки. До речі, цікава позиція щодо цього у більшості російських демократів. Як відомо, у свій час централізація земель дозволила Росії вистояти. І тепер, під цим самим приводом, вони, хоч і стоять за демократичні перетворення, але щоб нікого не відпускати від себе. Я цього не розумію. Не треба нас ощасливлювати — ми у себе самі розберемося. Кінець кінцем, навіть рідні брати господарюють по-різному.
Україна має стати матір'ю для всіх, хто на ній живе. А для цього потрібне правове забезпечення інтересів усіх національних меншостей. Причому треба виробити такий механізм його реалізації, щоб контроль за повнотою втілення знаходився в руках саме цих меншостей.
— Чи немає у вас побоювання, що поспішність, навіть агресивність при впровадженні у життя нової державної атрибутики, символів віри "працюють" проти демократії, викликають у багатьох людей негативну реакцію?
— Я згоден, що потрібно було б провести серйозні дослідження громадської думки з приводу національної символіки. Немає сумніву, синьожовтний — гідний прапор. Але, приміром, сам я з-під Білої Церкви, де колись стояли козацькі полки. А вони, як відомо, віддавали перевагу малиновому кольору своїх прапорів. А скільки людської крові вже у наш час пролилось під червоним прапором — хіба цим можна нехтувати! Я думаю, якби поцікавились думкою людей, то можна було б знайти якесь розумне рішення, яке б всіх нас об'єднало.
— А як ви оцінюєте відверто споживацькі настрої, які проявляються навіть серед лідерів нових демократичних сил, нескінченні звертання до діаспори при вирішенні тієї чи іншої нашої проблеми?
— Мене це обурює. Брати милостиню соромно. А жебрацтво з боку держави, прагнення якомога довше тягти з інших взагалі неприпустиме. Я знайомий із представниками нашої української діаспори у США і Канаді. Повірте, у них немає таких грошей, на які дехто розраховує. Згадаймо, що першу хвилю масової еміграції складали селяни, які думали, насамперед, про те, як вижити, закріпитись на чужій землі. Серед останньої генерації дійсно є люди, які займають високі посади, але вони більше можуть допомогти порадою, консультацією, вивести нас на світові зв'язки. У нас є все: розум, руки — щоб починати працювати самим.
Я згоден півроку голодувати, аби ті кошти, які нам дають, йшли не на закупівлю продуктів за кордоном, а на прогресивні технології їх виробництва, щоб уже на той рік мати все необхідне в себе. Біда тільки у тому, що багатьом із нас уже нічого не потрібно: наша система вбила у людей віру в те, що вони зможуть скористатися результатами своєї праці. Я б видав таку декларацію, своєрідну хартію про те, що ніхто, у тому числі і держава, не має права ні в кого відняти того, що він здобув власною працею.
— Чи не здається вам, що дещо форсоване впровадження української мови може спричинити негативну реакцію в російськомовного населення, як, скажімо, це відбувається в Криму чи на Одещині?
— Життя в незалежній Україні має бути побудоване так, щоб люди не заважали жити одне одному. Отже, не можна нав'язувати мову спілкування — це буде насильство над людиною. Біда швидше у тому, що ми не знаємо до пуття жодної — ні української, ні російської, не кажучи вже про інші. Моя думка така: там, де є велике скупчення людей однієї національності, є і їх право вчитися, друкуватися, розмовляти рідною мовою. Приміром, у нас в інституті, при переході на українську мову, ми готові організувати навчання компактних груп російськомовних студентів саме російською мовою. Але на практиці поки що все навпаки. Оскільки тривалий час українська мова затоптувалась на державному рівні, то і відроджувати її треба державними методами. Але, Боже збав перегнути палицю.
Я бачу тут обопільний зв'язок: як Українська держава відродить свою мову, так і мова підніме авторитет України у світі. Наша республіка, як той колос, має великі потенційні можливості. Якщо піднімемо, зорганізуємо свою економіку, то в людей за кордоном виникне потреба вивчати і нас, і нашу мову, так як зараз почали вивчати японську.
До речі, термін "російськомовне населення", який передбачає все неукраїнське населення республіки, мені здається неправомірним, адже відомо, що чимало людей інших національностей вважають рідною саме українську мову.
— Петре Михайловичу, як ви розумієте право людини на повноцінну історичну пам'ять? Хіба це нормально, коли ми зосереджуємо увагу на подіях, скажімо, XVII—XVIII століть і нехтуємо тим періодом історії, який творили вже самі, — незалежно від його наслідків?
— Ми маємо пам'ятати, що історія — це джерело, ґрунт майбутнього. Якщо цей ґрунт буде хибним, удаваним, то нічого путнього ми на ньому не збудуємо. Як відомо, важче всього сказати правду. І разом із тим треба зняти з історії всі ідеологічні нашарування, перекручування, замовчування, ідеалізацію чи знецінення (приміром, українсько-єврейських відносин, історичної постаті Івана Мазепи тощо) і на новій методологічній основі створити таку історію, яка б відбивала всю суперечливість, неоднозначність нашого розвитку.
— Чи бачите ви смисл у всенародному референдумі, який має відбутися 1 грудня, адже дехто з народних депутатів України вважає, що природне право людей на волю не потребує ніякого публічного підтвердження?
— Я вважаю, що треба бути послідовним у діях. І якщо Верховна Рада прийняла рішення про референдум, то його треба проводити. Але питання на ньому має бути поставлено чітко і недвозначно: чи хочеш ти жити у незалежній Українській державі? Але держава має втрутитися у хід підготовки до референдуму. Можливо, створити своєрідні агітбригади на чолі з народними депутатами і чесно викласти людям на стіл правду: хто ми є у сьогоднішньому світі, що ввозимо і що вивозимо. Поки що йде спекуляція на інформаційному голоді. Навіть я, народний депутат Союзу, не маю щодо цього ніяких об'єктивних даних.
Але головне — прийняти до референдуму, хоча б у першому читанні, ті найважливіші закони, які б гарантували кожному громадянину самостійної України право на гідне життя.
Інтерв'ю вела Т. БАБИЧ,
Газета «Київський вісник», 1991 p.
автор: Т. Бабич
видання: Газета «Київський вісник», час видання: 1991
08/07/2010
- Рубрики
- Усі
- Інтерв'ю з Президентом
- Інтерв'ю з проректорами
- Дистанційне навчання
- Науково-дослідна робота
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми студентів із інвалідністю