ВІРЮ У ВЕЛИКІ МОЖЛИВОСТІ ЛЮДИНИ
Петро Таланчук
Президент Відкритого міжнародного
університету розвитку людини "Україна"
Петро Михайлович Таланчук — перший демократично обраний (голосуванням колективу) ректор Київського політехнічного інституту, перший Міністр освіти в незалежній Україні, ініціатор створення і президент Академії інженерних наук України, член трьох міжнародних академій, автор 50 запатентованих винаходів та понад 250 наукових праць у галузях технічних і гуманітарних наук, президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна" — першого в Україні вищого навчального закладу, який запропонував свої освітні послуги дітям-інвалідам та дітям із особливими потребами, — доктор технічних наук, професор, академік Академії педагогічних наук України.
— Петре Михайловичу, перше питання, можливо, не зовсім коректне, але Ви — людина добре відома в Україні, і його обійти не можна. Як Ви оцінюєте тепер, уже з погляду років, своє усунення з поста Міністра освіти України?
— Я, можна сказати, був "знятий з польоту" саме тоді, коли набирав висоту, в розквіті творчих сил і можливостей. Але, якби я дуже хотів і тільки й думав про те, як утриматися у кріслі міністра, то, звичайно ж, поводився б дещо інакше. Ну, приміром, не пішов би на президентські "перегони". Але, на жаль, чи, на щастя, маю таку вдачу, яка не дозволяє мені бути пасивним спостерігачем. Тож і тоді, очолюючи освітянську галузь країни, я був внутрішньо незадоволений тим, що відбувається в державі, в суспільстві. І, звісно, насамперед в освіті. Я бачив, як нерозумно використовуються людські здібності, інтелектуальні та матеріальні ресурси.
— Ви маєте на увазі лише використання?
— Щодо матеріальних, то в першу чергу розкрадання. Тоді ще не було так видно і відчутно його масштаби. А взагалі це явище у нашій країні, можна сказати, феноменальне. Більшість людей тоді не зрозуміли, що їх ошукано, жорстоко ошукано. І зроблено це було дуже вправно так званим генералітетом від промисловості, армії, міліції, служби безпеки. Вони, як ніхто інший, швидко зорієнтувалися, що відбуваються кардинальні всеохоплюючі зміни не тільки в економіці України, а й у її соціально-політичному ладі, зрозуміли, що країна, а отже, і її народ, повертається до капіталізму. Був у нас колись соціалізм. А тоді, на початку 90-х, ми повернулися до капіталізму, в якого виявився навіть не звірячий (навіщо ображати тварин), а якийсь вампірський вишкір. Але то тема іншої розмови. Я ж хочу сказати, що й на президентські "перегони" пішов з тією метою, щоб привернути увагу суспільства до освітянської галузі. А отже, намагався донести до людей інший погляд на освіту, вносив багато пропозицій щодо її реформування, а моя міністерська команда намагалася втілювати їх у життя. Та на цьому шляху постало багато "але". Виявилось, що більшість тих, хто прагнув влади і, зіштовхуючи одне одного, рвались до високих посадових крісел, до всього того, що я пропонував, були глибоко байдужі. Я не бачив жодних аналітичних проробок з приводу майбутнього держави, а отже, й освіти. А якщо і траплялися такі думки людей, спроможних на розумні радикальні зміни, то вони витіснялись, знищувались або розчинялись в еліті сусідніх країн.
Сьогодні в Україні ми маємо суспільство, в якому водночас переплелись великі позитивні політичні зміни і величезні проблеми у сфері матеріального і духовного життя людей. Життя окремих верств населення стало драматичним, а часом — буквально трагічним.
— І хто ж їх тепер має захищати? Чи може освітянська галузь допомогти цим людям?
— У колишньому Союзі, в якому я ріс, вчився, працював, ми мали соціалізм, як тоді казали, "з людським обличчям". А потім відбулись кардинальні всеохоплюючі зміни, й Україна, як і всі колишні республіки, отримавши незалежність, як ми сказали, повернулась до капіталізму. Але ми отримали тільки назву. У світі багато країн, називаючись капіталістичними, мають надзвичайно високий рівень суспільного розвитку, а отже, і соціальну захищеність усіх прошарків населення. Ми ж, на жаль, поки що маємо жахливу несправедливість, яка оточила навіть вчора ще досить впевнених у своєму матеріальному забезпеченні і культурному-освітньому зростанні родин і окремих людей. Я вже не кажу про найбільш незахищені верстви населення.
Хто їх має захищати? Це дуже складне питання. Пенсіонери, діти-сироти, напівсироти, діти з неблагополучних сімей, діти-інваліди — то духовне обличчя нації. Як до них ставиться суспільство, такий і спадок отримає, так воно і буде жити. Ставлення молоді до старших людей — це насамперед показник рівня культури суспільства, його зусиль на шляху вдосконалення. На жаль, на цьому шляху у нас ще багато не те що великих, а величезних проблем. І одна з них — рівний для всіх доступ до освіти. Тому вважаю прогресивним явищем на сьогодні появу недержавних навчальних закладів. Саме вони, як паростки демократизації суспільства, намагалися виявити неефективні ланки сфери освіти і покращувати їх.
— Як Ви ризикнули у цій, уже дуже заповненій всілякими послугами, сфері відкрити, можна сказати, унікальний навчальний заклад? Хто подав ідею?
— Тому й ризикнув, що відкрив, як Ви кажете, унікальний університет. І сталося це досить просто. Приїхали люди з Кіровограда із пропозицією, оскільки саме там свого часу було досить потужне представництво соціального захисту інвалідів. І ця група людей почала думати: як би зробити так, щоб не ходити із простягнутою рукою до органів влади — дайте, мовляв, на утримання інвалідів, — а натомість дати їм можливість самим, отримавши відповідну освіту, а отже, і професію, заробляти на життя. Наш задум мав на меті реалізувати давню народну мудрість: якщо бажаєш людині добра, то коли вона хоче їсти, не давай їй щоразу рибу, а краще навчи її ловити рибу. Є багато таких людей, які, незважаючи на фізичні вади, хочуть і вміють працювати. Звісно, в межах їхніх можливостей. Відтак, і професійна підготовка для таких людей має бути відповідною, вона потребує належних, як правило, більших витрат, ніж звичайна. Але наша держава, на превеликий жаль, не може всім інвалідам оплатити навчання. І тут не треба вдаватися до ілюзій, принаймні у найближчій перспективі. Треба дивитися на речі реально. Бо навіть пенсійне забезпечення цих людей не покриває значної частини їхніх потреб. Отже, після пропозиції з Кіровограда я сказав, що маю подумати.
— Тоді ще не йшлося про створення вищого навчального закладу?
— Не йшлося, але, так би мовити, окреслювалося. Адже мене люди знали як ректора КПІ — одного з найбільших вищих навчальних закладів України, — як міністра, тобто, людину наскрізь освітянську.
В результаті — подумавши — я за два-три дні розробив стратегію діяльності майбутнього навчального закладу, окреслив його структуру. А оскільки я займався Академією інженерних наук, то ця ідея спочатку мала спрямування на створення ВНЗ при Академії. Потім я провів ретельний аналіз існуючих можливостей для реалізації задуму.
— Ви завжди так робите? Мені відомо, що Ви за характером людина азартна і запальна.
— Ні. Я можу емоційно, як-то кажуть, "видавати на гора", але щодо прийняття важливих рішень, то я, мабуть, і не холерик, і не сангвінік, і не флегматик, а отой четвертий тип, який дуже спокійний, коли приймає важливе рішення. Особливо, в екстремальних ситуаціях. Пам'ятаю, колись до армії я працював інструктором в райкомі комсомолу і йшов — а це було взимку — в одне село проводити комсомольські збори. По дорозі проходив повз ставок, на якому побачив бабусю, що рушила на нього виганяти гусей із проталини. І раптом вона провалилася під лід. Я в цій ситуації, слава Богу, не розгубився, швидко відламав гілляку від верби, кинув бабці і витяг із ополонки.
— Тут, мабуть, більше спрацював притаманний Вам від природи інстинкт мужності і доброти, ніж досвід в екстремальних ситуаціях. Наскільки мені відомо, Ви виростали без батька, який загинув на війні, і становлення Вас як особистості — це результат і виховання, і самовиховання.
— Думаю, все це поєдналося. Марксизм (сміється) вчив нас, що, вхопивши головну ланку, можна витягти увесь ланцюг. Ну, звісно, було і виховання і самовиховання, як Ви кажете. Скрізь — і навчаючись у школі, й у військовому училищі, які я закінчив відмінно, і серед своїх одноліток у різних іграх, я намагався довести, що, не маючи батька, я ніскільки не гірший, а, може, й кращий, розумово і фізично, ніж хтось інший. Мені це вдавалося. Може частково тому, що народився я не слабаком, а може тому, що мав, як-то кажуть, бійцівський характер. Але ніколи не нападав першим. Повертаючись до теми нашої розмови, я хочу сказати, що, беручись за якусь справу, я прагнув до позитивного результату.
— Ви вірили, що новий навчальний заклад, який Ви взялися створювати, отримає підтримку в суспільстві?
— Прогнозувати у бік гіршого — це означає свідомо йти на "провал". А, беручись за якусь справу, я ніколи не прогнозував поразку. Інакше — навіщо за неї братись. Отже, я завжди був налаштований на перемогу. І мене зовсім не цікавило, що про мене будуть думати чи говорити, бо з цієї точки зору вважаю себе людиною дуже розкутою. Якщо я сам переконаний у тому, що справа добра, то рано чи пізно вона має бути оцінена позитивно. Можливо тому, що справа — інтуїтивно чи автоматично — лягає в рамки загальнолюдських цінностей.
— Вас не лякала перспектива, що ваш університет не витримає конкуренції серед традиційно елітних чи "розкручених" на великих початкових капіталах вищих навчальних закладів?
— Ні, не лякала. Я володів інформацією. Інша справа, що, втілюючи ідею в життя, треба було зацікавити, "розбудити", як-то кажуть, певну частину людей, суспільства. А стосовно того, що у нашій країні не створено навіть примітивних умов для задоволення потреб людей-інвалідів, то це свідчить, на жаль, про низьку нашу нинішню загальну культуру. Але це не говорить про відсутність якихось позитивних рис у менталітеті українського народу, адже він споконвіків славиться своєю добротою, чуйністю, душевністю. Водночас, якщо подивитися на проблему інвалідності у світовому розрізі, то побачимо, що є елементи, спільні для більшості народів. Приміром, починаючи з давніх римлян, повагою користувались лише інваліди-воїни. А до інших існувала лише жалість. І нікому не спадало на думку, що у цих людей такі ж потреби, як і у здорових. Згадаймо хоча б тих же юродивих, зображених на полотнах відомих художників. Адже ці люди не були позбавлені розуму, скоріше — навпаки. До їхніх слів прислухались, часом, як до пророчих.
— Ви вважаєте, що у сучасному суспільстві ставлення до людей-інвалідів суттєво змінилося? Сьогодні часто навіть ті, хто вважається здоровими, не дуже потрібні в багатьох країнах. А скільки в нашій країні тих, хто добровільно виїздить за кордон, продаючи свій розум і здібності, тих, кого вивозять, і теж продають?
— Ну, це вже тема іншої розмови. Але все-таки ставлення до людей-інвалідів, маю на увазі загальнолюдське, хай і не змінилося, але трансформувалось. Європа прийшла до цього набагато раніше. Жалість там перейшла у русло практичної допомоги. А якщо згадати тоталітарний режим колишнього Союзу, то тоді, як Ви правильно сказали, навіть здорові люди нікого не цікавили. Хоча зовнішня атрибутика існувала. А насправді створювалось щось на зразок резервацій, де були відповідні умови для праці. До речі, 2003 рік Європа оголосила Роком інвалідів. А Європа просто так не зверне увагу на те, що потребує вкладення значних коштів. І оскільки це — проблема не тільки Європейська, а й загальнолюдська, то передові країни Європи хочуть показати усім іншим, що у них ця проблема набула цивілізованого характеру. І там дійсно зроблено у цьому напрямку дуже багато для вирівнювання, інтеграції цієї категорії населення у суспільно-корисне життя. Україна теж намагається щось робити у цьому плані. Ну, хоча б, ортопедична підтримка, яка дуже інтенсивно розвивається практично у всіх регіонах держави. Це означає, що суспільство вирівнює свої стосунки між людьми. Отже, поступово нівелюється ота неповага, підозрілість, розгубленість, біль і відраза до цієї категорії населення. Ці відчуття або зникають, або притуплюються, пом'якшуються. І це добра ознака. Бо суспільство стає більш гуманним, добрішим, а головне, націленим на практичні кроки назустріч потребам людей-інвалідів.
— У чому полягає специфікація діяльності створених у Вашому навчальному закладі кафедр? Чи можуть вони впливати на поглиблення процесу в напрямку якнайповнішої реалізації потреб дітей із обмеженими можливостями? Що, на Вашу думку, є у структурі вашого університету найбільш важливим із позицій реального впливу на процес поліпшення вирішення проблем освіти дітей-інвалідів у нашій країні? Є декларації — а є і практичне вирішення проблеми.
— Я згоден із Вами. Часто, приступаючи до великої справи, ініціативи із різних причин так і залишаються на рівні декларацій. Я завжди відкритий для чесної і відвертої розмови. Ми розпочали велику справу. У чомусь ми теж багато говоримо, але мало робимо. Але винні у цьому не тільки ми, тобто не тільки наш навчальний заклад. Тут є чимало питань, котрі вимагають чіткого наукового осмислення, обґрунтування. На мою думку, було б доцільним зробити ось що: визначити якесь ядро для навчання інтегрованих груп. Чому? Для людей із різними видами захворювань є дуже важливим спілкування зі своїми здоровими ровесниками. Тому треба намагатись і виховання, і навчання здійснювати разом. А далі має бути доповнююча частина, де враховується специфіка захворювань. Ось тут дуже мало зроблено. Але, слава Богу, вже є розуміння. Ми провели три конференції, на яких уже окреслили коло проблем. Можливо, тут варто діяти в напрямку дозування навчального матеріалу, можливо, додаткового терміну навчання. Власне, це дуже широке коло питань, починаючи з фізичного комфорту. Скажімо, наявності відповідних стільців, столів чи утримання відповідної температури у приміщеннях. Ми над цим працюємо і будемо розширювати нашу службу адаптації та реабілітації. Ми також працюємо над алгоритмом медико-психологічного супроводу.
— Як Ви підбираєте і готуєте професорсько-викладацький склад університету? Адже навчання таких дітей вимагає від конкретного викладача особливих не тільки професійних, а й людських якостей, чи не так?
— Це складне питання. Проблема відбору викладачів і педагогічної майстерності у нас в Україні ще, на жаль, не вирішена. І вона стосується не тільки нашого чи якогось іншого конкретного ВНЗ. Вона стосується усіх вищих навчальних закладів, особливо ж — технічних, економічних. Всі вони виходять із ситуації, як хто може — влаштовують курси підвищення кваліфікації, семінари і таке інше. Ми теж ідемо цим шляхом. Але тут є ще й інша проблема, котра стосується вищих навчальних закладів, створених на недержавній формі власності, або таких як наш — на змішаній формі власності. До нас хоч завтра, як-то кажуть, можуть прийти викладачі високопрофесійні і знані в тій чи іншій царині освітянської діяльності. Але вся знову ж таки соціальна несправедливість полягає в тому, що, розмежовуючи вищі навчальні заклади на державні і недержавні, держава тим самим робить викладачів недержавних вищих навчальних закладів якимись "ізгоями", не включаючи їх до списку тих, хто отримує наукову державну пенсію. Хоча всі ці недержавні навчальні заклади сплачують податки і звітуються про все, що вимагається законом, так само, як і державні. Відтак, працювати викладачами до недержавних навчальних закладів ідуть або пенсіонери, які вже заслужили й отримують пенсію, або зовсім юні, які ще про неї не думають.
— Глухий кут?
— Я б так не сказав. Проблема справді має деяку гостроту, бо пов'язана в цьому випадку з нашою специфікою навчання. Але ми її вирішимо протягом 10 років. І в першу чергу за рахунок підготовки кадрів у самому університеті. Ті фахівці, які пройшли у нас навчання і які знають специфіку не з якихось трактатів, а безпосередньо спілкуючись з дітьми, що мають обмежені можливості, саме вони більше всього будуть здатні розуміти, знати наші проблеми і володіти відповідною методикою роботи. Водночас, це не означає, що ми не будемо залучати до співпраці висококваліфікованих фахівців із інших дисциплін — дефектологів, психологів. До речі, "своїх" фахівців ми будемо всіляко стимулювати. Скажімо, наш фахівець вчасно захистив кандидатську дисертацію — він отримує право на списання 50 відсотків коштів за навчання. Попрацював ще якийсь час в університеті — списується решта коштів. Оскільки я за вдачею оптиміст, то сподіваюсь, що й ота несправедливість щодо пенсійного забезпечення науковців теж буде вирішена в нашій державі позитивно.
— Ми часто посилаємось на міжнародний досвід. Чи намагаєтесь Ви використати досвід Європи і світу у вирішенні проблем інвалідів і яким чином?
— Міжнародна співпраця має великий позитив і великий резерв. Ми зовсім не одні у світі у своїх бідах: захворювання однакові в різних країнах. Відповідно відпрацьовуються й однакові методи реабілітації та адаптації інвалідів. А оскільки ці проблеми вирішувались в Європі і світі раніше, маю на увазі — технології, методичне, апаратне забезпечення навчального процесу, то й контакти наші, які ми налагоджуємо і будемо налагоджувати, мають велике значення. Остання міжнародна конференція довела, що ми йдемо правильним шляхом. Наші гості з Німеччини, Англії, Канади, Америки були навіть здивовані такою широкою постановкою питання, зокрема, в межах нашого навчального закладу. Зараз ми укладаємо угоди з різними організаціями, установами, навчальними закладами зарубіжжя, аби ця співпраця відбулася не лише на рівні думок, а й на рівні конкретного обміну досвідом. Як, приміром, та, що відбулась нещодавно. Пані Мері з США провела в нашому університеті серію семінарів із викладачами всіх дисциплін, ознайомила правників із системою захисту прав інвалідів в Америці, читала лекції нашим студентам. І потім, від'їжджаючи на Батьківщину, запевнила, що й у нас багато чому цікавому і доброму навчилася.
— Як вашому навчальному закладу вдається вирішувати проблеми з фінансуванням?
— Бідність, як-то кажуть, не вада. Такі проблеми у нас справді є і вони дуже болючі. Але з самого початку наші добрі наміри підтримала міська держадміністрація й особисто Олександр Олександрович Омельченко, голова управління соціального захисту міськвиконкому Сергій Іванович Бичков та інші добрі люди. Отже, 300 дітям-інвалідам, дітям-сиротам та дітям із соціально незахищених сімей відшкодовується частина плати за навчання. Спочатку це було стовідсоткове відшкодування. Але, на жаль, ситуація змінилася, і не в кращий бік. Зараз ми маємо диференційоване відшкодування: повне, 75 % і 50 %. Ситуація змінюється не тільки в можливостях міськадміністрації, але і в сім'ях. Скажімо, трапилась якась біда в родині і студент уже неспроможний оплатити навіть 25 відсотків вартості навчання, але ж він добре вчиться. Ну, то що — ми ж не будемо його відраховувати з ВНЗ? Це було б не по-людськи. Отже, у таких випадках наш заклад бере всі витрати на себе. Це нагадує всім відому ситуацію, коли борщ варили на 12 людей, а прийшло 16. Ну, то що — не лишити ж чотирьох голодними? Отже, борщ, хай і меншими порціями, але дають всім. Або — діти з соціально незахищених сімей. Ми в університеті запропонували — звісно, не від хорошого життя — відробітки. Нині ми будуємо свій навчальний заклад, реконструюємо приміщення, які дістались від попереднього господаря. Отже, теж по-людськи, визначаємо обсяг, вартість цих робіт і пропонуємо студентам, які не спроможні платити, частково заробляти на своє навчання. У цьому зв'язку, були у нас цікаві випадки. Один студент сказав, що для цих робіт приведе із собою 14 братів. Або таке: на юридичному факультеті практично всі студенти зголосились працювати за своїх однокурсників, аби вони тільки продовжували навчання. Хай це все йде, як-то кажуть, від соціалізму, але це мені подобається. Бо у бажаннях і діях молодих людей — людяність і конкретне почуття взаємодопомоги, яку вони самі в собі виховують.
— Відомо, що вже третій рік у нашій країні діє система державного кредитування навчання студентів. Але відсоток цього кредитування у нашій країні, можна сказати, мізерний. Чи пророблялась Вами можливість кредитування навчання у вашому навчальному закладі?
— У окремо взятому ВНЗ, як-то кажуть, соціалізму не побудуєш, але прагнути треба. А якщо серйозно, то я вже давно виношую думку про створення Освітнього банку, ще з часів, коли був міністром освіти. Я це бачу так. Скажімо, народжується дитина — і батьки, родичі кладуть на його рахунок, приміром, 300 гривень, а потім щороку ще якусь визначену суму. Можна було б, навіть, ввести одиницю вартості навчання. Скажімо, 100 гривень дорівнює одному "талантові", як колись у давній Греції. Перепрошую, не від слова "таланчук" (сміється), а від слова — "талант". Відтак, коли дитина вступає до вищого навчального закладу, вона вже має на своєму рахунку гроші, котрими може платити за навчання. Такий довід уже є у деяких наших будівельних організацій.
— Ідея чудова, але чи можна вірити нашим банкам?
— Ото ж воно й є! Тут, справді, головне — гарантія. А шахрайство, яке існує у нас на рівні держави, — то просто жах! Але я все-таки вірю, що такий час настане. Адже немає святіших справ, ніж здоров'я та освіта. У цьому зв'язку хочу нагадати ще про одну ідею, котру я теж, будучи міністром освіти, намагався донести до громадськості. Це — створення освітянських округів. Або шкільних округів — як хочте їх називайте. Головне — не в назві, а в задумі. А задум такий: учителі, викладачі, батьки, родичі мають у своєму окрузі (туди можуть входити і кілька шкіл, і училища, і технікум, і, навіть, ВНЗ, якщо того забажає) опікуватися освітою своїх дітей. А це означає, що і матеріально, і психологічно створювати найкомфортніші умови для навчання, виховання та відпочинку. Наші пращури, як ми пам'ятаємо з історії, колись поруч зі зведенням церкви громадою будували і школу. То хіба це не чудовий приклад для наслідування? Недаремно ж кажуть, що найкраще нове — то давно забуте старе. Звісно, до цієї справи має долучатися і міська та районна влада і, навіть, змагатися — в якому районі, вірніше окрузі, справи освіти йдуть найкраще.
— Чи впливає на навчальний процес територіальна "розкиданість" навчального закладу? Адже вищий навчальний заклад, так би мовити, — одна сім'я. Наскільки "розкиданість" впливає на забезпечення навчального процесу відповідною матеріально-технічною базою?
— Ми орендуємо декілька приміщень, розташованих у різних кінцях міста, але робимо це по факультетах. Я б взагалі не акцентував увагу на цій проблемі. Практично всі недержавні вищі навчальні заклади мають цю проблему, і від цього, наскільки мені відомо, навчальний процес не потерпає. Навіть деякі відомі державні навчальні заклади, в тому числі й Національний університет імені Тараса Шевченка, має корпуси — досить віддалені від основного. Справа в тому, що в пам'яті молодої людини залишається не тільки і не стільки територія, де вона вчилась, скільки якість спілкування, навчання, комфортність оточення. А це, як відомо, не завжди визначається матеріально-технічною базою. Колись КПІ, де я починав студентом, протягом 11 років посідав перше місце у Всесоюзному конкурсі на кращу організацію побуту і відпочинку студентів. І це було завдяки тому, що в КПІ велика увага приділялася спортивно-масовій роботі. А бази, як такої, практично не було, лише один невеличкий стадіончик біля одного з гуртожитків. Натомість використовувалися парки, літній оздоровчий табір. Але той табір мав таку популярність, таку, як кажуть нині, ауру, що туди з'їжджалися тренуватися студенти з інших вищих навчальних закладів і, навіть, олімпійські чемпіони. Пізніше побудували хорошу базу, з басейном, сучасними спортивними спорудами, знаряддям. А де призові місця? Тільки не подумайте, що я проти відповідної матеріально-технічної бази. Ні. Вона повинна бути. Й особливо у ВНЗ технічного спрямування, її створення, звісно, вимагає значних капіталовкладень. Але у навчальному процесі все-таки головна роль належить викладачеві. І в цьому плані ми не шкодуємо коштів і відповідно оплачуємо їхню працю. І тут немає чого соромливо опускати очі. Ринкова економіка в освіті присутня так само, як і в будь-якій сфері діяльності: за добру роботу треба добре платити. І доводиться навіть, вибачте, переманювати або, як-то кажуть, перекуповувати хороших викладачів відповідною платнею.
— Так, як це робиться у спорті?
— Фінансово — так, але морально-етично — не так. У спорті, на мою думку, це вже доходить до непристойності. Власне, це треба робити так, щоб, як і в будь-якій справі, не "перегинати палицю", а головне, щоб це ніякою мірою не шкодило національним інтересам, а навпаки — сприяло реалізації цих інтересів, захищало їх. А щодо конкуренції, про яку ви говорите, то, на жаль, вона не має рівних стартових умов. Особливо, коли йдеться про недержавні навчальні заклади. Вона проявляється в тому, як я вже казав, що викладачі недержавних ВНЗ не можуть отримувати наукову пенсію, що, звісно, впливає на підбір висококваліфікованих кадрів. Але у нашому навчальному закладі ми відслідковуємо будь-які, так би мовити, прояви некомпетентності й одразу їх ліквідовуємо. Бо немає нічого і нікого важливішого в цьому процесі, ніж студент — його запити, потреби, бажання.
— Петре Михайловичу, ваш навчальний заклад — спеціалізований. Як Ви плануєте вирішити проблему працевлаштування випускників Університету "Україна"? За статистичними даними серед безробітних в Україні контингент інвалідів — найбільший.
— Скажу відверто — я не прибічник жорсткого зв'язку між підготовкою спеціалістів та їхнім працевлаштуванням. Я добре знаю ті радянські часи, коли, будучи заступником голови комісії з працевлаштування в КПІ, практично 10 років займався розподілом молодих спеціалістів. Тому маю великий досвід. Висновок такий: навіть у часи планової економіки цей розподіл ішов не за планом. Справа в тому, що не існувало тоді і не існує зараз науково обґрунтованої методики, яка б давала відповідь на питання: скільки потрібно фахівців у тій чи іншій галузі. Не мають таких даних і на Заході, де добре розвинена економіка. Можливо, і є якісь концептуальні засади, стратегічні орієнтири, контрольні цифри, але я таким матеріалом не володію. Ринок сам регулює і диктує свої правила гри. А у нас, коли і плану немає, і ринку практично немає, треба переслідувати іншу мету — готувати фахівців якнайбільше. І саме таких, які відповідають особистим потребам людини, її індивідуальним запитам. У нас уже і зараз спостерігається тенденція до того, що людина, маючи якусь спеціальність, хоче освоїти ще одну, скажімо, стати юристом, журналістом, менеджером. Питаю таких: навіщо вона тобі? Відповідь: а я хочу себе захистити в майбутньому. Отже, чим більше буде освічених і розумних (хоча, як кажуть, освіта розуму не додає, але все ж) — тим цивілізованішим буде наше суспільство. А ці розумні люди самі придумають — що їм робити і з собою, і з такою державою, яка про них не дбає, і з суспільством, яке безвідповідально ставиться до розв'язання цілого ряду проблем. І, нарешті, останнє. Власне, про працевлаштування. Звичайно, ми думаємо про це. Ми вже, приміром, видали наказ про створення науково-виробничих лабораторій при кожній кафедрі та залучаємо до співпраці студентів. Це нам допомагає реалізувати принцип — "навчайся — працюючи". До речі, в одному з районів Києва, де знаходиться наш факультет правознавства міжнародних відносин, досить відома успішна робота нашої "Юридичної клініки".
— У чому принцип її діяльності?
— Насамперед, у тому, що молоді люди практикуються, вибачте, що так скажу, на живому "матеріалі". Тобто вони мають справу з реальними клієнтами, а "не граються в ляльки" на зразок уявної розмови з комп'ютером. По-друге, молоді люди, перебуваючи в такому собі максималістському віці, працюють із великою моральною і психологічною віддачею. Вони щиро "воюють" за справедливість, хочуть "докопатися" до правди, тому з великим ентузіазмом захищають ображених, знедолених людей. І допомагають їм у цьому доброзичливі наставники, консультанти в особі викладачів. Принципи такої живої, творчої практики ми будемо закладати і в інші спеціальності, скажімо, психологію, соціальну роботу, фізичну реабілітацію, дизайн тощо. Організовуючи навчально-виробничу практику для студентів, ми підбираємо такі структури, котрі б у майбутньому надавали нашим найкращим випускникам робочі місця. Крім того, ми багато надій покладаємо на талановитих, старанних наших студентів, які в майбутньому займуть місця викладачів із відповідних спеціальностей.
— Читачам буде цікаво знати, за якими спеціальностями університет уже готує фахівців, а які можуть бути в перспективі?
— Сьогодні ми пропонуємо нашим абітурієнтам факультет філології та журналістики за спеціальностями "Видавнича справа та редагування", "Документознавство та інформаційна діяльність", "Українська мова та література", "Переклад", "Діловодство"; факультет соціальних технологій за спеціальностями "Фізична реабілітація", "Психологія", "Соціальна робота", "Мікробіологія та вірусологія"; факультет комп'ютерних технологій за спеціальностями "Комп'ютерні системи та мережі", "Комп'ютерний еколого-економічний моніторинг", "Програмне забезпечення автоматизованих систем"; факультет економіки та менеджменту за спеціальностями "Фінанси", "Банківська справа", "Облік та аудит", "Маркетинг", "Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності", "Бухгалтерський облік", "Менеджмент організацій"; згаданий мною раніше факультет правознавства та міжнародних відносин за спеціальностями "Міжнародна інформація" та "Правознавство", є й інші.
— Майже всі названі спеціальності є в багатьох інших вищих навчальних закладах. Важко повірити, що Ви, доктор технічних наук, не внесли елементи новизни у спеціальності, пов'язані з інженерною справою.
— Так, ми намагалися це зробити. На факультеті інженерних технологій студенти мають можливість отримати освіту і професію за спеціальностями "Технологія харчування", "Побутова електронна апаратура", "Хімічна технологія тугоплавких неметалевих силікатних матеріалів і виробів", "Екологія та охорона навколишнього середовища", "Дизайн". Досить перспективні в плані попиту такі спеціальності автомеханічного відділення, як "Обслуговування і ремонт автомобілів та двигунів", "Автомобілі та автомобільне господарство". У наступному навчальному році ми запропонуємо абітурієнтам спеціальності — "Вірусологія та імунологія", "Біологія та біотехнологія". Плануємо також відкрити ще ряд справді ексклюзивних спеціальностей, але поки що не буду розголошувати цю комерційну таємницю. (Сміється). Недаремно ж кажуть: не кажи "гоп", поки не перескочиш.
— У Києві, незважаючи на юний вік вашого навчального закладу, вже пішли чутки про ледь не благодійний напрям його діяльності. Скажімо, мені відомо, що одному старшокласнику, прикутому до ліжка через тяжку хворобу, ваш університет подарував комп'ютер. Відомо, що у вашому університеті діє якась особлива накопичувальна система знижок за оплату навчання. Це правда?
— Справді, був у нас такий випадок. Мама хлопця написала нам листа, якого не можна було читати без хвилювання. Хлопчина — розумний, має хист і потяг до гуманітарних наук, а головне — силу волі та бажання продовжити навчання після закінчення школи. І ми вирішили підтримати молоду людину в її мріях і прагненнях практично. До речі, нещодавно ми відвезли йому ще і принтер. Хай вчиться на здоров'я! Звісно, що таку допомогу ми, на жаль, не можемо надати всім бажаючим. Тож, чутки про нашу благодійність дещо перебільшені. Але дещо — ми все таки можемо. Скажімо, відмінне навчання в університеті коштує вдвічі дешевше. Талант треба цінувати, вірніше, в цьому випадку, — здається, звучить парадоксально — зробити навчання дешевшим. Крім того, якщо абітурієнт прийшов до університету вступати разом із друзями, котрі теж стають нашими студентами, теж передбачається знижка для всіх у розмірі від 5 до 10 відсотків. Підтримуємо ми і молоді сім'ї. Якщо один із молодят стає нашим студентом — знижка 10 відсотків, якщо вчаться обоє — 50 відсотків, тобто вчаться за ціною одного. Якщо дитина пішла дорогою батьків — династійна знижка 10—20 відсотків. Якщо до нашого університету вступає друга дитина з багатодітної сім'ї, то вона вчиться на 10 відсотків дешевше, третя — на 20. Є й такі, так би мовити, гнучкі знижки, які діють за відповідних обставин.
— Що Ви можете сказати про перспективи розвитку Університету "Україна"? Яким Ви бачите його через 5—10 років?
— У нас багато планів, а отже, і перспектив. Крім того, про що я вже розповів, процес подальшого формування нашого університету ми доповнюватимемо студентсько-викладацькими комплексами, навчально-науково-виробничими підрозділами, бізнес-інкубаторами. Це дасть змогу студентам застосовувати набуті знання на практиці, відчути себе справжніми фахівцями з обраної спеціальності. Більше того, ми готові супроводжувати наших фахівців і після закінчення університету, надаючи їм професійну, консультаційну та психологічну підтримку. Великі надії ми покладаємо на розширення, розвиток та вдосконалення дистанційної освіти. Адже саме дистанційна освіта є "рятівною соломинкою" для багатьох дітей, котрі через ті чи інші фізичні недуги не мають змоги відвідувати навчальні заклади, навіть мешкаючи у великому місті. Не кажу вже про тих дітей, які живуть у містечках чи селах. І це, не побоюсь сказати, лише початок наших устремлінь. Про матеріальне, вірніше, матеріально-технічне забезпечення. Університет, попри фінансові ускладнення, використовує всі можливості, аби надати нашим студентам сучасні і комфортні умови для навчання та відпочинку. Розуміючи значимість технічного забезпечення, наш вищий навчальний заклад нині має по одному комп'ютеру на сім студентів, що, до речі, відповідає європейським стандартам. Так само оперативно університет реагує на інші сучасні технології ведення навчального процесу. Про різноманітність форм відпочинку я вже не кажу. Не кожен зі знаних ВНЗ має у своєму арсеналі стільки зустрічей студентів із відомими людьми — артистами, письменниками, співаками, політичними і державними діячами як України, так і зарубіжжя, скільки їх має наш університет. І, нарешті, ще одна добра новина. Ми — будуємось. Головні корпуси університету будуть зведені з урахуванням сучасних методів навчання і будуть якнайповніше пристосовані для отримання знань та відпочинку дітей із обмеженими можливостями. І височітимуть вони поблизу метро, цього швидкого і зручного виду транспорту. Це теж свідчить про те, що ми в першу чергу думаємо про комфортність зв'язку з нашими студентами.
— Петре Михайловичу, Ваш заклад мені нагадує лелеку. З тією лише різницею, що лелека приносить новонароджених, а ваш "птах" зустрічає з відкритими обіймами дітей, обділених долею, яким університет дає професію, систему сучасних уявлень про світ.
— Це порівняння мені подобається. Ми справді робимо все від нас залежне, щоб задовольнити потреби всіх наших студентів і, звісно, в першу чергу тих, заради яких ми і започаткували цей навчальний заклад. Людські можливості, як доведено історією цивілізацій і життям видатних особистостей, майже фантастичні. Головне, щоб ці можливості були спрямовані на добро, на зростання моральної культури, реалізацію творчих здібностей, таланту, задатків і потенцій, даних природою.
— Петре Михайловичу, дякую Вам за змістовне інтерв'ю. Бажаю Вам, педагогічному колективу Університету "Україна", вашим студентам подальших успіхів і великих творчих злетів.
Розмову вела Ольга Гергель, журналіст,
член Спілки журналістів України,
журнал «Вища школа» № 4-5, 2002, С. 34-45.
автор: Ольга Гергель, журналіст, член Спілки журналістів України
видання: Журнал «Вища школа» № 4-5, 2002, С. 34-45, час видання: 2002
14/06/2010
- Рубрики
- Усі
- Інтерв'ю з Президентом
- Інтерв'ю з проректорами
- Дистанційне навчання
- Науково-дослідна робота
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми студентів із інвалідністю