Віталій Карпенко – Петро Таланчук: не ювілейні роздуми (частина друга)
14 жовтня, 2011
Ми продовжуємо публікацію діалогу президента Університету «Україна» Петра Таланчука та відомого українського журналіста і письменника Віталія Карпенка. Вони – не тільки сучасники, а й активні учасники вікопомних подій, що передували відновленню та перших двадцяти років Української Незалежності. Їм є про що згадати та над чим поміркувати у двадцятий для Незалежної України рік.
НАШІ КОРЕНІ У ГЛИБИНІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Петро Таланчук: Можу погодитися з названими вами існуючими напрямками деукраїнізації України. Хочу лише додати, що в нас безсоромно відбирають і присвоюють нашу історію. Не знаючи правдивого минулого, неможливо будувати майбутнє.
Історія розвитку всього людства знає небагато таких прикладів, коли потужний етнос створює спочатку могутню імперію, з якою рахується світ і домагається її прихильності Європа, потім втрачає свою велич, а згодом і державність. Наступає Велика Руїна і відразу ж зароджується непримиренна боротьба цього ж таки етносу за своє відродження та формування держави нового типу із захистом прав людини і громадянина на свободу й верховенство права.
Так історично виникла ідеологія правової держави, принцип верховенства права, які формуються не на підкоренні народів, тотальній залежності й насиллі, а в умовах поступового розвитку співдружності народів і держав. Такими сьогодні є Рада Європи, Європейський Союз, реформується Організація Об’єднаних Націй. Але боротьба триває і вона запекло точилася впродовж багатьох століть. Її наслідки відчутні і сьогодні. Це Ірак, Єгипет, Лівія й інші країни.
Давайте разом пригадаємо, як усе починалося в нашій історії, як розвивалося і як воно було. Проблема походження будь-якого народу належить до найважливіших у його історії. Без її об’єктивного вирішення неможливо побудувати міцний фундамент національно об’єднаного суспільства і могутньої держави. І ця історія має бути правдивою, побудована на результатах досліджень та відповідати історичним фактам розвитку всіх народів та суспільств і формування держав.
Водночас надзвичайно важливим є те, щоб нашу історію, як писав Тарас Шевченко, розповіли не під диктування іноземців, а ми самі: адже історія — це самопізнання народу. Отже, визначальним, консолідуючим фактором усякого етносу є національна самосвідомість. Стрижнем останньої є історична свідомість, тобто розуміння народом своєї неповторної історичної долі. Коли народ забуває свою історію, він перестає усвідомлювати свою відмінність від сусідніх етносів, розчиняється в них і зникає з арени історії.
Яскрава, героїчна історія консолідує, згуртовує і зміцнює народ, робить його стійкішим до асиміляції сусідами. Щоб підкорити народ, мало його завоювати, треба написати за нього історію, – так афористично формулювали цю проблему античні мислителі. На жаль, за українців здавна писали історію поневолювачі, відмовляючи народові в його власному історичному бутті. Польське панство вважало Україну окраїною Польщі, а українців (щоб не бунтували) навіть разом із поляками русинами; мову українську – діалектом польської. Імперська Москва століттями і, навіть сьогодні, дивиться на Україну, як на південну околицю Росії, а нашу мову зве наріччям російської.
У відповідь на таку агресивну й цинічну політику знаменита українська поетеса Ліна Костенко з національною гордістю відповіла:
Украдене ім’я до злодія не звикне.
Якби не ми, то як вас величать?
І Русь, і Рось, і Либідь ані скрикне.
І на вуста віків покладено печать.
Містерії німої пантоміми
І Русь, і Рось, і Либідь ледь жива.
Імператив імперії незмінний,
Лише вдягнувся у нові слова!
Завойовники завжди намагалися позбавити гноблені народи їхньої історії, привласнюючи найяскравіші її сторінки. Так, офіційна російська, імперська історія проголошує Київську Русь першим етапом російської національної державності, відсуваючи витоки українців у пізнє середньовіччя.
Абсурдність цього й інших схожих тверджень очевидні. Як же могла виникнути в IX столітті держава російського народу, який, за одностайною думкою самих російських дослідників, з’явився не раніше XII століття?! Або ж хто заснував Москву, як не великий князь київський Юрій Долгорукий, який активно розвивав Київську Русь і був князем ростовським, і суздальським, що створило умови започаткуванню й формуванню Московської Русі завдяки високій культурі Києва як «Матері міст руських»!
Нові історичні, правові, археологічні, лінгвістичні факти підтверджують ранньослов’янську (можна досліджувати і прадавню слов’янську) концепцію формування українського народу, започатковану українцем М. Грушевським, його вчителем В. Антоновичем, татарином А. Кримським, філологом - росіянином О. Шахматовим. Її сутність полягає в тому, що коріння українського етносу сягає V ст., коли слов’янська спільнота розпалася на окремі гілки. У ІХ-Х ст. праукраїнці творять нового типу державу – Київську Русь, у сприятливих умовах якої відбулося подальше формування етнічних особливостей українців.
Розвиток слов’янської гілки на українських етнічних територіях Придніпров’я, Київщини, Поділля, Волині, Прикарпаття простежується вченими від трипільської культури до нової ери, празької людності У-УІІ віків тощо. Досліджуються історичні умови щодо започаткування Києва, якому набагато більше ніж 1500 років. Настав час досліджувати різні концепції та гіпотези стосовно більш раннього розвитку українського народу, і це має дати нові результати та висновки для відтворення правди про нашу Україну.
А поки дослідники вважають, що наприкінці V ст. на Волині та Прикарпатті, внаслідок великого переселення народів, постає перша достовірно слов’янська етнічна спільнота, відома археологам під назвою празької культури, а візантійським хроністам – склавинів. У VI ст. празька людність просувається на Середню Віслу. Тут вона дає початок пращурам поляків – дзєдзицька група. З Волині та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини пішли у Подунав’я та на Балкани, давши початок південному слов’янству. Піднімаючись по Дунаю, дійшли до витоків і зайняли басейн Лаби. Так почалася історія лужицьких сербів. Пращурами словаків теж було празьке населення, яке у VI–VII ст. прийшло в Центральну Європу з українського Прикарпаття.
На українських землях між середнім Дніпром, Прип’яттю та східними Карпатами у VIII ст. празька культура трансформувалась у культуру лука-райковецьку. Її пам’ятки залишили праукраїнські племена літописних волинян, хорватів, древлян, полян, уличів, тиверців. Ця людність була безпосереднім підґрунтям Київської Русі в ІХ–Х ст. Безперервність історичного розвитку від найдавніших склавинів Волині до сучасних українців дає підставу корінню українського етносу сягати кінця V ст. від Різдва Христового. Отже, археологічно простежується розселення слов’ян VI–VIII ст. зі своєї прабатьківщини, обмеженої на сході середнім Дніпром, на заході – Карпатами, на півночі – Прип’яттю, на півдні – середніми течіями Дністра та Південного Бугу. Єдина слов’янська спільнота, як вважав російський філолог О. Шахматов, разом із єдиною праслов’янською мовою розпалися в VI–VIII ст. у процесі розселення слов’ян. Тому, коли в IX ст. стародавній Київ почав об’єднувати в єдину державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені слов’янські племена.
Згадаймо Нестора-літописця: «Усі племена мали ж свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». Інакше кажучи, слов’яногенез слід розглядати як відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке лише з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях із центром на Волині. Сучасні археологічні дослідження свідчать про те, що внаслідок просування праслов’ян із Київщини вгору по Дніпру у V–VII ст. у Верхньому Подніпров’ї формується балто-слов’янська спільнота, відома археологам під назвою колочинської культури.
Що ж до формування російського етносу, то його історія розпочалася дещо пізніше, в ХІ–ХІІ ст., коли слов’яно-балти Верхнього Дністра (кривичі, радимичі) разом із переселенцями з Південної Русі просунулися на схід у басейн Оки та Верхньої Волги, споконвіку заселений фіно-уграми. Внаслідок експансії Московського князівства на Заході в XV–XVI ст. псковсько-новгородський субетнос був асимільований російським.
У процесі колонізації балтських та угро-фінських земель вихідці з Київського Подніпров’я зазнали суттєвого впливу місцевого, неслов’янського населення. Це відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і призвело до появи окремих своєрідних, хоча і споріднених східнослов’янських народів.
Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним із цих народів, до насильницького їх об’єднання в Російській імперії. Також кожен із вищезгаданих східнослов’янських народів має окрему історичну долю з моменту виходу на історичну арену, що сталося ще до розпаду Київської Русі у XIII ст. Іншими словами, сучасні наукові дані підтверджують думку академіка М. Грушевського: «Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності».
Віталій Карпенко: Нині правда про нашу історію поступово повертається до нашого народу. У часи Незалежності ми багато нового і правдивого дізналися про нашу материзну і про наш народ – раніше нашу історію подавали в інтерпретації московської пропаганди. 1996 року редакція «Вечірнього Києва» надрукувала, а потім випустила окремою книгою цікавий оригінальний трактат Олексія Братка-Кутинського «Феномен України». Це була одна з перших праць, яка ставила все з голови на ноги. Зокрема автор обґрунтував сім особливостей нашої України. Коротко вони зводяться до таких тверджень:
1. Попри відсутність фізичних рубежів (гірські пасма, острівне положення тощо), попри перебування на перехрестях шляхів «великого переселення народів», попри тюркське сусідство і тюркський тиск, монгольську, а потім російську навалу, попри усе це – наш етногенез триває в одних і тих же межах – протягом десятків тисячоліть. Аналіз українських традицій, способу життя, світосприймання, мислення, народних свят, звичаїв, обрядів, казок, міфів та народного мистецтва, зіставлений з даними археології, історії, антропології, етнографії, світової міфології свідчить: багатотисячолітній етногенез на терені України охоплює один і той же сталий народ, себто наші пращури є праукраїнцями. До речі, присвоєння Москвою нашої давньої назви Русь безпідставне. На давній італійській карті (1508 р.) територію саме сучасної України подано під назвою Русь, Московське царство не визнавалось Руссю, писалося Московія. Так що міф про старшого брата розсипається в прах.
2. Як доводять вчені, Земля має ікосаедро-додекаедричний силовий каркас, який проектується у вигляді мережі з величезних трикутників і п’ятикутників. Так от, у центрі європейського силового трикутника міститься Київ. Індійські йоги зафіксували наявність тут особливо чистих полів високих енергій. Звідси – святість (близькість до високих космічних енергій) наших земель. Звідси – феномен Києво-Печерської лаври, до якої здавен тягнулися віруючі на прощу і в печерах якої зберігаються нетлінно сотнями років мощі реальних людей.
3. Унікальні наші ґрунти. Наддніпрянщина і Наддністрянщина – єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони досягає 500 км. Недарма німці вагонами вивозили наш чорнозем.
4. Значний масив українських земель (Вінниччина, Житомирщина) з часу появи на земній кулі перших рослин та тварин (Силурійський період) ні разу не був затоплений водами морів чи океанів. Отже, протягом сотень мільйонів років тут зберігався та нагромаджувався родючий ґрунт і найбагатший у світі генетичний фонд.
5. Ще одна загадка України полягає в повній невідповідності надзвичайно високих ідеологічних засад формування світогляду українського етносу і примітивних умов його життя. Цей парадоксальний факт ще чекає свого дослідника.
6. Багатство етнотворення. Якщо переважна більшість індоєвропейських народів сформовані з однієї-двох підрас, то у формуванні українського етносу брали участь усі п’ять нині існуючих підрас аріїв: індоарії, пелаги, скитоіранці, кельти-гали, тевтонці-слов’яни.
7. І, нарешті, сьома особливість – загадкова пасіонарність української культури, ідеології, символіки та її прив’язаність до українських земель. Таких нещадних ударів і спроб тотального винищення та асиміляції, що їх зазнали українці, не витримала б жодна із нинішніх націй.
Можна сперечатися з деякими твердженнями Братка-Кутинського в деталях, але у принципі вони підкреслюють унікальність нашої землі, нашого народу, нашої історії. Нам справді є чим пишатися.
П.Т. Звичайно, нам треба відновлювати й засвоювати науку про себе з тим, щоб формувати громадянське суспільство і будувати правову державу в мирних цілях з метою цивілізованого співробітництва. Це треба робити не на бездоказових історичних міфах походження українців, що теж є небезпечним політичним заняттям. Слід врахувати сумний досвід наших східних сусідів, які будували велику Росію на історичному міфі про Москву як третій Рим, або Івана Грозного як нащадка римо-візантійських імператорів. Це була політика проголошення династичного права московських князів на всі землі Київської Русі та Візантії, яка виправдовувала імперську експансію в Білорусію, Україну, на Балкани.
На жаль, цей міф дожив до наших часів і дорого коштував не тільки Україні, а й усій Європі. Згадаймо, що однією з причин Першої світової війни були претензії Росії на володіння Босфором та Дарданеллами. Або ж полум’яна любов сучасної Москви до сербських братів по вірі є реліктами того ж імперського міфу. За допомогою сербів Москва робить останню відчайдушну спробу втриматися на омріяних багатьма поколіннями російських імперіалістів Балканах.
Очевидна неправдивість та імперська спрямованість цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та неодмінного й логічного розпаду Російської імперії, ознаки якого проявилися в останніх десятиліттях щодо реальних дій Росії – війни у Придністров’ї, Чечні, Грузії тощо. Насправді це означає, що і зараз «Імператив імперії незмінний» і він дійсно «лише вдягнутий у нові слова». Тому жодні такого роду «патріотичні» почуття не можуть бути виправданням історичної міфотворчості для поневолення інших народів.
Для нас, українського народу, сучасний історичний період є епохою Відродження нашої справжньої історії і ми зобов’язані йти шляхом правди до української істини. Тільки правдива історія може бути надійним підмурком міцного українського суспільства, незалежної України та її правової держави, які забезпечать нам права і свободи, що притаманні часам козацької боротьби за наше майбутнє і майбутнє прийдешніх поколінь.
Нам треба потурбуватися про створення умов розвитку української науки, особливо в галузях історії, права, економіки, археології, природничих і технічних наук. А також – здійснити порівняльні дослідження, з’ясувати реальні надбання нашого народу та відомих світу українців, що має величезне значення для становлення незалежності України; а вони вкраплені в історію інших народів і держав, що потребує також вивчення та визначення їхнього внеску в європейську і світову культуру.
Допоки історична українська наука не завоює собі престижного становища у світі, як це має місце з американістикою, англосакством, полоністикою тощо, доки українська історична наука не братиме участі у світовому науковому процесі й не стане наукою для світу, доки світ не просто прагматично пізнає, а й почує голоси мільйонів як застереження для їхньої долі, доти забавлятимуться шарлатани-месії й різного роду нувориші у своїх вигадках, що український князь Дір, «відомий у західних джерелах як Аттила Гунський», завоював Рим (ніби немає в українців більше проблем, як отримати сатисфакцію від італійців за знищення культури).
Оскільки українознавство має своїм завданням ширити й поглиблювати інформацію про Україну як унікального за інтелектом та історичною культурою авторитетного й важливого члена людської родини, йому самому треба вивчати світ і щоб світ розумів справжні наміри й бажання України від неї самої, а не з подачі інших. Тоді наш народ будуть вивчати в контексті європейської та світової цивілізації. Праці іноземних українознавців мають бути перекладені й надруковані в нашій країні, нашими фахівцями і у співдружності, а не протистоянні ідеологій.
Є ще одне важливе завдання у сфері формування національного самоусвідомлення – вивчення українським народом своєї правдивої, не викривленої політичними деформаціями історії. Українську історичну науку довгий час викладали і пропагували так, що значна частина населення сприймає її як чергову пропаганду, як політичне шоу або агітації з приводу тих чи інших важливих з позиції влади питань.
Право у практичній площині застосовувалося ще гірше – як воля панівного класу і основа насилля та знаряддя держави проти громадян. Про це свідчать численні репресії. Тому до пропаганди сьогодні вироблено стійкий імунітет несприйняття. Можна взяти як приклад політику більшовицької влади, точніше, її початок та розвиток. Багато людей не знають або ж не вірять, що Ленін всю свою політику будував на кривавому терорі, на сакраментальному: «Повесить, обязательно повесить не менее 100 кулаков»! Він наказував брати заручників або прошурувати весь Харків, щоб з’ясувати, чим займаються там, наприклад, українські письменники або інші інтелігенти, позакласові верстви.
Не всі знають, що один із перших декретів вождя був про висилку в окраїнні райони РСФСР української інтелігенції. «С хохлами можно не церемониться», – сказав «великий комуніст» України О. Шліхтер. Якби українці все це знали, то хіба терпіли б, що на площах багатьох міст і сіл Центральної, Північної, Східної та Південної України стоять пам’ятники черговому кривавому катові українського народу – Леніну. Або хіба гіди в музеї Полтавської битви розповідали б із таким захопленням про перемогу Петра І, у тому числі і над українцями? І якщо ця історія України була б написана правдиво і ми її знали, то хіба б терпіло наше суспільство тих, які домагаються зміни політичного ладу в Україні і тягнуть Україну в лоно тієї ж таки Російської імперії, хоч відверто про це не говорять. Вони тихенько захоплюють командні місця у владних структурах, щоб у слушний час здійснити свій задум.
Виходячи з історичного досвіду, слід наголосити на одній дуже важливій проблемі – сприйняття України світом, ставлення до її долі, прагнення інтегрувати її у свою спільноту з урахуванням наших національних інтересів тощо. Слід визнати, що і Європі, й Америці була байдужою доля України та її проблеми. Куди престижнішою, вигіднішою була тема СРСР і Росії, тому що СРСР – прямий спадкоємець царської Росії, а на Заході вирішували проблеми, які виникали з 1/6 частиною світу, через діалог із Москвою, Петербургом, через послів до царів Бориса, Петра, Катерини, В. Ульянова і знову Бориса, Путіна, Медведєва… І вигідніше, й ефективніше, і радикальніше. Історик, який прославляв і нині прославляє імперію та її вождів, потрапляв і нині потрапляє в абсолютно гарантовану сферу особистого успіху. Історик, який досліджував історію Грузії, Вірменії, Бурятії або України (особливо України), автоматично заносився в розряд провінційних науковців, у яких не було зацікавлення ні в наукових колах, ані в політиків, які визначали стратегію розвитку держави. Так було. Західні історики, політологи, державні діячі дуже добре знали і про голодомор 1933 року, і про репресії проти української інтелігенції тощо. Будь-хто, вивчаючи карту Радянської імперії, у першу чергу впирався поглядом у велетенську територію під назвою «УРСР», від якої віяло духом смерті. Знали, але нічого серйозного не робили, аби змінити становище на краще.
Так, на жаль, є й сьогодні. Спільними зусиллями західні держави разом із американцями та росіянами виготовили дипломатичну ляльку і дали її нам (особливі стосунки України з НАТО, пріоритетні стосунки із США та «стратегічні» відносини з Російською Федерацією), аби ми бавилися, а взамін віддали добровільно ядерну зброю. Хіба ж могла амбітна Франція примиритися з тим, що з’явилась якась там Україна, більша за територією та приблизно рівна їй за населенням, але зі значно могутнішим, ніж у неї, ядерним потенціалом? Звичайно, ні!
А щоб про нас, не доведи Господи, ці ядерні хижаки не подумали, що в нас просинається національна гордість, і ми вже маємо своє бачення, то ми до ядерної зброї додали ще й уран. А ми такі, ми можемо… Або хіба ми не бачимо дедалі зростаючого, відвертішого тиску та брутального втручання з боку США і Росії у внутрішні справи ще слабкої України? То коли ж ми всі, включаючи владу, візьмемо це до уваги і зробимо з цього серйозні висновки?
МИ – УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД
В.К. Вочевидь тоді, коли усвідомимо себе повнокровною і повносилою українською нацією. Поширене визначення нації, що його дотримувалася комуністична ідеологія, відзначало чотири її головні ознаки – спільність економіки, території, мови та психіки. Однак, таке визначення, по-перше, не враховує генетичний (антропологічний) фактор у націотворенні. А по-друге, такий надзвичайно важливий чинник, як психічний, зводиться тільки до особливостей культури та побуту; насправді ж він набагато ширший, включає в себе духовність у широкому розумінні, етнічну звичаєвість, релігію.
Марксизм-ленінізм трактує націю як продукт капіталістичного способу виробництва, ділить нації на буржуазні і соціалістичні, що є антиісторичним. Його теорія «зближення націй при соціалізмі через їхній розвиток до стирання національних відмінностей, знищення національних перегородок», до повного злиття націй, утворення т.з. єдиної загальнолюдської спільності – радянського народу – не витримує критики. Історична практика – розпад Радянського Союзу, міжнаціональні конфлікти (Прибалтика, Карабах, Чечня-Ічкерія, Таджикистан) – перекреслила цю теорію.
Тим не менше нам убивали в голови, що націоналізм – це нібито суто буржуазна ідеологія в галузі національних відносин, характерними рисами якої є проповідь зверхності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетерпимості. Навіть був запущений в обіг термін український буржуазний націоналізм. За радянських часів українців, які спілкувалися українською мовою, мали за українських буржуазних націоналістів, що прирівнювалося до ворогів народу.
Але ж в Україні одвічно жили українці, і мову, звісно ж, мали українську. Нинішній, у багатьох відношеннях печальний, мовний стан пояснюється тривалою і цілеспрямованою політикою зросійщення і витісненням прийшлим колонізатором рідної мови українців.
Націоналізм не можна трактувати однозначно неґативно, як це робив марксизм-ленінізм; це є поняття позитивне в цілому, якщо не ототожнювати його з шовінізмом, тим більше з нацизмом.
Ось як, наприклад, трактує поняття нації та націоналізму американський тлумачний словник «Вебстер Нью Ворлд Дикшионери»:
Націоналізм – це:
1. а. Відданість нації, патріотизм; б. Надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм.
2. Вчення, що національний інтерес, безпека важливіші, ніж інтернаціональні міркування.
3. Оборона національної незалежності.
Виходячи з цього, можна визначити українську національну ідею як волю українського народу будувати національну державу, бути у ній господарем, утверджувати себе політично, забезпечувати високий доброжиток усій спільноті.
Відомий політик-патріот Левко Лук’яненко, який за свої національні погляди 27 років поневірявся по радянських тюрмах і таборах, слушно зауважує, що єдина дефініція поняття «національна ідея» ще не вироблена, і в науковому оперуванні зустрічаються різні формулювання і кожне має свій зміст. Сам же він пропонує стисле та ємке визначення: «Національна ідея – це свідоме утвердження нації у всіх проявах її етнічної сутности».
Не витримує жодної критики також твердження, що без держави не існує нації. Якщо виходити з того ж комуністичного постулату, що основною рисою нації є її економічна та територіальна організація, то нібито справді випливає неможливість існування нації без існування держави, оскільки держава є саме такою формою самоорганізації суспільства, яка справді неможлива без території і без єдиної економіки. Але ж суть якраз у тому й полягає, що провідною характеристикою нації є не тільки і не стільки територія та економіка, скільки ментальність етносу, його органічна духовна єдність, своєрідність психічного складу, історичний характер – все це тривкі компоненти, що сягають своїм корінням у глибінь віків.
На триста з лишком років і українці втратили свою державність, але це зовсім не означає, що цих триста з лишком років не було української нації. Щоправда, вона ці триста з лишком років не була державною. У надзвичайно складних і несприятливих умовах жорстокої колонізації, русифікації, полонізації тощо, а нерідко – відвертого етноциду українці зберегли свою мову, свою звичаєвість, свій менталітет, свою неповторність, свої традиції, свою культуру. Тепер українці стали державною нацією і отже, їхнє історичне призначення і їхній святий обов’язок збудувати національну державу. Однак, для нас не байдуже, яка це буде самостійна держава – українська чи без українців.
П.Т. Так, справді є сили, зацікавлені в ліквідації української національної ідентичності. У паспорті громадянина України це вже зроблено, залишилося ще тільки в паспорті держави – Конституції – національну ідентичність підмінити громадянською. Такі політичні авантюри не нові. Ще в Конституції СРСР декларувалося формування «радянського народу» як політичної нації, як конгломерату всіх національностей, які проживали на території держави. Хоч як намагалися у великодержавному ідеологічному тиглі Радянського Союзу виплавити нову безетнічну політичну націю, та розпався умовний «радянський народ» на самодостатні нації.
Що ж тепер загрожує Україні?
У паспортах громадян України вже немає запису національності, тобто відсутні правові підстави для національної самоідентифікацїї українців. Тепер хочуть викорінити саме поняття корінного народу. Лишилось винародовити українців, а на їхній кореневій основі нащепити пасинків від інших народів і вивести гібрид українських космополітів, які вміло пристосовуються до політичних умов і яким байдужі доля української землі й доля культурної традиції корінного народу, сам український народ і його національний дух. Якщо не вдався затяжний експеримент зробити з механічно змішаного суспільства великодержавну політичну націю, то, може, вдасться на пні корінного народу під титулом держави з його іменем швидко вивести гібридним методом механічно змішане суспільство з недозрілою свідомістю, дезорієнтованою партійно-конфесійними догмами.
Слушні міркування з цього приводу висловив відомий письменник Олександр Шокало. Руйнівний процес змішування вже розпочався: з України витурено близько 8 млн. соціальних вигнанців-нелегалів на заробітки у світ, а в Україну запущено майже таку саму кількість нелегалів із цілого світу. В нинішній Україні соціальне єство неповне, й відсутній саме середній клас, який мав би бути джерелом самостійної сили суспільства, здатного творити національну державу. Натомість несамостійна, компрадорська влада в задекларованій «суверенній і незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі» проводить соціальний експеримент: формує збайдужіле суспільство – безетнічну політичну націю під уніфікованою назвою «народ України». Цей термін означає – громадяни України всіх національностей і одразу вилучає з політичного життя поняття «український народ» як етнокультурно-духовну спільноту, титульну, корінну українську націю.
Ці потуги даремні, зазначає далі О Шокало. Український народ був, є й буде корінною етнокультурно-духовною спільнотою на своїй рідній землі й основним державоутворюючим чинником України як національної держави, хоч би які політичні експерименти над ним проводили. Іншому на цій хлібородній землі не бувати, хоч би як комусь хотілося змінити духовно-природно-історичний процес. Суть народу визначає Всеєдиний Дух через його збірне серце й природа рідної землі через її продуктивну діяльність. Саме сакрально-природне наймення Україна визначає психотип і духовний тип та ідею суспільного ладу (національну державницьку ідею) корінного народу, який живе з власної праці на цій землі, й, незважаючи на всі історичні деформації, зберігає й примножує самостійну силу своєї самоорганізації за законом Усеєдиного Життя.
Українці є домінантним титульним етносом в Україні, становлячи 78 % українського суспільства. Корінний український народ (нація) повинен стати об’єднуючим чинником для представників інших народів. На засадах культурної традиції корінного українського народу й на загальнолюдській моральній основі формується соціально-політично-правова спільнота – українське суспільство.
Українське суспільство – різноетнічне, соціально-політично-правове самоутворення з громадянською й етнічною ідентичністю (кожна національна меншина має, крім громадянської ідентичності, й свою етнічну ідентичність).
Український народ (нація) – моноетнічне етнокультурно-духовне ядро цілісного українського суспільства з національною й громадянською ідентичністю. Суттю української національної ідентичності є духовний тип української людини з первинністю серця як провідним чинником морального життя.
Моральність і духовність – ось основний зміст життя українців на засаді рідної природно-культурної національної традиції. Бо саме духовність наповнює вищим сенсом індивідуальне життя людини й весь життєвий простір народу. Абстрагування від моральності й духовності призводить до винародовлення. Причиною нинішньої суспільної кризи в Україні стала відірваність людей від духовної традиції культури й імітація фінансової цивілізації. Фінансова цивілізація, заснована на первинності меркантильного розуму, зосереджується на зовнішній формі буття і призводить до руйнування духовної традиції культури, заснованої на первинності серця.
Суть моральності – в досягненні людиною моральної зрілості в триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння, на основі чого й відбувається друге, духовне, народження людини в системі своєї рідної культури. Кожна людина й народ повинні мати власну моральну опору в духовній волі свого серця й моральній дієвості свого розуму. Воля духу – мірило самостійної сили людини й народу.
Жодна політична або релігійна ідеологія не може бути визнана державою як обов’язкова, бо всі вони представляють партійні чи конфесійні інтереси окремих соціальних груп і є корпоративними. І тільки національна державницька ідеологія забезпечує ціннісні духовно-соціально-правові орієнтири для кожного громадянина й цілого українського суспільства.
Ідея незалежності може бути реальністю за умови виконання принаймні двох вимог: вона повинна стати спільною ідеєю всієї нації, а її носії готові обрати шлях свого розвитку від егоїзму до самовіддачі, перерозподілити турботи про себе і служіння Україні на користь останнього. При цьому права, свободи й обов’язки людини і громадянина повинні бути збалансованими і гарантованими.
Життя нації, її духовний стан і добробут залежать в першу чергу від рівня національної свідомості. Тому необхідна не тільки незалежність, а й українське державницьке мислення і відповідна поведінка кожного громадянина.
ПРО НАГАЛЬНІ ЗАВДАННЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ
В.К. На жаль, саме українського державницького мислення і раніше, і нині бракує владі. Засилля недержавної мови у владних структурах, зневажливі щодо українців висловлювання деяких міністрів, масове закриття українських шкіл в областях, зокрема на Донбасі, відповідальність за що керівництво Міністерства освіти і науки, молоді та спорту намагається перекласти на місцеві органи влади, а саме нібито ні при чому (якщо воно ні при чому, то навіщо таке міністерство?). Можна ще наводити чимало фактів на підтвердження.
Проте хочу абстрагуватися від загальноукраїнських проблем і перевести розмову на тему Малої України, себто на Ваше дітище – Відкритий міжнародний університет розвитку людини, що також має назву «Україна».
Не згадати про це було б не логічним. Адже це перший і єдиний в Україні вищий навчальний заклад, зорієнтований на здобуття освіти людьми з особливими потребами. Тисячі юнаків і дівчат, які через інвалідність не могли вступити до існуючих вишів і практично опинялися на узбіччі життя, здобули вищу освіту в Університеті «Україна» і нині працюють за фахом у різних галузях виробництва – матеріального і духовного.
Два роки тому університет відзначив своє десятиліття. На той час уже сформувався потужний колектив професорсько-викладацького складу. В його базовій структурі та 24-х територіально відокремлених підрозділах було майже 48 тисяч студентів: 15,6 тисячі на денній, 23 тисячі на заочній, 8,4 тисячі на дистанційній формах навчання.
Становлення університету відбувалося на моїх очах. Я знаю, що створенням цього закладу Ви не тільки кинули виклик тодішнім очільникам держави, які не збагнули і не підтримали Вашої довготривалої програми розвитку вищої освіти, запропонованої Вами в бутність міністром освіти, а взялися на практиці реалізувати її окремі напрямки. То був справді титанічний труд – на голому місці створити потужний вищий навчальний заклад, згуртувати однодумців, збудувати сучасні навчальні корпуси серед високих сосен на околиці Києва; щоправда, тепер тут уже не околиця, бо неподалік станція метрополітену і зв’язок із центром столиці міцний і надійний. І це все – без копійки грошей із державного бюджету, що викликає щирий жаль. Бо хто ж, як не держава, мав би підтримати цей унікальний заклад, який узяв на себе турботу про освіту людей із обмеженими можливостями, чим мала б перейматися саме держава.
Цього року, коли Україна опинилася у так званій демографічній ямі, внаслідок чого наполовину зменшилося число абітурієнтів, університет витримав приймальну компанію, спрацював не згірше від державних вишів, не кажучи вже про недержавні, багато з яких залишилися без студентів. Проте хочу поговорити не стільки про успіхи та проблеми, скільки почути Вашу думку про подальший розвиток університету в контексті тенденцій не тільки української, а й світової вищої школи. Тобто про деякі напрямки розвитку Університету «Україна».
П.Т. Говорити про це можна багато: ми перебуваємо в постійних пошуках. Проте про кілька напрямків варто сказати.
Перша проблема – це демографічні виклики і їх впливи на майбутнє Університету «Україна».
Згідно з дослідженням демографічних тенденцій з часом населення світу ще більше постаріє. До 2050 року частка осіб віком від 65 років стане втричі більшою і становитиме 1,5 млрд. (або 16 % від усього людства). В той же час чисельність населення Землі збільшується доволі швидкими темпами, здебільшого за рахунок приросту в країнах екваторіальної Африка та Азії (Китай, Індія).
Що ж до України, то впродовж найближчих десятиліть кількість населення лише зменшуватиметься. Згідно з даними Світового банку до 2025 року населення України зменшиться до 37 млн. А в ООН стверджують, що до середини нинішнього століття у нашій країні проживатиме лише 26 млн. осіб.
Україна входить до двадцятки країн світу з найстарішим населенням. За питомою вагою осіб віком від 60 років ми посідаємо 11 місце. Втім, незважаючи на те, що у нас значна кількість населення переживає 60-річний поріг, багато хто з нього не доживає до 65 років. Водночас у Західній Європі та США частка людей віком від 60 років значно більша, ніж в Україні.
За 20 років незалежності України внаслідок ненароджених дітей утворилася уже згадувана демографічна яма – це до 5 млн. осіб.
Враховуючи ці моменти, хочу бодай побіжно позначити напрямки, за якими нам треба рухатися.
Передусім, подолати демографічні ризики, які постали перед державою, можна створенням якісної економіки, яка потребує збільшення кількості працюючих громадян. По мірі розвитку економіки у нас буде з’являтися все більше можливостей для створення нових робочих місць, підвищення зарплати. Це б стимулювало потребу в кваліфікованих кадрах, збільшило б приплив абітурієнтів.
По-друге, успішний розвиток економіки створив би умови, за яких розпочалось би інтенсивніше повернення наших громадян із-за кордону. Та найрадикальнішим, як на мене, заходом у цьому напрямку було б розроблення і здійснення безпрецедентного проекту – «Повернення на історичну Батьківщину». Йдеться про створення привабливих юридичних та вигідних соціальних умов для 20 млн. українців із діаспори і допомогло б багатьом пригадати, де їхнє коріння, та сформувати бажання назавжди повернутися на землю пращурів. Біологічний потенціал України, її територія і високоякісне юридичне забезпечення, з одного боку, і виробничий, підприємницький досвід та фінансові можливості представників української діаспори, з іншого боку, з’єднавшись воєдино, впевнений, створили б такий якісний стрибок українського суспільства, що ми забули б про «азіатських тигрів» і «японське диво». Історія стала б свідком безпрецедентного синенергетичного ефекту, якому можна дати ім’я «український вибух». Пригадаймо досвід тих ж Ізраїлю, Китаю, Польщі. Такий проект чи програму можна було б розробити силами вчених Університету «Україна» за допомогою відповідних державних установ. У процесі вироблення цієї програми можуть бути виконані десятки докторських і кандидатських дисертацій у галузі юриспруденції, економіки, соціології, етнопсихології тощо.
По-третє, відповідність освіти потребам економіки вимагає розроблення довгострокового (на 15-20 років) прогнозу ринку праці, відповідно до його кваліфікаційних та структурних вимог. Виконавши це завдання, ми зможемо сформувати систему профорієнтації та профвідбору, адекватну вимогам ринкової економіки, маючи на увазі, що навіть у високорозвинених країнах (таких, як США) за підготовку робочої сили відповідальність несе держава, а приватний бізнес бере активну участь у цьому. Нинішні правила прийому до ВНЗ в Україні аж ніяк не сприяють продуктивній профорієнтації. Дозвіл подавати документи у п’ять вузів на три спеціальності в кожен нагадує скоріше російську рулетку, аніж вмотивований вибір професії майбутнім фахівцем.
Динамічне формування людських потреб у нових товарах і послугах веде до швидких змін технологій і виробничих процесів, що у свою чергу вимагає адекватної реакції у підготовці нових продукуючих фахівців і перепідготовки існуючих кадрів, професії яких застаріли і уже не потрібні сучасному виробництву.
Звідси випливає потреба в розширені масштабного навчання населення упродовж життя, замінивши існуючу систему післядипломної освіти широким спектром різноманітних курсів, майстер-класів, ділових ігор тощо. В роки незалежності ми практично забули про курси підвищення кваліфікації. Якщо глянути на відсоток працівників усіх підприємств, що проходять такі курси, то статистика виглядає не на нашу користь: тільки 5%, тоді як, наприклад, у Франції та Швеції – майже на порядок більше. Чи не в цьому одна із причин топтання нашої економіки на місці?!
Організовуючи таке масштабне навчання, слід докорінно змінити підходи в оцінці якості знань і розробити критерії щодо підготовки кадрів європейського рівня вимог. Для цього слід розробити методи відбору, виходячи з результатів практичного вхідного тестування і відповіді на питання, чого вартий претендент у компетентнісному плані, а потім уже формувати індивідуальну програму навчання. Необхідно відмовитися від фетишизації державних дипломів, бо вони зараз продаються на чорному ринку як огірки, помідори чи курятина, по-перше, а по-друге, масово благословляють звичайну сірість гербовою печаткою.
При розробленні довгострокового прогнозу ринку праці треба враховувати, що застосування високих технологій насамперед матиме місце у традиційних галузях економіки України (металургія, хімія, енергетика, сільське господарство) і для цього необхідно розширити підготовку кадрів зі знанням високих технологій саме у цих сферах, а також розширити підготовку кадрів спеціальностей 5-го та 6-го технологічних укладів, що визначатимуть розвиток економіки після 2020 року. Ці завдання найбільш успішно можуть бути виконаними за умови реструктуризації системи підготовки кадрів у напрямку органічного поєднання: ВНЗ – коледж – ПТУ – бізнес.
По-четверте, варто привернути суспільну увагу до проблем пенсіонерів. Після виходу на пенсію у людей збільшується відчуття своєї непотрібності. Через те дуже важливо для пенсіонерів зберегти власну значущість, необхідність у цьому житті. Прекрасно, коли людина, незважаючи на вік, може продовжувати професійну діяльність,. Тоді у неї і самопочуття краще, передусім психологічне. Наразі, саме тому, як свідчить статистика різних країн, середня тривалість життя значно збільшується. Наші українські професори й академіки працюють і в похилому віці, буває, що і після 80 років. Якщо ж говорити про непрацюючих пенсіонерів, то в нашій країні їм залишається дві радощі – онуки і своя земельна ділянка чи дача. Дуже багато людей в цьому і самореалізуються. Але так не повинно бути, бо це дуже низький рівень використання потенціалу людини.
На Заході після виходу на пенсію наступає «друге життя». Воно й не дивно, адже там жінки після пенсії живуть ще 18-22 роки, а чоловіки – 16-18. І тому створюються всілякі курси, лекторії і навіть спеціальні вищі навчальні заклади для пенсіонерів, влаштовуються зустрічі за інтересами для людей похилого віку, створюються для них вечірні й нічні клуби. Серйозного розвитку набув туризм пенсіонерів. Я думаю, що настав час повернутися до ідеї, яку я пропонував років з 10 тому, створити «Інститут гармонії поколінь» з філіями і розпочати серйозну його «розкрутку».
По-п’яте, значним резервом у формуванні контингенту студентів вишів загалом та Університету «Україна» є зокрема коледжі та їхні філії. Успішне навчання в коледжі надає можливість випускникам навчатися в університеті з ІІІ курсу за профільною спеціальністю.
Тому коледж як структурний підрозділ нашого університету було створено з метою впровадження системи ступеневої підготовки спеціалістів за наскрізними навчальними планами та програмами для:
– забезпечення координації спільної діяльності структурних підрозділів Університету «Україна» разом із філіями;
– ефективного використання науково-педагогічних кадрів, навчально-лабораторної бази, навчально-методичного забезпечення, соціальної інфраструктури.
Концепцією діяльності коледжу передбачено розвиток структури спеціальностей, за якими здійснюється підготовка молодших спеціалістів і пов’язана із сучасними напрямами розвитку науки, технологій, відповідних виробничих процесів та спеціальностей, які є актуальними у XXI столітті.
Практика підтвердила правильність такого вибору. 2011 року було проліцензовано ще 10 спеціальностей: Інформаційна діяльність підприємства; Комерційна діяльність; Обслуговування комп’ютерних систем і мереж; Розробка програмного забезпечення; Журналістика та інформація; Організація туристичного обслуговування; Видавнича справа та редагування; Організація обслуговування в закладах ресторанного господарства і торгівлі; Організація виробництва; Готельна і ресторанна справа.
Результати набору свідчать, що збільшується кількість бажаючих навчатись у коледжі за скороченим терміном навчання, які здобули освітньо-кваліфікаційний рівень кваліфікованого робітника.
Позитивні результати дала нинішнього року наша співпраця із професійно-технічними ліцеями: 50 випускників цих закладів стали студентами коледжу. І найцікавіше, що це технічні спеціальності – «Обслуговування та ремонт автомобілів і двигунів», «Розробка програмного забезпечення», «Обслуговування комп’ютерних систем і мереж».
І останнє, на чому я хотів би загострити увагу, – це наша ініціатива створити при університеті Вищу школу політичного лідера. Депутатський корпус місцевих рад усіх рівнів нараховує в Україні 225154 тис. осіб, що співрозмірно з кількістю всіх абітурієнтів – 2011 року їх було трохи більше 200 тисяч. Якщо взятися за цю справу з душею і організаційним вогником і залучити на навчання сільських депутатів – хоча б по дві особи з кожної сільської ради, це буде 19320 осіб, по 40 чоловік із кожної районної ради, це буде теж 19230 осіб; по 50 осіб із рад міст та областей, то набирається цифра порядку 40 тис. осіб.
Реалізувавши цю ідею, матимемо очевидну вигоду. Насамперед, підвищуватиметься політична освіта депутатського загалу, що для суспільства має неабияке значення. Для вишу – це додаткове джерело коштів для фінансування його подальшого розвитку.
Таке моє бачення напрямків роботи на майбутнє, про що Ви і запитували.
В.К. Дуже цікаві міркування. Дай Бог Вам і всім нам, успішно реалізувати ці плани. Дякую за змістовне спілкування. Сподіваюсь, що порушені проблеми зацікавлять читацький загал.
П.Т. Я Вам також дякую. І на це саме надіюсь.
автор: Віталій Карпенко, Петро Таланчук
видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2011
адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/
27/10/2011
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське