ВИХОВАННЯ МАЄ СТАТИ АБСОЛЮТНИМ ГЕГЕМОНОМ, А ОСВІТА - ПІДКОРЯТИСЯ ЙОМУ
Виступ на ювілейній сесії Академії педагогічних наук України дійсного члена АПН, ректора Відкритого університету "Україна , професора П.М. ТАЛАНЧУКА
Сьогодні людство переживає глобальну кризу, і вже протягом одного покоління стане зрозуміло, чим вона закінчиться — знищенням цивілізації чи її трансформацією у нову якість.
Паралельно з деградацією навколишнього середовища розвивається ще небезпечніший процес інтелектуального і морального виродження людини, її обездуховлення.
Ми скочуємося до епохи ідейного, соціального і, мабуть, технологічного хаосу. Перед людиною постало питання "жити або вмерти", і щоб жити, знову потрібно вирішити надважке завдання — здійснити кілька радикальних проривів у світоглядній та технологічній сферах. Подібне завдання людство уже вирішувало приблизно вісім тисяч років тому.
Йдеться про події, відомі у науці як "верхньопалеолітична криза" і "неолітична революція".
У результаті здійснення ефективних заходів тоді людство віднайшло нову парадигму свого подальшого розвитку і в такий спосіб відвернуло на тисячоліття своє самознищення. Але можливості цього розвитку майже вичерпані.
Отже, складне переплетіння морально-етичних, соціальних, політичних, демографічних, екологічних та інших проблем, бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, інтенсивна інформатизація суспільства потребують кардинальної зміни ролі виховання та освіти. Ця зміна повинна створити потужні передумови людської загальновідповідальної солідарності, накопичення і передачі знань, цілеспрямованої творчості. Відставання рівня загальної культури широких верств населення від вимог сучасного високотехнологізованого суспільства вже чітко зафіксувалося у вигляді різних катастроф, котрими так рясніє світ на зламі тисячоліть. Важко позбутися відчуття наближення кінця людської цивілізації.
Те, що маємо сьогодні, значною, якщо не вирішальною мірою, є наслідком виховання та освіти, а вірніше наслідком поганого виховання й недосконалої освіти. Природно виникає питання, якою мірою ці два фактори визначають стан справ, яке співвідношення між їхнім впливом на події та процеси.
Доводиться визнавати, що виховання та освіта з давніх-давен розвиваються за різними законами. Про це свідчить хоч би той факт, що час від часу нам нагадують слова, буцімто взяті з папірусу, що зберігався у древніх єгипетських пірамідах: "Яка негарна, невихована нині у нас молодь!".
А з цього нагадування робиться висновок, що не все так погано у нашому домі, що, мовляв, це старі люди завжди чимось невдоволені і через те вічно критикують молодь. Насправді ж юнь у нас чудова, і кожне нове покоління краще від попереднього, про що й свідчить поступальний розвиток, прогрес.
Але такий висновок заперечується самим ходом історичного розвитку, бо якби кожне нове покоління було дійсно все кращим і кращим, то цей розвиток мав би позитивно накопичувальний характер. І тоді повинна була б зникнути із практики людського співжиття ціла низка тяжких вад (жорстокість, підлість, зрада, корисливість тощо). Насправді ж в історії такого не спостерігається. Більше того, у вихованні господарює безлад, котрий можна відобразити як броунівський рух, судорожно-хаотичний шлях, яким іде насправді, знецінивши роль свого виховання, людство. У результаті кількість освічених людей збільшується, але зменшується й інтенсифікується серед них незаконослухняність, безкультур'я, бездуховність тощо.
Що ж стосується навчання, освіти, накопичення знань, то ми справді бачимо, що тут має місце неперервний, послідовний розвиток.
Отже — ще з витоків виховання та навчання розділилися на два напрямки: перший — розвиток навчання, знань і виниклий на цих підвалинах розвиток науки, техніки, і другий — розвиток власне виховання. Між цими двома напрямками розвинулися глибокі протистояння, які зі століття у століття дедалі більше загострюються і в наш час досягли критичної межі.
Вирощені чудові плоди на освітній ниві людство вперто використовує собі на шкоду і настирливо перетворює їх на причину власної загибелі — така непомірна ціна цьому протиріччю! Таким чином, між вихованням, котре безнадійно відстало, і навчанням (освітою), яке бурхливо випереджало і випереджає його, утворилася зловісно зяюча прірва, на краю якої безпомічно балансує розгублене людство.
Чи є вихід з цієї ситуації, в чому його суть, наскільки він можливий і надійний?
Виявляється, є, і освітяни його добре знають: тільки пріоритетний, випереджальний розвиток освіти, виховання дітей і молоді здатний привести до подолання кризи, бо подолання хаосу і відновлення порядку починається з відновлення порядку в людських головах.
Хочу нагадати про досвід Німеччини та Японії, які постали з повоєнних руїн передовсім за рахунок пріоритетного розвитку виховання та освіти. А стан цих країн, глибина їхньої післявоєнної кризи, розрухи, зубожіння, голоду були набагато серйознішими, ніж наші сьогоднішні негаразди. І тільки сплав виховання та освіти дозволив їм вирватись із лещат кризи і досягти прискореного розвитку, котрому усі сьогодні заздрять.
Ще більш переконливо свідчить про це також роль тих же чинників у післявоєнному відродженні колишнього СРСР.
Отже, вихід єдиний: духовно-моральне відродження народу, суспільства через прискорений розвиток виховання та освіти. Тільки він може привести до успіху.
Для цього необхідно вирішити ряд проблем. Перш за все слід змінити пріоритети: виховання мусить стати абсолютним первнем, гегемоном, а освіта, знання безперечно підкорятися йому.
Усі ми мусимо усвідомити, що виховання та освіта повинні нормуватися законами, а їх здійснення — глибоко розробленим науково-методичним забезпеченням. При цьому стрижень процесу — зміст, де стикуються виховання, освіта й наука. Створення законів — це завдання Верховної Ради, а науково-методичного забезпечення — наше (АПН, навчальні заклади, науковці, педагоги, громадськість тощо). Вкупі це повинно скласти біблію сучасного життя.
У цьому контексті доцільно було б розпочати поєднання справ виховного та навчального процесів у закладах освіти всіх рівнів за рахунок включення предметів виховного процесу безпосередньо у навчальні програми, у щоденні розклади уроків, лекцій, семінарських, практичних занять та їх поєднання з існуючою системою позааудиторних виховних заходів; створення відповідних виховних предметів, підручників, методичного забезпечення; перебудови організаційної структури освіти на основі створення науково-навчально-виховних комплексів у складі: дитячий садок — школа — ВНЗ — НДІ, АПН, котрі охоплювали б навчальні заклади всіх типів і рівнів та забезпечували б тісне поєднання психолого-педагогічної науки і освіти, фахової підготовки з практикою; організації навчального процесу у ВНЗ за принципом "вчись, працюючи", поєднуючи навчання студентів із безперервною у всі навчальні роки практикою або працею за обраним фахом, що одночасно з високоякісним вишколом майбутніх фахівців допомогло б вирішувати вкрай гострі проблеми їх працевлаштування.
При цьому слід особливу увагу звернути на прищеплення молоді навичок ефективного самовиховання та самоосвіти.
Для широкого впровадження цих заходів у масову практику потрібна їх ретельна науково-практична апробація, підготовка.
Як перший етап такої підготовки група ректорів запропонували провести в наступному році Всеукраїнську науково-пошукову конференцію з цих проблем, на якій був би представлений наявний практичний досвід їх успішного вирішення та вироблені відповідні рекомендації і плани подальшої роботи.
Цю ініціативу підтримав шановний міністр освіти і науки Василь Григорович Кремень.
Сподіваємось, що ця конференція дозволить значно розширити горизонти бачення нової парадигми вдосконалення виховання, розвитку національної освіти.
Деякі зауваження стосовно виховних орієнтирів, без яких цей процес буде безглуздим.
Перш за все — державотворчі орієнтири європейського спрямування, державний патріотизм.
Багато галасу нині про Європейський вибір для України. Це що, нас вибрали? Якщо так, то хто це зробив? І як йому це вдалося? Адже, сьогодні ми ще не маємо згоди суспільства про свій (держави) день народження, а відтак і не знаємо свого віку, своєї історії, традицій, можливостей і потреб, розмовляємо мовою сусідньої держави, співаємо чужих пісень.
Якщо ми самі не шануємось, то яка ж Європа нас поважатиме?
Чи це ми зробили свій вибір? Тоді як же це вийшло? Бо дотепер ми залишаємось у полоні наївного прагнення догодити всім, існуємо у стані напівдержави, яку нібито декларовано, але яка все ще ніяк не вирішить, що їй робити з власним минулим. Відтак і майбутнє не є дуже зрозумілим, бо й справді, — з чим у нього йти? З традиціями Київської Руси-України, Козацької держави, УРСР чи УНР? Із тим чи іншим водночас? А може, взагалі без того і без іншого? Проглядається у цій справі, за словами Густава Водички, логіка такого зразка: „Свиня — це сусід, а сало — продукт".
Хто в луг, хто в плуг, а хто в попові груші — так за нинішньої розхристаної ідеологічної ситуації тлумачиться ким завгодно і де завгодно історія української землі та її народу.
Сакраментальне питання "Скажіть, яку державу будувати і я буду будувати" досі лишається без відповіді і є переконливим доказом невизначеності у сфері державницьких ідеалів.
Що ж тут казати про виховний процес і орієнтири в ньому?! І про яке національне виховання можна говорити, коли зі свого ж таки паспорта ми сором'язливо вилучили визначення національності. У результаті з'явилася така дефініційна абракадабра: „Русский сын украинского народа, выросший в еврейском окружении". Або скажіть, будь ласка, по чиїх кістках проходить потоптом новоспечений шлягер: „Мой кумир — Чингисхан!". І все це — доморощене!
I таких прикладів можна наводити безліч. Ясно одне — без рішучих змін у пріоритетах виховання і навчання нас чекає катастрофа.
Тому я закликаю, використовуючи реальні можливості МОНУ, АПН, кожного з нас, приступити до розробки і втілення у життя практичних кроків створення системи наскрізного виховання на основі формування у першу чергу відповідних звичок і навичок та організації наскрізної системної освіти на базі новітніх наукових досягнень і педагогічних технологій.
Ми повинні зробити радикальні висновки з порушеної проблеми і не забувати, що світом правитиме молодь, яка постаріє. Як ми її виховали, чого ми її навчили, такі й матимемо результати.
Журнал «Педагогіка толерантності», 2003 p.
автор: Петро Таланчук, дійсний член Академії педагогічних наук, президент Університету "Україна"
видання: Журнал «Педагогіка толерантності», час видання: 2003
07/07/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське