УПРАВЛЯТИ НЕ ЛЮДЬМИ, А ПРОЦЕСАМИ
Якщо кінцевим продуктом системи освіти вважати високоякісний, професійно підготовлений національно свідомий кадровий корпус і якщо оцінити сьогодні рівень і якість життя громадян України, який забезпечує цей корпус, то ми не можемо вважати, що маємо ефективну систему освіти. Нам поки що не вдалося виявити національний інтелект у повному обсязі, фахово спрофілювати його і на цій основі створити розвинену інфраструктуру, здатну забезпечити комфортне людське життя.
Не можна не побачити, що в усі роки незалежності України проблемам освіти приділялась певна увага. У той же час, за великим рахунком, справи в національній освіті — кепські. Триває руйнування матеріально-технічної бази. Й досі тільки приблизно 30 відсотків загальноосвітніх шкіл і половина дошкільних закладів розміщені у пристосованих приміщеннях. В аварійному стані перебуває більше тисячі шкіл. Фактично не забезпечено сільські школи комп'ютерною технікою, кабінети фізики, хімії, біології — навчально-лабораторним обладнанням, майстерні, спортивні зали інвентарем. Не краща ситуація з державним фінансуванням.
Стан справ у вищій школі також складний. Серед викладачів понад 50 відсотків докторів наук та професорів, майже 40 відсотків кандидатів наук — люди пенсійного віку. Літературою вищі навчальні заклади забезпечені на 50-70 відсотків, україномовною — на 20-30, а нової літератури за останні 5 років було закуплено аж... 5 відсотків. Ще гірше з технічними засобами навчання — немає навіть затвердженого державою типового переліку потрібного обладнання.
Отже, у системі освіти має місце глибока криза. Але жахливе те, що нас позбавили відчуття перспективи, впевненості, що завтра буде краще, ніж учора.
Виникає питання — чому так сталось?
По-перше, кожний із директивних документів, затверджених на тому чи іншому рівні, забезпечував розв'язання однієї, у кращому випадку — кількох задач, але ми не отримали системного підходу в цілому. Так, внаслідок реформування наповненості класів загальноосвітніх закладів вивільнилось 16 тисяч учителів. В основному — у західному регіоні. У той же час в інших регіонах не вистачає майже 2,5 тисячі вчителів, на роботу запрошують пенсіонерів та студентів випускних курсів. Як результат: добрі наміри, відпрацьовані документи, однак ефект — нульовий. Принагідно зазначимо, що національну програму "Освіта. Україна XXI століття" було створено саме на системній основі з конкретними заходами впровадження у практику. Більше того, над її розробленням працювали найкращі освітяни України, провідні вчені. Цей документ — справді узагальнення колективного розуму. Але, на превеликий жаль програма не стала документом державної орієнтації, залишилась черговою теоретичною розробкою і нині згадується лише у наукових трактатах, мала ж стати підґрунтям розвитку і реформування освітянської галузі.
Дався взнаки залишковий принцип фінансування освіти. Низька заробітна плата викликала зниження рівня викладання. Через те, що держава не може сформувати чіткі вимоги до педагогів, закриваються очі на низький рівень організації навчального процесу. Подібне ставлення до своєї роботи визначається також соціальною апатією. Змінюючи суспільно-політичний лад, ми знищили "радянський ентузіазм". Перейшовши до ринкової економіки, не залучили ринкових механізмів заохочення до якісної творчої праці. Немає ідеї ні соціалістичної, ні ринкової.
Ентузіазм, що панував у викладацькому середовищі у перші роки незалежності, згасає. Стан фінансування освіти протягом останніх років, видатки на заробітну плату та інші грошові виплати абсолютно не відповідають вимогам Закону України "Про освіту". Таке ставлення до освітян підриває їхню довіру до законодавчої та виконавчої влади, спонукає до протесту. Повернення поваги до вчителя, викладача полягає сьогодні (не в останню чергу) у виведенні його із принизливого стану жебрака.
Треба повернутись до проблеми відродження авторитету вчителя і його стимулювання. В умовах ринку — це висока платня і вчасна її виплата. Дивує, що високі державні мужі, виступаючи перед загалом, начебто не знають, із чого починати реформи в державі. З ОСВІТИ. Треба дати людям знання, і люди самі придумають, що зробити. Сучасні знання перетворюють світ. Всі держави до добробуту прийшли через освіту.
По-друге, система управління освітою поволі, але впевнено, скочується знову до тоталітарних методів управління. Іноді мають місце такі "демократичні новації", що колишній командній системі й не снились. Тому треба знову звільнити освітні установи від жорсткого адміністративного контролю та дрібного опікування. Міністерство повинно займатись, у першу чергу, прогнозно-аналітичною роботою, організацією розроблення потрібної науково-методичної та навчально-організаційної документації, зорієнтованої на новітні технології, а також найширшим пропагуванням їх і заохоченням до впровадження.
Директивні органи мають контролювати в освіті два моменти — якість підготовки майбутніх фахівців (рівень знань, умінь і навичок має відповідати світовому) і непорушення прав людини у наданні освітніх послуг. Всілякі проміжні дозвільні процедури треба ліквідувати. Вони нічого не поліпшили в освіті. Навіть, навпаки, породили цілу низку негативних явищ, серед яких не така вже й рідкість корупція, чиновницька зарозумілість, зловживання службовим становищем тощо. Деякі чиновники від освіти забули, що управляти потрібно не людьми, а процесами, які найефективніше протікають у режимі саморозвитку.
По-третє, не дивлячись на прагнення Міносвіти розробити якісно нові стандарти навчання, ми й досі вчимо не того, що треба. Відсутні творчі зв'язки між навчальними закладами та структурами, для яких готують спеціалістів. Варто всім зацікавленим у якості "освітнього продукту" детально проаналізувати, що саме потрібно для ефективної роботи фахівця на кожному робочому місці, визначити пріоритети завтрашнього дня і, переклавши це мовою навчальних програм, ввести до навчального процесу. Мені не відомі випадки, коли б рівень підготовки спеціаліста визначався на основі оцінювання якості самостійно виконаного ним професійного завдання. Однак, саме це має бути визначальним.
Соціально цільовий характер освіти ніколи і ніким не заперечувався. Але навіть класичні форми підготовки фахівців тією чи іншою мірою були відірвані від соціокультурної та виробничої практики. З системної точки зору, тільки реальне життя може бути кінцевим етапом повного циклу перевірки освітніх процесів, практичним критерієм істини. Тому в концептуально-методичному плані освіту треба розглядати як сферу цілеспрямованого поширення інформаційних знань, потрібних для національного життя.
Змінити ситуацію на краще можна, у першу чергу, за рахунок вливання значних коштів у новітні освітні технології. Саме люди, які отримають сучасну високоякісну освіту, зроблять Україну процвітаючою державою. І саме тому, за цих умов, перспективою стає дистанційна форма навчання. У Російській Федерації можна отримати спеціальність у недержавному закладі середнього рівня за 5 років, сплативши за це 2000 доларів США. Вартість же навчання за дистанційною формою скорочується вдвічі. Наші економічні розрахунки показують, що за певних умов ця цифра може бути знижена до 800 грн. за рік.
Безумовно, така ціна робить вищу освіту доступною для ширших верств населення. Але на ефективність дистанційної освіти працює не тільки економіка. Є два вирішальні фактори, що визначають якість підготовки спеціалістів: ніщо не може замінити впливу особистості викладача на суб'єкт навчання, і немає глибших і стійкіших знань, ніж здобуті самостійно.
Дистанційні технології навчання чудово поєднують ці два фактори. Опосередковано, через залучення найталановитіших педагогів до створення методичного забезпечення (конспекти лекцій, підручники, робочі навчальні програми тощо) забезпечується вплив педагога на кожного студента. Далебі не кожному з нас пощастило зустріти "живе світило" навіть за 15-18 років навчання. Щодо самого навчання, то дистанційна технологія передбачає жорсткий контроль за організацією самостійної пізнавальної діяльності суб'єктів навчання. А саме студентської самостійності у навчальній роботі не вистачає вищій школі, де обсяг аудиторних занять сягає 36 годин на тиждень, що само собою виключає серйозну самостійну та практичну роботу. Варто нагадати, що у провідних навчальних закладах світу обсяг традиційних аудиторних занять не перевищує 14-18 годин на тиждень.
Далеко не всі свої можливості вичерпала національна ідея. Потрібно повернути права громадянства конструктивному націоналізмові. Націоналізмові без егоїзму.
У багатьох країнах стрижневою є одна нація, але на цей стрижень нанизано розумні порядки, які влаштовують усіх людей, що в ній мешкають. Корінна нація стає поводирем, не протиставляючи себе іншим народам, що проживають у країні. І це відповідає українській ідеї: створити демократичну заможну українську державу європейського зразка, в якій українці працюють як для себе, так і на благо інших народів, ведучи їх за собою.
У такій площині націоналізм повинен стати надзвичайно продуктивною силою, здатною викликати потужну хвилю патріотизму, як це не раз уже було у нашій історії (запорізькі часи, визвольні змагання українського народу). Але цю ідею потрібно довести до свідомості всіх людей, сущих в Україні, для чого треба, перш за все, створити багаторівневий підручник, свого роду біблію з питань державотворення.
Перший рівень підручника має бути розрахований на пересічного громадянина України. У ньому потрібно на доступному рівні систематизувати історію державотворення України й показати, скільки бід витерпів український народ у різні часи через власну бездержавність.
Другий рівень цього підручника має охопити школярство середньої школи. Його головне завдання — прищепити любов та повагу до своєї держави, її атрибутів і символів.
Третій рівень потрібно зорієнтовувати на учнів старшої школи і студентство. Його головне завдання — формування вільних громадян, готових розбудувати демократичну заможну державу.
Четвертий — найвищий рівень — розраховано на високоосвіченого читача. Ця книга має будити бажання вивчати і розробляти глибокі проблеми національного життя в Україні.
Є потреба подбати про введення відповідних курсів в освітніх закладах і не боятися звинувачень у націоналізмі. Ми формуємо світоглядні засади нового суспільства, нової держави, і тут все має бути чітко визначеним і зрозумілим. Іншими словами, ми повинні організувати державотворчий всеобуч у всіх навчальних закладах під егідою владних структур. У нього повинні включитись державні органи, товариство "Знання", "Просвіта", церква, засоби масової інформації, професійні і творчі спілки, всі національно свідомі громадяни.
Університет "Україна" сьогодні цілеспрямовано працює над підготовкою до проведення під патронатом Міністерства науки і освіти та науковим супроводом АПН України загальнодержавного експерименту. В його основі лежить концепція виховання та освіти за наскрізними планами виховної роботи й навчальними програмами — від дитячого садка до магістратури — на основі новітніх високоефективних освітніх технологій, у т. ч. дистанційних.
Мета цього проекту — розроблення парадигми нової освітньої ідеології з підвищенням якості освіти та одночасним її здешевленням через: аналіз ступеневого змісту освіти (дошкілля, школа, вищий навчальний заклад); перерозподіл змісту освіти за цими ступенями; відбір найсучасніших освітніх технологій; розроблення засад наступності освіти з урахуванням поетапності навчання; визначення ролі й місця родини, суспільства і держави у загальноосвітньому контексті.
Результатом цієї роботи має стати оптимізація термінів навчання в часі — через створення узгоджених освітньо-кваліфікаційних характеристик, освітньо-професійних програм, навчальних планів і програм, іншої організаційно-методичної документації, яку буде покладено в основу освітньої діяльності навчально-виховних закладів. Це забезпечить трансляцію знань за новітніми технологіями, охоплюючи дистанційні. Йдеться про освітні технології для обслуговування всього населення, у тому числі осіб із обмеженими можливостями пересування до інтегрованих центрів навчання. Поряд із класичними технологіями мають застосовуватись новітні, здатні транслювати знання практично до місця проживання чи роботи.
Здешевлення освітянських послуг може бути здійснено за рахунок скорочення термінів навчання в навчальних закладах (у т.ч. і вищих), передачі (переносу) частини змісту навчання до загальноосвітньої ланки.
Надзвичайно важливо розробити концептуальні засади навчального закладу, який здійснюватиме виховання й навчання від дитячого садочка до магістратури за наскрізними технологіями, та схеми управління цим закладом, визначити його правовий статус і статус його підрозділів, що організовуватимуть втілення новітніх освітніх технологій та їхнє науково-методичне забезпечення з урахуванням соціально-психологічних чинників розвитку особистості.
Здійснення цього проекту вимагає виконання величезного обсягу роботи. Це — збирання та аналіз інформації про стан виховання й освіти за наскрізними планами виховної роботи і програмами навчання у навчально-виховних закладах усіх ступенів (дошкілля, середня та вища ланки, післядипломна освіта), обґрунтування потреби створення моделі наскрізного виховання й навчання у навчально-виховних закладах і визначення мети цієї роботи, створення нормативних документів-регламентаторів навчально-виховного процесу для навчальних закладів освіти всіх типів і рівнів, які забезпечуватимуть втілення цієї моделі в життя. Це дозволяє сконструювати ядро моделі ефективної освіти:
1. Створення широкої мережі дошкільної підготовки та загальної освіти.
2. Наявність вищих навчальних закладів із відповідною матеріально-технічною базою, здатних надати освітні послуги широкого спектру, високої якості, відповідних освітньо-професійних та освітньо-кваліфікаційних рівнів.
3. Створення програм наскрізного навчання та планів безперервного виховання від дитячого садочка до магістратури, виготовлення науково-методичного забезпечення в повному обсязі, зокрема освітніх стандартів, зорієнтованих на новітні технології.
4. Систематичний державний контроль за якістю підготовки фахівців через систематичне оцінювання рівня самостійно виконаного професійного завдання, вживання конче потрібних заходів, у т.ч. адміністративних.
5. Фінансування освітніх закладів виключно споживачами послуг. Державні кошти, що йдуть на освіту, розподіляються порівну між тими, хто збирається навчатись, а вони (майбутні студенти), у свою чергу, вирішують, який навчальний заклад вибрати для навчання і внести плату.
Такий підхід дозволить Україні протягом 10-15 років значною мірою оптимізувати розташування і кількість навчальних закладів, спектр спеціальностей тощо. І ще важливо, що за таких умов із часом кожен навчальний заклад стане дітищем усієї громадськості, яка опікуватиметься ним детально і зацікавлено.
Як нам уявляється, саме навколо зазначених вище і подібних їм проблем має вестись освітня реформаторська діяльність.
Журнал "Педагогіка толерантності", 2003 р.
автор: Петро Таланчук
видання: Журнал "Педагогіка толерантності", час видання: 2003
07/07/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське