Ще не вмерла Україна, доки живі українці

ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА, ДОКИ ЖИВІ УКРАЇНЦІ

Українське питання справа українців. То чому беруться вирішувати його ті, хто не є або не хоче бути українцем ось питання?!

 

Коло багатовимірних проблем, пов'язаних із обстоюванням ідей самобутності українського народу та його права на створення власної держави, різними авторами в різні часи в різній літературі називалося «українським питанням», «українською національною ідеєю», «ідеєю соборности», «українською справою» тощо. Всі ці назви важливого суспільного процесу є тотожними й означають не що інше, як потугу до створення нової (в кожному періоді часу) великої демократичної держави в Європі. Тому вживання тієї чи тієї назви українських змагань задля створення своєї держави є рівнозначне. Варто відразу ж підкреслити, що українська ідея — ровесниця першої втрати Україною своєї незалежності (кінець XIV століття). Те її коріння заглиблюється аж у часи княжої Руси. Документальні джерела, легенди й оповіді про добу могутньої Київської держави, її здобутки і велич, по поразках і втратах єдності земель живили народну свідомість цементуючим духом надії на відродження своєї слави. А пекучі проблеми реального життя — розпад єдиної Української держави, чужоземне панування сусідів на всіх її землях, соціальне, національне та духовне гноблення — породжували розмаїття ідей, що закликали до боротьби проти поневолювачів, за соборність українських земель, єдність народу, його релігії та культури.

Ці ідеї безперервно нуртували в надрах українського народу, то затихаючи, то розгортаючись із новою силою. І ось тепер, користуючись з історичного шансу, український народ сказав своє слово: він хоче мати власну державу. Та цього нам не хочуть пробачити. Гарна була невісточка Україна, та пішла від них...

Для російських націонал-шовіністів існує свій державний ідеал: один народ (зрозуміло, російський), одна віра, один цар. Для них такі поняття, як корінний етнос, корінна нація, автохтонне право, національна меншина не існують. Росія — завжди там, де мешкає «русскоязычное население», тоді як європейський досвід побудови національних держав чітко визначає права корінного етносу і національних меншин, цивілізовані норми співжиття між ними.

А тепер декілька міркувань стосовно російськомовного населення, що мешкає в Україні. Це дуже неоднорідна маса. З-поміж них є частина людей, предки яких давно живуть на українській землі, й вони «українізувались» настільки, що проблеми Росії хвилюють їх лише як проблеми близького сусіда. Іще значна частина росіян є етнічно свідомою, проте вона поважає звичаї народу, з-поміж якого мешкає, знає його мову і в міру своїх сил та можливостей розбудовує народногосподарський та духовний комплекс України.

Та є з-поміж них і такі шановні добродії, які запевняють, що національна політика в державі (оскільки, скажімо, йдеться про розвиток української мови в Україні) означає приниження «російської культури». Як російські елементи на українському терені вони нізащо не хочуть навчатись української мови. У глибині душі вони дивляться на Україну як на «Малоросію», що здатна лише постачати галушки, вареники, «малоросійське сало» й танцювати гопака для вдоволення потреб справжніх «руських», «Росії» тощо. Тут безцеремонно випирає великодержавницьке пихате мурло, що ігнорує інші нації як нації другосортні.

Та найстрахітливішою в російськомовному середовищі нашої країні є частина українських перевертнів — яничар. Одного разу зрадивши, вони вже не можуть зупинитися, продають свій народ, навіть не торгуючись. Зневажаючи себе в душі за іудницьке зрадництво, вони помщаються рідному народові за його історичну пам'ять, моральність та вірність справам батьків своїх.

Ці дві останні групи і створюють неабиякий спротив розвиткові незалежної України. Й до яких тільки «тонких» засобів вони не вдаються? У вищих навчальних закладах технічного профілю, наприклад, не можна читати лекції українською мовою тому, що «нет необходимой терминологии». «Забувають», що Росія ніколи не була лідером науково-технічного прогресу, й тому вся термінологія в цій галузі запозичена з європейських мов (разом із тим і вже мертвих нині). Подібна ж мотивація висувається і в медицині, хоча всім добре відомо, що там основу термінології дає латинь. Справедливості ради треба визнати, що декілька російських слів прийнято тепер вживати в усьому світі: «совєт», «указ» (ці слова узаконив Оксфордський словник), вони характеризували специфіку розвитку Росії.

Доповнила цей перелік радянська дійсність — «колхоз», «совхоз», «перестройка», «спутник». Ну, а якщо ви хочете когось добре «обкласти», то тут російська мова безумовно — поза конкуренцією. Я зовсім не намагаюсь принизити чудову російську мову, та хочу нагадати, що росіяни також починали не з «великого русского языка». Пригадайте, як класики російської літератури, вважаючи, що російська мова неспроможна передати всі тонкощі душевних поривань описуваних героїв, пропонували читачам цілі сторінки французькою. А потому росіяни схаменулися, розвинули свою мову, й тепер мають «великий и могучий русский язык».

В Україні сьогодні мовна ситуація жалюгідна: не часто чуєш тут соковиту українську, небагато і грамотної російської. Щось на зразок суржику. Тож, чи не час нам усім об'єднатись та й вивчити добре декілька мов, як це водиться у всьому цивілізованому світі? Та насамперед треба вивчити свою — кому рідну, кому державну — українську мову. А якщо взяти до уваги, що українська мова інформативніше за російську (я сам перекладав із російської українською — 62 сторінкам російського тексту відповідало 47 українського), то в умовах гострої нестачі паперу, уявляєте, які додаткові переваги надає «українізація».

А якщо серйозно, то я хочу від щирого серця звернутися до тих українців, які забули чи й зовсім не знають рідної мови — прокиньтеся. Ваші діди та прадіди мали славну історію і таку ж славну мову. У певної частини громадян України може виникнути запитання, а чи не надумані ці проблеми, кого вони хвилюють, і що дасть їх розв'язання покращенню життя української людности.

Здається, український народ дав свою тверду, чітку відповідь на референдумі у грудні 1991 року, сказавши «так» незалежній Україні.

Але це тільки здається. Зараз ситуація в Україні склалася так, що переважна більшість населення живе значно гірше, ніж у не найкращі доперебудовчі часи. А ця реальність і є підґрунтям для того, щоб у певної частини громадян виникали запитання на зразок — а кому це все було потрібно? — і дає вагомі аргументи в руки різним лівим партіям для спекуляції не на користь незалежної України. З іншого боку, виникла духовно убога та страхітлива за можливими наслідками «ковбасна філософія».

До речі, лівий блок сьогодні, піднімаючи проблеми соціального захисту населення та вимагаючи якнайширшого залучення людей до створення нової Конституції, має для цього підстави. Але сутність їхніх дій, злість та впертість, з якою це робиться, перш за все свідчать про те, що вони ображені діями сучасних владних структур, бо останні перехопили їхні комуністичні методи обдурювання (зокрема, «масовий» ентузіазм простих людей, чимало з яких навіть не читали проекту нової Конституції в суцільному її «одобрямс») і тепер опанували політичною ініціативою. Воістину, пройшовши школу одного й того ж учителя, важко дурити одне одного — методи ж бо одні!

Отже, не все в нашому суспільстві однозначне і всім зрозуміле. Тому доцільно поглянути ще раз на деякі проблеми. Для цього існує декілька причин.

Шовіністи в Російській Федерації та проросійські сили в Україні зараз намагаються зробити все, аби під будь-яким приводом повернути Україну назад — в «обійми» уже не старшого, а все-таки «брата». Прикладів таких намагань можна навести чимало, починаючи з зусиль частини нардепів втягнути Україну в Міжпарламентську асамблею СНД й обговорити на Верховній Раді питання про юридичні наслідки для України денонсації Біловезьких угод й закінчуючи солженіцинськими шовіністичними проектами «обустройства России».

Дії росіян можна зрозуміти. Адже розвиток України як незалежної, самостійної держави дозволить нам водночас із розв'язанням багатьох інших проблем, врешті-решт, відтворити свою справжню, не сфальсифіковану історію. А це відтворення значною мірою відбувається на ґрунті того ж історичного матеріалу, на основі якого був створений міф про «третій» російський Рим. Це у свою чергу змусить росіян «пересипати» весь фундамент власної історії, бо з випаданням України зі «спільної колиски» виникли дірки у вигаданій імперськими силами історії богоподібного російського народу, які доведеться чимось залатати. Реальний історичний матеріял по праву піде на будівництво Української держави, бо напрацьований був насамперед українським народом. Таким чином, саме існування незалежної України суперечить усвідомленню росіянами своєї вищої імперської належності.

Багато російських політиків це добре розуміють і тому, виходячи з реальної ситуації, намагаються натягти не грубе, жорстке ярмо на шию українському народові, а таке собі яремце, трішки обмотане м'якеньким матеріялом, аби не злякати українського вола. Звідси й настирливі «запрошення» до нового Союзу на новій основі. Мудрість імперського мислення виродила такий шедевр, як СНД. Насправді ж СНД практично втілює концепцію обмеженого суверенітету її учасників для здійснення геополітичних інтересів Російської імперії. У результаті держави, що за своїми конституціями є незалежні, справді отримали свободу — в рамках тюремного двору.

Намагаючись якомога ближче підтягти Україну до СНД, Росія насамперед розраховує на їх вагомий внесок в оборонні видатки, бо для імперії над усе є військове панування. Україна ж, як відомо, була цитаделлю "оборонки".

 

З Росією поруч, але не разом.

Так краще і для України, і для Росії.

Важливо, щоб це зрозуміли росіяни

З Росією Україна повинна дружити, але на "Ви". Нещодавні вибори в Росії змушують нас уважно поглянути на суворі реалії нашого сусідства. Російська громадськість обрала нову Думу, в якій переважають комуністи та шовіністи. Безумовно, поштовхом до такого вибору послужили насамперед економічні негаразди в державі. Але, зробивши такий крок, російські виборці нагадали нам, що Росія залишається "гримучою сумішшю", компонентами якої є елементи демократії та авторитаризму, анархії та клептократії. Розвиваючись, вони стикаються один із одним і разом створюють напругу в суспільстві, породжують нестабільність.

Комуністично-націоналістична коаліція в російському парламенті зосередила свою увагу на так званій європейській вісі (низка держав від Балтії до Болгарії), всередині якої знаходиться Україна. Ще до першої світової війни Гельферт Дж. Мекіндер (батько сучасної геополітики) стверджував, що «той, хто пануватиме у Східній Європі, управлятиме стратегічним центром, а хто пануватиме в стратегічному центрі, управлятиме світовим островом (Євразія): хто пануватиме на світовому острові, той управлятиме світом». Цим стратегічним центром є Україна, і допоки вона залишатиметься вільною — буде буфером, своєрідним хвилерізом для нових незалежних держав колишнього блоку країн, так званої народної демократії, бо захищатиме їх від традиційного російського експансіонізму, що знову піднімає голову. Саме Україна як велика європейська та світова держава займає те місце у світі, яке відіграє надзвичайно важливу роль у підтримці міжнародного миру та стабільності.

Природно, що Україна мусить домагатися повсякчасного детального порозуміння з росіянами, яке спиралося б, з одного боку, на шанування їхніх широких інтересів, а з іншого — нашого національного суверенітету.

Але наша повага до Москви має базуватись на правді, а не на ілюзіях. А правда ця у кожного своя. Тому нам треба починати осмислення на основі сучасних наукових фактів шляхів історичного розвитку та взаємин України насамперед із трьома найскладнішими сусідніми державами — Росією, Польщею та Туреччиною. До того ж, треба дотримуватися найбільшої об'єктивності, аби віддати належне кожному учасникові тривалого історичного конфлікту.

Ми повинні уже сьогодні закладати надійні підвалини розвитку добросусідських відносин насамперед зі своїми сусідами й наполегливо демократичним шляхом вести реконструкцію нинішніх відносин. Але будь-яка демократизація та модернізація починається з самоосвіти. І росіяни мусять засвоїти, що після трагічного 75-річного комуністичного експерименту їхня країна вже не є світовою силою. Досить згадати, як росіян відтіснили від вирішальної ролі в розв'язанні югославського конфлікту, чи про те, як вони намагаються прилучитися до великої сімки й що, зрештою, з цього виходить.

Росія не є розвиненою країною, бо соціальні умови росіян такі ж, як і в країнах третього світу. Зараз Росія займає 23 місце у світі за показником обсягу ВВП і 39-е — за показником ВВП на душу населення, 26 місце за продуктивністю сільського господарства — та вона є першою за показником зовнішньої заборгованості. Середня тривалість життя в Росії знизилась до рівня найвідсталіших африканських країн. Водночас у близько 40% новонароджених росіян — порушене здоров'я. Потрібні десятиріччя, щоб докорінно оздоровити політичне та економічне становище громадян Росії й побороти моральне та соціальне спустошення, до якого призвели 75 років будівництва комунізму.

Отож, росіянам слід відкинути самооманливу настирливу ідею світової могутньої держави. Це ніскільки не принизить їхньої ролі у світовому розвитку, що, безперечно, є видатною в окремих галузях. Росії, як між іншим і всім посткомуністичним країнам, варто спрямувати всі свої зусилля на розв'язання внутрішніх проблем, аби досягти належного розвитку. Боротьба за міжнародне лідерство є надзвичайно виснажливою, і російський імперіалізм є великим злом насамперед для самої Росії. Переконливою ілюстрацією цього стала війна в Чечні. Доречно тут нагадати, що й Захід зайняв у чеченському конфлікті, м'яко кажучи, позицію мовчання. У цій ситуації дуже висуваються вуха власних інтересів: Захід побоюється, що будь-який натяк на його невдоволення насильницькою політикою Росії в Чечні може перешкодити поставкам російської нафти та газу в Європу. Україна також мусить зважати на обставини, коли йдеться про гарантії безпеки з боку західних держав: не вельми приємно за певних обставин залишитись віч-на-віч із російською імперською амбітністю та жорстокістю.

Отож, мусимо ненастанно переконувати росіян, що найефективніший шлях у заможне життя йде для них через відмову від пошуку світового статусу, як це свого часу зробила Швеція (після поразки в російсько-шведській війні), Німеччина та Японія (після їх капітуляції у Другій світовій війні). Відмовившись від ідей світового гегемона, нацизму та мілітаризму, зосередивши свої зусилля на внутрішній модернізації, ці країни за короткий термін посіли місце з-поміж найзаможніших країн світу. Про це треба нагадувати Росії постійно, спокійно, відверто і наполегливо. Україна повинна й цього разу допомогти Росії одужати від хвороби (як свого часу допомогла сформувати духовну сферу), назва якої — великодержавний шовінізм, який породжує здебільшого в її сусідів острах та ворожість і штовхає їх до НАТО.

Це необхідний вектор зусиль, але водночас Україна має хилитись до Європи, що на міжнародній арені є силою, стратегічні інтереси якої збігаються з інтересами Української держати. Відхід України від Росії (незалежна, самостійна політика держави) значно послаблює геополітичні, економічні та військові можливості імперії. Це зменшує тиск Росії на Європу. А відтак у Європи з'являється можливість значно розширити свою автономію стосовно обох великих держав і наблизити час, коли «американська військова парасоля» стане непотрібною. Поза сумнівом, що й американці оцінять зменшення можливостей (потенціалу) супротивника у виснажливій конкурентній боротьбі наддержав.

Друга група причин потребує з'ясування, чому Україна, що напередодні розвалу колишнього Радянського Союзу була найпідготовленішою до реформ, зараз значно відстає у проведенні їх навіть у порівнянні з колишніми союзними республіками, не кажучи вже про посткомуністичні країни Центральної та Східної Європи.

Перше керівництво України вкупі з прокомуністичним парламентом надзвичайно талановито за чотири неповних роки довело відносно процвітаючу, щоправда за комуністичними стандартами, Україну до жалюгідного стану. Виробництво в сільському господарстві та промисловості різко скоротилося, ціни зросли, національна грошова одиниця значно знецінилась, а пересічні громадяни опинилися на межі виживання.

Нове керівництво держави так само не змогло оцінити ситуацію належним чином. Воно не було достатньо переконане в успіхові реформ, у результаті чого вони мляво і проходять; трохи запізнілий поворот Президента Леоніда Кучми до рішучіших дій на користь вільного ринку спричинився до втрати часу. Резерв довіри вичерпується, терпіння людей уривається, й у суспільстві може статися непоправне.

Є кілька причин такого становища. По-перше, отримавши незалежність, ми не змогли раціонально порядкувати, користаючись з цієї Божої милости. У більшості випадків керівний склад підприємств, організацій та установ, зокрема й урядових, не змінився. Але різко змінилася ситуація в державі. Розпочалася демократизація в усіх сферах суспільства. Держава втратила контроль над численними важливими напрямками суспільного життя, і тут спрацював продукт комуністичної ідеології: що існувало під страхом покари, виринуло на поверхню; люди були привчені одне думати, друге писати, а третє говорити. Комуністичні моральні гальма виявилися нікудишніми, і вони не спрацювали.

Під «самостійністю» дехто почав розуміти безконтрольність і вседозволеність. Демократизація суспільства була використана таким чином, що нашу спільну власність стали продавати, розкрадати, здавати в оренду через підставних людей та мережу різних комерційних структур (МП, СП, трасти, фонди і т. ін.). Водночас державні організації, на яких паразитували ці установи, поступово банкрутували. Масове зловживання часто-густо незадарма покривалося верхніми владними ешелонами. Корупція пронизала все держане та суспільне життя.

Незалежну демократичну процвітаючу Україну доручили будувати керівникам, які найменше цього прагнули й організовували обвальне розкрадання спільного народного добра. Коли закінчилася ейфорія, пов'язана з виголошенням незалежності, виявилося, що економіка України буксує під тягарем бюрократії. Усі рухи в бік ринкової економіки блокуються старими державними та партійними функціонерами, що не дивно, бо ринок — це насамперед приватизація, приватна власність. А якщо приватизуються заводи, колгоспи чи радгоспи, хто ж із власників дасть себе обкрадати! Ловкачі, що нахапали народного добра, швиденько по забороні партії перескочили із затишних кабінетів у ще затишніші уже власні офіси (дехто залишився у старому кріслі, проте в новій якості), плюнувши на марксизм, інтернаціоналізм та їхню чистоту. І тепер вони вже за ринкову економіку, мають усюди своїх: безвусих висуванців, а робітники, селяни найматимуться до них на роботу. Цікаво виходить — хто за будівництва комунізму жив непогано, той і за ринкової економіки процвітає. А як же робітники й селяни? Мовчать. У великих справах, як мовив незабутній 0. Довженко, «народ ми паршивенький». Такими нас зробили за багато десятиліть, до того ж, не тішачи інформацією. Бо якби всіх українців вивезти хоча б на тиждень за кордон і показати, як живуть американці, англійці, німці, італійці, фіни, французи, шведи та чимало інших народів, які мають житло, харчування, сервіс, то я глибоко переконаний, вони б прокинулися. Вони б побачили, що найбідніша людина в умовах ринкової економіки, наприклад у США, яка існує за рахунок допомоги для безробітних, має кращий будинок і краще харчується за визначних партократів в Україні. До речі, багато можновладців, повернувшись із-за кордону, з обуренням свідчили про свою непоінформованість, і чимало з них у результаті тяжких роздумів повертало свої погляди до системи вільного підприємництва.

Гальмує проведення ринкових реформ відсутність сформованих здорових потреб кожної особистості. Ця обставина призводить до спротиву новаціям у населення. Звичайно, бажання протистояти змінам закладено в самій людській природі, але цього разу йдеться про найстрахітливіший спадок соціалізму — руйнування особистості. Сіренькі стандарти соціалістичного життя сформували сіренького громадянина, й багатьом із нас нічого не треба. Певна частина люду іще чогось хоче та чекає підказки зверху, як це отримати. І лише небагато людей намагаються якось боротися в цій безвиході, прагнуть хоч трохи відтворити й розширити виробництво, але тут їх підстерігають податки, що задушили насамперед виробника. Про це знає глава держави, Верховна Рада, уряд, окремі депутати, урядовці, всі вони волають про необхідність змін, але — о свята правда! — ніхто практично нічого не робить, аби змінити ситуацію на краще.

Внаслідок цього в офіційному секторі економіки тривало стрімке падіння обсягів виробництва. За даними Міністерства статистики України в 1995 році номінальний валовий внутрішній продукт (ВВП) склав близько 5 923 трлн. крб. (догосподарювалися, що у фінансовий обіг введені цифри тринадцятого порядку — квадрильйони; можливо, в цій ситуації зручніше було б для простих громадян цінність грошей визначити за іншою одиницею виміру: вага (1 кг ковбаси коштує 2 кг крб.) чи довжина (за 1 буханку хліба необхідно віддати 1,5 м крб.). Це складає близько 35 млрд. доларів США у реальному вимірі і порівняно з 1994 роком скоротилося на 11,8 %. Загальний обсяг промислового виробництва в 1995 році порівняно з 1994 р. зменшився на 11,5 %, сільськогосподарське виробництво за цей же період скоротилося на 4 %. Правда, темпи падіння виробництва в 1995 році дещо зменшилися порівняно з 1994-м, проте це мало втішає, бо свідчить лише про одне: далі — просто нікуди падати.

Урядові так і не вдалося зупинити відплив економічної діяльності з офіційної сфери до тіньової економіки, обсяги якої, за різними оцінками, сягають від третини до половини реального ВВП. На завершення цієї теми зауважу: окремі експерти вважають, ніби деякі нинішні підприємці, яким вдасться триматись на плаву, пропускають через касові апарати не більше 15 % обороту. Придумано десятки способів того, як це робити. «Вуличні університети» навчають зараз багатьох українців вільному підприємництву. На превеликий жаль, нині склалася така ситуація, що шлях до успіху відкриває геть не освіта, а наявність значного стартового капіталу, добрих зв'язків та чуття, що допомагає уникати податкових інспекторів. І ніяке розширення апарату інспекції не дасть бажаних результатів, бо на кожного громадянина не поставиш податкового інспектора. Вихід один: створити таку податкову систему, щоб вигідніше було сплачувати податки, ніж їх не платити. Опріч цього, рівень податків має бути заохочувальним для виробника, а для ряду галузей, можливо, навіть було б доцільно ввести на певний період податкові канікули.

Якщо ж оцінювати соціяльно-економічну ситуацію в Україні сьогодні в цілому, тобто стан переходу від соціалізму до демократичного вільного підприємництва, то слід відверто зізнатися, що йдеться про власний порятунок люду в цій ситуації. Мусимо змінити свою свідомість, оскільки ми всі навчалися в умовах соціалізму та під впливом соціялістичної ідеології, аби вижити в умовах переходу до методів західного комерційного управління. У правовому полі має бути відроджено поняття раціональної економічної людини та її самореалізації. Треба розпочати формувати особу, що вчиться працею заробляти більше грошей та задовольняти свої потреби. До того ж слід закцентувати увагу на тому аспекті людської психології, який націлює людину працювати задля покрашення добробуту країни та приватної власності відтоді, як тільки вона вдовольнить свої основні життєві потреби та забезпечить себе житлом. Потреба людини в повному забезпеченні свого життя має формуватись на основі таких стимулів для роботи, як добробут, приватна власність, майно тощо. Стимуляцію треба розглядати як засіб впливу на продуктивність праці, яка призведе до випуску якісних товарів, зменшення кількості відходів виробництва та низьких витрат на робочу силу. Заохочення має бути індивідуальним психологічним планом, а не широкомасштабною програмою, що вимагає формування суспільної думки та організацію соціяльних контактів в умовах обмеженої матеріяльної забезпеченості. Варто піднести значення людської індивідуальності й завжди враховувати величезне прагнення людини до самореалізації, що є найсильнішим заохочувальним фактором. Заохочування має здійснюватися для кожної окремої особи, а не для колективу в цілому.

Розробляючи сьогодні плани реального економічного розвитку підприємств незалежно від форм власності, слід звертати увагу на такі критерії: наявність у працівників технічної освіти, що пов'язано з підвищенням кількості та якості продукції для народу; формування культури праці, що впливає на підвищення показників виробництва; організації співпраці з колегами по роботі, що сприяє заощадженню та народженню ідей інтенсифікації виробництва; відданість роботі, що виявляється у відсутності прогулів, високій продуктивності праці, самоосвіті, інновації та навчанні й заохоченні інших працівників; створення стилю керівництва, що заслуговує на повагу в робітників і впливає на підвищення виробництва, якості й зниження собівартості товарів, а отже є корисним для підприємства та споживача. Останній фактор має надзвичайне значення. Річ у тім, що нинішні керівники несуть свою частку відповідальності за сучасний економічний стан України, і тому добра сучасна кадрова система могла б допомогти багатьом підприємствам у переході до ефективнішого виробництва.

Можливо, ті що й надалі залишаються прихильниками соціалістичної ідеї, побоюючись змін чи перебуваючи у полоні ідеологічних догм, чи через небажання втратити свою малу, чи те й друге, й третє — змогли б поступитися своїми посадами в разі наявності відповідного стимулу для цього. Тих, які не можуть, або не хочуть змінитися, слід переконати, що вони, зрештою, шкодять як самі собі, так і всьому суспільству, ігноруючи ту ж соціалістичну ідею загального добра. Можливо, доречно застосувати західну систему «золотого парашута», згідно з якою «застарілим» керівникам необхідно надати фінансові стимули для добровільного поступового відходу від керівних позицій. Одне слово, можна запропонувати нескореним бюрократам, партократам, директорам підприємств і номенклатурі постійну компенсацію приблизно в розмірі їх теперішніх прибутків в обмін на те, що вони залишать свої посади та звільнять дорогу досягненню ефективних соціалістичних вигод для всього народу України. Та варто застерегти від розбазарювання кадрів під личиною демократії та переходу до вільного підприємництва.

В умовах швидких змін урядів виявляється, що ціла низка урядовців опинилася на своїх посадах через суто політичні причини. Чимало з них працювали чесно. Інша частина вирішувала свої проблеми, а під час формування нового уряду про них «забули», й вони спокійно залишали крісла можновладців, прихопивши і звання академіка чи посаду голови ним же створеного на державний кошт фонду тощо.

І, насамкінець, третя група причин пов'язана з міжнародним визнанням України. Річ у тім, що на сьогодні формально процес визнання України йде непогано: 1) визнання її як незалежної держави більшістю держав світу, зокрема і наймогутнішими: 2) прийняття України до Європейського союзу, наше входження до цілого ряду інших міжнародних організацій, конвенцій тощо.

Але для пересічного західного обивателя Україна та її народ і надалі є terra incognita, неіснуючою державою й народом. Деякі сучасні викривлені уявлення про Україну, поширені як у всьому світі, так і в Західній Європі, заглиблюються ще у XVIII століття.

Об'єктивній оцінці подій історії Україні свого часу дуже зашкодив своєрідний культ душительки Запорозької Січі Катерини II, поширення якого в Європі вміло спрямовувалося з Петербурга різними байками та підкупами впливових осіб. Навіть такі визначні просвітителі, як Дідро та Вольтер, стали учасниками возвеличення «освіченої імператриці», й урочисті хори її обожнювачів заглушили стогін розтоптаної та знесиленої України. Саме з тих часів бере початок безсоромна інтенсивна фальсифікація історії українського народу, в якій герої іменувалися зрадниками, а зрадники — героями, і найвищим благом для українців проголошувалася втрата незалежності. Поступово й саме ім'я України стало виводитися з обігу, заступлене спочатку «Малоросією», а згодом і «Південно-Західною Росією», що призвело до неймовірної плутанини в уявленнях світу про нашу країну.

Втрата національного характеру та пов'язаної з ним національної культури не здається цим людям із їхнім нерозумінням російського шовінізму неприйнятною ціною, яку можна заплатити за скороминуще збереження життєвого рівня. Для більшості з них намагання якоїсь, хоч і великої, етнічної групи, всередині політично зорганізованої держави зберегти свою національну ідентичність залишається незрозумілим. А що стосується вимагання нею політичної та економічної самостійності, то вони взагалі набувають безглуздого вигляду в світлі досвіду демократичних країн насамперед тому, що такі кроки суперечать перевагам великомасштабного виробництва. Але руйнування цього виробництва неодмінно призведе по зниження життєвого рівня. Так діється в умовах демократично розвинутих країн. А в умовах імперії відбувається висмоктування життєдайних сил некорінних народів на користь інтересів «великой Родины». Вся історія розвитку Російської імперії в цілому, її науки, літератури, мистецтва, техніки тощо, починаючи з другої половини XVII століття до наших днів, значною мірою є неписаною історією висмоктування інтелектуальних і економічних живильних сил нашого народу, історією формування української меншовартості та нищення українського духу задля возвеличення російського.

Така страшна ціна стоїть за зовні привабливим гаслом «Навіки разом».

 

«Розпушений віник» лише пилюку піднімає,

але ні інфляції, ні деструкції не вимітає

Нам належить іще дуже багато попрацювати, щоб звільнитись від силового поля Росії. На сьогодні дуже шкодить те, що Україна «затінена» на міжнародному горизонті Росією. Це проявляється насамперед у тому, що в усіх світових і європейських гуманітарних, фінансових, екологічних та ін. структурах, які допускали до себе колишній Радянський Союз, тепер місце зайняла як правонаступниця СРСР Росія. І ми тепер змушені самі пробиватися у ці ж структури і створювати імідж нової європейської держави України.

Насамперед Україні належить зайняти відповідне місце у сфері світового капіталу з метою залучення необхідних інвестицій. На сьогодні Україна явно не добирає своєї частини капіталовкладень. Можна вважати, що Україна могла б використати інвестицій на суму від 40 до 180 млрд. доларів США. Стає очевидним, що чим більше інвестицій залучить Україна у процесі конкуренції з іншими країнами, тим краще, але не переходячи межу, за якою вже знаходиться втрата незалежності.

Не треба боятися, що молода країна отримає занадто багато капіталовкладень; їх може бути лише замало. Навіть багата Західна Німеччина активно шукає інвесторів для Східної Німеччини. Нинішні розміри щорічної іноземної допомоги здатні лише підтримувати економіку України на плаву.

Багато міжнародних структур уникають прямого іноземного капіталовкладення в українські підприємства через різні причини: слабкий розвиток телекомунікацій, доріг, залізниць та іншої інфраструктури; відсутність модерної банкової системи з потрібною міжбанковою системою обміну грошових переказів; обмеження, накладені на дії інвесторів, і їх участь у торгівлі цінними паперами; інерційність бюрократичної адміністрації. Особливо шкодить інвестиційній справі нечітке оформлення власності, особливо власності на нерухомість, та високий ступінь ризику через політичну та економічну нестабільність. Ці фундаментальні проблеми мають бути вирішені в Основному Законі держави — Конституції. З огляду на вказане вище, її прийняття є нагальною потребою нашого суспільства. Але нас має більше цікавити не Конституція як така (Англія, наприклад, не має Конституції), а механізм втілення її ідей у життя. Конституцію можна зробити добру. Колись сталінська конституція називалась найдемократичнішою у світі. Над безкраїми просторами Союзу лунала пісня «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек», а в цей же час в гулагах і тюрмах мільйони людей гинуло, задихаючись від нелюдських страждань, приниження й несправедливості.

Або візьмімо свіжий приклад — Конституційний договір, який був покликаний встановити чіткий розподіл влади між владними гілками і створити чітку виконавську вертикаль. Декларація чудова, але на сьогодні ніякої управлінської вертикалі не існує. На найвищому рівні вона розщеплюється і є розпушеним віником. Це обумовлено тим, що паралельно існують адміністрація Президента і апарат Кабінету міністрів; в їх надрах діють одні й ті ж управління, які гризуться між собою і заважають працювати одне одному. А замикаються всі вони на одних і тих же галузях. Вихід тут лише один: уряд повинен очолити безпосередньо Президент. Цим буде ліквідована спокуса Президента перекладати свої прорахунки на прем'єра. Пригадайте, як це недолуго в нас робилося. А відтак прем'єр стане віце-президентом, віце-прем'єри очолять департаменти по напрямках, а ті в свою чергу будуть працювати з відповідними галузями. Вигода від такої реорганізації буде колосальною. Це й скорочення чиновників удвічі, звільнення одного з приміщень і, звичайно ж, найважливіше — створюється чітка виконавська вертикаль, що дозволить значно поліпшити управління державою.

Тому завдання полягає в тому, аби розробити механізм втілення декларації нової Конституції в життя, а також форми і методи контролю повноти та глибини реалізації окремих її положень. І тут вирішальним є повноправний розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади. Ці гілки влади повинні бути доповнені, аби замкнути правову систему, четвертою гілкою — засобами масової інформації.

Права та обов'язки між ними мають розподілятися за допомогою відповідного законодавства так, щоб створити баланс прав і обов'язків. Якщо, наприклад, Президент змінює узгоджений курс держави, не радячись із народом, або вчинив інші грубі помилки, то законодавча гілка повинна мати важелі, аби усунути його від влади. Так само, якщо законодавча гілка торпедує розвиток суспільства, не забезпечивши його необхідними правовими рішеннями, Президент повинен мати можливість розпустити таку Верховну Раду. Судова влада, включаючи Конституційний суд, мусить стежити за тим, аби в державі цей баланс підтримувався, а закони чітко виконувалися. Четверта гілка влади — засоби масової інформації — повинні фінансуватися за рахунок народу, не залежати від усіх трьох владних структур — Президента, законодавчої та судової влади — й мати доступ до всіх першоджерел інформації (створити необхідне законодавство). Іншими словами, вони повинні простежити, як формуються, приймаються й виконуються всі важливі рішення в суспільстві, та повністю інформувати про це народ України. Саме в таких напрямках нам необхідно працювати, не шкодуючи зусиль, якщо ми хочемо мати відкрите демократичне суспільство.

Ну і, звичайно ж, Україна має докласти всіх зусиль, аби довести світові, що вона юридично, політично та соціяльно готова гарантувати зовнішні інвестиції. Це якраз може стати тим потягом, який поведе її дорогою інтенсивної реклами на світовій арені.

 

Тільки повернувши права громадянства націоналізмові,

ми станемо конструктивною демократичною нацією

Добре відомо, що українці — люди практичного складу мислення, їм необхідно об'єднатись. І тут далеко не всі свої можливості вичерпала національна ідея. Необхідно повернути права громадянства націоналізмові, вірніше конструктивному націоналізмові. Націоналізм без егоїзму. В багатьох країнах стрижневою є одна нація, але на цей стрижень нанизуються розумні порядки, які влаштовують усіх людей, котрі в ній мешкають. Хто веде першу скрипку у Великобританії? Англійці. В Німеччині? Німці. У Франції? Французи. І так у всіх демократичних країнах. Корінна нація є поводирем, не протиставляючи себе іншим народам, що мешкають у країні. І це відповідає українській ідеї: створити європейську демократичну заможну Українську державу, в якій українці працюють як на себе, так і на благо інших народів, ведучи їх за собою.

В такій площині націоналізм має стати надзвичайно продуктивною силою, здатною викликати потужну хвилю патріотизму, як це не раз уже було в нашій історії (запорозькі часи, визвольні змагання українського народу). Але цю ідею необхідно довести до свідомості всіх людей, сущих в Україні. Для цього потрібно, насамперед, створити багаторівневий підручник з питань державотворення. Ця книга має стати своєрідною Біблією, до якої б не раз поверталися люди.

Перший рівень має розраховуватися на пересічного громадянина України. В ньому необхідно у доступній формі висестиматизувати історію державотворення України та показати, скільки лиха зазнав український народ у різні часи через власну бездержавність.

Другий рівень цього підручника має охопити школярство середньої школи. Його головне завдання — прищепити любов та повагу до своєї держави, її атрибутів і символів.

Третій рівень мусить бути зорієнтований на учнів старшої школи та студентство. Його основне завдання — формування вільних громадян, готових розбудувати демократичну заможну державу.

Четвертий — найвищий рівень, розрахований на високоосвіченого читача. Ця книга має збудити бажання вивчати й розробляти глибші проблеми національного життя України.

Для створення такого багаторівневого підручника, своєрідної хрестоматії, слід залучити національно свідомих вчених, видатних педагогів, письменників і поетів, журналістів, громадських і політичних діячів. Науковий і методичний рівень цієї книги має бути таким, щоб притягувати постійно читача. У книзі треба закласти мрію людей про своє щастя й показати, як його можна досягти. Книга має друкуватися відповідними тиражами, а її вивчення всіма громадянами мусять організувати владні структури.

Як це робити? Ми маємо великий досвід.

Слід також подбати про введення відповідних курсів в освітніх закладах і не боятися звинувачень у націоналізмові. Ми формуємо світоглядні засади нового суспільства, нової держави й тут має бути все чітко визначеним і зрозумілим. Одним словом, ми мусимо організувати державотворчий всеобуч, своєрідні університети правової культури в усіх навчальних закладах під егідою владних структур, У цей всеобуч мають включитися всі: державні органи, система освіти, товариство «Знання», «Просвіта», церква, засоби масової інформації, профспілки, творчі спілки, працівники силових структур, всі національно свідомі громадяни.

Сьогодні нам усім треба знати, що світова наукова громадськість визнала Україну-Русь приналежною до європейської цивілізації. А народ, який створив Україну, є самодостатнім повноправним етносом, і ніякого «старшого брата» не існує. Історія Київської Руси є праісторією України. Таким чином довжелезна суперечка стосовно священного права первородства між Україною та Росією розв'язана на користь України. І тепер в історії, як на березі вічності, це назавжди закарбовано. Отже, необхідно попрацювати належним чином, аби це всі усвідомили.

Немає в світі жодного такого багаточисельного народу, який постійно займає компактну територію (по чисельності населення Україна займає 5 місце в Європі, а по території — перше) і пережив таку трагічну долю бездержавника, як український народ.

В історії нашого народу дуже мало сторінок, які можна було б назвати щасливими або хоча б спокійними. Нині сущі старші покоління пережили голод, війни, репресії. Були і часи, про які тепер старі люди з тугою згадують: коли все було дешеве, тільки треба було вміти його «дістати». Але завжди тягарем на серці лежала суцільна неправда і страх ненароком виказати свої думки, бо в колишньому Радянському Союзі культивувалася і, завдяки КПРС, набула фантастичного розвою система, яка монотонно, систематично витягала самопринижувальні визнання вини та «щирі» визнання любові зі своїх жертв, які, будучи повністю психологічно та морально знищеними, з "ентузіязмом" висловлюють свою любов до своїх же мучителів. То скільки ще треба зазнати страждань, злигоднів, щоб навчитися відрізняти добро від зла, щоб почати боротися за право на людське нормальне життя. Рано чи пізно ми обов'язково до цього прийдемо. Хотілося б, щоб не пізно.

Останнім часом все частіше лунають мотиви, якими приспали наш народ у 20-х роках XX століття. І відтворюють ці мотиви саме ті сили, які стояли при владі більше 70 років і привели наше суспільство до жахливої кризи. Це перш за все комуністи та їх «близнецы-братья» — соціялісти. Стає моторошно, якщо допустити, що ці фальшиві мотиви знову можуть декого з нас ввести в оману, все, що було, може повернутися, і знову людей присплять лукавії, обдурять та ще й примусять дякувати вождям і співати про них пісень.

 

Петро ТАЛАНЧУК,

Заслужений діяч науки і техніки України,

професор,

Газета "ЧАС", 1996 р.

автор: Петро ТАЛАНЧУК, Заслужений діяч науки і техніки України, професор

видання: Газета "ЧАС", час видання: 2010


07/07/2010