ПРОБЛЕМИ ІНВАЛІДІВ:
СТАТИСТИКА, ДІЙСНІСТЬ, МАЙБУТНЄ
За часів існування цивілізації у результаті технологічної діяльності людства сталися значні зрушення у земній біосфері, погіршилось екологічне становище на всій планеті. Порушення балансу нормального функціонування різних підсистем біосфери призвели до виникнення різноманітних патологій розвитку людини, стали причиною збільшення кількості інвалідів з дитинства.
За даними ООН кожна четверта сім'я у світі стикається із проблемами інвалідності. У 1990 році кількість інвалідів у всьому світі становила 500 млн, із них 140 млн — діти. Щорічно 35 млн дітей стають інвалідами. За прогнозом кількісний показник інвалідів найближчим десятиліттям підвищиться до 600 млн осіб.
Цікаво, що в розвинутих країнах кількісний показник громадян-інвалідів коливається в межах 10—12% від загальної кількості населення. У нас же фігурують цифри 4—4,5%, що принаймні викликає подив. Такий різнобій даних може бути пов'язаний із різними підходами і концепціями встановлення інвалідності та організацією статистики. На Україні це може бути пов'язано з тим, що людиною-інвалідом на різних етапах соціального розвитку опікуються три міністерства: Міністерство праці і соціальної політики, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство освіти і науки. Якщо ж до цього додати наявність відомчих бар'єрів, то це підсилює здогадку про причини такої розбіжності.
Представляється, що на часі створення нової "прозорої" статистичної системи обліку, яка б концептуально вибудовувалась, насамперед, на принципі інтегрованого підходу до вирішення питань фізичного, психічного, духовного розвитку цієї категорії осіб, ефективного втілення інтеграційних процесів у суспільство.
У нашому уявленні така система повинна відображати диференціацію даних: за віком; етимологією захворювання; ступенем ураження основних функціональних систем організму; особливостями медико-соціальної допомоги (супровід, патронаж, опіка); потребою в допоміжних технічних пристосуваннях і засобах реабілітації; за рекомендованими типами навчальних закладів: спеціальні (інтернатного типу з системами спеціальної педагогіки); масові (інтегрованого типу, звичайні); навчально-реабілітаційні центри тощо; за потребами і можливостями здобути освітньо-кваліфікаційний рівень (від кваліфікованого робітника до магістра); потребами у перекваліфікації; рівнем і характером зайнятості (повний робочий день, неповний робочий день, домашня праця, індивідуально-трудова діяльність); потребами у сервісному обслуговуванні (транспорт, дрібний ремонт обладнання, прокат, обмін технічних засобів).
Обробивши належно цю інформацію, ми зможемо прояснити реальне становище інвалідів в Україні і створити цілісну систему соціальної реабілітації та інтеграції громадян цієї категорії, розрахованої на весь період їх життя.
Шановні колеги! За соціологічними прогнозами в найближчі 15 років на нашу державу чекають суттєві зміни в соціальній і демографічній структурі суспільства. Збільшиться потреба у спеціалістах, пов'язаних із інформаційними системами і наукомістким виробництвом. У той же час зменшиться кількість працездатного населення, збільшиться чисельність громадян пенсійного віку. Отже, в умовах зростаючого дефіциту працездатного населення виникає проблема більш ефективного включення громадян із вадами в соціально-економічне життя, створення їм рівних із іншими членами суспільства можливостей, зокрема реалізації права на освіту і трудову діяльність.
Слід нагадати, що з самого початку становлення незалежної України почала формуватися нормативно-правова база забезпечення громадянам-інвалідам їх прав, потреб та інтересів.
Майже в 50 Законах, Постановах Верховної Ради, Указах та Розпорядженнях Президента і понад 40 Постановах Кабінету Міністрів, низці відомчих актів містяться норми, що регулюють правове та соціальне становище інвалідів. Однак, було б передчасно говорити про існування всеохоплюючої, цілісної правової системи соціального захисту цієї категорії громадян. Об'єктивно існує необхідність створення організаційно-правових механізмів реалізації задекларованих прав і свобод. Ці механізми повинні забезпечити взаємодію суспільних і державних структур щодо реалізації цілей і завдань соціально-орієнтованої держави, якою повинна стати Україна.
Слід зауважити, що нині не існує механізму реалізації права громадянина-інваліда на здобуття вищої освіти. Під механізмом реалізації ми розуміємо комплекс нормативно-правових та методичних документів, які регулюють і забезпечують організацію навчального процесу студентів із вадами у вищих закладах освіти. Не розроблено науково-теоретичні основи вищої освіти інвалідів, немає науково-обґрунтованих розробок і рекомендацій щодо організації навчального процесу різних категорій цих студентів. Потребують вивчення психофізичні можливості студентів із порушеннями зору, слуху, опорно-рухового апарату внаслідок ДЦП в опануванні різних освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти; можливості трудової діяльності відповідно до набутої фахової підготовки. Не вивчено проблеми і труднощі соціальної адаптації до вузівського середовища, проблеми комунікативної, навчальної і трудової діяльності у ВЗО студентів із обмеженими можливостями. Не розроблена в державі модель медико-психолого-педагогічного супроводу процесу навчання цієї категорії осіб. Немає підручників і посібників для вищої школи, які б ураховували особливості сприймання, збереження і переробки навчальної інформації цією категорією студентів.
Незважаючи на існування багатьох НЕ — немає, не розроблено, не вивчено — ми створили в 1999 році за підтримки Київської міської адміністрації вищий навчальний заклад — Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", в якому разом із філіями сьогодні навчається понад 11 000 студентів, у тому числі студентів із обмеженими можливостями — 1 131 особа.
Створення нашого навчального закладу було відгуком на потреби часу, що підтверджує динаміка підвищення інтересу до вищої освіти серед молоді з вадами.
У всьому світі надається виняткове значення інтегрованому навчанню осіб із обмеженими можливостями, яке розглядається як фактор їх успішної соціальної адаптації та реабілітації. Більш ніж у 20 вищих навчальних закладах України також практикується інтегроване навчання осіб із вадами. І на особливу увагу заслуговує досвід Університету "Україна".
З нашого невеликого досвіду стало зрозуміло, що існування інтегрованих груп формує в усіх студентів чуйність до потреб інших, толерантність у сприйнятті індивідуальних відмінностей. Немає сумніву, що студенти, які навчаються в інтегрованих групах, краще ставляться до людей із вадами. У них з'являється відчуття більшої соціальної відповідальності, людяності, ініціативності і впевненості в собі. Така інтеграція дає переваги не тільки студентам, а також суспільству в цілому. Всі батьки турбуються про майбутнє своїх дітей, але ця турбота, як правило, значно вище у батьків дітей із обмеженими можливостями. І коли батьки беруть активну участь в організації навчально-виховного процесу, їх тривога зменшується. Її місце займає ентузіазм, співробітництво, взаємодопомога. Це дає можливість створити атмосферу любові, поваги та діловитості. Отже, наш навчальний заклад виконує не тільки науково-освітню, але й громадянську місію, сприяє формуванню гуманітарної аури нації, правовому та патріотичному вихованню української молоді, підвищенню авторитету нашої держави.
За умови створення державної цілісної програми "Вища освіта інвалідів" Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" міг би стати науково-методичним центром з методики навчання та виховання студентів-інвалідів і співпрацювати в цьому напрямку не тільки з творчими колективами інших ВЗО України, НДІ АПН, а й з навчальними закладами і науково-дослідними інститутами країн дальнього і ближнього зарубіжжя.
Університет сьогодні працює в тісному контакті з вісьмома організаціями світу.
За державним замовленням Університет міг би взяти на себе підготовку психологів, фізичних реабілітологів, соціальних працівників для роботи у спеціальних закладах, перепідготовку педагогічних кадрів для роботи в інтегрованих групах, підготовку сурдоперекладачів тощо.
Завершуючи свій виступ, я хочу нагадати всім нам, що Бог створив різні квіти — великі і малі, яскраві і ледь помітні. Але кожна квітка має свою неповторну красу і має своє місце. Люди теж є слабкі і сильні, з різними можливостями. Але, за великим рахунком, ми всі потребуємо один одного, бо життя кожного — безцінне, і дар кожного — неповторний. І якщо ми проникнемося цим розумінням і щиро відкриємо серця один одному, тоді разом ми зможемо творити інший світ — не зла і ворожнечі, але добра і любові. Світ, в якому є місце для кожного, світ, в якому життя кожної людини є священно-недоторканим, сокровенним. І тоді не буде страшних трагедій, якими так рясніють осінні місяці першого року двадцять першого століття. Усі разом ми повинні усвідомити, що людство — як одна мозаїка, в якій все взаємообумовлено і взаємопов'язано, краса якої не буде завершена вповні, якщо кожен із нас не займе оте єдине, неповторне, відведене тільки нам місце.
Тож давайте об'єднуватись і не шкодувати зусиль для створення гармонійного суспільства духовних пріоритетів.
Газета «Соціальний захист», 2001 p.
автор: Петро Таланчук
видання: Газета «Соціальний захист», час видання: 2001
07/07/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське