Колишній союз ніколи не був раєм

КОЛИШНІЙ СОЮЗ НІКОЛИ НЕ БУВ РАЄМ

 

СЬОГОДНІ, коли економічне становище переважної більшості громадян України надзвичайно тяжке, ліві сили, передусім комуністи та соціалісти, намагаються перехопити політичну ініціативу. В цьому, маючи величезний досвід найбезсоромнішого обдурювання людей, вони не гребують ніякими засобами. Зокрема, надзвичайно активно використовується й дає певні результати брехня на кшталт: "Розвал економіки, наше злиденне життя — це наслідок розвалу Союзу". То чи насправді так? І чи насправді ця імперія була державою, в якій повсякчас дбали про громадянина, поважали його людську гідність?

З ІСТОРИЧНОЇ точки зору, надзвичайне, "чистим" і коректно проведеним експериментом щодо виявлення комплексу можливостей різних соціально-політичних систем є порівняння відповідних результатів розвитку колишнього Союзу та Фінляндії, "відпущеної" на волю Росією в грудні 1917 року.

Погляньмо на ці проблеми уважніше.

Результати порівняння разючі: Фінляндія із провінції царської Росії перетворилася за роки проголошення самостійності на одну з найрозвинутіших країн світу, а Союз, вичерпавши навіть нелюдськими засобами управління свої можливості, розпався на ряд самостійних держав, залишивши їм у спадок злидні, етнічні конфлікти та борги. Не менш разючі результати виявилися на користь ринкової економіки в змаганні з соціалізмом у Федеративній Республіці Німеччині та колишній Німецькій Демократичній Республіці, в Південній та Північній Кореї, в континентальному Китаї Мао цзе дуна та Тайвані й Гонконгу.

А про що свідчить досвід колишнього СРСР? Завдяки жорсткій диктатурі партії і фактично військовій дисципліні в державі її економіка після розрухи досить швидко почала індустріалізуватися і зростати. Робилося це насамперед за рахунок села. Вирішальною мірою цей процес було полегшено величезними запасами нафти, газу, вугілля, різних руд, лісу, золота, діамантів та ін.

Але у вісімдесятих роках зростання економіки Союзу значно сповільнюється. Починаючи з 1975 року, різниця між національним доходом СРСР і доходом розвинутих країн Заходу почала збільшуватись, а з 1984 року і до 1990 року темпи зростання національного доходу різко падають. Інакше кажучи, почалося проїдання національного багатства, створеного в попередні роки.

Державний зовнішній борг СРСР становив у 1990 році 35 млрд. рублів у вільно конвертованій валюті, внутрішній — майже 600 млрд. рублів, останніми роками він зріс майже на 400 млрд. рублів. Держава жила в борг, практично балансуючи на межі економічного банкрутства. Розвал СРСР був на часі політично й економічно невідворотним.

Ситуація значно погіршувалася тією обставиною, що, за словами М. Горбачова, на мілітарні зусилля СРСР спрямовувалося 92% усіх промислових потужностей, а на задоволення людських потреб — лише 8%. Він знав, що казав. А Україна була цитаделлю "оборонки".

Якщо ми проаналізуємо зріз економічних досягнень СРСР на мікрорівні і розглянемо величину заробітної платні працівників та що на неї можна придбати, то побачимо, що твердження про досягнення розвиненого соціалізму є чистісінькою брехнею.

Для того, аби задовольнити свої елементарні побутові потреби, робітник у колишньому Союзі повинен був витрачати часу на зарплату в 10 разів більше, ніж американський.

Так, наприклад, у СРСР робочий час робітника на одержання зарплати для придбання 1 кг хліба дорівнював 12,6 хвилини, в США — 5,8 хвилини; щоб купити 1 кг свинини, робітникові в СРСР потрібно було працювати 1 годину 36 хвилин, а робітникові США — 17 хвилин. Робітник у СРСР на придбання чоловічого костюма повинен був працювати 137 годин, американець — 11 годин, на придбання кольорового телевізора, відповідно, — 534 години і 31 годину.

Кожна неупереджена людина розуміє, що економіка новоутворених держав на терені колишньої імперії перебуває в тяжкій кризі не тому, що розпався Союз, а тому, що КПРС "вірним шляхом завжди" вела нас "увесь час не туди". Внаслідок такого керівництва економіка занепала.

І в злиднях ми опинилися тому, що партійна державна та господарська еліта, яка після розвалу Союзу практично залишилася при владі, замість розбудови економіки на ринкових засадах, об'єднавшись, почала розкрадати наше спільне добро.

А ПОЧАЛОСЬ це розкрадення навіть ще до розвалу СРСР. Ще при Горбачові було прийнято закон про державне підприємство, що фактично передав заводи і фабрики у власність «генералам» - директорам.

Нечисті на руку директори разом зі своїми помічниками через різні МП, СП тощо здобули цілковиту волю розпоряджатися не своїм багатством, ставати прихованими мільярдерами, але нічим не ризикувати, ні за що не відповідати, та ще й вимагати від держави субсидувати розвалене, розкрадене ними виробництво.

А тим часом номенклатура — партійно-комсомольська, військово-промислова, господарсько-управлінська та ін., скинувши порожню оболонку КПРС, зайнялася "ділом", своєю номенклатурною приватизацією. Тактика тут проста. З трибун ці "керівники" просторікують про всіляку допомогу, в тому числі й фінансову з боку держави, скаржаться на труднощі, просять пільгових кредитів, бюджетного фінансування, а свою сваволю видають за реформи, які не вдалися, дискредитуючи приватизацію та нові зароджувані процеси.

Картину абсурдів із економічного і політичного життя колишнього СРСР можна було б малювати далі. Але цим нинішній ситуації в Україні не зарадиш. Ми лише хотіли показати, що в людей, які намагаються повернути нас назад, не все гаразд зі здоровим глуздом. І коли ці заклики мають ще й певний успіх, то це проблема не тільки некритичності якогось кола людей, це й провина української політичної еліти. Дедалі невідворотніше з'ясовується, що нинішні владні структури не в змозі осідлати інфляцію, розгорнути ефективне виробництво і на цій основі піднести добробут народу. Внаслідок некомпетентності, нерішучості та інших "не" законодавчих і виконавчих структур влади сьогоднішнє практичне життя підводить пересічного громадянина до висновку, що шлях до незалежності — це шлях злиднів. Час цьому покласти край. Як завжди в моменти крутих поворотів історії, український народ напружувався до неймовірного і витискував із себе безаналогові феноменальні рішення (Запорозька Січ; конституція Орлика, яка була першою у світі — створена за 77 років до Конституції США і за 81 рік до конституцій Франції та Польщі). Сьогодні таким нагальним завданням є створення нової дисциплінованої політичної партії для всебічного кваліфікованого сприяння процесам економічної, політичної та духовної відбудови України.

Партія (лат. pars або partis — частина, група), як свідчить латинське походження цього слова, є частиною цілого. А якщо говорити про цілісність, наприклад, демократичну державу, то вона може бути створена тільки сукупністю декількох частин — партій. Наявність декількох партій віддзеркалює той незаперечний факт, що люди від природи різні і мають різні інтереси. І горе тому народові, в середовищі якого існує партія, яка претендує на те, що тільки вона одна може вирішувати, що саме відповідає інтересам усіх громадян.

Слід підкреслити, що, виходячи з етимології слова "партія" (частина), КПРС не можна називати партією (хоч і нового типу), бо вона не терпить інших партій, що природно доповнюють її до єдиного цілого. З огляду на її місце і роль у колишньому суспільстві, КПРС необхідно визначати як організовану структуру, що контролювала політичне, економічне та духовне життя суспільства.

За умов же парламентської, представницької демократії партії є носіями плюралізму, розмаїття ідей та думок.

Та обставина, що в Україні сьогодні налічується більш як сорок різних політичних партій, суті справи не міняє. Всі ці політичні утворення нечисленні і слабкі, щоб узяти на себе відповідальність за долю України. Однією з головних причин такого становища є відсутність соціальної бази для створення потужного політичного об'єднання. Досвід західних демократій засвідчує, що суспільство стає стабільним за умови утворення середнього класу, який становить 60-80 % усього населення. На цій базі виникають 2 — 3 могутні політичні партії, які втілюють політичні ідеали переважної більшості населення в життя.

ОДИН із можливих напрямів прискорення створювання сильної політичної партії в Україні може бути наступний. Насамперед треба прогнозувати, які саме професіональні прошарки української спільноти в майбутньому по завершенні ринкових реформ увійдуть до середнього, найчисленнішого класу майбутнього суспільства і, до речі, що це має бути за суспільство.

Виходячи з тенденції світового розвитку, можна з упевненістю стверджувати, що модель майбутнього гуманного демократичного українського суспільства не буде ні копією дикого капіталізму, ні повторенням того, що було у нас раніше. Яким буде це суспільство, покаже майбутнє. А сьогодні можна визначити загальні напрями такого пошуку на перехідний період. Перехідний період потрібен для того, аби усвідомити, що ми були тяжкохворі і розробити методи лікування хвороби. Тому це має бути суспільство, в якому органічно поєднуватимуться ринок і план, централізоване управління і ринкове регулювання. Саме на цій основі буде можливе ефективне використання здобутків сучасної науково-технічної революції, створення ефектнішої економіки, орієнтованої на зростання добробуту народу, забезпечення соціальної справедливості. Відкритому демократичному суспільству має відповідати і демократичний політичний режим. І в міру розвитку суспільства дедалі менше функцій управління буде залишатися в нашій державі.

З огляду на сказане, можна впевнено стверджувати, що такі професійні прошарки, як механізатори та організатори виробництва на селі, інженерно-технічні працівники, економісти та висококваліфіковані робітники в місті, становитимуть вирішальну силу у виробництві.

А коли сюди включити ще й освітян, які формують духовний стрижень народу, то ми матимемо кістяк майбутньої політичної організації. Інакше кажучи, для всебічної кваліфікованої розробки процесів економічної, політичної та духовної відбудови України пропонується створити нову політичну партію, передовсім із працівників сфери матеріального виробництва, а також гуманітаріїв, освітян.

Безперечно, що в майбутній державні ці люди матимуть середній достаток, а за чисельністю становитимуть значну частину суспільства. Слід мати на увазі, що на етапі створення такої партії (дамо її робочу назву: "Партія соціального прогресу та справедливості — ПСПС") в організаційному плані доцільно використати різні вже наявні структури — державні управлінські схеми, профспілки, різні творчі спілки, об'єднання та ін.

Партія відрізняється від інших об'єднань тим, що вона хоче здійснювати політичну владу. Аби досягти цієї мети в умовах парламентської демократії, вона повинна здобути підтримку якомога більшої кількості виборців. Для цього треба мати програму, в якій формулюються цілі партії, і людей, здатних донести цю програму до широких мас.

Мине певний час, стабілізується ситуація в посткомуністичних країнах, стане зрозумілою стратегія їх розвитку, і тоді за справу візьмуться фахівці.

Щоб суспільство процвітало, держава повинна не перерозподіляти готові блага, а реалізовувати широкі економічні можливості. "Можна протистояти армії загарбника, — писав Віктор Гюго, — але не можна протистояти ідеї, яка визріла". Цією ідеєю є економічна свобода кожної людини. Час її настав, і вона змінить життя людей у всьому світі.

І насамкінець ще деякі міркування у зв'язку з обговоренням проекту нової Конституції.

Насамперед, українці повинні перестати соромитися своєї славної історії і заявити всьому світові, що вони саме і є той народ, який створив світову державу — Київську Русь, і нинішня Україна є правонаступницею тієї держави, бо процес державотворення цивілізованої європейської держави Україна відтоді не припинявся, і ціна цих зусиль — море людської крові, сліз і мільйони людських життів. Отже, для людей у всьому світі, які знають історію, не було б потреби розповідати, що це за держава Україна, якби вона називалася сьогодні "Київська Русь", а жителі — русичі, бо вони добре знають, що ще в XII столітті, коли їхні народи тільки роздмухували вогнище просвітництва, в Києві вже існувала світова держава з однією з найбагатших бібліотек Європи.

Так само ми зберегли б історичну традицію, якби главу нашої держави назвали гетьманом, як це було за часів Богдана Хмельницького. Адже німці не наслідували всю Європу і свого прем'єра назвали так, як його назвали при зародженні могутньої централізованої німецької держави, — канцлером. Це тільки підкреслило б, що український народ у державотворенні йде своїм шляхом і поціновує власні державницькі здобутки. І було б дуже добре, аби основні сили нашого суспільства усвідомили це. Добре тут може прислужитися глибоке ознайомлення з Конституцією, яку створила група козацьких старшин на чолі з Пилипом Орликом. Таке ознайомлення зліквідувало б потребу цілого ряду безплідних дискусій стосовно нової Конституції, що виснажують сили суспільства, бо всі головні проблеми устрою демократичного співжиття людей там розв'язано фундаментально із далекоглядною мудрістю. Тож будьмо гідні нашої великої історії.

 

Петро ТАЛАНЧУК, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України,

Газета "Голос України", 1996 р.

автор: Петро ТАЛАНЧУК, професор, Заслужений діяч науки і техніки України

видання: Газета "Голос України", час видання: 1996


07/07/2010