ДЕРЖАВА, МОВА, ОСВІТА І МИ
(виступ)
Я спробую один "зіграти квартетом" — заторкнути чотири проблеми: держава, мова, освіта і ми.
Коли я роздумую про долю мого народу, шукаючи причини його тяжкого життя, неодмінно і всякий раз впираюся в глуху стіну українського бездержав'я.
І тут слід відразу ж підкреслити, що українська ідея є ровесницею першої втрати Україною своєї незалежності (кінець ХІУ століття). Але її (української ідеї) коріння сягають часів Київської Русі. Документальні джерела, легенди та оповіді про добу могутньої Київської держави, її здобутки і велич живили після поразок і втрати єдності земель народну свідомість цементуючим духом надії відродження своєї слави. А пекучі проблеми реального життя — розпад української держави, чужоземне панування сусідів на всіх її землях, соціальне, національне і духовне гноблення підживлювали цю надію й породжували розмаїття ідей, які закликали до боротьби проти поневолювачів, за соборність українських земель, єдність народу, його релігії та культури.
Ці ідеї безперервно нуртували в надрах українського народу то захищаючи, то розгортаючись із новою силою. І відповідно до цього Україна знала різні періоди у своїй історії: і такі, "що винищують людський дух і формують гідний поваги прекрасний національний тип. На жаль, ми мали надто тривалі часи занепаду. Поразка спотворює обличчя болем" (Ліна Костенко. "Геній в умовах заблокованої культури". "Урок українською", 2000, № 2, с 4).
А наслідки цього занепаду були жахливими. Блокада зачепила все: здеформувала сферу буденної свідомості; підрубала національний корінь звичаєвих установлень; викривала правничі поняття, посіявши суцільний правовий нігілізм; обікрала етнічне українське світосприймання та світо-переживання; звели до примітивізму естетику побуту, майже виключивши з її створення високу технологічну культуру; створила здорову основу і характер взаємодії з природою, породивши хижацько-споживацьке ставлення до навколишнього світу. Державна незахищеність нації, немов би ракові метастази, пронизала "все, що формує стан духу і побут народу та спосіб його самореалізації у світі" (Іван Дзюба). І ось тепер, використовуючи історичний шанс, український народ сказав своє слово: він, прорвавши потрійну блокаду — великодержавного шовінізму, колоніального гноблення і свою, значною мірою вражену рабством, психологію, хоче мати власну незалежну державу.
Отож, не гнівимо Бога нескінченними скаргами і жалями, бо ми вже й сьогодні маємо немало: прихильна доля дала нам формально незалежну Україну, а зробити її по суті незалежною — наше завдання. Хоч і зробити це дуже складно.
Вкрай зубожілий, принижений народ, повсюдні побори, глумління з рідної мови, культури, звичаїв, зросійщення країни не тільки не призупинилось, а навпаки — агресивно-нахабно посилюється. Існуюча влада мляво протидіє цьому.
Стосунки України з Росією завжди були не прості. Імперія безцеремонно висмоктувала духовні сили і матеріальні цінності з України. А зараз вона не може змиритися зі стратою такого ласого шматка. І нехай нікого не вводять в оману облесливо-облудні обійми й поцілунки на вищому рівні. Ілюстрацією справедливості сказаного є практично нульовий ефект від підписання так званого широкомасштабного міжнародного Договору про дружбу та співробітництво. Україна свої зобов'язання виконує, а Росія, як і раніше, вважає великим ощасливленням українців тим, що вона його підписала.
Воістину, "імперії завжди страждають на манію величі, а народи поневолені схильні до самобичування" (Л. Костенко).
Та ж Росія "нищая" і "немытая", з її вічними смутами, з напівбезумними царями і генсеками, з її темним, забитим народом — "где народ, там и стон", "Царь да Сибирь, да Ермак, да тюрьма", "вольному сердцу пошто твоя тьма?" у світі має свій імідж, а визначається він, у силу певних законів, не можновладцями, а силою духу своїх учених, мислителів, митців, письменників тощо. Ну і, звичайно ж, що сьогодні всі добре пам'ятають про ядерний потенціал Росії, а право сили — дуже важливий аргумент. (На жаль, тільки rope-провідники України не збагнули цього).
Ось такий маємо парадокс: суспільство борсається в топкому болоті нужденності та деградації, а бачить себе в ореолі величі.
В Україні ж тривале бездержав'я спалило нашу душу і безжалісно спотворило обличчя нації. Відтак і живемо в постійному відчутті меншовартості, негараздів, психологічного дискомфорту, викривленої істини. А радянський період ще додав світоглядного дурману, і в результаті ми чманіли в ідеологічному чаді, самі собі аплодували, вважаючи себе великим народом, першопроходцями і носіями передових ідеалів тощо. На жаль, у нас розвінчана не тільки колишня ідеологія, а й саме ставлення до будь-якої ідеології. Ідеологічний "вакуум", відсутність однієї визначальної, об'єднуючої ідей породжує в людей абсолютну зневіру й збайдужіння. Важко розраховувати на пишний цвіт корони, якщо не турбуватися належним чином про коріння.
Що ж повинна зробити Україна, аби світ ідентифікував її? Як донести до світової спільноти, що наша держава — це благодатна земля із працелюбними людьми, колишня "житниця Європи", "спадкоємниця могутньої Київської Русі", багатюща скарбниця корисних копалин? І створена вона Богом в чудові "хвилини натхнення".
Необхідно, насамперед, об'єктивно оцінити ситуацію, розробити свою концепцію розвитку держави в цілому і стратегію втілення її в життя, визначити пріоритети. "Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою", що була, в силу історичних причин, досі заблокована.
Геополітичні реалії для України такі, що Росію як сусіда слід поважати, але необхідно постійно нагадувати про наші національні інтереси, і що ми будемо їх відстоювати всіма доступними нам засобами. Відносини між нашими державами повинні стати міжнародними і рівноправними, а не так, що Росія весь час вимагає від України сплати якихось боргів. Така вимога була б цілком справедливою, якби й сама вона віддала Україні все, що заборгувала. Почати можна було б хоч з того, що росіяни, будучи самозакоханими, "доточили там, де куцо": навіть оком не моргнувши, вони оголосили період Київської Русі — України історією Росії, якої тоді й у помині не було. Принагідно нагадувати, що ця країна до початку XVIII століття називалася Московією, а її жителі — москвинами, московитами.
Взагалі ж Росія за триста з лишнім років чимало українського добра присвоїла.
Німці, спокутуючи гріхи своїх фашистських поводирів і намагаючись хоч якось загладити вину перед людством, пішли на фінансове відшкодування хоча б частки матеріальних і моральних збитків. А Росія, правонаступник колишнього СРСР, не те, що збирається хоч що-небудь відшкодувати за рабство народам колишніх республік, для яких вона була тюрмою, а й заграбастала собі всі закордонні активи. І робить вигляд, що так і має бути. І коїть так не тільки з матеріальними цінностями, а і з людьми. За прикладом можна сходити на Кавказ.
Дивні все-таки світ і люди, які його населяють! Світ, котрий з міщанським інтересом смакуючи, слідкував за "справою" Клінтона—Моніки, зовсім байдужий до долі цілого чеченського народу, методичне винищення якого веде Росія, починаючи із середини XVI століття. Невже вся Європа, Америка, інші демократичні структури заколисані московськими "колисковими" про чеченський "бандитизм", тероризм і т. ін.?
І тільки окремі промінчики пробиваються крізь товщу всіляких нашарувань. Хочеться аж закричати — не за "тероризм", а за продовження вікової, історично правомірної і політично цілеспрямованої національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність фізично знищується російськими колонізаторами мирний і гордий чеченський народ. Де ще ви таке бачили, що під приводом боротьби з тероризмом знищується, як заручник, цілий народ? Уже сьогодні відомо, що на кожного загиблого російського вояка приходиться десять мертвих жителів Ічкерії. Складається враження, що частота страждань цього народу перебуває поза спектром морального сприйняття, і світ не бачить всенародного горя.
Чому ж досі ці проблеми не привертають до себе в достатній мірі уваги видатних умів, котрі могли б роз'яснити світові так, щоб він їх почув. Правда, недавнє засідання Ради Європи, її рішення щодо дій Росії у Чечні дещо обнадіюють, хоча жертв дуже багато і їх ніколи уже не повернеш.
Загалом же територіальна цілісність держави у площині надягання удавки "великим народом" на інший народ — вигадка шовіністів-державників. Якщо в тебе є сила і ти можеш побити метрополію — то плював ти на ту цілісність (приклад: США і Великобританія). А потім завжди знайдуться теоретики, які доведуть, що так воно і має бути. І в цьому контексті Україна розділила участь усіх колоніальних народів, стосовно яких проводилась політика духовного закріплення, політичного гноблення та фізичного винищення як самого народу, так і його лідерів.
Якби Україна була незалежною з доби Київської Русі, то навряд чи Гердер мав би підстави сказати: "Слов'янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії".
Іншими словами, наше спасіння у створенні потужної процвітаючої української держави. Тільки за такої умови ми матимемо перспективу національного розвою і щасливого людського життя. "Це вже чисто український парадокс — наша свобода прийде нам через державу", — стверджує Ліна Костенко. І вона має рацію.
Щоб подолати згубні наслідки багатовікової бездержавності з усіма її проблемами, треба творити власну ідеологію державного будівництва. Один із феноменів України полягає в тому, що її народ вичерпав довіру до влади держави і втрачає надію на краще майбутнє не з причин неприйняття влади як такої, а з причини поголовної органічної порочності носіїв цієї влади. У цьому широкому спектрі завдань надзвичайно важливе місце посідає проблема реального утвердження державності української мови в усіх сферах використання. Надання Конституцією України українській мові статусу державної, на превеликий жаль, не розв'язує проблеми. Розкручується барабан із минулими проблемами — коли корінні підвалини державотворення дуже високопарно декларуються в Конституції і надалі залишаються "паперовими" правилами, а суспільно-громадське життя будується за принципами "вуличного мислення" з його критеріями та оцінками.
Розмірковуючи про сутність, роль та долю мови, великий педагог К. Ушинський писав: "Коли зникає народна мова, — народу нема більше.... Доки жива мова народна в устах народу, доти живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену багатьма поколіннями його віджилих предків".
"Велика Руїна" держави зумовила велику руїну й української мови. Практика імперського правління, як і пізніший досвід колишнього Радянського Союзу, переконливо довели: коли мова будь-якого народу витісняється зі сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає витіснятись зі сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та — із людської свідомості. Ми маємо сьогодні українську національну державу без викарбуваних чітко національних рис, без джерельно чистої, неупослідженої, незґвалтованої, загальновизнаної й повсюдно утвердженої державної мови. Україна нагадує нині підранка, якому до повного одужання ще неодноразово доведеться перетерпіти великий біль. І це треба добре зрозуміти. Бо якщо вже нас ударили ножем, то хіба можливо витягнути його з тіла безболісно? Чи хіба ми не знаємо, що будь-яке оперативне лікування є болісним, але це — лікування. Іншого виходу немає. Бо тільки такий шлях веде до одужання.
Так і в мовній справі треба здійснити рішучу "операцію", як це зробили свого часу ізраїльтяни, французи, німці. Треба віддати Богові — Боже, а кесареві — кесареве. Це аж ніяк не означає ущемлення російської, польської чи інших меншин. Просто вони зберігають свою самобутність, оригінальність, привабливість у межах своїх громад, шкіл, родин, а в державній сфері виявляють таку саму законослухняність, як і титульне населення України. До речі, саме так поводяться некорінні меншини в усіх країнах світу. Не будемо далеко шукати. Українська діаспора в Росії не менша за російську в Україні. Але українці там справді забуті Богом і людьми, не мають своїх шкіл, газет, радіо, телебачення. Та жоден із них навіть в умовах суцільних поселень не порушував питання про державність української мови в Російській Федерації, не зневажає державної російської мови.
Треба, нарешті, перестати безсоромно фарисействувати із приводу двомовності в Україні. В окремих країнах двомовність сформувалася на ґрунті входження певного кантону, провінції, регіону разом зі своєю землею, своєю мовою до складу спільної держави. А Україна створена лише за рахунок своїх земель, ні від кого нічого не взяла. Навпаки, ми роздали частину своїх земель Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державною мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу і дала їй назву — Україна. Природно, що в межах своєї спільноти люди можуть спілкуватися найбільш прийнятною мовою, можуть створювати свої школи, клуби, товариства. Але при цьому не принижуючи права громадян інших національностей і свято поважаючи загальнодержавну українську мову, яка об'єднує всіх громадян України, є зрозумілою для всіх і є офіційною мовою всіх державних установ. Держава має подбати, аби нею вільно володіли всі громадяни. Це і є вищий прояв демократії, решта — базікання та просторікування, що ведуть до втрати мови корінного етносу, а відтак — до асиміляції цього народу і ліквідації його держави. З етичної точки зору сьогодні порушувати питання про двомовність в Україні аморально.
Час, урешті-решт, перестати збиткуватися з української мови. Подивіться, яке мовне каліцтво заполонило наші телеекрани. Назвіть хоча б один канал, що працює тільки державною мовою, пропагує українську культуру, літературну мову. А якщо й іде програма новин українською мовою, то часто після того, як головні новини уже сповістили на інших каналах російською. Невинний "прийомчик", але ефективний. Чому, коли українець жартує, він обов'язково мусить розмовляти суржиком? Хто штампує нам "братців-кроликів", "вірок сердючок", "шоу самотнього холостяка" та інше хохляцтво, бо ні з українським, ні з російським вони нічого спільного не мають. Адже ми маємо класичні зразки українського гумору, згадаймо: запорожці, пишучи листа турецькому султанові, не цуралися своєї мови, хоч турецькою вони володіли. Чому наша молодь не спроможна на справжні українські жарти на арені клубів веселих і кмітливих? Бо мовою їхнього навчання, їх спілкування був і залишається суржик.
Сьогодні люди справедливо обурюються засиллям на наших вулицях як російськомовної, так і англомовної реклами. Все це на письмі передається латинографікою. Більше того, навіть українські власні назви підприємств (так звані фірмоніми) теж пишуться латиною. І тому сприймаються в Україні як чужі.
Появу таких графічних варіантів фірмонітів можна вважати об'єктивно необхідною, лише коли латинографічні варіанти українських фірмонімів побутують за межами української мовної території. Однак, значну частину графічних варіантів фірмонімів складають утворення, які постали на ґрунті досить-таки поширеної у колах підприємців думки про особливу респектабельність та вищі рекламні можливості латинографічних варіантів фірмонімів. Насправді ж усе це є проявом прозахідного міщанства, яке йде від тупої сірості. Пора ввести суттєві податки або штрафи, як це роблять наші сусіди, і тоді власники зачуханих барів і запльованих пивничок під претензійними назвами "Luxor", "Absolut" та ін. доведеться замислитися, почухати потилицю, і, можливо там віднайти підходящу українську назву.
Задумаймося, чому частина росіян, проживши в Україні 30-50 років, так і не оволоділа українською? Бо принципово не хочуть. Адже студент за три роки вивчає будь-яку, навіть китайську, мову. А тут мову, яка тебе повсякденно оточує, яку чуєш щодня, якою розмовляють люди, котрі допомогли тобі створити твій добробут, яка тебе ніколи не принижувала, — не може. Ні. Не хоче.
Що можна сказати з цього приводу?
У природі загалом кращих чи гірших мов немає. Всі вони неповторні й специфічні. Немає серед них і "провінційних", "хуторянських", "сільських" та "міських". Є мова народу, мова держави, яку треба поважати, оберігати й захищати. Тобто, сьогодні, як ніколи, потрібен захист української мови як державної, як штандарту нашої державності. Той із високих урядовців, хто відстоює інші позиції, прагне збудувати українську державу без українців.
Які кроки доцільно зробити першими? Насамперед, потрібна чітка і недвозначна позиція перших осіб держави. Саме їх авторитетом визначатиметься поведінка інших керівників, інших державців і, врешті, всього загалу. Якщо кожний урядовець — чи то малий чи то великий — поважатиме свою посаду більше, ніж себе, він ніколи не зневажатиме норм поведінки державного службовця. Бо чим тоді можна пояснити факт, коли міністр чи інший державець, пам'ятаючи, що понад 75 відсотків населення нашої держави — українці, що всі вони разом із рештою населення є громадянами України, де державною мовою є українська, виголошує офіційні промови недержавною мовою? До кого він у цьому разі звертається?
Не зрозуміло, хто добирає таких осіб на державні керівні посади? Адже кожна людина, яка мріє про державну кар'єру, має усвідомити, що без знання державної мови неможливо обіймати такі посади. Не знайти пристойного місця в суспільстві, бо мовою загальнонаціонального спілкування в українській державі буде українська. Так цю проблему розв'язує весь цивілізований світ, усі демократично розвинуті країни, в котрих чисельно переважає корінний етнос, — Німеччина, Франція, Англія, Ізраїль, Італія та інші. Колись кожний скіф мав знати свій родовід до сьомого коліна. Той, хто не знав свого походження і не шанував його, не міг вважатися повноцінною людиною; він був поза родом, поза племенем, йому було важко вижити, його цуралися. А давні греки тих, хто погано говорив грецькою мовою, вважали варварами. З огляду на це, наше суспільство, за рідкісним винятком, всуціль варварське. Немає ні чистої російської, ні правдивої української.
Друга проблема — це добір кадрів, або вживання державної мови першими керівниками та їх заступниками всіх рівнів — від Президента до бригадира — стало правилом хорошого тону. Переконаний: якби всі директори заводів і фабрик, фірм і об'єднань, керівники колективних підприємств, установ і закладів, різних підрозділів почали розмовляти державною мовою, то, повірте, стрілка "державного компаса" змістилася б у бік наших державних інтересів, бо в нас прокинулося б чуття українства. А без нього, без патріотизму, помноженого на професіоналізм, не подолати економічної кризи, не піднести могутності нашої держави. Отже, потрібен службовий етикет, норми поведінки державного службовця, його відповідальність за доручену справу. І ці питання слід вирішувати чітко і рішуче, не заграючи з "русскоязычным населением". Будемо відвертими, в силових та військових структурах досить видати відповідний наказ і організувати контроль за його виконанням — і проблема буде знята. Те ж саме ефективно спрацює в мережах зв'язку, коли там "в данный момент направление перегружено, и временно нет связи", або ж на залізничному транспорті, коли вас після від'їзду від столичного вокзалу особливо на схід або південь замордують змістовно і музично нешеретованою попсою.
І в першому, і в другому випадку систему вмикає одна людина, і вона повинна відповідати за свої дії. Вона, якщо ще не ідентифікувала себе українцем, все одно повинна пам'ятати, що перебуває на службі в українського народу.
Необхідно по-державному поставитися до розширення сфер вживання української мови у строгій відповідності з роз'ясненнями Конституційного суду. Настав час створити державний орган, наприклад, мовну інспекцію, яка б мала необхідні права і відслідковувала виконання Конституції в царині мови. Подібно тому, як це робиться в особливо небезпечних галузях — гірнича справа котлонагляд, пожежна безпека, санітарно-епідеміологічна обстановка тощо. В нинішній час ситуація з мовою більш небезпечна, ніж у згаданих галузях: там люди гинуть десятками, а тут йдеться про щезнення з лиця землі цілого багатомільйонного народу. Немає особливої потреби переконувати, що і державу, і мову, і щасливе заможне життя здатні створити добре підготовлені національні кадри. Це може забезпечити лише освіта і це є її головне завдання. Немає змоги розглянути цю проблему широко, торкнемося лише окремих завдань, які необхідно виконати.
Ми дуже часто, прагнучи переконати самих себе, що не так уже все й погано у нас в освіті, наводимо результати учнівських міжнародних олімпіад із базових дисциплін, в яких учні України посідають чимало призових місць. Звичайно, що це приємно. Але, як кажуть математики, це необхідна, але недостатня умова ефективності процесу. Мало наповнити голови майбутніх фахівців фундаментальними знаннями із базових і фахових дисциплін, не менш важливо навчити, як їх використати для перетворення світу, задля добробуту людей. Іншими словами, ці знання, вміння й навички слід переплавити у здатність створити високоякісну техніку, інфраструктуру задоволення людських потреб у якнайповнішому обсязі, розробити та впровадити сучасні технології, котрі забезпечують продукування високоякісних товарів та послуг.
Чи не тут лежить розгадка того, що наші техніки та технології дуже часто відстають від західних аналогів і чому ми "такі розумні і такі бідні". Розв'язування цієї проблеми є одним із головних напрямків реформування системи освіти. Ключ до успіху тут лежить у поєднанні вимог споживачів товарів і послуг та науково-методичного забезпечення формування знань, умінь, навичок майбутніх фахівців, здатних випродуковувати потрібні суспільству товари та послуги.
Кожен фахівець, за невеликим винятком, працює у великому чи малому — але колективі, взаємодіючи з іншими фахівцями. Якщо ви візьмете навіть середню, наприклад, виробничу фірму, то там ви віднайдете цілий ряд спеціальностей: інженери-конструктори, інженери-технологи, економісти, бухгалтери, юристи, постачальники, збутовики, фахівці з реклами й маркетингу, робітники різних професій тощо.
Тоді цілком природно застосовувати таку технологію навчання. Створюють типові навчальні фірми для виробництва різних товарів і послуг. Студенти, які пройшли загальнонаукову підготовку і познайомилися з азами майбутньої професії, обіймають у цих фірмах відповідні посади.
Процес навчання організовано так, що частину часу студент, виконуючи свої функціональні обов'язки, напрацьовує запитання, а під час зустрічі з викладачем і з його допомогою знаходить відповіді на них.
Другий важливий напрям реформування освіти — це створення навчальних закладів (комплексів), в яких виховання і навчання ведеться від дитячого садочка до магістратури за наскрізними планами виховання та програмами навчання.
Ми дуже добре знаємо, як потерпають діти від освіти, котра не враховує їх природних можливостей і коли їм нав'язують глибоке вивчення таких дисциплін, які, в силу нахилів того чи іншого індивіда, не прислужаться в його майбутньому житті. В результаті ми ґвалтуємо чистого гуманітарія хімією, фізикою, математикою тощо, комплексуючи його і прирікаючи на постійний дискомфорт неповноцінної людини.
А тепер припустимо, що ми працюємо за схемою наскрізного виховання та навчання від дитячого садочка до магістратури.
Уявіть собі: приводять дитину в садочок — і вихователь, лікар, психолог складають програму її розвитку, за якою дитину готують до школи. А у школі, на базі здобутого, розробляють подальшу програму розвитку дитини та навчання. Саме її програму, з урахуванням здібностей і можливостей, та так, щоб і не перевантажувалася, і байдиків не била, й цікавості до наук не втрачала.
Зрозуміло, що тут значною мірою впроваджується елемент індивідуального навчання.
При таких підходах за час навчання у закладах освіти середньої ланки буде об'єктивно, на науковій основі визначено, який фах вибрати і в який вищий заклад іти далі вчитися. Вища ж школа знов-таки організовує навчання за індивідуальною програмою, наприклад, на основі дистанційних технологій, що дозволяє значною мірою розкрити інтелектуальний потенціал молодої людини. Описане є ядро майбутньої світової системи освіти, і творити її необхідно розпочинати вже сьогодні.
Освітня реформа в Україні повинна стати важливою складовою трансформації суспільства. Дійсно, сьогодні Україна має неефективно організовану систему державної влади; колізійний і недостатньо розвинутий правовий простір; залежну судову структуру, яка через брак фінансування та "телефонне" право не стала дійсно незалежною гілкою влади, отже, неефективно виконує свої функції арбітра і захисту законності в суспільстві; розшарпану стагнуючу економіку. Внаслідок цього триває руйнування виробничої інфраструктури, науки, сфери культури та мистецтва, систем соціального забезпечення, освіти, охорони здоров'я. Результат цього — зростання безробіття, відтік найбільш талановитих і динамічних кадрів за кордон, зменшення — до злидарського — життєвого рівня населення тощо. За таких умов надзвичайно важко сприяти ефективному розвиткові людської особистості. Але таке суспільство нас не влаштовує, і виправити ситуацію мають працездатні громадяни під проводом відповідно підготовленого кадрового корпусу. А це завдання вже повинна вирішувати система освіти.
І тому реформа мусить проводитися на національній основі з широким використанням західного досвіду реформування освітніх систем. Орієнтація ж у цій роботі виключно на Росію зводиться до намагань реформувати освіту радянськими методами, що ми сьогодні до останнього часу спостерігали в Україні.
Нам необхідно докласти багато зусиль, аби провести порівняльний аналіз вивчення стану та ефективності освіти в Україні в контексті кращих вітчизняних та світових досягнень. На основі цього аналізу стає можливим усвідомлення широкою громадськістю нагальної потреби реформування нашої освіти. При цьому слід визначити пріоритети реформації, де одним із головних є система управління освітою.
Україна повинна повернутись до децентралізації і демократизації освіти, закладених у 1992—1994 роках. Ну, і звичайно ж, успіху досягти неможливо, якщо не розпочати запроваджувати, наряду із традиційними, новітні освітні технології, а також нові моделі фінансування освіти (кредитування, розподіл державних коштів із наступною оплатою навчання цими суб'єктами з власної ініціативи тощо).
У заголовку мого повідомлення слово "МИ" стоїть четвертим. І це не випадково. Справа в тім, що гуманітарні зусилля держави, розвивальні можливості мови та зміст і структура освіти мають спрямовуватися на формування "Я", в множині "МИ" — особливості громадянина незалежної демократичної України, включаючи до європейської і світової спільноти.
Особистість — це не атом суспільства, завжди окремий цілісний світ. Особистості не можна порівняти між собою. Особистість можна пізнати лише у спілкуванні, у взаємності. Пізнати особистість — означає проникнути в світ особистий — одночасно замкнутий і відкритий, у світ чийогось неповторного життя. Сучасний рівень розуміння глибини людської природи поняття особистості означає не що інше, як вивільнення людини з колективного життя суспільства. Людська свобода проявляється тільки в особистості.
Великою національною проблемою у формуванні "МИ" був і залишається комплекс меншовартості стосовно Росії. Не маючи сильної стабільної влади, добровільно відмовившись від ядерної зброї, Україна намагається одночасно сісти на два стільці, один із яких знаходиться в Європі, а другий — у Москві. А щоб якось це обґрунтувати, вигадали "багатовекторну" зовнішню політику, яка ні до чого доброго не призвела і не призведе.
Прикладів цьому багато.
Росія не вивела свої війська з України, загарбала всі зовнішні активи колишнього Радянського Союзу, не повернула наші культурні цінності (скіфське золото, козацькі клейноди) тощо. Це, так би мовити, матеріальні втрати.
Президенти України і Росії зустрілись "без краваток", а ми, даруйте, залишилися без штатів.
А в духовній сфері що ми терпимо?
Президент Росії відкриває у Ярославі пам'ятник Ярославу Мудрому, називаючи його "первым русским князем — реформатором", а українська делегація за його спиною, знаючи, що в той час була мердва і булгари, а не росіяни, за старою рабською звичкою поопускали голови, аж губи позвисали до долу, і знічено усміхаються.
А як лукаво прочитується історія нашого генія Тараса Шевченка?
Мотивація росіян, що, мовляв, завдяки їм ми маємо Шевченка (йдеться про викуп його із кріпаччини) є правдивою, але тільки наполовину: кріпацтвом Україну ощасливила Росія (в козацькій Українській державі цього ганебного суспільного явища не було), то, мабуть, за таких обставин говорити необхідно не про благородство, а сприймати цей акт як вибачення прогресивних росіян за ту потраву, яку зробила їхня держава українцям.
Думаєш про те все — душа болить. Хто ж у цьому винен? Ми, в першу і останню чергу — ми.
У них гімн "Славься Отечество", а у нас "Ще не вмерла Україна...". Таке враження, що чекають, якби це сталося. І це при тому, що є твори, той же "Козацький марш", слухаючи який, відчуваєш мороз по спині. Хочеться розправити плечі і починати боротися. Справа в словах до цієї музики. Недолуга формула політичної імпотенції "Маємо те, що маємо", розмагнічує і морально паралізує народ. І це замість того, щоб зробити рішучі кроки і переломити ситуацію на краще. Не розбурхувати стихію взаємних звинувачень, не сконструювавши при цьому жодної потужної державотворчої думки і не створивши механізмів ефективного впливу на державотворення.
Є ще у нас одна біда, яка заважає нам комфортно почуватися в суспільстві. Це синдром дволикості Януса.
Намагаючись сотворити якесь суспільне благо, ми полюбляємо вживати словечка "прозоро", "прозорість" і т. ін. на жаль. Ця "прозорість" у нас одностороння, як у склі віконця в кімнатах тюрем для ідентифікації злочинців. Ти їх бачиш, а вони тебе ні. Там все зрозуміло, не хочуть піддавати ризику життя свідка. А в суспільному житті одностороння прозорість набагато складніша: тебе хочуть надурити, образити, вкусити, але так, аби ви не знали, хто це зробив, і дуже бажано, щоб і слідів справедливості ніяких не лишилося. Але, чим тобі болячіше, тим авторам такої прозорої акції приємніше.
Сьогодні стан в Україні, якщо розглядати захист прав людини взагалі й економічних зокрема, дещо нагадує бедлам Авгієвих стайн, які, як відомо, неможливо було перебудувати. І тоді Геракл зробив греблю на річці Алфей і пропустив ріку крізь ті стайні. Хочеться вірити, що прийде наш Геракл, який, об'єднавши більшість народу в один потік, змиє всю цю продажну шваль, що розтягнула, розтоптала Україну, і розпочне розбудову процвітаючої держави.
Отже, необхідно зібрати ту частку людей — серед всіх прошарків населення вони є, — хто знає шлях у майбутнє України або принаймні його шукає. Великі справи творяться тоді, коли профонаційні досягнення не входять у систему вищих цінностей. І довго ще нам доведеться витискувати із себе раба. А допомогти в цьому може організована сила — могутня держава.
"Чисто український парадокс — наша свобода прийде нам через державу" (Ліна Костенко). І дуже прикро, що наші державні поводирі навіть не доросли до розуміння цього. Адже вони повинні не тільки світові відкривати Україну, її народ, вони повинні часом пояснювати народові самого себе. "Бо ж, як відомо, цей народ, в силу історичних причин, то спить, то прокидається" (Ліна Костенко). Шкода тільки, що у наших достойників немає суцільного безсоння.
А завершити дозвольте словами незабутнього Василя Симоненка.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні, й приблуди
І орди завойовників-заброд.
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, вироди, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і тече!
Петро Таланчук
автор: Петро ТАЛАНЧУК
час видання: 2010
07/07/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське