СОРОК ВОСЬМИЙ "МАУГЛІ" СЕРЕД НАС?
Річ у тім, що кризовий стан нашого суспільства взагалі, і освіти зокрема, сьогодні значною мірою визначається двома чинниками: і тупцюванням на місці з проведенням реформ, і низьким загальноосвітнім рівнем усього населення, його нездатністю вимагати від владних структур проведення в першу чергу ефективних економічних реформ і створення нових суспільних відносин.
Щодо першого чинника, то сьогодні важко заперечити думку, яка зараз все більше вростає в суспільну свідомість, що головною причиною кризи в Україні є свідоме небажання влади робити реформи.
Існуюча система дозволяє їй приховувати перетікання грошей між бюджетом і позабюджетними фондами та недоприватизованими підприємствами. Реформи ж забезпечують прозорість руху бюджетних коштів, припинення прихованого фінансування окремих підприємств, остаточну приватизацію та появу на підприємствах сильного власника після реального запровадження механізму банкрутства, а також зняття адміністративних бар'єрів на шляху його діяльності.
Що ж стосується другого чинника, то він якраз надає можливість діяти першому і результатом відставання рівня освіти в Україні порівняно з економічно розвинутими країнами, а разом вони стримують прогресивні процеси соціально-економічного розвитку. Коло замкнулося: політично-суспільна пасивність населення розв'язує руки владі. А влада не зацікавлена в досягненні високого рівня освіти.
Можливо, у когось уже виникла думка, а до чого це я веду і при чому тут освіта? Я зовсім не хочу займатися політичними розборками і давати оцінку тій чи іншій політичній силі. Я хочу лише звернути вашу увагу, шановні колеги, на той беззаперечний факт, що, якби наші громадяни у своїй більшості були елементарно освіченими в питаннях політичного і громадського життя, мали щонайменші навички свідомого і відповідального ставлення до себе, до держави, до суспільства, то ми б уже всі разом давно привели б до влади всіх рівнів саме тих людей, які справді того варті. І сьогодні ми мали б інший рівень життя та інше суспільство. А хто ж може вирішити цю глобальну проблему — підняти на належний рівень громадсько-політичну культуру? Звичайно ж, що вирішальною силою тут повинні бути освітяни як генератори демократії. І хоч збідніла, але все ще існує відповідна мережа навчальних закладів. Настав час діяти, бо ми всі добре розуміємо, що головний двигун позитивних змін в освіті прямо пов'язаний із ефективністю національної економіки.
І тому, якщо найближчим часом не вжити рішучих заходів, ми ризикуємо започаткувати ще одну гілку в класифікації країн: поряд із розвиненими і такими , що розвиваються, Україна очолить ті країни, які ніколи не розвинуться і не піднімуться до сучасного рівня життя, а вона (Україна) в результаті втратить свою незалежність: її долю вирішать більш сильні держави з далекого та ближнього зарубіжжя.
Недаремно ж американський президент у своєму посланні "Про становище країни" в лютому 1997 року заявив: "...Освіта — це проблема національної безпеки, надзвичайно важлива для нашого майбутнього, і політична боротьба повинна закінчуватися біля шкільного порогу". Отже, якщо ми хочемо мати добру освіту, ми повинні створити стабільне і демократичне суспільство.
1. Ці процеси повинні йти паралельно. Але таке суспільство неможливе без високої загальної культури і зокрема політичної культури.
2. Проблема дошкільного виховання та навчання.
Загальний кризовий стан освіти і виховання молоді віддзеркалює кризу в усіх сферах суспільного буття — моральну, ідеологічну, політичну, економічну і соціальну. Добре відомі і головні причини цього явища. Вони зводяться до 3-х факторів: світоглядного, соціально-економічного і теоретико-концептуального.
Світоглядною причиною кризи є загальний погляд на виховання підростаючого покоління як на справу другорядну порівняно з виробництвом продовольства і товарів, розбудовою збройних сил, виробництвом тощо. Ми й сьогодні бачимо, що система освіти та виховання фінансується за залишковим принципом, і чи не з цієї причини ми втрачаємо гордість та надбання нашої країни — дитячі позашкільні установи, бази відпочинку, оздоровчі табори. Всі, навіть найрозвинутіші країни, нам заздрили.
На тлі цих процесів ми втрачаємо визначальні ланки навчання та виховання у ранньому дитинстві й дошкільному віці. Адже відомо, що жоден із 47 знайдених людьми так званих "мауглі" так і не став у соціальному розумінні людиною після перебування у світі тварин у перші роки життя. Добре відомі і причини цього явища.
Нагадаю лише добре відомі факти. Річ у тім, що мозкова діяльність людини, яка керує її поведінкою, підпорядкована не тільки підсвідомим установкам. Формування ж і закріплення найважливіших цих установок розпочинається ще до народження дитини й відбувається пропорційно ростові й дозріванню мозку і на 97 % закінчується у вісім років.
Усвідомлена ж або інтелектуальна довгочасна пам'ять не притаманна людині від народження: вона розвивається повільно, приблизно від трьох-чотирьох років і "вмикається" майже повністю у віці сім-вісім років, тобто із завершенням дозрівання мозку. Іншими словами, сховище довгочасної усвідомленої пам'яті відкривається у міру того, як заповнюється друге сховище — пам'яті неусвідомленої, емоційно-установчої.
Отож, "мауглі" неможливо перевиховати, бо його сховище емоційно-установчої пам'яті вже заповнене і практично закрите. Саме вміст сховища емоційно-установчої пам'яті визначає ставлення навколишнього світу, слугує неусвідомленою, але незмінною, жорстокою програмою поведінки людини впродовж усього життя.
Складається враження, що хтось цілеспрямовано займається відтворенням українських "мауглі".
Бо саме ця визначальна ланка освіти в нашій країні виявляється найбільш вразливою. Саме в ній відбувається фізична руйнація, безсоромна "прихватизація", безглузде і злочинне перепрофілювання. Саме в ній найнижча (лише 22%) серед усіх ланок системи освіти питома вага працівників із вищою освітою. Неефективно, коли висококваліфіковані фахівці у середній, а подекуди й у вищій школі, змушені працювати над усуненням браку, який наробили їх не дуже кваліфіковані колеги з дошкільних закладів. Ось чому ми повинні прискіпливо подивитися, що робиться у колишніх "Орлятках", "Зірочках" та "Наталках", і розглядати їх не як братів наших менших, а як рівноправну складову єдиного навчально-виховного процесу української школи. Необхідно відстояти і зберегти цю мережу освітньо-виховних установ.
Ми повинні всі пам'ятати і робити практичні висновки з того факту, що спосіб життя дитини в дошкільному віці неминуче трансформується у найбільш стійкі стереотипи поведінки підлітка, а потім дорослої людини.
Навіть у скрутні часи (а, може, саме у такі скрутні часи) пошук і впровадження нових типів навчальних закладів створюють нові цікаві можливості на освітянській ниві. Хочу обмежитися розмовою лише про один із напрямків, який набув у світі дедалі більшого поширення і заслуговує на серйозну увагу і в нас, в Україні. Йдеться про впровадження дистанційних технологій навчання. В основі дистанційного навчання, як відомо, лежать не традиційні аудиторні контакти студентів (учнів) із викладачами, а самостійна робота із друкованими та аудіовізуальними методичними рекомендаціями, використання сучасних інформаційних технологій, аж до Інтернету. Це дає можливість залучати для наукового та методичного керівництва навчальним процесом найдосвідченіші та найкваліфікованіші кадри.
Організаційною формою дистанційного навчання можуть стати обласні, міжобласні (регіональні) загальнодержавні центри та їх філії на місцях.
Впровадження дистанційного навчання створює можливості реалізувати право на освіту багатьох категорій населення, для яких зараз це ускладнено або навіть зовсім неможливо. Це, перш за все, інваліди з обмеженою рухомістю, у тому числі інваліди з дитинства, яким батьки прагнуть надати освіту. Робота може вестися як індивідуально, так і в інтернатах або ж навіть у лікувальних закладах.
Значну частину контингенту можуть скласти особи, які прагнуть підвищити освіту, або здобути другу освіту, але за умовами роботи, проживання, наприклад, у віддалених, зокрема гірських місцевостях, не можуть скористатися традиційними формами навчання. Це ж стосується членів екіпажів морських та океанських суден.
Особливу категорію можуть становити в'язні. Дистанційне навчання для них може стати дійовим засобом підготовки до соціальної реабілітації, до майбутньої, після звільнення, життєдіяльності, значною мірою — засобом протистояння негативним впливам, які поширюються у місцях відбування покарань.
Все це — лише деякі перспективні напрямки діяльності закладів мережі дистанційного навчання. Її створення дозволить заощадити кошти на таких статтях витрат, як утримання приміщення, аудиторного фонду, зробить навчальний процес більш гнучким, доступним для різних верств населення, суттєво допоможе багатьом громадянам у реалізації права на освіту, в соціальній реабілітації та адаптації.
Академією інженерних наук України вже зроблені перші кроки в цьому напрямку, створений і розпочав (чи, може, вірніше — розпочинає) свою роботу Інститут розвитку людини, і ми вважаємо цю справу дуже перспективною. Враховуючи важливість і перспективний характер дистанційної освіти, слід було б привернути до неї увагу науково-методичної громадської, може, навіть створити при Міносвіти структурний підрозділ (скажімо, центр освітніх інновацій), який би займався в тому числі і проблемами дистанційної освіти.
Петро ТАЛАНЧУК,
академік Академії педагогічних наук України,
президент Академії інженерних наук, професор,
Газета "Освіта", 1998 р.
автор: Петро ТАЛАНЧУК, академік Академії педагогічних наук України, президент Академії інженерних наук, професор
видання: Газета "Освіта", час видання: 1998
07/07/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське