УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ
Про незвичний заклад освіти недержавної форми власності розповідає його президент і засновник, академік Академії педагогічних наук Петро Таланчук.
Вуз, який надає шанс кожному, хто хоче вчитися
Ідея створення цього університету визрівала поволі. Спершу це був Центр розвитку людини при Національному технічному університеті України «КПІ», який я тоді очолював. Пізніше обласна державна адміністрація Кіровоградщини попросила створити навчальний заклад для невеличкої групи інвалідів. Я ж подивився на проблему ширше. А чому б, подумалось, не звернути увагу на ті прошарки нашого населення, які тривалий час не були обласкані педагогічною увагою? Йдеться про інвалідів, в'язнів та військових. Статистика стверджує, що перших в Україні два мільйони. Але це, м'яко кажучи, не відповідає дійсності. Чому? Бо, скажімо, найкращим чином питання обліку, диференціації захворювань тощо відпрацьоване в Англії. Так у них інвалідів налічується 12 відсотків від кількості населення. В Україні, вважаю, навіть якщо візьмемо за основу цей відсоток, то буде 6 мільйонів. Це інвалідів. В'язнів на сьогодні маємо приблизно 240 тисяч і військовиків близько 300 тисяч. Усі ці три категорії об'єднує одна спільна риса у площині освітніх послуг - вони мають обмежені можливості пересування до інтегрованих центрів навчання. У свою чергу, ця "обставина зумовила розробку нової технології - дистанційного навчання. Тобто можливість передавати, транслювати знання на відстань.
Якщо ж ми маємо такі технології і можемо надавати послуги в різних регіонах не тільки України, а й поза її межами, то є й люди, котрі, скажімо, не бажаючи залишати на тривалий час свою роботу чи місце проживання, усе ж прагнуть підвищити фаховий, культурний і освітній рівень. За помірну плату вони можуть одержати вищу освіту з обраної спеціальності, як то кажуть, із доставкою додому. Таким чином, ми практично можемо перебрати на себе всю заочну форму навчання, яка в Україні деградує. Але вже на новій методологічній основі і, звичайно, із залученням сучасних засобів інформаційного забезпечення. Йдеться про електронну пошту, Інтернет, комп'ютерні технології, аудіо- і відеоможливості тощо.
Не останнє в цьому ряду й ось таке міркування. Погляньмо, що таке сьогодні вступні екзамени до вищих навчальних закладів. Ну, по-перше, суто методологічний їх недолік у тому, що, як правило, ми оцінюємо лише рівень знань абітурієнта і майже не звертаємо уваги на його інтелектуальний потенціал. А це ставить людей у дуже нерівні умови. Якщо в місті, обласному чи районному центрі є можливість залучити певних учителів, створити підготовчі курси і, грубо кажучи, "натаскати" абітурієнта на якусь спеціальність, то в глухих віддалених селах, гірських районах такої можливості немає. Тож дитина перед вступом може мати досить обмежений рівень знань, бо так склалися її економічні умови чи на цьому позначилося географічне розташування місця проживання, а інтелектуальний потенціал у неї закладений дуже потужний. Та він залишиться поза увагою. Як засвідчує мій понад тридцятирічний педагогічний досвід, "натаскані" , як правило, у подальшому видихаються і виходять із вузу сіренькими фахівцями. А талант може залишитися незадіяним.
Крім того, не таємниця, що екзамени нерідко перетворюються на конкурси знайомств, гаманців та батьківських посад. Тож, щоб уникнути цих підводних рифів, ми приймаємо на навчання без вступних іспитів, але з глибоким тестуванням. Це дає змогу не лише виявляти ступінь підготовленості вступника до опанування обраного фаху, а й можливості його інтелектуального потенціалу. На базі цих тестів потім розробляються індивідуальні програми. Ті, чий рівень тестування визнано достатнім, автоматично зараховуються на обрані ними спеціальності. З інших, за їхнім бажанням, формуються групи підтягування чи вирівнювання. Протягом шести місяців вони навчатимуться за індивідуальними програмами, підготовленими для них за результатами тестування. А потім ще одне тестування, і в разі успіху вони зараховуються до університету.
Нині фінішує перший рік навчання. Готуємось прийняти чергову хвилю бажаючих одержати не лише професію, а й життєву перспективу. Бо, нагадую, значна частина наших студентів це - інваліди або, як ми їх зазвичай називаємо, люди з додатковими потребами. Днями, наприклад, я отримав листа від людини, яка в силу життєвих обставин втратила можливість пересуватися. Розпитуючи про наш навчальний заклад та його можливості, молода жінка закінчує його такими словами: "Я не знаю, як складуться мої стосунки з вами, але, незалежно від того, я завжди буду вдячна вам за те, що ви створили навчальний заклад, який посіяв надію серед великого прошарку населення на повнокровне цікаве життя. Саме повнокровне, бо є сильні духом люди, які, втративши певні фізичні чи сенсорні можливості, не втрачають можливостей духовних, котрі можуть реалізувати через освіту».
Створюючи свій університет, ми, крім суто освітньої мети, ставили перед собою й іншу, на наш погляд, не менш важливу - змінити ставлення суспільства до інвалідів. Як відомо, тут існує подвійна закомплексованість. З одного боку, закомплексовані самі інваліди. Вони навіть просять нас не називати їх інвалідами, а, як це роблять на Заході, - людьми з особливими чи додатковими потребами. І це правильно. З іншого боку, ставлення так званої здорової частини суспільства: мовляв, що з нього візьмеш, це ж інвалід. А це явно ненормальне явище. Я завжди в таких випадках наводжу яскравий приклад Америки, де чотири терміни підряд найбагатшу країну світу очолював Франклін Делано Рузвельт, який міг пересуватися лише на візку. Всупереч вимогам своєї конституції американці раз за разом обирали його президентом не зі співчуття до його каліцтва, а цінуючи його розум і організаторські здібності. Ось таким має бути і наше ставлення до цієї проблеми.
Статистиці можна вірити й не вірити, але вона стверджує: щороку тільки інвалідів дитинства у нас додається 250 тисяч. А ще каліцтва від недосконалих технологій та нещасних випадків. У комплексі все це складає досить значний прошарок населення, що потребує особливої уваги. Нині наші фахівці розробляють національну програму, де буде зібрано дані про кількість таких людей, які у них захворювання, хто з них може бути працездатним, а хто ні. Людям із психічними недугами доведеться залишатися під опікою медицини й соціальних служб, а психічно здоровим, які хочуть працювати, треба надати таку можливість. До речі, чимало з них кажуть: дайте нам хорошу професію і можливість працювати, і нам не потрібна пенсія, котра не задовольняє навіть мінімальних потреб, а тільки принижує нас. Ми самі працюватимемо й зароблятимемо на себе та ще й платитимемо податки державі.
Німці ще 1912 року дійшли висновку, що працездатних інвалідів економічно вигідніше професійно підготувати й надати роботу, ніж соціально захищати. Підтвердили це й розробники нашої національної програми. Не вважаю менш важливими і гуманітарний та психологічний аспекти проблеми, якщо таке ставлення до знедолених оздоровлює саме суспільство. Коли я бачу поміж машин на міській вулиці візок із молодою красивою людиною без ніг, то сльози самі навертаються на очі. У пеклі війни вона вистояла, а тут не зуміла, зламалась психологічно. І ми нічого не зробили, щоб їй допомогти. А могли б, підібравши професію, з якою б вона прекрасно справлялася й почувалася повноправним громадянином, не принижуючи свою гідність. Наша байдужість вбиває цих людей гірше куль. Але вона вбиває і нас. Психологічно. У наших душах відмирає щось дуже важливе, коли ми байдуже проходимо повз них, навіть не подумавши, чи можна хоч чимось допомогти.
Намір змінити ставлення, зламати стереотип мислення в суспільстві й допомогти йому повернутися до проблеми інвалідів обличчям виник не вчора й не на голому місці. Кілька років при Національному технічному університеті «КПІ» діяв Центр розвитку людини, про який я вже згадував. За цей час там було підготовлено і працевлаштовано понад 800 спеціалістів із робітничих професій. Тепер, вважаю, настав час підняти планку вище. Вже перший рік навчання в університеті засвідчив, що людям із особливими потребами воно до снаги. Мене особисто приємно вразила надзвичайна старанність певної частини цих студентів. Вони виявили велику сумлінність у навчанні, глибоку зацікавленість і наполегливість у праці, високу дисципліну. На жаль, ці риси не так часто помічаєш у звичайному студентському середовищі. Тож маємо надію, що серед наших випускників буде чимало талановитих фахівців.
Досить суттєво й те, що інтеграція цих людей у фізично здорове середовище змінює на краще й нас самих. Ми стаємо добрішими, уважнішими, чуйнішими. Схоже, що ця проблема вже визріла в українському суспільстві й, зокрема, в Києві. Керівники міста й депутати міськради охоче допомагають у вирішенні багатьох наших проблем. Вони профінансували навчання значної кількості студентів-інвалідів із малозабезпечених сімей, а на 15 із них зробили ще й державне замовлення щодо забезпечення місцями практики та працевлаштування. Університету виділено триповерхове приміщення на Подолі. Воно невелике, всього 1200 квадратних метрів, але для початку це дуже значна допомога. Нині закінчуємо його ремонт із тим, щоб студенти, які пересуваються на візках, вчилися тільки на першому поверсі й діставалися в аудиторії, буфет, медичний пункт і туалет без жодних перешкод. А поки що фізично здорові студенти заносять візок колеги-інваліда на другий чи третій поверх без проблем.
Тепер працюємо над тим, щоб одержати недобудоване двоповерхове приміщення у Святошині. Воно планувалося під санаторій, тож у ньому закладено добрі технічні можливості для мобільного переміщення й нашого контингенту з фізичними вадами. Взагалі ж більшість наших студентів одержуватиме знання без відриву від місця проживання за допомогою так званого дистанційного способу навчання. Як він здійснюється практично? По-перше, щоб позбутися закладеної ще за радянських часів несправедливості в розташуванні навчальних закладів, коли престижну професію можна було набути лише в Києві та інших великих містах, ми заклали у структуру нашого університету центрально-регіональний принцип. У Києві діє центральний навчальний заклад, а в регіонах - відділення. Як відомо, у столиці можна створити кафедру будь-якого профілю з викладачів найвищої кваліфікації. Приїжджаючи в той чи інший регіон, вони читають лекції, проводять лабораторні чи практичні заняття, а на час сесій там висаджуються цілі професорські "десанти". Таким способом ми прагнемо зберегти найважливіший компонент звичайної форми навчання - контакт викладача зі студентом. Раз на тиждень чи десятиденку студент має змогу отримати консультацію, йому підкажуть, як організувати пізнавальний процес із тієї чи іншої дисципліни, звернуть увагу на те, що він не доробив, порадять, який матеріал треба опрацювати, яку задачку розв'язати, яку ділову гру провести і як саме. А через тиждень знову зустріч у нашому опорному пункті, що розташований в обласному чи районному центрі неподалік від домівки. Оскільки ж вчитися до нас ідуть люди, які чітко визначилися з тим, що хочуть одержати, то вони не ховаються від контролю, а самі прагнуть його.
У різних регіонах України вже маємо близько 20 своїх опорних пунктів. Мережа і далі формується, як і сам університет. Ліцензовано 21 спеціальність, готуємо до ліцензування ще 15. Усі професії, які пропонуємо вступникам, конкурентоспроможні на ринку праці. Зокрема, це фізична реабілітація, психологія, соціальна робота, видавнича справа й редагування, документознавство та інформаційна діяльність, діловодство, менеджмент організацій, менеджмент зовнішньоекономічної діяльності, міжнародне право, правознавство, українська мова і література, мови національних меншин... Готуються до ліцензування профілі: банківська справа, фінанси, бухгалтерський облік і аудит, електрична й електронна техніка.
Хто у нас тепер займається сервісом, зокрема, на селі? Де відремонтувати радіоприймач, телевізор, холодильник, пральну машину? Зламалось, і чекай з моря погоди.
Тому готуватимемо фахівців, щоб закрити й цю нішу. Тут будуть і технічні спеціалісти, тобто люди, які здатні працювати руками, і вищий рівень - ті, хто спроможний конструювати, розробляти нову техніку цього профілю. Завершуємо обґрунтування на створення при університеті проектно-конструкторського і технологічного бюро з розробки медичної техніки для людей із додатковими потребами. Це будуть інженерні засоби для їхньої фізичної реабілітації. При цьому може виникнути запитання: а навіщо? Адже все це в Україні є. Так, є, але ми вважаємо за доцільне залучити до вирішення цих проблем самих фахівців-інвалідів, бо кому краще знати, яка саме техніка їм потрібна? Переконаний, що сконструйовані ними візки не будуть такими кострубатими й дорогими, як сьогодні. А візки - не єдина болюча проблема цих людей.
Для реабілітації та реалізації можливостей інвалідів велике значення має інженерне забезпечення, тобто створення новітніх приладів і засобів для корекції зору, слуху, рухів ніг і рук. А це сенсорні прилади, милиці, веломобілі, тобто ціла індустрія допомоги.
Нещодавно я зустрічався з групою людей із ушкодженим слухом, котрі хочуть вчитися у нашому університеті. Які гарні, просвітлені обличчя, скільки вогню в очах, доброти в душах! Вони хочуть не просто жити, а жити повнокровно - вчитися, працювати, займатися наукою, спортом. Допомогти цим і багатьом іншим нашим співвітчизникам із обмеженими фізичними можливостями здійснити свою мрію - наш обов'язок. Це дуже й дуже непросто. Розпочинаючи навчальний процес із незвичною аудиторією, ми не до кінця усвідомлювали складнощі, що на нас чекали. Виявилося - об'єднувати студентів зі зниженим слухом із тими, хто цієї вади не має, непродуктивно. Сурдопереклад відволікає увагу останніх. Свою специфіку має і проблема навчання сліпих. Значної психічної і психологічної витримки від викладача вимагає праця в аудиторії із хворими на церебральний параліч. Маєш спокійно сприймати те, що їм досить непросто сформулювати запитання чи відповідь, тому часто виходиш із аудиторії спітнілим від напруги. Щоб працювати з таким контингентом, мало бути лише професіоналом у своїй галузі, треба ще й віддаватися своїй професії повністю, мати небайдуже серце.
Ну гаразд, скажуть нам, дасте ви людині гарну професію, а з нею й надію. Чи зможе вона реалізувати свої нові можливості? Як відомо, наше законодавство зобов'язує виділяти певну кількість робочих місць для інвалідів, але ця вимога майже не береться до уваги. З огляду на це готуватимемо своїх юристів, які захищатимуть їхні - і свої також - права й інтереси. Створюватимемо при університеті власні підприємства, де працюватимуть наші випускники. Допомагатимемо відроджувати товариства сліпих та глухонімих, співпрацюватимемо з ними. Вестимемо науково-методичні дослідження та розробки на замовлення виробництв, фірм та організацій із урахуванням нашої специфіки.
Наш вуз - не спеціалізований навчальний заклад для інвалідів. Як і в більшості країн світу, вони навчаються разом із фізично здоровими студентами. Для них лише створюються відповідні умови. А виокремлення, вважаю, було б на шкоду обом контингентам. Нам вдалося зацікавити регіони тим, що пропонуємо навчати людей залежно від потреб інфраструктури, яка там розвивається. Водночас аналізуємо, чи спроможні наявні там навчальні заклади задовольнити попит. Якщо ні, то ми готові прийти на допомогу. Крім того, є ряд спеціальностей, із яких наша система освіти не дозволить вести підготовку в регіонах, оскільки там немає потрібних висококваліфікованих фахівців. А в Києві можна створити кафедру будь-якого профілю.
Навчання у нас платне для всіх інвалідів і фізично здорових. Різниця тільки в тому, хто платить. У Києві, про що я вже говорив, навчання інвалідів оплачує міська державна адміністрація. У Кіровограді діє потужне представництво Фонду захисту інвалідів, воно нам дуже допомагає. Добре співпрацюють з нами в цьому плані Запорізька, Херсонська, Вінницька, Рівненська і Хмельницька області. Поки у нас немає власних фінансових ресурсів, питання ставиться саме так. Але, як тільки матимемо, то в кожну групу братимемо по 2-3 особи за рахунок університету, тобто без оплати. Це будуть люди з додатковими потребами та із соціально незахищених сімей. Якщо ж задіємо всю нашу програму повністю - увесь ліцензований обсяг і перелік спеціальностей, - то в перспективі наш платний заклад навчатиме 7-8 тисяч людей безкоштовно.
Чому до нас ідуть вчитися інваліди, я, здається, відповів вичерпно. А що сюди приваблює звичайних юнаків і дівчат? Думаю, що, в першу чергу, їх влаштовує ціна. Вона в нас найнижча з усіх відомих мені вузів будь-якої форми власності. Для окремих спеціальностей вона удвічі, а то й утричі менша, ніж у державних навчальних закладах. Хоча зараз слово "державний" щодо вузів я вживав би обережно, бо в Україні 50 відсотків студентів своє навчання в них оплачують самі. То який же це в такому разі державний навчальний заклад? Швидше - змішана форма, державно-приватна. Не менш притягальним фактором є й те, що всі спеціальності у нас конкурентоспроможні на ринку праці, про що я вже згадував вище. Ну, а для заочно-дистанційної форми навчання це ще й можливість одержати освіту, так би мовити, без відриву від місця проживання, що для багатьох людей має вирішальне значення.
Наостанок скажу й про те, чого нам із запланованого поки що не вдалося реалізувати. І далі залишаються поза нашим впливом військовослужбовці та в'язні. Щодо перших -розробляється стратегія, визначається вартість блоків методичного забезпечення для різних спеціальностей. І, як тільки в цьому питанні настане певна ясність, вийдемо на співпрацю. Щодо в'язнів, то тут наша атака захлинулася на півдорозі. Справа в тому, що тут, як і в Україні в цілому, виробництво, здебільшого, простоює, а отже бракує й коштів на оплату навчання. Ми закладали ідею, щоб в'язні самі оплачували своє навчання, це спонукало б їх до високопродуктивної праці, а не до порушень режиму закладів, у яких вони опинилися. Але, на жаль, можливості такої зараз немає. Тому доведеться зачекати до кращих часів. Проблема залишатиметься під контролем. Відмовлятися від неї не збираємось. Україна має намір бути демократичною, дотримуватися прав людини, інтегруватися в Європу. Це добре. Але самого бажання замало, необхідні зусилля, дії на виконання взятих зобов'язань. А це й увага до тих членів нашого суспільства, котрі опинилися за гратами. Ясна річ, я маю на увазі тих, чия вина не вимірюється людським життям або іншими патологічними збоченнями. З одного боку, ці люди скоїли злочин і мають нести покарання. З іншого - вони можуть виявитися заручниками збігу обставин. Наприклад, водій збиває людину або хлопчина опиняється в сумнівній компанії і стає учасником крадіжки або хуліганського вчинку... Чому б їм не дати можливості іншого життєвого вибору? Університет розвитку людини таку можливість передбачає. Він готовий надати шанс кожному, хто хоче вчитися.
Записав Олександр Скорина
Науковий світ № 6, червень 2000
автор: Олександр Скорина
видання: Науковий світ № 6, час видання: 2000
14/06/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське