Матеріали доповіді президента Академії інженерних наук України на загальних зборах 27 жовтня 2006 року

MАТЕРІАЛИ ДОПОВІДІ ПРЕЗИДЕНТА АКАДЕМІЇ ІНЖЕНЕРНИХ НАУК УКРАЇНИ НА ЗАГАЛЬНИХ ЗБОРАХ

27 жовтня 2006 року

 

Петро Михайлович Таланчук - перший міністр освіти незалежної України (1992-1994), доктор технічних наук, професор, дійсний член Академії педагогічних наук України (з 1992 р.). Народився 1 липня 1938 року на Київщині в селянській родині. Здобув освіту інженера у Київському політехнічному інституті (НТУУ "КПІ"), який закінчив із відзнакою у 1965 році. Пройшов шлях від студента до ректора цього навчального закладу (у 1987-1992 p.p.), нині його Почесний ректор.

Президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (1999 р.), є членом трьох міжнародних академій. Має понад 350 наукових праць, серед яких 14 монографій, підручників та запатентованих винаходів. Заслужений діяч науки і техніки України (1991 p.), Президент Академії інженерних наук України (з 1991 p.), член ДАК України (2006р.). Основні напрямки наукової діяльності в галузі технічних наук - приладобудування; в галузі гуманітарних наук - освіта, наукознавство, педагогіка.

 

 

Вельмишановні колеги-академіки, дорогі гості, пані та панове!

Дозвольте щиро привітати всіх нас із початком ювілейних для нашої Академії звітно-виборчих Загальних зборів, зборів, що знаменують 15 років існування організації.

Бажаю Вам успіхів у всіх Ваших справах, а також плідної роботи на сьогоднішньому зібранні.

Радий привітати представників підприємств, гостей із інших академій, представників органів Державної влади, Київської міської ради та засобів масової інформації.

Хочу від імені всіх учасників зборів висловити подяку нашим академікам Володимиру Матвієнку, Михайлу Згуровському, Олександру Качурі, Станіславу Смалю, Ярославу Микитину та іншим, які відгукнулися на наші прохання і суттєво допомогли в організації та проведенні цього зібрання.

За п'ятнадцять років існування академії багато змін сталося в нашій державі. Дозвольте мені зупинитися на нинішній ситуації в Україні з точки зору інженерно-технологічного виміру.

Злам століть для кожної нації - своєрідний привід критично оцінити минуле, скорегувати шлях у майбутнє, вдихнути нові починання у свою національну ідею. Світ розвивається зараз настільки динамічно стрімко, що кожна країна, народ ставлять перед собою задачі не на віддалене майбутнє, а лише на кілька десятиліть уперед, справедливо виходячи з того, що в неминучій боротьбі один із одним за процвітання затримка, нерішучість, розгойдування, відсутність цілеспрямованості відкидає державу на багато років назад.

Зараз можна вважати визнаним, що технологічна компонента розвитку суспільства буде прискорюватися у столітті, що настало, істотно швидше, ніж у попередньому. Разом із тим гуманітарна складова - моральність, духовність, - очевидно, можуть, на жаль, деградувати; адже 20 століття, у порівнянні з попереднім, принесло світу раніше небачене - масовий непослух законам, війни, тероризм, агресивний націоналізм. Постійно діючим фактором людства на всіх континентах стали так звані "локальні війни", у тому числі релігійні конфлікти.

Могутній технологічний компонент розвитку на земній кулі стає символом розвитку людства, і не тільки символом, але і його змістом, а, можливо, і метою.

Цей шлях має витоки - він у накопичених людством природничо-наукових знаннях, що щорічно стрімко зростають. Так, у галузі радіоелектроніки обсяг знань подвоюється за 10... 15 років, а, наприклад, швидкодія сучасних обчислювальних засобів подвоюється кожні 18 місяців.

Цей шлях має також і причинні компоненти. Перший - могутній і все зростаючий розвиток науки і техніки, підвищення їхньої ролі в долях народів і окремих людей; вони впливають на тривалість життя, його якість, підвищуючи комфорт, швидкість пересування, відкриваючи неминучі нові обрії медицини, діагностики і профілактики здоров'я і, мабуть, у недалекому майбутньому використання матеріальних неземних, космічних ресурсів.

Є і друга причина того, що технології, техніка приречені на над прискорений розвиток. Вона в соціально-суспільних факторах, узагальнене ім'я яких - глобалізм. Це явище відносно нове, але йому належить майбутнє, воно, якщо говорити коротко, торкається будь-якої людини незалежно від її громадянства, національності, місця перебування, воно - у безпрецедентному русі товарів по всій земній кулі, коли останні втрачають національну належність, коли фірми, корпорації, капітали яких можуть перевищувати бюджети окремих держав, стають інтернаціональними, а їхня спеціалізована продукція, що володіє найвищими функціональністю і якістю, легко долає державні кордони і місцеві зусилля зберегти хоча б на своєму ринку конкурентно неспроможний товар. Від глобалізації, у першу чергу, виграє проста людина, якій пропонують кращу у світі на сьогоднішній день продукцію. Програє та країна, що не здатна брати участь у конкурентній боротьбі, наполягаючи на виробництві і збуті свого, гіршого товару.

Звичайно, ці країни намагаються зберегти свою політекономіку і відкидають вузьку спеціалізацію її, яка може гарантувати успіх на світовому ринку. В такій країні виграють бізнесово-економічні кола, програє в цілому народ.

Доповнюють витоки і причини технологічного розвитку його основи, якими є техніка, - і та, що вже освоєна світом, і та, що має бути використана вже в недалекому майбутньому.

Наука, техніка - основи розвитку і прогресу всіх народів у сторіччі, що настало. Вони - зміст, вони - фактор добробуту і процвітання людини, вони множать її силу, подовжують життя, вони несуть елементи екологічної безпеки в умовах нестримного зростання народонаселення Землі.

Разом із тим гірко й дивно чути існуючу в нашому суспільстві думку, що століття, яке настало, є "постіндустріальним".

Цей образливий і несправедливий термін є небезпечним явищем для країни, що розвивається, яка прагне якнайшвидше увійти до складу сучасних цивілізованих націй не як сировинний придаток, а як рівний, гідний і надійний партнер у родині вільних народів.

Термін "постіндустріальний" виник на Заході в іншому, чим у нас, змістовному визначенні. Це визначення звертає увагу на можливість у західному співтоваристві підвищення інтересу, а значить частки національного ВВП, до інформаційно-комп'ютерних технологій, що, загалом, означає, наприклад, комп'ютеризацію людського побуту, систем озброєнь, приладів і пристроїв медичного призначення, монетарно-банківских систем, телекомунікацій, культурно-розважальних явищ і багато чого іншого. Комп'ютер із його сучасними можливостями цілком здатний інтелектуалізувати технічні засоби, які використовує людина, звільняючи її від рутинної роботи, складних процесів при прийнятті рішень, зменшуючи негативні наслідки "людського фактору".

Таким чином, постіндустріальний час - це інформатизація і комп'ютеризація всіх об'єктів та систем техніки і науки. У нашому ж розумінні цей термін позначає протистояння інформатики і техніки, заклик розвивати першу за рахунок і на шкоду другій. Деякі представники наших гуманітарних наук пішли далі, причинно пов'язуючи певні успіхи в нашій країні природничо-наукових і технічних досліджень із недостатньою дотепер увагою до соціології, права, філософії, політології і т. д. Ця недооцінка, звичайно ж, мала місце в суспільстві, але через інші, а саме соціально-суспільні і політичні причини.

Недостатнє, а часом і зневажливе ставлення до природничої науки і техніки, у першу чергу, позначилося на зниженні престижності інженерних професій, що особливо помітно у виробничій сфері і технічній освіті.

Розуміючи пріоритет технологічної компоненти розвитку суспільства у столітті, що настало, ми як представники елітного сегменту наукової інтелігенції країни п'ятнадцять років тому 28 червня 1991 року створили потужну науково-технічну громадську організацію - Академію інженерних наук України. Вона була як альтернатива державним, які свої функції головних наукових центрів уже неспроможні були виконувати у зв'язку із припиненням стовідсоткового державного фінансування через стагнацію економіки.

Таким чином створилось "зачароване" коло - погана економіка - погана наука - та знову погана економіка, бо вона не підтримується наукою.

Недержавна АІНУ повинна була розірвати це коло. Але практика номінального фінансування "державної" науки та тотальна зневага до недержавних науково-технічних установ призвела до різкого падіння науково-технічного потенціалу. Це в умовах тенденцій світової глобалізації, майбутнього членства України в СОТ має перетворити нас на націю споживачів, але не на націю виробників.

Сьогодні можна сміливо стверджувати, що Україна має шанс стати родоначальником нової класифікації країн усього світу щодо рівня і темпів розвитку. Прийнято вважати, що країни поділяються на розвинуті, слабо розвинуті і ті, що розвиваються. Аналізуючи "Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006-2007", оприлюднений Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) 26 вересня 2006 року, з гіркотою слід визнати, що Україна належить до держав, які вперто не розвиваються. Більше того, вона регресує. Про це свідчить те, що наша країна втратила у світовому рейтингу конкурентоспроможності національних економік аж десять позицій і за 2006 рік опустилася з 68-го на 78-ме місце.

Як підсумок Україна потрапила до першої групи - країни "початкової" стадії розвитку, коли джерелами конкурентоспроможності є або сировина, або дешева некваліфікована робоча сила. В рамках українських реалій сказане звучить більш, ніж переконливо.

Бізнес у нас конкурує на основі цінової політики, а малі зарплати свідчать про низьку продуктивність праці. Якщо ж ми подивимося на анатомію чинників, на підставі яких виводять загальний рейтинг конкурентоспроможності, то Україна виглядає так: державні та суспільні інститути - 104 місце (!) із 125 можливих; інфраструктура - 69-те; макроекономіка -74-те; охорона здоров'я та шкільна освіта -94-те; вища освіта та фахова підготовка - 48-ме; ефективність ринків - 90-те; розвиненість бізнес-процесів - 76-те; власне інновації - 73-те. Як бачимо, не густо.

Отже, найгірша оцінка в України за якість державних і суспільних інститутів. Саме цей показник "забрав" в України 10 пунктів рейтингу і „опустив" її на 78-ме місце. Іншими словами, саме якість влади і управління є головним чинником неконкурентоспроможності нашої країни. А якщо звернути увагу ще на те, що за рівнем розвитку технологій Україна займає ганебне 90-те місце, а вища освіта та фахова підготовка знаходяться на досить пристойному 48-му місці, то помимо волі спадає на думку народне: "Чого ти, дядьку, бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний."

Досвід Швейцарії, Скандинавських держав, які є провідними в рейтингу глобальної конкурентоспроможності, переконливо свідчить, що конкурентоспроможність країни досягається за рахунок "високого рівня розвитку суспільних інститутів і компетентного макроекономічного управління в поєднанні з освітою світового рівня й економікою, що базується на високих технологіях та інноваціях".

Який же звідси висновок для України? Як вважає президент Ради конкурентоспроможності України Юрій Полунєєв, їх відразу кілька:

- З одного боку, цілком очевидно, що чинник, який гальмує наш розвиток, - це огидна якість суспільних і політичних інститутів, відсутність ефективної судової системи і верховенства закону, а також слабкість регуляторного середовища, що не дає змоги створити нормальні конкурентні умови в економіці.

Друге. У нас серйозні прогалини в довгостроковому баченні макроекономічної політики. Адже країна дотепер живе не по кишені, бюджет, як правило, зводиться з дефіцитом, який фінансується за рахунок зовнішнього боргу та внутрішніх позик. Кредити проїдаються і не використовуються для інвестування. Тому інвестиції, необхідні для підвищення продуктивності праці (а це сьогодні основний чинник конкурентоспроможності), інвестиції в науку, освіту, інфраструктуру, якщо і надходять, то за залишковим принципом та в мізерному обсязі.

І третє. У країні є потенціал для створення конкурентоспроможної економіки: досягнуті непогана технологічна готовність компаній, якість вищої та середньої освіти. Проте ці чинники не використовують для розвитку інноваційності.

Дозвольте мені проілюструвати сказане фактами із життя Академії.

Стала традиційною для академії практика, коли на чергові Загальні збори організації виносяться актуальні питання становлення і розвитку вітчизняної науки, техніки та господарського комплексу. Актуальними в цьому аспекті стали розглянуті на Загальних зборах в останні 5 років проблеми:

"Про значення інженерної освіти в нових умовах та необхідність її реформування",

"Екологічна ситуація в Україні та шляхи їі поліпшення",

"Проблеми енергетики України та можливості їх вирішення" і ряд інших.

Зроблений нашими фахівцями в ході підготовки зазначених вище зборів аналіз, участь у їх роботі представників профільних міністерств, державних комітетів, міської влади Києва вселяли упевненість у тому, що до нас прислухаються, використають вироблені спільними зусиллями науковців і практиків рекомендації, але все виявилось до болі простим і знайомим (від часів СРСР) - нікому нічого нетреба...

Маючи таку зацікавленість і віддачу з боку керівництва держави, багато з наших колег опустили руки, втратили віру в можливості реалізації свого інтелектуального потенціалу дома та й поїхали по закордонах шукати іншого заробітку...

Але не всі опустили руки. Оцінюючи розробки наших академіків, хочу зазначити їх неабияке значення для вирішення екологічних та енергетичних проблем держави і окремих регіонів.

Так колективом НДЦ "Новітні технології України" при Відкритому міжнародному університеті розвитку людини "Україна" за активної участі академіка АІНУ Г.Г. Карюка розроблено оригінальний спосіб очищення фільтрату для очищення стоків побутових і промислових відходів. Метод пройшов успішну апробацію у 2005 році на полігоні № 5 (Обухівський район), і за угодою з Київською міською державною адміністрацією розроблений проект технологічного комплексу з очистки фільтрату продуктивністю 400 тон на добу. Запропонована Центром технологія очистки повністю базується на вітчизняних обладнанні і реагентах, не потребує витрачання значних коштів на ремонтні роботи і реагенти. Строк впровадження технології - 12-18 міс. Зараз цей Центр виграв тендер на очистку води на тютюновій фабриці в Києві, яка належить англійцям.

У цьому ж Центрі за ідеєю молодого конструктора і винахідника Миколи Монастирьова створено ефективний та надекономний теплогенератор "Торнадо", призначений для опалення та теплопостачання промислових або житлових приміщень

Потрібно зазначити, що розпорядженням KM України від 28.09.2006 р. затверджено заходи щодо організації виробництва та широкого використання такого генератора в Україні.

ЗАТ "Підприємство "Кольормет" під керівництвом академіка Білогая П.Д. розробило й успішно впроваджує у життя бізнес-проекти з переробки відходів збагачувальних фабрик Вільногірського металургійного та Іршанського гірничозбагачувального комбінатів з метою додаткового одержання рідкоземельних концентратів. Дослідна партія таких сепараторів успішно зарекомендувала себе на Центральній збагачувальній фабриці шахти ім. Засядька. Розпочато випуск високоякісного концентрату з відходів виробництва для ТЕЦ. Під керівництвом академіка Ярослава Микитина розроблено і впроваджено у виробництво машини, що забезпечують автоматизацію зварювальних процесів, зварювання плавленням, контактне зварювання залізничних рейок, окремі з яких не мають аналогів за рубежем.

Інженерно-конструкторським колективом ХТЗ, в якому працюють наші академіки В. Тодоров, В. Біблік, С. Абдула, С. Гудзь впроваджено сучасне інформаційне забезпечення, розроблено та налагоджено випуск тракторів і сівалок нового покоління.

У науково-дослідницькому та впроваджувальному центрі АІН України під керівництвом академіка Миколи Соляника розроблено і впроваджено у виробництво серію кормоагрегатів для відгодівлі тварин у відгодівельних та фермерських господарствах, що підвищують продуктивність господарств на 20-22 %, які користуються значним попитом в Україні та країнах СНД.

Значна увага у роботі цього центру АІНУ відводиться виробництву та вдосконаленню вітроенергетичних установок, налагодженню їх ефективного використання на вітрових електростанціях, що діють у Криму та на півдні України.

Необхідно також відзначити певний внесок членів нашої організації у розвиток програм із вирішення актуальних проблем із поліпшення екологічної ситуації у регіонах, окремих галузях виробництва і підприємствах. Членами Відділення інженерної екології ведеться значна робота з визначення перспективних напрямів розвитку екологічно безпечних технологій, спрямованих на забезпечення і відтворення нормальних умов життєдіяльності людини. Надається наукова та науково-методична допомога вищим навчальним закладам, професійно-технічним центрам в організації нових структур інженерної освіти, з формування програм для підготовки фахівців-екологів.

Зрозуміло, що у нашій ще молодій державі є велика необхідність у виробленні сучасних науково-обґрунтованих підходів до створення законодавчої і нормативної бази з інвестування, акціонування, комерціалізації і приватизації промислових та економічних структур. Тут немало проектів виконано за участю академіків Відділення економіки та фінансування інженерної діяльності.

Зокрема, академіком Олексієм Скаленком проведено системні дослідження науково-виробничого процесу та проаналізовано зв’язок складових цього комплексу, що знайшло відображення в науковій монографії "Глобальні резерви поступу - інформація + інтелект + інновації", академіками Віктором Найдьоновим та Олександром Махмудовим розроблено ряд наукових програм із інвестиційної політики, розвитку спеціальних економічних зон та систем податків, із аналізу макро-економічних процесів в Україні. Значні зусилля по організації фінансування і практичного кредитування найважливіших підприємств і галузей вітчизняного виробництва здійснюють академіки Володимир Матвієнко і Микола Гордієнко.

За браком часу я не можу продовжити цей перелік здобутків Академії. Думаю, що мене суттєво доповнять у цьому виступаючі.

 

Шановні учасники зібрання!

Нам терміново необхідні інвестиції в людський капітал - у науку, освіту, охорону здоров'я. Цілком очевидно, що охорону здоров'я (як і освіту, науку) не можна розглядати в сучасній політичній практиці як залишкову сферу після "нафтогазів", вугільної промисловості тощо. Це - сфера матеріального виробництва, і його основним продуктом є людина. Стан людини, її здоров'я, здоров'я нації в цілому, освіта - це ті чинники, від яких залежить якість основного активу, який тільки і є в українській економіці.

Казати про те, що Україна втрачає свою конкурентоспроможність, неправомірно. Тому що її у нас практично ще не було. Про свою конкурентоспроможність можуть говорити країни першої десятки рейтингу. Або принаймні двадцятки. Але що було в України - то це унікальна можливість взяти курс на побудову конкурентоспроможної економіки, конкурентоспроможного суспільства, конкурентоспроможної країни. Хоча б зробити перші кроки в цьому напрямку.

Але щось не пригадується, щоб лідери нашої країни коли-небудь використовували подібні звіти та міжнародні рейтинги для незалежних і об'єктивних оцінок чи для побудови довгострокової стратегії, або хоча б для примітивного коригування тих таки державних цілей, що лежать на поверхні. Швидше за все, і цього разу український істеблішмент дозволить собі проігнорувати місце України у світовому рейтингу конкурентоспроможності. Цього разу 78-ме.

І на такий сумний висновок підштовхує нас власний досвід із життя АІНУ. Нагадаю Вам, що неодноразові наші звернення стосовно надання АІНУ статусу державної (таких звернень було надіслано до Президентів, Прем'єр-міністрів, Спілки підприємств і промисловців більше п'яти) і всі вони залишилися поза увагою урядовців. При цьому Академія ставила питання про надання статусу державної не в плані матеріального забезпечення її членів, а залучення до розробки та виконання Державних програм розвитку і реформування галузей економіки. Були посіяні певні надії "помаранчевою" революцією, та, на превеликий жаль, результати Майдану бездарно розтринькані.

Сумно, панове, сумно!

У дискусіях із приводу конкретних можливостей України в реалізації інноваційного розвитку економіки дедалі частіше можна почути пропозиції щодо орієнтації на "стратегію запозичень", тобто базування вітчизняного виробництва переважно на використанні сучасних технологій, які розроблені в інших країнах світу і дають змогу випускати конкурентоспроможну на світових ринках продукцію.

Прихильники цього підходу посилаються на приклад Японії і нових індустріальних країн - так званих "азіатських тигрів". Однак, на жаль, при цьому, як правило, звертається увага лише на деякі фрагменти їхнього досвіду - саме на ті, що свідчать на користь політики запозичень. Посилаючись на Японію і Південну Корею, апологети "стратегії запозичень" нехтують тим фактом, що обидві ці країни, хоч і закуповували ліцензії розробок через брак власних, водночас активно нарощували свій науково-технічний потенціал.

Дуже суттєвим є і те, що на основі закуплених патентів і ліцензій, як правило, розроблялася власна оригінальна продукція. Так було, наприклад, в Японії з малогабаритним магнітофоном. При цьому максимально стимулювалася творча активність усіх зайнятих в інноваційному циклі - не тільки вчених і конструкторів, а й виробничників. Однак, без опори на власний науково-технологічний потенціал це неможливо. Тож, не випадково уряд Японії починаючи з середини 80-х років підкреслює необхідність посилення підтримки фундаментальних наукових досліджень шляхом збільшення їх фінансування й активнішої підготовки спеціалістів для їх здійснення.

Дуже схоже діяла і Південна Корея. В останні десятиліття феноменальний прогрес в економіці демонструють Тайвань, Сінгапур і Гонконг.

По-перше, всі вони, попри різну їхню початкову спеціалізацію на світовому ринку, поступово переходили від випуску порівняно простої за технічним рівнем продукції до виробництва високотехнологічних товарів, які забезпечують значно вищу додану вартість у виробленому продукті. Експорт продукції з низьким ступенем переробки у них постійно знижується, а частка високотехнологічного експорту зростає.

По-друге, активізувалося проникнення компаній цих країн на основні ринки високотехнологічної продукції, передусім - на ринок США, де вони успішно конкурують із японськими. Торгова експансія доповнюється зростанням патентної активності на американському ринку інтелектуальної власності: у 1971 р. ці країни зареєстрували 25 патентів у США, а у 1999 р. їх кількість перевищила 4 тис. і продовжує збільшуватися.

Вражає і швидке нарощування кількості публікацій південнокорейських і тайванських авторів у наукових журналах, що видаються у США: для Південної Кореї за двадцятиліття (1980-2000) - майже у 100 разів, а для Тайваню приблизно у 70 разів.

По-третє, найважливішою спільною рисою всіх зазначених країн є високий (і постійно зростаючий) рівень освіти населення, особливо в галузі технічних і природничих наук. У Південній Кореї він зріс майже в чотири рази за 1980-2000 pp. У найбільших мегаполісах практично вся молодь, що приходить на ринок праці, має освіту не нижче рівня коледжу. І не можна не визнати, що в нових індустріальних державах цього регіону створено важливі передумови для формування інноваційної культури, необхідної для успішного переходу до етапу інформаційного суспільства.

Отже, можна констатувати, що в усіх нових індустріальних країнах інтенсивно реалізується політика, спрямована на створення власного розвиненого науково-технічного потенціалу, здатного не тільки сприймати й адаптувати запозичені з-за кордону технології і нововведення, а й генерувати власні.

Жодна з відомих нам країн, які на тому чи іншому етапі свого розвитку успішно використовували зарубіжні ноу-хау для здійснення інновацій у власній економіці, не робила цього за рахунок нищення власного наукового потенціалу. Всі вони виходили з розуміння того, що без вітчизняної науки справжнього прогресу не буває.

На жаль, у нас серед діячів, причетних до проведення наукової та освітньої політики, ще немало таких, які демонструють нерозуміння суті інноваційних процесів. Їхні посилання на зарубіжний досвід - підтвердження вкрай поверхового засвоєння такого досвіду. Не можна не враховувати і чисто економічного аспекту цієї проблеми: в міру ускладнення технології витрат на придбання нових розробок, необхідних для створення і модернізації технологічно складної продукції, зростають практично експоненціально. До речі, саме в цьому одна з причин того, що ті ж Японія та Південна Корея так і не створили власної авіаційної промисловості.

Для України немає простих шляхів освоєння світового ринку високотехнологічної продукції. Що ж до наївних міркувань на зразок "закордон нам допоможе", то тут варто нагадати, що ще С.Н. Паркінсон наводив мудрі слова Дж. Вашингтона: "Одна нація лише через нерозуміння може чекати безкорисливих милостей від іншої. За них доводиться платити хоча б частиною власної незалежності.".

А що ж Україна? Якою має бути її стратегія розвитку?

У будь-якому разі потрібні політичні воля, послідовна й цілеспрямована політика держави і, зрозуміло, чітко визначені механізми її реалізації. З усім цим у нас поки що далеко не все гаразд. Зокрема, вітчизняний досвід пошуку організаційних форм управління науково-технологічною та інноваційною політикою справляє гнітюче враження. Причина полягала насамперед у тому, що ці структури, за природою своєю функціональні, дратували сформоване протягом багатьох десятиліть відомче мислення, а тому відторгалися нею. Для підтримки інноваційного розвитку в умовах браку ресурсів логічно докласти максимальних зусиль для створення позабюджетних фондів і зробити все можливе, щоб залучити сюди кошти вітчизняних і зарубіжних інвесторів. Створення Державного інноваційного фонду було першим, хай і не досить рішучим, але позитивним кроком у цьому напрямі. Але від самого початку чомусь передбачалося, що кошти, які нагромаджуються у фонді, не перебувають у його розпорядженні. Поступово цей рахунок став таким собі тіньовим резервом Мінфіну. Хоча заради пристойності дещо все-таки виділялося час від часу на інноваційні проекти. На лихо фонду, його організатори домоглися, щоб відрахування до нього стали обов'язковими для підприємств. Після цього вітчизняні та закордонні охоронці чистоти монетарних принципів почали доводити, що такий фонд уже не можна вважати позабюджетним. Врешті-решт ця теоретична проблема була розв'язана найпростішим способом - фонд ліквідували зовсім, утворивши замість нього позбавлену джерел фінансування Державну інноваційну компанію.

Нам кажуть, що у Німеччині освіта і наука теж входять до сфери впливу одного міністерства. Це справді так. І не тільки у Німеччині. Але ж хіба тамтешнім міністерствам доводиться постійно шукати можливості для ліквідації заборгованості із заробітної платні вчителям, вирішувати питання нестачі підручників і подачі тепла у шкільні приміщення? Тож ,чи варто дивуватися, що в діяльності нашого Міністерства освіти і науки численні лиха тисяч середніх шкіл відсунули далеко на задній план проблеми стану науки і технологічної сфери, не кажучи вже про інноваційний розвиток економіки країни в цілому.

І все ж вибір оптимальної стратегії і невідкладне відпрацювання механізму її реалізації - це наш шанс на інноваційний розвиток у нинішньому світі, де наукове знання, незалежно від волі політиків, стає основним чинником і розвитку, і незалежності, і просто людського благополуччя. І тут немає надто простих рішень. Серед них, звичайно, і проблема кредитування перспективних проектів. Але для того, щоб цим шляхом пішла ціла країна, щоб інноваційні процеси, активне використання нових знань стали основним фактором зміцнення економіки держави, цього все ж не досить. Не можна забувати про необхідність забезпечувати нормальне функціонування фундаментальних досліджень. Вони потрібні не тільки як джерело нових ідей. Без них не може бути ні компетентного визначення оптимальної стратегії розвитку економіки, ні належного рівня освіти, ні справжньої інноваційної культури, якої, як свідчить світовий досвід, ще нікому не вдавалося просто "запозичити".

І якщо ми визначимося з реальною стратегією інноваційного розвитку економіки, розберемося із пріоритетами державної науково-технологічної політики, тоді й справді дуже корисним може бути запозичення з-за кордону апробованих форм і методів організації процесів і т. п. Адже ми поки що здатні запозичати здебільшого тільки термінологію і зовнішній бік відповідних зарубіжних напрацювань, не дуже вникаючи у справжній їхній зміст і, тим більше, не маючи механізмів їхньої реалізації.

У світлі сказаного стратегічні цілі Інженерної академії на перспективу бачаться у необхідності творчо об'єднати талановитих вітчизняних інженерів, докласти зусиль, аби зберегти хоч би залишки матеріальної бази конкурентоспроможних виробництв, зламати стереотипи країни як лише сировинного придатку Європи і віднайти способи примусити владні структури професійно за участю цих інженерів займатися створенням і розробкою потужної ринкової економіки України.

Такі завдання нам під силу. В нас є необхідний як технічний, так і політичний інтелект. Два академіки АІН України є народними депутатами України, чотири академіки - заступники голів облдержадміністрацій. Серед членів академії п'ять Героїв України, 14 осіб - Лауреати Державної премії в галузі науки і техніки.

Ми любимо нашу Україну як рідну матір і як її вірні сини зробимо все можливе, аби вона процвітала.

Слава Україні!

Дякую за увагу!

 

Вісті Академії інженерних наук України, №2 (29), 2006, С.3-8

автор: Петро Таланчук, президент Академії інженерних наук України

видання: Вісті Академії інженерних наук України, №2 (29), 2006, С.3-8, час видання: 2006


14/06/2010