Комплексний підхід до проблем інвалідів: статистика, дійсність, майбутнє

КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД ДО ПРОБЛЕМ ІНВАЛІДІВ: СТАТИСТИКА, ДІЙСНІСТЬ, МАЙБУТНЄ

 

За часів існування цивілізації в результаті технологічної діяльності людства сталися значні зрушення в земній біосфері, погіршилось екологічне становище на всій планеті. Порушення балансу нормального функціонування різних підсистем біосфери призвели до виникнення різноманітних патологій розвитку людини, стали причиною збільшення кількості інвалідів з дитинства.

За даними ООН кожна четверта сім'я у світі стикається з проблемами інвалідності. У 1990 році кількість інвалідів у всьому світі становила 500 млн., із них 140 млн. — діти, причому 127 млн. — у країнах, що розвиваються. Щорічно 35 млн. дітей стають інвалідами. За прогнозом кількісний показник інвалідів у найближче десятиліття підвищиться до 600 млн. осіб.

Цікаво, що в розвинутих країнах кількісний показник громадян-інвалідів коливається в межах 10-12% від загальної кількості населення. У нас же фігурують цифри 4-4,5%, що принаймні викликає подив. Звичайно, такий різнобій даних може бути пов'язаний із різними підходами і концепціями встановлення інвалідності та організацією статистичної інформації. Відомо, що в Україні це насамперед може бути пов'язано з тим, що людиною-інвалідом на різних етапах соціального розвитку опікуються три міністерства: Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство охорони здоров'я, Міністерство освіти і науки. Якщо ж до цього додати наявність відомчих бар'єрів, то стає зрозумілою причина низької якості інформації і обліку.

На часі створення нової, «прозорої» статистичної системи обліку, яка б концептуально вибудовувалася, насамперед, на принципі інтегрованого підходу до вирішення питань фізичного, психічного, духовного розвитку цієї категорії осіб, ефективного втілення інтеграційних процесів у суспільство.

У нашому уявленні така система повинна відображати диференціацію даних:

— за віком;

— етіологією захворювання;

— ступенем ураження основних функціональних систем організму;

— особливостями медико-соціальної допомоги (супровід, патронаж, опіка);

— потребою в допоміжних технічних пристосуваннях і засобах реабілітації;

— за рекомендованими типами навчальних закладів: спеціальні (інтернатного типу системи спеціальної педагогіки); спеціалізовані (системи соціального забезпечення); масові (інтегрованого типу; звичайні); навчально-реабілітаційні центри тощо;

— за потребами і можливостями здобути освітньо-професійний рівень (від кваліфікованого робітника до магістра);

— потребами в перекваліфікації;

— рівнем і характером зайнятості (повний робочий день, неповний робочий день, домашня праця, індивідуально-трудова діяльність);

— потребами в сервісному обслуговуванні (транспорт, дрібний ремонт обладнання, прокат, обмін технічних засобів).

Сюди ж можна було б додати дані про:

— рівень матеріально-технічного забезпечення навчальних і навчально-реабілітаційних закладів;

— науково-методичне забезпечення освітньо-реабілітаційного процесу;

— забезпечення закладів фахівцями-реабілітологами, корекційними педагогами, психологами, соціальними працівниками;

— забезпеченість і рівень освітньо-професійної підготовки кадрів.

Обробивши належно цю інформацію, ми зможемо прояснити реальне становище інвалідів в Україні, виявити проблеми і слабкі місця в нашій системі соціального захисту; на основі системного підходу підвищити дієвість і мобільність реагування держави на потреби і запити людей із особливостями психофізичного розвитку; ефективно і збалансовано спрямовувати фінансові потоки на забезпечення всіх напрямів системи соціальної реабілітації та інтеграції інвалідів. І, головне, розробка такого статистичного обліку слугуватиме підґрунтям для створення цілісної системи соціальної реабілітації та інтеграції громадян цієї категорії протягом усього їх життя.

За соціологічними прогнозами в найближчі п'ятнадцять років на нашу державу чекають суттєві зміни в соціальній і демографічній структурі суспільства. Значно зросте роль кваліфікованої праці не тільки в матеріальному виробництві, але й у сфері побуту й послуг. Збільшиться потреба у спеціалістах, пов'язаних із інформаційними системами і наукомістким виробництвом. У той же час зменшиться кількість працездатного населення, збільшиться чисельність громадян пенсійного віку, різко скоротиться контингент школярів і студентів, що навчатимуться в системі середньої і вищої освіти.

Звідси в умовах зростаючого дефіциту працездатного населення виникає немало проблем, у тому числі і проблема більш ефективного включення громадян із вадами здоров'я і розвитку в соціально-економічне життя, створення їм рівних із іншими членами суспільства можливостей для реалізації громадянських прав і свобод, серед яких право на освіту і трудову діяльність є одними з фундаментальних.

Слід нагадати, що з самого початку становлення незалежної України почала інтенсивно формуватися нормативно-правова база, що слугує забезпеченню реалізації громадянам-інвалідам їх прав, потреб та інтересів.

Майже в 50 законах України, постановах Верховної Ради України, указах та розпорядженнях Президента України і понад 40 постановах Кабінету Міністрів України, низці відомчих нормативних актів містяться норми, що регулюють правове та соціальне становище інвалідів. Це свідчить про те, що проблема соціальної реабілітації та інтеграції у суспільство осіб із особливостями психофізичного розвитку є однією з пріоритетних у соціально-економічній політиці нашої держави. Однак було б передчасно говорити про існування всеохоплюючої, цілісної правової системи соціального захисту цієї категорії громадян. Об'єктивно існує необхідність у доопрацюванні і шліфуванні нормативних документів, спрямованих на створення організаційно-правових механізмів реалізації задекларованих прав і свобод. Ці механізми повинні забезпечити взаємодію суспільних і державних структур щодо реалізації цілей і завдань соціально-орієнтованої держави, якою прагне стати Україна.

Важливою складовою успішної інтеграції в суспільство людей із особливостями психофізичного розвитку є створення оптимальних умов для отримання ними професійної та вищої освіти відповідно до потенційних можливостей кожної особистості. Забезпечення умов доступності до всіх освітніх рівнів кваліфікації від робітника до магістра, можливе за умови наявності багатьох чинників:

— нормативно-правового забезпечення рівних умов отримання освіти;

— забезпечення безперешкодного доступу до соціальної інфраструктури;

— формування позитивного ставлення до інвалідів у суспільстві;

— вироблення єдиних вимог у правилах прийому до вищих закладів освіти (ВЗО) вступників-інвалідів;

— розробки теоретичних основ вищої освіти громадян із особливостями психофізичного розвитку;

— створення спеціальних технічних засобів, які полегшують навчання інвалідів у ВЗО;

— впровадження адаптованих до потреб інвалідів передових інформаційних технологій у навчальний процес ВЗО;

— забезпечення медико-психолого-педагогічного супроводу навчального процесу, включаючи також розробку комплексу нормативно-правових та нормативно-методичних документів тощо.

Слід зауважити, що донині не існує механізму реалізації права громадянина-інваліда на здобуття вищої освіти. Під механізмом реалізації ми розуміємо комплекс нормативно-правових та нормативно-методичних документів, які регулюють і забезпечують організацію навчального процесу студентів із особливими потребами у вищих закладах освіти. Не розроблено науково-теоретичні основи вищої освіти інвалідів, немає науково обґрунтованих розробок і рекомендацій щодо організації навчального процесу різних категорій цих студентів. Потребують вивчення психофізичні можливості студентів із порушеннями зору, слуху, опорно-рухового апарату внаслідок ДЦП в опануванні різних освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти та можливості успішної трудової діяльності відповідно до набутої фахової підготовки. Не вивчено проблеми і труднощі соціальної адаптації довузівського середовища, емоційні, особистісні й мотиваційні проблеми комунікативної, навчальної і трудової діяльності у ВЗО студентів із особливостями психофізичного розвитку. Не розроблена в державі модель медико-психолого-педагогічного супроводу навчального процесу цієї категорії осіб. Немає підручників і посібників для вищої школи, які б враховували особливості сприймання, збереження і переробки навчальної інформації цією категорією студентів.

Незважаючи на існування багатьох НЕ — немає, не розроблено, не вивчено — в 1999 році за підтримки Київської міської державної адміністрації був створений вищий навчальний заклад — Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», де сьогодні навчається 711 студентів із особливостями психофізичного розвитку. З них 400 — кияни, у тому числі 385 — за кошти Київської міської держадміністрації, 15 студентів зараховані на контрактній основі за рахунок Фонду України соціального захисту інвалідів. У наших 26 регіональних представництвах навчається 311 студентів-інвалідів. Серед київського контингенту мають порушення зору 38 осіб, слуху — 80, опорно-рухового апарату — 98, полісенсорні вади — 15, 169 студентів мають інвалідність із загального захворювання.

Створення нашого навчального закладу було відгуком на потреби часу, що підтверджує динаміка підвищення інтересу до вищої освіти у молоді з особливостями психофізичного розвитку.

За даними Міністерства праці та соціальної політики у період з 1994 по 2000 рік чисельність студентів-інвалідів зросла з 2588 до 3718 осіб. Становлення в Україні ринкової економіки і зростаючий попит суспільства на кваліфіковані кадри інтенсифікували прагнення кожної особистості підвищити рівень конкурентоздатності під час працевлаштування за рахунок опанування вищими освітньо-кваліфікаційними рівнями. Підтверджується це і прогнозом приймальної комісії Університету, за яким у 2001 —2002 навчальному році очікується понад 1000 студентів-інвалідів.

"Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» — це навчальний заклад інтегрованого типу. Саме впровадження передових світових методик інтегрованого навчання має особливу привабливість для молоді з обмеженими функціями життєдіяльності. Це забезпечує найкращі умови для соціальної адаптації студентства і подальшої успішної соціальної інтеграції. Завдяки інтегрованому навчанню студенти-інваліди реалізують свої потреби у спілкуванні з однолітками, самоствердженні, напрацюванні позитивної самоповаги та самореалізації. У пізнавальній і трудовій діяльності вони відчувають себе компетентними і вчаться адекватно й конструктивно сприймати себе і свою хворобу. Для багатьох із них це справді перший крок до соціальної інтеграції з огляду на те, що загальноосвітню підготовку більшість із них отримали в навчальних закладах інтернатного типу.

У всьому світі надається виняткового значення інтегрованому навчанню осіб із особливостями психофізичного розвитку, яке розглядається як фактор їх успішної соціальної адаптації та реабілітації. У багатьох країнах світу, в тому числі Італії, Канаді, США, накопичено значний досвід щодо навчання та виховання цих осіб у масових навчальних закладах разом із їх здоровими однолітками, починаючи з раннього віку. Для України інтегроване навчання також не є новою, невипробуваною формою організації навчального процесу. Більше ніж у 20 вищих навчальних закладах України практикується інтегроване навчання осіб із сенсорною недостатністю. Проте на особливу увагу заслуговує досвід Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (м. Київ).

Уже навіть з нашого невеликого досвіду стає зрозумілим, що існування інтегрованих груп із людей із додатковими потребами, включаючи соціальні, формує у всіх студентів чуйність до потреб інших, толерантність у сприйнятті індивідуальних відмінностей. Немає сумніву, що студенти, які навчаються в інтегрованих групах, краще ставляться до несхожих на них людей. У них з'являється висока соціальна відповідальність, ініціативність, більша впевненість у собі. Але інтеграція дає переваги не тільки студентам, а також усьому суспільству в цілому. Всі батьки турбуються про майбутнє своїх дітей, але ця турбота, як правило, значно вища у батьків дітей із обмеженими можливостями. І коли батьки беруть активну участь в організації навчально-виховного процесу, їхня тривога зменшується. Її місце займає ентузіазм, співробітництво, взаємовиручка. Це дає можливість створити атмосферу любові, поваги.

Отже, наш учбовий заклад виконує не тільки науково-освітню, але й громадянську місію, сприяє формуванню гуманітарної аури нації, правовому та патріотичному вихованню української молоді, підвищенню авторитету нашої держави.

За умови створення державної цілісної програми «Вища освіта інвалідів» Університет «Україна» міг би стати науково-методичним центром з методики навчання та виховання студентів-інвалідів і об'єднати в цьому напрямі не тільки творчі колективи інших вузів України,  науково-дослідних інститутів Академії педагогічних наук, а й навчальні заклади і науково-дослідні інститути країн дальнього і ближнього зарубіжжя. Університет на сьогодні працює в тісному контакті з Інститутом вищої освіти та Інститутом спеціальної педагогіки Академії педагогічних наук України, Національним педагогічним університетом ім. М. Драгоманова, Російським державним педагогічним університетом ім. О. Герцена (м. Санкт-Петербург), Московським Всеросійським технічним університетом ім. М. Баумана, Університетом провінції Альберта (Едмонтон, Канада), громадськими організаціями інвалідів України, Українсько-канадським альянсом для глухих і слабочуючих. Університет «Україна» задіяний у чотирьох проектах згаданого Альянсу.

За державним замовленням Університет міг би взяти на себе підготовку психологів, фізреабілітологів, соціальних працівників для роботи у спеціальних закладах, перепідготовку педагогічних кадрів для роботи в інклюзивних групах, підготовку сурдоперекладачів із числа соціальних працівників тощо. Бог створив різні квіти — великі і малі, яскраві і ледь помітні. Але кожна квітка має свою неповторну красу і своє місце. Люди теж бувають слабкими і сильними, з різними можливостями. За великим рахунком — усі ми потребуємо один одного, бо життя кожного — безцінне, а дар кожного — неповторний. І якщо ми проникнемося цим розумінням і щиро відкриємо серце один одному, тоді разом зможемо творити інший світ — не зла і ворожнечі, а добра і любові. Світ, у якому є місце для кожного, світ, у якому життя кожної людини є священним і недоторканим, сокровенним. І тоді не буде страшних трагедій, якими так рясніють осінні місяці першого року двадцять першого століття. Усі разом ми повинні усвідомити, що людство — це єдина мозаїка, в якій все взаємозумовлене та взаємопов'язане і краса якої не буде довершеною, якщо кожен із нас не займе оте єдине і неповторне відповідне тільки нам місце.

Тож, давайте об'єднувати і не шкодувати зусиль для створення гармонійного суспільства духовних пріоритетів.

 

П. ТАЛАНЧУК,

академік АПН України,

доктор технічних наук, професор

Д. КОНОПЛІЦЬКА,

Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Журнал «СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ» 11, 2001

автор: Петро Таланчук, Діана Конопліцька

видання: Журнал «СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ» №11, 2001, час видання: 2001


15/03/2010