Нашу Україну ніхто і ніколи в світі не здолає

Нашу Україну ніхто і ніколи в світі не здолає 

 

Наша країна недавно відзначила 25-ту річницю незалежності. Це рік, коли у свідоме життя вступає уже друге покоління незалежної України.

Хочу висловити своє ставлення до того, що у всіх сьогодні болить. Україна у стані війни з Московією. І тому обійти мовчанкою цю ситуацію неможливо. Людство у своїй еволюції не дуже змінилося, або, правильніше сказати, зовсім не змінилося у кращий бік після завершення еволюції homo sapiens (це сталося приблизно 40 тис. років тому) в сучасну людину. І доки на планеті існує бодай один не лише авторитарний, а просто безвідповідальний режим, який смертельно вороже ставиться до цінностей гуманізму, стратегії прогресивного розвитку, горизонтальних зв’язків між народами та довіри, – організовані вбивства собі подібних виключити неможливо, тому місце їм на смітнику історії, і дуже бажано, щоб вони були по можливості там – за гратами.

А поки в Україні йде війна, і триватиме вона доти, доки поруч із нами буде психічно нестабільний сусід із безпідставними місіонерськими амбіціями. На жаль, наші керманичі, абсолютно однакові у своїй стратегічній немочі, цього не зрозуміли, а в результаті українці взагалі виявилися не готовими до війни. Навряд чи можна погодитися з думкою окремих експертів, які стверджують, що це непогано нас характеризує. Можливо, що це так, а можливо й не так. Але через два з половиною роки після початку війни варто зрозуміти, що ординська московська загроза нависла над нами, мов та чорна хмара, надовго. І ці отруйні краплі, якими вона проливається на українську землю, будуть ще довго напружувати наше життя. Нам доведеться певний час, можливо навіть довгий, із цим жити. Ніякий Захід, ніяка Америка нас не врятують, у них своїх проблем вистачає.

Ми є самі. Нашими союзниками є тільки наші предки, які самовіддано боролися за свободу, і наша відвертість перед самими собою при оцінюванні реальної ситуації, в якій ми опинилися.

В контексті сказаного дивним виявляється діяльність держави, точніше її абсолютна байдужість до формування атмосфери внутрішнього спротиву українців московській агресії. В суспільстві розлито заспокійливий єлей – буцімто все розрулиться само собою.

Перші результати ординської московської агресії – анексія Криму й окупація значної частини Донбасу – сформувала у певної частини громадян думку, що Україна приречена. Для багатьох із них постало питання пошуку, де жити, а відтак – питання важкого вибору Батьківщини. Цьому нічого ефективного ми не протиставили.

Так, відсутня належна пропагандистсько-роз’яснювальна і державницько-ідеологічна робота серед дорослого населення, не розроблена, а відтак не ведеться, системна виховна робота серед громадян, особливо серед молоді і юнацтва. Сказане можна проілюструвати цілою низкою прикладів.

Нас захищають герої. Але герой і святенник – різні поняття. Він може ризикувати своїм життям заради нас і водночас займатися дрібним (а подекуди не таким уже дрібним) мародерством, «кошмарити» місцеве населення, грабувати і ґвалтувати його.

Першими на захист Вітчизни стали добровільні загони, які просто з Майдану пішли на фронт. Багато вояків із цих батальйонів буквально в перші дні боїв поклали свої голови за те, щоб ми сьогодні мали вільне життя і раділи йому в усіх його проявах. Але до цих справжніх патріотів налипло й чимало різних авантюристів, злодюг, бандитів. Хай їх не багато, але вони є, і їх породило наше суспільство. Сказане підтверджують останні судові процеси щодо окремих бійців батальйону «Торнадо». Спробуйте спрогнозувати психологічну готовність населення до того, що відбувається під час війни: вбивство мирних жителів, руйнування житла; бомбардування, в тому числі і великих міст; харчі, побутові товари за картками; конфіскація автівок на потреби фронту та інші обмеження й незручності. Чи готові ми до цього в разі виникнення такої ситуації? Важко сказати!

А як можна оцінити інтелектуальний рівень і рівень патріотизму громадян взагалі та рівень патріотизму українських спортсменів зокрема, коли певна частина із них, проявивши повну безпринципність, продалася в інші країни і тепер відстоюють спортивну честь Росії, Азербайджану, Туреччини та ін. Як на мене, навіть захланність спортивної національної бази, занепад кадрового потенціалу українського спорту не може бути виправданням таким діям. Більше того, спокусу переїзду до Росії окремих спортсменів не стримує навіть чинник війни з Росією. Зрештою, про що говорити, якщо прибічники підходу «спортвнєполітікі» повсюдно намагаються демонструвати навіть ті спортсмени, які поки що представляють Україну. Так тенісисти, представник гімнастів, фехтувальниці на шаблях «потішили» інтернет-спільноту дружніми спільними фото з російськими друзями, які пропагандистські ЗМІ сусідньої держави вдало використали з коментарем: «Вот такімі должни бить атнашенія України і Рассії». Ще далі пішли легкоатлети, які на шляху до Ріо дали сльозливі інтерв’ю телеканалу «Россия». Лейтмотив – як же шкода, що друзів-росіян несправедливо дискваліфікували через допінг: «Ми панімаєм, что ета політіка», - сказала бігунка Єлизавета Бризгіна.

Думаю, що багато хто погодиться зі мною, що з таким духом олімпійська збірна України нічого іншого, крім ганебного провалу, принести не могла. Як і ніхто із урядовців, винних у такому провалі, ніякого покарання теж не понесе. І відставки міністра молоді і спорту не буде, не переймайтеся. Ми – не Європа. Газові афери, офшори – це вам не футбол, ну й що! А нічого! Обняти й плакати!

Або ж, хіба можна бути байдужим до того, що в атмосфері постійного очікування, повномасштабного вторгнення московської орди в Україну російська мова – мова агресора – все більше й більше розширює сфери свого вжитку. Згадайте житті в українському суспільстві є протиприродним, щоб 17% росіян диктували свою волю 80% українцям. Думаю, що і це співвідношення також є брехнею не на користь українців, бо цей відсоток росіян в Україні значно менший. Якби ми сферу вжитку російської мови привели у відповідність із Конституцією України, то чисельність російськомовних громадян різко впала б, і тоді «гуманісту» Путіну не було б кого захищати, бо не було б «русскоязычного населения». Ну і якби він міг попхатися в Крим чи на Донбас, якби тамтешнє населення розмовляло українською, а не «всеобщедоступною».

Невже російськомовним українцям треба пройти мученицькою дорогою журналіста Афанасьєва, який після його визволення із ординської буцегарні відмовився від російської мови як такої, якою розмовляє лютий ворог його Батьківщини, садисти в образі силовиків і прочая нечисть фальшивого «Русскаго міра». Давайте вже дорослішати!

Все сказане вкупі підводить нас до фундаментального висновку: гратися у війну не можна, треба або перемагати, або з ганьбою терпіти поразку.

У нашій ситуації це означає, запал «захапати» Україну. Але для цього українцям необхідно об'єднатися, викинувши на смітник всі дурниці, які цьому заважають: мову агресора, його фальшиву псевдокультуру, «Руський мір» разом із його месіанством, єзуїтські гасла на кшталт «спортвнєполітікі» та інші атрибути онкологічного шовінізму. І, звичайно ж, створити надпотужну економіку. Світ поважає багатих і сильних. Крім того, ми народжені вільними, в Аратті не було рабів.

Саме у світлі означених проблем ми будемо вибудовувати навчально-виховний процес в Університеті «Україна» і готувати високопрофесійні патріотичні кадри для майбутньої успішної України.

Я дуже не хотів би, аби у Вас, шановні читачі, склалося після моїх слів враження, що це був майстер-клас якогось нестримного самоїдства.

Це не так. Я є невиправний оптиміст, і вірю у наше щасливе прийдешнє.

Погодьтеся, що загибель у зоні АТО поблизу Дебальцевого всесвітньо відомого співака з Паризької національної опери, волонтера, учасника бойових дій Василя Сліпака сколихнула весь світ. І якщо такий цвіт нації, попри закордонне благополуччя та добробут, іде зі сцени на поле бою воювати за Україну, то, мабуть, ця Україна того варта!

Так само перемога української співачки Джамали на Євробаченні 2016 – це перемога представниці кримських татар, котрі донині піддаються системному геноциду і репресіям з боку Росії. Ця перемога продемонструвала симпатії масового глядача Європи щодо України. Європейці підтримали смислову пісню-плач, пісню-протест, голос знедоленого народу, а не попсовий розважальний хіт.

Україну ніхто і ніколи не здолає, якщо вона відродить козацький дух.

До отаких високих духовних досягнень, котрі переконливо ілюструють усьому світові, що Україна – це європейська держава, належить і наш Університет «Україна».

Хай нам щастить усім на спільній дорозі! Слава Україні!

 

Петро ТАЛАНЧУК,

президент Університету «Україна»

Газета «Університет «Україна» №1-2 (177-178), 2017

автор: Петро ТАЛАНЧУК, президент Університету «Україна»

видання: Газета «Університет «Україна» №1-2 (177-178), 2017, час видання: 2017


09/02/2017