На шляху до омріяної України

На шляху до омріяної України

 

Після періоду бурхливого розвитку Древньої Русі прийшов занепад, який переріс у Чорну Руїну. Вже більше семи століть українському народу не вдається відродити свою державність і стати суб’єктом міжнародної спільноти.

Особливо гострим це питання окреслилося в останні двадцять п’ять років, коли Україна формально стала незалежною, а насправді весь час борсається у кризовій багнюці. В цьому контексті вона знаходиться в межах світової картини, на якій бачимо, що народи світу осідлані політиками, міжнародними корпораціями і банками, які насправді є з’єднаними судинами. Спочатку грошові мішки спонсорують політиків, потім політики «віддячують» грошовим мішкам, а затим політики самі стають грошовими мішками і ховаються у відставку, спонсоруючи нових політиків. Офшори слугують їм надійним сховищем, а натовпи тих, хто ними обкрадений і обманутий, продовжують із ентузіазмом за ці «з’єднані судини» голосувати. До цієї загальної картини світу додається ще й наше рідне – українське. Яскравою ілюстрацією сказаному є недавно проведене електронне декларування.

В Україні сьогодні сформувався напружений клубок крайніх протиріч, на якому українська держава і суспільство котяться у прірву. Ключовим моментом цих протиріч є повна недовіра громадян до влади. Люди переповнені знаннями про всі сторони життя «слуг народу»: чули записи на плівках, бачили «роліки», ходили по закинутих хоромах у сусальному золоті, наслухалися про родинні, кумівські і бізнес-зв’язки, куплені дипломи і наукові ступені та звання, офшори, зрештою познайомилися з електронними деклараціями «слуг народу» та ін.

Українців уже нічим не здивуєш. Нерозбірливість у стосунках, нахабство у поведінці, тупа некомпетентність? Відсоток «відкатів»? Тваринна жадібність? Все це було і є. І найстрашніше полягає в тому, що за це, як і за інші злочини, ніхто по-справжньому не відповів: ні ті, що це все допустили і робили, ні ті, що повинні були боротися з цим, але теж нічого не зробили і нікого не покарали. Оця ситуація і є найстрашнішим явищем у сьогоднішній Україні. Але терпець народу може лопнути, і тоді… не доведи, Господи, до цього.

Промінчиком надії, що цього не станеться, є те, що в уярмленого мого народу, як не дивно, ще не погасли надії на майбутню справедливість. Само собою це не прийде. І, щоб знести всю цю нечисть із нашого життя, побудувати успішну державу, всім українцям – патріотам треба об’єднатися.

Для цього і формується громадська організація «Коло патріотичних сил України». Гібридні українці (хохлозоїди, малороси, чухраїнці та інші різновиди перевертнів), які записуються як українці, а живуть за звіриними інстинктами або ж за цінностями інших народів, до співпраці не запрошуються!

«Існує межа, за якою терпіння і терпеливість перестають бути доброчинністю» (Е. Бьорк).

Знести – так знести! А що ж ми побудуємо на місці знесеного?

І тут, як на мене, буде доцільним навести деякі думки знакових постатей, окремих особистостей чи просто знаних людей щодо можливостей розбудови успішної України. Іншими словами, поставити питання ребром – бути чи не бути такій Україні? А якщо бути, то якою саме?

  1. М. Драгоманов. Громадські інтереси є важливішими за національні. Державний устрій сприяє суспільній нерівності, тому світова спільнота має постати у формі спілки самоврядних громад, серед яких буде й українська громада.
  2. Т. Зіньківський. Національною ідеєю українців має стати націоналізм, який є в той же час невід’ємною частиною космополітизму. Українська інтелігенція має стати провідником культурного відродження українського народу.
  3. М. Грушевський. Спростування теорії російських мислителів щодо проживання на українських етнічних територіях великоросійського народу перед тим, як ці землі заселили українці, що прийшли із Прикарпаття. Суб'єктом історичного поступу є народ. Українці мають самобутню мову, культуру, історію, яка бере початок з часів Київської Русі.
  4. О. Потебня. Мова формує особливості національного менталітету народу. Національності світу мають жити в умовах рівності і взаємоповаги. Проблемою українського народу є відсутність національної свідомості та свідомої праці на користь держави.
  5. І. Франко. Концепція необхідності побудови на українській території національної соціальної держави. Українська культура, мова, преса – інструменти пробудження національної свідомості.
  6. Д. Донцов. Концепція «інтегрального націоналізму»: формування незалежної України шляхом національної революції і розрив будь-яких зв’язків із Росією. Поняття «людини нового духу»: людина, що бореться за власну державу до кінця за допомогою будь-яких засобів, нехтуючи особистими інтересами.
  7. В. Липинський. Основою національного відродження є народ, функцію управління народом має здійснювати виборна аристократія, поєднуючою ланкою між народом та аристократією має стати інтелігенція. Українцем є представник будь-якої нації, що проживає на території України і працює для її розвитку.
  8. Д. Чижевський. Характеристика української національної психіки та світогляду. Причинами політичних невдач українців є особливості їхнього світогляду та менталітету.
  9. О. Kсантополус. А мне бы хотелось…, чтобы правительство было профессиональным, а Рада – народной. Чтобы мы выбирали не политиков из сообщающихся сосудов, а народ напрямую. Чтобы ловили, судили и осуждали.

10.  С. Вакарчук. Простими словами, незалежність – це коли народ вже не може далі терпіти ситуацію, в якій живе, і розуміє, що це треба змінювати.

Приблизно ці слова більш витончено сформулював у преамбулі Декларації про незалежність Сполучених Штатів Томас Джефферсон, який не просто сказав, що народ, який проживає на територіях 13-ти колоній, хоче стати незалежним, а й пояснив, що це означає. Саме там він підкреслив дуже важливе: взагалі краще не змінювати порядок речей, який існує в країні, тому що будь-яка нестабільність завжди гірша за добробут людей. Але бувають випадки, коли ситуація доходить, як ми кажемо в народі, «до ручки», і будь-які зміни, навіть революційні, йдуть тільки на краще. І тоді, на мою думку, створюються умови для справжньої незалежності. Це є необхідна, але, на жаль, недостатня умова.

Достатньою умовою для того, щоб ця незалежність стала успішною, є наявність еліти в громадянському суспільстві, яка знає, що з цією незалежністю робити.

Справжню незалежність Україна отримає де-факто тоді, коли вчений, вчитель, суддя та військовий будуть сприйматись як найавторитетніша ланка в українському суспільстві. Держава має розуміти, що це той людський капітал, який має вести країну вперед. Люди, які вчать нас і роблять розумнішими, люди, які захищають нашу справедливість, і люди, які захищають наші кордони. Не можна недооцінювати середньо- та довгострокові виклики. Відсутність стратегічного мислення і спрямування сил саме на ці ключові сфери – освіта, судова реформа й армія – може привести до того, що всі інші речі стануть непотрібними, тому що зарплату будуть платити чужими грошима.

І я ще раз наголошую: завдання державних діячів – не розбудова нації, їхнє завдання – розбудова держави.

Вчені, митці, культурні діячі мають розвивати націю, а державні діячі – державу. Якщо на момент 1991 року ми отримали таку націю, з нею і потрібно працювати. Не треба змінювати людей на ходу, коли найважливішим є розбудова державності. Якщо так сталось, що за сотні років ми не склались як політична нація, залиште це завдання культурній еліті. Творити українську націю будуть Ліна Костенко, Андрій Курков, Даха Браха, наші письменники і вчителі.

Політики, не починайте свої вибори з питань мови чи культури, це не ваша справа. Ваша справа – хороші дороги, чесні суди, достойні зарплати і правила гри, за яких люди зможуть спокійно (без проблем у голові, що їсти завтра), домовитись, якою мовою вони будуть говорити, яка в них має бути культура і куди рухатись далі інтелектуально. І повірте, це станеться.

11.  Л. Ліщитович. Невже нашому народу відведена роль маленьких роботів для обслуговування світової цивілізації, невже вся героїчна наша історія не доводить, що ми здатні на більше?

12.  Р. Балаян. Честно говоря, государство – это единый язык, обороноспособная армия и четкие границы. Вот этих трех вещей пока Украина не имеет. То есть как государство я ее не вижу в том смысле, как я сказал.

Язык, чтобы стал единым, нужно престижность этого языка придумать, привлекательность. Зачем он? Для чего он? Чем увлечь? Кроме того, что просто надо. А сегодня не важно, русский или украинский, лишь бы ты не был врагом Украины и не воспевал тех, кто над ней сейчас повис.

Что значит «единый язык»? Это когда человек и мыслит этим языком. В империи, например, не имело значения, кто был по национальности Булат Окуджава, Фазиль Искандер, Белла Ахмадулина, они писали на имперском языке. Так вот, чтобы сделать украинизацию, нужны другие методы. Не экстремальные принимать меры, а щадящие, льготные и престижные.

13. П. Масляк. Я, Петро Масляк, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, стверджую, що, на жаль, традиційних, банальних, конституційно-демократичних шляхів реформування України нині не існує. За 25 років незалежності недолугі і злочинні її правителі і постгеноцидний народ завели нашу державу до глухого кута історії. Чи існує з нього вихід?

Чи є нині, та чи були в минулому країни такого штибу, як Україна, які потрапляли до глухого кута історії і як вони з нього виходили? Були і є. В минулому туди потрапили нацистська Німеччина, Корея, Японія, Китай тощо. Перші три з глухого кута вивели за руку США. Китай сам знайшов у собі сили, бо дуже захотів шляхом неймовірних зусиль і жертв вийти із глухого кута історії. Нині такими державами, крім України, є Росія, Куба, Сомалі, Ірак, Сирія, Афганістан тощо. Самі вони, як показує вся їх історія останніх десятиліть, вийти із глухого кута не можуть, бо не хочуть. Не хочуть не лише правителі, але й, передусім, народ. Нам хочуть допомогти ЄС і, головне, США. Але й у них опускаються руки. Тому у нас все котиться до вже апробованого історією виходу із глухого кута через якнайжорстокішу диктатуру. Народ із кожним днем усе більше хоче радикальних змін у суспільстві. Це очевидно. Верхи не хочуть, але низи вже не можуть. Уривається терпець. Світовий досвід вказує на те, що лише диктатура здатна вивести країну із глухого кута, зробивши все те, про що не наважуються нам порадити ні Збігнев Бжезинський, ні Френсіс Фукуяма…

  1. Д. Семенов. Укропия как Украина будущего. Guantum Future Lab, для «Хвилі». Цікава робота, 9 сторінок. Прочитайте, будь-ласка. Я ж наведу окремі думки мовою оригіналу.

«Дискуссии о будущем Украины, порожденные Революцией и войной, накопили достаточный потенциал суждений, мнений и концепций для совершения качественного скачка: от анализа происходящего, попыток прогнозировать и создания сценариев – к созданию картин или образов Будущего.

Только с этой точки возможен разговор о будущем Украины.

…Очень хочется сделать ставку на интеллект. Но сегодняшние реалии говорят, что это преждевременно. Нельзя ставить на то, что приходит в упадок и исчезает. Создание интеллекта и его использование требует напряжения духовных и физических сил человека, а к этому готовы не все в Украине. К тому же, история показывает, что наиболее значимые прорывы украинцы делали благодаря не рационально-интеллектуальной, а как раз эмоционально-волевой сфере.

Поэтому наиболее вероятной стратегической ставкой является самодостаточность. Стремление украинцев к самодостаточности пронизывает фактически всю отечественную историю.

Ничто не мешает сейчас, для победы, объединить ресурсы.

Организовано, с хорошей логистикой. Не обязательно в общий котел, но с готовностью перебросить союзникам помощь при необходимости. И с готовностью идти на уступки, а не воевать друг с другом, топчась по одному и тому же электоральному полю. Даже если для этого, вдруг, потребуется согласовать название. Или даже изменить – и это не было бы проявлением слабости, наоборот, это мог бы быть сильный шаг – демонстрирующий, что вот это самое доверие союзников и их мнение – имеет значение.

Даже если вдруг понадобится подправить программу – не только так, чтобы привлекала и не отпугивала ваших избирателей. Но и так, чтобы союзники не теряли свой электорат из-за того, что помогают вам.

Мы разные. И нас всегда старались разделить, намеренно. Но как хаос порой становится сильнее порядка, так и в разнообразии – наша сила. Потому что у каждого, такого разного, свои слабые места – и свой ресурс.

Не факт, что удастся стать первым и единственным. Но есть уникальный шанс оказаться в первых рядах тех, кто действительно возьмет – и сделает».

Приведені думки чотирнадцяти авторів, знаменитих, відомих і не дуже, щодо гамлетівської постановки «бути чи не бути» незалежній й успішній Україні висвітили множинність підходів до успішного здійснення багатовікової мрії мільйонів українців і наразі таку ж множинність складнощів щодо здійснення бажаного.

А завершити пошук матеріалів із минулого, в тому числі і далекого, для відповіді на питання «Бути чи не бути» майбутній Україні я дозволю собі такою думкою.

Намагаючись пізнати своє походження, відшукуючи своє коріння, українці цілком справедливо закопуються у пласт трипільської цивілізації.

Достеменно відомо, що жодне трипільське поселення не існувало на одному місці понад три покоління. Це зрозуміло – за цей час його мешканці вирубували довкола ліси, вибивали дичину, виснажували під посівами землю. Але дивно те, що, полишаючи старе місто, вони дощенту його спалювали. Навіщо – не відомо. Жертвували будинки богам? Не хотіли, щоб у родове гніздо припленталися сторонні?

Нам залишається лишень зробити висновок, що для них була характерна готовність почати життя з нової сторінки. То може й ми спробуємо так само – почнемо з чистого листа.

Що це значить?

А це може значити, що починати треба з мрії про таку Україну, образ якої б заполонив серця українців, об’єднав їх і став дороговказом на майбутнє. Про таку модель ми детально поговоримо пізніше, а зараз хочу лише зауважити, що вона – (модель) має бути такою, якою її хочуть бачити люди або, принаймні, переважна частина нашого суспільства. Це повинен бути свого роду ідеал, до якого громадяни у своїй праці намагатимуться наблизитись. Напрацювань щодо бачення української держави багато.

Викликає практичний інтерес розробка алгоритму втілення моделі у життя, виконана під керівництвом Є. Голибарда та О. Гнєдаша. Слід розрізняти модель успішної омріяної України і модель держави цієї країни. Останнє є складовою частиною інтегрального, всеохоплюючого колективного витвору людської мрії про організацію щасливого життя у спільноті. Особливістю цієї розробки є те, що вона виконана інженерами, основними підходами яких до проблеми є системність та функціональність.

Інженери вільні від безпорадності, притаманної людям, переконаним у «невідомості майбутнього та його багатоваріантності». Для інженера майбутнє завжди таке, яке він сам здатний збудувати. Неможливо уявити, що, закладаючи на стапелі новий океанський лайнер, котрий буде будуватися кілька років, він не має чіткого уявлення про його конструкцію «до останнього гвинтика».

Дійсно, майбутнє «невідоме та багатоваріантне», якщо його бачення ґрунтується на розмаїтті припущень та індивідуальних уявлень. Але майбутнє завжди однозначне, коли його бачення системне, а ця система оптимізована згідно із прийнятим критерієм та враховує максимально всі внутрішні та зовнішні умови її ефективної життєдіяльності.

Життя як «форма існування матерії» на побутовому рівні сприймається більшістю людей через безліч дуже різноманітних його проявів як позитивних, так і негативних, як такий собі конгломерат «добра» та «зла». При цьому ці прояви мають часто яскраве емоційне забарвлення, що створює насичену драматургічну картину навколишнього життя. Серед такої філософської єдності та постійної драматичної боротьби цих двох «начал» життя народжується, виховується та живе кожна людина. Такий навколишній світ їй видається природним, звичним та зрозумілим, і саме його людина намагається розвивати та вдосконалювати з метою повнішого задоволення своїх життєвих потреб та бажань.

А й справді, люди, беручи участь у різних сферах суспільного життя, чи то матеріально-виробничій, чи то культурно-просвітницькій, чи в організаційно-правовій – завжди прагнуть якось змінювати умови цього життя в напрямку збільшення його комфортності, особистого задоволення в поєднанні з прагненнями до соціальної справедливості. У процесі цих «намагань» та «прагнень» узагальнюються та аналізуються історичні факти, виявляються тенденції та закономірності, на підставі яких, із часом, сформувалися цілі суспільні «науки», наукові течії та школи.

Вже кілька останніх поколінь виросло, виховалося та соціально реалізувалося в умовах та в атмосфері панування саме таких «політизованих» суспільних відносин та уявлень про раціональні технології покращення життя як про технології зміни ідеологічних засад. При цьому ці засади сприймаються винятково як словесні конструкції, на яких і побудоване все політичне життя в Україні, яке проектується на життя реальне – фізично організоване та економічно наповнене, намагаючись його якісно корегувати та спрямовувати.

Оскільки різні «демократії» та «соціалізми» є ніщо інше, як різні форми взаємодії людських характерів, то шляхи вдосконалення таких відносин для покращення життя народу виникають, винятково, через жорстке унормування таких відносин та підбір нових людей (управлінців) із відповідно «кращими» характерами.

Але ж політичне життя – це лише одна із форм відображення реального життя і прямо мало з ним корельоване. Реальне життя нічого не знає про те, як «вчені-політологи» поділили його на епохи (феодалізм, капіталізм...) та назвали окремі форми людських взаємовідносин (демократія, олігархія...). Реальне життя проявляється через фізично вимірювані параметри, що і дозволяє, і вимагає використовувати наукові, системні методичні підходи до його дослідження, а відтак, і вдосконалення.

Життєва ж форма існування матерії і полягає в її динамічній функціональності, постійній трансформації під впливом різних внутрішніх і зовнішніх чинників.

Певно, завжди можна описати реальне життя тими чи іншими ідеологічними схемами, вивести якісь логічні закономірності, давши їм аргументовані визначення та яскраві назви, але зворотний процес неможливий, реальне життя не можна побудувати за ідеологічними шаблонами.

У той же час, усе наше суспільне життя, принаймні його фасадно-політична сторона, весь час уперто продовжує тільки цим і займатися, приміряючи все нові «модні та яскраві», як здається, а насправді вже давно заяложені політичні одежини ідеологічних словесних конструкцій і створюючи все нові й нові політичні партії та громадські рухи під них.

Уся наша політична, в основному фальшива гуманітарно освічена еліта, починаючи від журналістів й численного експертного середовища і закінчуючи урядовцями та депутатами, залюбки «купається» у хвилях такого життя, імітуючи бурхливу діяльність із його реформування в бік суттєвого покращення і, як правило, «вже завтра». Ніяка реально негативна фактографія безрезультатності такої роботи чи то за два останні роки, чи то за всі 25 років нашої незалежності нікого не стримує і навіть не змушує серйозно замислитись, а чому ж так?

Думається, що на це запитання є чітка і вичерпна відповідь: «У погано організованій системі працюють характери на підставі припущень, а в добре організованій системі працюють методи на підставі фактів».

Існуюча наша державна Система не просто організована погано, а, взагалі, не організована ніяк. Точніше, вона то якось організована, але не для виконання функцій із задоволення потреб громадян України.

Дуже яскравою ілюстрацією такої ситуації є недавнє довготривале парламентське «шоу» навколо організації роботи нашого Уряду, його звіту та фактичного нинішнього розвалу. При інших персональних «характерах» депутатів та міністрів могло бути трохи краще, або ще гірше, але принципово іншого результату бути не могло.

Маловірогідно, що урядовці, депутати чи так зване експертне середовище не хотіли б мати більш аргументований вигляд, переконливо та досягти більшого, попри всі їхні інші вади. Але ж, якщо не володієш реальними фактами та не володієш ефективними методами організації систем, то тут важко зарадити. Здавалось би, це ж так просто – почати послуговуватися лише фактами та опанувати не складні, взагалі-то, методи системного функціонального мислення, так ні ж...

Ми всі любимо повторювати, що, мовляв, люди різні і тому їм важко знаходити спільну мову, узгоджувати власні інтереси та діяти ефективно спільно, творячи винятково добро. Це так, але ж які з людських відмінностей найбільше «гальмують» зусилля до суттєвого покращення результатів життєдіяльності всього суспільства і, зокрема, його організаційного утворення – держави?

Серед розмаїття людських відмінностей психофізичного, розумового, освітнього та морального характерів можна виділити одну, можливо, несподівану – суттєво різний масштаб мислення. Саме згідно з цим, власним, масштабом кожна людина має своє світосприйняття та світорозуміння, вибудовує й організовує власну зону життєдіяльності зі своїми критеріями та шкалами цінностей.

У сумі всі ці окремі зони життєдіяльності окремих людей і створюють ту загальну, таку драматичну, картину суспільного життя, де потім учені шукають тенденції та визначають закономірності, на основі яких і виростають різні соціологічні науки. Але то лише так здається, що суспільне життя – такий собі «Броунів рух», котрий керується винятково якимись власними, внутрішніми мотивами.

Насправді ж життя кожної людини, окремого суспільства і всього людства завжди протікає і реалізується винятково в межах якихось (чиїхось) «проектів». Починаючи від проекту Всевишнього, проектів архонтів, масонів, глобальних корпорацій, урядів, місцевих адміністрацій та «жеків» і до сімейних проектів і задумів окремих осіб.

Тому взагалі потреба проектувати та діяти згідно з проектами – це одна з головних ознак розумного людського життя. При цьому проектанти – це люди завжди з відносно ширшим масштабом мислення, ніж виконавці та споживачі їхніх проектів. Більше того, ми всі завжди є об'єктами чужих проектів, якщо не маємо власних, більш масштабних або переконливих.

Очевидно ж, що за масштабом мислення далеко не всі, навіть дуже розумні, освічені та дипломовані вчені здатні до проектної діяльності, тому вони обмежуються різними візіями, відчуваючи необхідність в якомусь проектному підході. Візії ж відрізняються від проектів, як акварельні малюнки від будівельних креслень. Візії можна обговорювати, але за візіями неможливо будувати.

Проектувати – це, перш за все, системно та функціонально мислити, чого, як з'ясувалось, в Українській владі не може ніхто. Прямим і незаперечним доказом цієї нездатності є відсутність реального розуміння заговореної національної ідеї, яка є нічим іншим, як головною системною функцією держави Україна і духом усього законодавчого поля, що регулює наше життя.

Так дико склалося, що владна та провладна спільнота України вважає себе політичною елітою і сповідує розуміння держави, засвоєне з курсу «Теорії держави та права», як «політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою». При цьому, вони тими же «політичними методами» намагаються збільшити ВВП цього утворення, немов розмір ВВП хоч якось корелює з термінами «соціалізм», «демократія» чи навіть «узурпація».

Насправді ж, держава – продукуюча система, метою створення та результатом діяльності якої є «умови для задоволення матеріальних та духовних потреб усіх громадян через максимальну реалізацію потенціалів кожного».

Реформуючи таку систему, необхідно уявляти структуру і споживацькі якості її продукції, специфіку технології «виробництва» та ефективні методи управління процесом, а все це вимагає далеко не тільки політичних знань. Необхідні знання «творців», а не знання «споживачів», котрі тільки і пропагуються сьогодні.

Звичайно, що це така глобальна гра, в яку щиро грають, на жаль, мільйони хороших розумних людей із обмеженим масштабом мислення. А в цей же час десь розробляються і реалізуються дуже різні проекти, орієнтовані зовсім не на інтереси цих людей і де їм відводиться роль слухняних виконавців, захоплених та задоволених своєю активною участю в цій грі.

Але ж ми Українці – корінна нація національної країни Україна і кому, як не нам наводити лад у власній хаті?

Якщо дійсно прагнути результату, а не задовольнятися процесом «реформування», як таким, то не варто забувати слова геніального Альберта Ейнштейна: «Найбільша дурість – це робити одне і те ж та сподіватися на новий результат».

Тож у силу можливостей професійної інженерної підготовки не слід наступати на псевдореформаторські граблі, на які ось уже 25 років так дружно наступає весь український політикум та мавпує «західні» чи «східні» соціально-політичні чи економічні догми.

Наш шлях прямий, чіткий, функціонально обґрунтований та технологічно орієнтований на виконання головної вимоги Майдану – створити умови для гідного життя Громадян України.

Творячи нову громадську чи політичну силу як інструмент мирного виконання цієї мрії – вимоги Майдану, ми спираємось на системне бачення проблеми через її функціональне моделювання, з одного боку, а з іншого – на реально існуючі ініціативи громадянського Українського суспільства, що народжується: самодостатні територіальні громади, кооперативний рух «свій до свого», рух Українського козацтва та ін.

У межах цієї нової сили особлива увага приділяється як проcвітництву взагалі, так і глибокому професійному, але дійсно системному, навчанню молоді, зокрема. Передбачається створення в рамках цього Всеобучу школи «Українського урядового резерву» як навчально-аналітичної інституції, котра буде формувати та виховувати майбутніх урядовців, виходячи з одвічних народних прагнень, усвідомлених через функціональне моделювання та реальну, системну технологію втілення їх у життя.

Тільки наявність системного і детального бачення «як мало б бути» в усіх сферах суспільного життя та державного урядування створює умови для обґрунтованого та дієвого «аудиту» діючої системи влади та здійснення справді ефективних кроків щодо її вдосконалення чи заміни.

Можна стверджувати, що сила, яка вийде з таким інноваційним баченням ситуації на будь-які вибори, матиме великі шанси на успіх.

Якщо до влади прийдуть сили, які реально будуть не лише політичною, а дійсно інтелектуальною та моральною елітою, яка розуміється, наприклад, на технології нарощування ВВП, стане реально можливим і зростання добробуту народу.

А це стане можливим лише тоді, коли буде розроблено та реалізовано проект «Держава Україна» в інтересах її громадян і коли «замовником» цього проекту будуть самі громадяни. Будь-який шлях можна здолати, лише йдучи по ньому. Ми на нього стали, бачимо на обрії чіткі обриси Храму «Омріяна Україна» – значить ми стали на шлях, який обов'язково приведе до храму.

Робимо перші кроки, але дійти зможемо тільки разом, бо «нас не подолати, лише коли нас багато».

 

Петро ТАЛАНЧУК, 

Президент Університету «Україна»

Газета «Університет «Україна» №3-4 (179-180), 2017

автор: Петро ТАЛАНЧУК, Президент Університету «Україна»

видання: Газета «Університет «Україна» №3-4 (179-180), 2017, час видання: 2017


09/04/2017