"Викрадення" України в контексті інтеграційних процесів в Європі

«ВИКРАДЕННЯ» УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В ЄВРОПІ

Петро Таланчук(президент Відкритого міжнародного університету розвитку  людини «Україна»)

Може, хтось і не погодиться зі мною, але я схильний вважати, що не глобальні процеси керують нами, а ми — ними. Бо глобалізація, про яку нині точаться дискусії у професіональних колах, є не що інше, як прагнення світового співтовариства об’єднатися, аби вижити (саме так — вижити!) у світі, який вона, людина, і довела до такого стану, що один у полі уже не воїн. Це щось на зразок того, як наші далекі пращури гуртувалися, полюючи на мамонта.

Нашому досить молодому світу друге «оледеніння», як стверджують вчені, не загрожує, але його прояви — в переносному значенні цього слова — в різних сферах людської діяльності є досить-таки відчутними. Тому недаремно з настанням глобального природного потепління людство шукає шляхів до потепління у своїх стосунках. Відтак прагне до всіляких об’єднань. І справді, об’єднуючись, але при цьому не втрачаючи своєї самобутності, ми зможемо досягти чогось значно більшого, аніж «винахід колеса» поодинці.

Що стосується тенденції об’єднань, хотілось б зупинитися детальніше на двох із них — Європейському Союзі і Болонському процесі. Вони, на мою думку, дуже взаємопов’язані. Останньому всього п’ять років, тоді як Європейський Союз був заснований невдовзі після Другої світової війни. А, втім, «запізніле дитя» виявилося настільки активним, що нині вже можна говорити: гармонійні інтеграційні процеси в ЄС неможливі без розвитку і поглиблення Болонського процесу.

Отже, чим приваблює Європейський Союз? По-перше, тим, що з самого початку він поставив перед собою благородну мету — не допустити в майбутньому воєн на Європейському континенті, які в минулому не раз роздирали його на шматки. По-друге, побудовою економічно сильних держав. Більшість країн Центрально-Східної Європи можуть пишатися своїм міцним демократичним устроєм та чітко відрегульованим функціонуванням економіки. Їм було на кого рівнятися — на стабільні держави Західної Європи. Рівняння на кращого — одне з важливих надбань ЄС. Як і те, що більш заможна країна допомагає менш заможній досягти успіху. Це щось на зразок того, коли заможний господар почуває себе більш комфортно, коли поруч з ним проживає хоча й менш заможний, але не злиденний сусід.

Крім того, ЄС демонструє і привабливу перспективу: широкомасштабний ринок збуту продукції, комфорт економічний, спільну валюту євро, комфорт фінансовий, безвізове пересування громадян всередині ЄС, комфорт психологічний, а також співпрацю у сфері правосуддя, комфорт соціальний. Все це об’єднує спільна політика, а, відтак, і безпека.

Багаті вміють рахувати

Кажуть, усі біди від бідності. Як же в такому разі живуть багаті? Скажімо, в Фінляндії, де рівень безробіття сягає 5—6 відсотків, багатодітні безробітні живуть не бідніше, ніж ті, що мають роботу. За обслуговування в системі охорони здоров’я фіни платять всього 10% від реальної ціни. Кожна молода людина, досягши повноліття, може отримати однокімнатну квартиру, сплативши символічну повну ціну або частинами. І все це стало можливим, навіть не зважаючи на те, що Фінляндія після розвалу Союзу втратила майже половину свого експорту. Але буквально через три роки вона повністю відновила свій експортний потенціал і більш ніж у двічі скоротила безробіття.

У Німеччині особлива увага — пенсіонерам. Крім державної пенсії, яка нараховується в розмірі 70—73% від платні, пенсіонер отримує ще й так звану виробничу, тобто з місця роботи, де він працював перед виходом на відпочинок. Якщо роботодавець не в змозі або відмовляється платити, то пенсія нараховується зі створеного фонду. За рахунок пенсійного страхування пенсіонер ФРН може відпочивати і лікуватися на курортах, підвищувати кваліфікацію, отримувати нову професію, якщо це йому потрібно. Частка соціального забезпечення в Німеччині досягає 30% ВВП, в той час, як в Україні — 12%.

Польща за рівнем ВВП випереджає Україну в п’ять разів, тоді як на початку 90-х за цим показником відставала від неї вдвічі. Польща зуміла за порівняно короткий термін так реформувати свою економіку, а, відтак, і соціально захистити своїх громадян, що 2004 року потрапила в число країн, які приєдналися до Євросоюзу.

У деяких європейських країнах соціальний захист громадян сягнув вражаючих результатів. Коли, приміром, у Голландії провели соціологічне опитування, аби дізнатися, чого їм бракує в плані соціальному «для повного щастя», то понад 80 відсотків не змогли назвати причини. Тобто рівень життя повністю відповідав їхнім потребам.

Отже, чому «там» краще? Ну, по-перше, тому, що країни Європи (за винятком тих, кому після війни «наказала» Москва) ніколи не будували соціалізм. По-друге, країни Європи не малювали в уяві комуністичний ефемерний ріг достатку, з якого будуть, як у казці, сипатися всілякі наїдки, а просто жили і працювали за законами ринкової економіки. Звісно, що і в цих країнах далеко не завжди лунали сурми перемог. І далеко не всім були задоволені ті чи інші верстви населення. Страйки, про які колись майже із злорадством повідомляли радянські ЗМІ, теж були і, мабуть, будуть. Але капіталісти уміють рахувати: страйки обходяться державі у кілька разів дорожче, ніж виконання умов страйкуючих, тому верховна влада намагається не доводити справу до вирішення конфліктів таким чином. Бо страйки — це нестабільність економіки і неспокій серед населення.

А втім, як свідчать економісти і соціологи, є два основні недоліки ринкової економіки — безробіття і бідність. Саме вони створюють напругу в суспільстві. І якщо перше ще якось можна контролювати, то бідність, спричинену як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами, подолати важко. Хоча ці два недоліки теж взаємопов’язані. Бо щоб працювати в умовах ринкової економіки, як окремій людині, так і країні, треба ставити перед собою конкретну мету. Мета — це свого роду модель, на яку впливають історичний фактор, географічне розташування (місце проживання) і, врешті-решт, менталітет народу (характер людини). Кінцевий результат будь-якої моделі — соціальний захист населення.

Нині, як свідчать соціологи, у світі існує чотири моделі такого захисту. До однієї з них — системи Беверіджа (Англія, Ірландія), де кожен громадянин охоплений соціальною страховою допомогою (в разі хвороби, виходу на пенсію, смерті, народження і т. ін.), за спостереженням фахівців, тяжіє і економіка України. Наскільки ця система в наших умовах виявиться ефективною — покаже час.

До ЄС прагнуть, але не всі...

Три роки тому мене запитав кореспондент однієї з столичних газет: чи потрібно Україні входити до Євросоюзу, і якщо так — то чи це можливо найближчим часом?

Я відповів, що Україну сьогодні ніхто в Європі не чекає, бо сприймають її як «бідну родичку». На практиці це означає, що, беручи у різних європейських структурах якісь кошти для залатування дірок у бюджетній кишені, Україна залазить у борги, тобто потрапляє у фінансову, отже, економічну залежність від більш багатої країни.

Європа, безсумнівно, нас визнає, але тоді, коли ми станемо економічно і соціально сильною державою. А це станеться тоді, коли ми, попри всі нинішні труднощі, об’єднаємося і почнемо ефективно працювати. Не чекаючи подачок із Заходу. Дива раптового збагачення не буде. А час нашої тяжкої праці визначатиметься тим, наскільки ми будемо напружуватись у державотворенні. Думаю, для цього нам знадобиться, мабуть, 30—50 років... А вступ до ЄС — то, майже закономірний процес. І нікуди ми від нього не дінемось, навіть якщо захочемо. Постає інше запитання: чи треба нам до нього поспішати? З цього приводу є різні думки, навіть, полярні.

До ЄС хочуть Болгарія, Румунія, Туреччина. Чи вони настільки багаті, чи «лікті мають гостріші»? Але факт залишається фактом, бо він має під собою відповідний грунт. Скажімо, Болгарія. Хоча вона й пережила ще кілька років тому потрясіння, коли до влади тимчасово прийшли комуністи, але вже через два-три роки, оговтавшись від правління тих, хто веде до «світлого майбутнього», зуміла відновити свій потенціал і зосередила увагу і зусилля на найбільш вигідному і прибутковому секторі своєї економіки — туристичному бізнесі. Комфортний, справді європейський туризм пропонує і Туреччина. Але, звісно, не тільки цією сферою діяльності вона привернула увагу Євросоюзу. Навіть інше віросповідання (Туреччина буде першою і, можливо, єдиною мусульманською країною в ЄС) не зупиняє її на шляху до своєї мети, бо Туреччина належить до числа тих країн, які активно і водночас толерантно втручається в процеси, що відбуваються в світі, і відзначається широким, дійсно європейським поглядом на ситуації, що складаються навколо тих чи інших питань.

Нині у складі Євросоюзу 25 країн, десять з яких відсвяткували своє «європейство» 1 травня 2004 року, що є безпрецедентним за кількістю водночас прийнятих країн за всю історію ЄС. По-друге, переступили поріг ЄС кілька країн із числа колишніх радянських республік та країн колишньої співдружності за межами СРСР.

Так, до ЄС прагнуть. Але не всі. Скажімо, розмірковує, вступати чи ні, Швейцарія. Один із її державних діячів зазначив, що швейцарці з цього приводу налаштовані дуже критично: 90 відсотків населення висловилися «проти». Проте все більше жителів країни вважає вступ до ЄС неминучим, хоча переконані, що це відбудеться не раніше, ніж через десяток років. По-своєму зреагувала на вступ до ЄС Чехія: її президент В. Клаус заявив, що вступ до ЄС означатиме втрату незалежності. І щоб цього не сталося, треба докласти всіх зусиль, аби «не розчинитися» в Євросоюзі. Відтак зберегти свою самобутність.

Новим членом ЄС став Кіпр — одна з найбагатших країн Європи. Тобто спостерігається приблизно така тенденція: більш багаті країни не поспішають, а ті, що «не дуже», намагаються не відкладати справу в довгий ящик. Але і в тих країнах, котрі вступили до ЄС нинішнього року, особливого сплеску емоцій не відбулося… Навіть серед новачків. Це красномовно продемонструвала явка єврогромадян до урн при виборах до Європарламенту. І це зрозуміло, адже конкретну людину чи родину набагато більше турбує особистий або сімейний бюджет, а не євросоюзний.

Чи варто Україні перейматися?

Вступ до ЄС для майбутніх кандидатів стане непростим. З них будуть вимагати, так би мовити, по повній програмі. З деякими з цих вимог Україна незгодна, але офіційно вона не висловлює свого невдоволення. Зате високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої політики і безпеки Хав’єр Солана заприсягнувся, що ЄС зацікавлений у співпраці з Україною.

А один із провідних політологів світу Збігнєв Бжезинський назвав висловлювання деяких європейських чиновників щодо дуже далекої і туманної перспективи членства України в ЄС «недалекоглядними і позбавленими політичної уяви». За його свідченням, така ситуація ще п’ять років тому була у країн Балтії та Польщі. Інший симпатик України, колишній главком збройних сил США Уеслі Кларк, висловився ще конкретніше, сказавши, що він вражений змінами, які відбулися в Україні останнім часом. І, мабуть, з позиції військової людини назвав Україну — ключовою державою в Європі. А наш міністр закордонних справ Костянтин Грищенко зазначив, що темпи зростання економіки України приємно дивують фінансові структури Європи і світу, всіх серйозних економістів. Цей позитив є найпереконливішим аргументом на користь того, що без України завершити створення Європи неможливо. Як і те, що неможливо забезпечити процвітання тільки у Західній Європі, якщо у Східній економіка буде відсталою і нестабільною.

У Євросоюзі, як і у всякому об’єднанні, діють свої «правила гри». Одне з них — обмеження дефіциту бюджету трьома процентами. Цей показник не в змозі були подолати навіть такі стабільні країни, як Німеччина та Франція, що складають ядро ЄС. Інша умова — частка ВНП на одну людину, яка має зростати. Найбагатший Кіпр може пишатися своїм показником навіть перед «старожилами» ЄС — Грецією і Португалією. Найбіднішими у цьому відношенні є Польща, країни Балтії — Литва, Латвія, Естонія. Для ЄС може бути загрозливим і те, що у Польщі уже кілька років тримається високий рівень безробіття — 17—18 %. Україна ж чекає від ЄС хоча б надання їй статусу країни з ринковою економікою. Але Україні не варто побиватися з того, що, за прогнозами, двері до ЄС для неї відчиняться років через десять. Багато чого може змінитися не те що через десять, а й через п’ять років. І хтозна, хто кого буде просити про присутність в європейському об’єднанні — Україна Євросоюз чи Євросоюз — Україну. Варто хвилюватися з іншої причини: найбільшу роль у будь-якій справі державної ваги відіграє політична воля її керівників, справжні, а не декларовані заяви. І тоді стане реальною третя хвиля вступу до ЄС, в яку нам побажав «вписатися» пан Бжезинський.

Крім того, будуть діяти й об’єктивні закони розвитку, над якими не владна ні людина, ні країна. Відтак «стара» Європа, незалежно від амбіцій, потребуватиме, образно кажучи, вливання «свіжої крові». І одним із таких донорів, без сумніву, буде Україна з її могутнім природним і людським потенціалом, який зараз тільки набирає розгону. Тож бажаємо ми того чи ні, в Євросоюзі нам бути. Україну просто «викрадуть» до старіючого континенту, як колись грецький бог Зевс викрав юну Європу... Більше того, спостережливі політики-аналітики вже нині можуть помітити, що за Україну почалась боротьба... Пророче цю думку висловив у своїх поезіях Василь Симоненко: «Україно, ти моя молитва, ти моя розпука вікова... Гримотить над світом люта битва за твоє життя, твої права...» Та й історичне минуле не раз доводило, що українці за своїм менталітетом завжди тяжіли до європейських традицій і способу життя. До речі, на європейському — раціонально мислячому світобаченні українців — наголошує у своєму інтерв’ю, надрукованому в «Дзеркалі тижня», і російський учений, професор Державного гуманітарного університету І. Яковенко: вони (українці) не будуть — на противагу есхатологічно мислячим росіянам — чекати «манни небесної» або руйнувати все, щоб побудувати «новий світ», а намагатимуться вперто і послідовно йти до своєї мети, бо переконані — тільки наполеглива праця наближає до кращого майбутнього.

ЄС і ЄЕП — не «два зайці», а два партнери

Нині ця боротьба за Україну уже відбувається на рівні ЄС і ЄЕП. Євросоюз, за висловом його президента Р.Проді, поки що запропонував Україні «дружити». Росія пропонує дружбу закріпити спільним, так би мовити, бізнесом. Звісно, що така дружба може бути корисною, якщо вона базуватиметься на взаємовигідних засадах. Але якщо пропозиція лише прикриває амбіції Росії, яка не може змиритися з тим, що Україна, прагнучи в ЄС, «вислизає» з її геополітичного впливу, то такий «бізнес» може обернутися для нашої країни ще одним, але вже політичним, зашморгом. На спробі таким чином обмежити український суверенітет наголосили голова ОУН М. Плав’юк та З. Бжезинський. Не можна не погодитись із думкою Бжезинського про те, що самоізолювання Європи, відмова від підтримки України дасть «карти в руки» її північному сусідові, а це негативно вплине на безпеку Євросоюзу. Адже від українців, зазначив він, значною мірою залежить стабільність в Європі, оскільки Україна — велика й важлива європейська держава, а українці — це народ, це — нація.

Що ж до єдиного економічного простору (ЄЕП), який нам пропонує Росія разом з Білоруссю та Казахстаном, то, він, якщо розібратися, існує ще з часів СНД. Адже торгівля між нашими державами в принципі не переривалася. Товарообіг між названими країнами і так з кожним роком зростає, бо це вигідно всім. А ось перспектива влитися в ЄЕП «по-справжньому», на чому наполягає Росія, може обернутися для України і «справжньою» залежністю. Буде щось на зразок того, що видихуємо й понині, образно кажучи, гайка — в Україні, шайба — в Казахстані, а ключ, що їх закручує, — в Росії.

Звісно, що в питаннях торговельних відносин не треба впадати в крайнощі. Перспектива стати рівноцінним партнером чи звичайнісіньким придатком в ЄС чи в ЄЕП — ось що має завжди бути присутнім в преамбулі тих чи інших переговорів чи домовленостей. Скажімо, Євросоюз ставить собі найголовнішу мету — єврогромадянство. І йому наша століттями вимріяна і виборена національна свобода і, нарешті, незалежна держава є нічим іншим, як звичайним митним кордоном, який можна в майбутньому ліквідувати, прийнявши в об’єднання. Але що матиме Україна в плані самобутності? Здається, ми вже це проходили: бути громадянином Європи, як і громадянином СРСР, що означає «без роду і племені», — дуже неприваблива перспектива.

ЄЕП ставить дещо іншу мету — через відповідні економічні важелі досягти відповідних політичних умов, які в результаті призведуть до політичного громадянства під верховенством тієї ж Росії. Крім того, деякі кола політиків і посадовців в Росії і навіть в Україні байдуже, а то й вороже налаштовані на утвердження в Україні єдиної державної мови. Їх також абсолютно не цікавлять наші проблеми з книгодрукуванням, радіо, телебаченням, бо єдиний з Росією інформаційний простір уже працює на повну силу, хоча тут ми ще не об’єднувалися. Отож, перш ніж кудись «вступити», Україна має добре подумати, чи здатна вона захистити своїх громадян, свою землю від будь-яких втручань політичного, економічного чи культурного характеру. Перш за все ми повинні боронити свої сильні демократичні традиції, що походять ще з часів Київської Русі, де право найвищого голосу мало віче; по-друге, плекати свої індивідуалістичні настанови, що теж є віковим надбанням українського менталітету.

В той же час, бути на сторожі національних інтересів не означає ігнорування зовнішніх пропозицій. Ізоляція веде до не менш руйнівних наслідків. Та в сучасному світі це неможливо й зробити. Треба просто навчитися не тільки виконувати обов’язки, а й відвойовувати права.

Вісім держав мають спільні кордони з Україною... Протягом віків вони змінювалися, і по-різному складалися долі тих чи інших народів: війни чергувалися з миром, неприязнь змінювалася терпимістю. Та як би там було, але найважливішим і найголовнішим завоюванням будь-якого народу, як і людини, є уміння прощати і, відтак, підніматися на вищий щабель особистого розвитку і взаємовідносин.

Непростим, скажімо, було у нас сусідство з Польщею. Але нині, у ХХІ ст., наші народи зуміли об’єктивно оцінити минуле і продемонструвати всій Європі, як можна об’єднуватись задля спільної благородної мети — дружби і добросусідства. До речі, про щирість і відкритість її сусідських намірів свідчить і той факт, що відомий польський кінорежисер Єжи Гофман — гордість польської нації — взявся зробити фільм про історію... України. Начебто, особистісний, не державного ґатунку факт, але якщо люди знаходять спільну мову на рівні, де в основу покладена велика повага до історії і культури іншого народу, то перспективи співпраці тут необмежені. Далеко не просто складалися і, на жаль, продовжують складатися наші стосунки з Росією, яка ніяк не може собі уявити Україну в ролі рівноправного партнера. Ота «імперська образа» Росії, особливо на Україну та Білорусь, виявилась набагато більш живучішим елементом її політичної діяльності, ніж це видавалося тоді, на початку 90-х. Але треба і на цей недолік нашого сусіда, який, за висловом професора І. Яковенка, поки що мислить євроазійськи, дивитися філософськи. І знаходити те краще, що нас об’єднувало в минулому і може об’єднати нині. І тут головну роль відіграють бажання і елемент довіри. Недаремно ж кажуть, що любов кінчається там, де зникає довіра. Це стосовно людей. Для країн, що мають спільні кордони, цей вислів є не менш актуальний. Бажання є, а ось синдром недовіри, спричинений багатьма історичними реаліями в минулому, має бути усунутий. Хотілось би навіть помріяти в цьому ракурсі. Скажімо, як би було добре, аби наші стосунки з Росією стали настільки братніми, коли одна країна лобіює інтереси іншої у тих же численних європейських і світових структурах, об’єднаннях.

Чим приваблює Болонський процес?

Світ вирує. Об’єднується, роз’єднується... Тільки економічних міжнародних організацій у 2003 році було 96. Європа у питанні об’єднань діє дуже активно, і Болонський процес, який стосується вищої освіти, не є винятком. І хоча об’єднання має дитячий вік, але вже за цей час відбулось близько тридцяти різнорівневих зустрічей, робочих нарад, конференцій тощо. Найважливіших було п’ять. Зокрема, у Парижі в 1998 році була прийнята спільна декларація про гармонізацію архітектури європейської системи вищої освіти, у Болоньї (Італія) у 1999 р. — спільна заява європейських міністрів щодо зони європейської вищої освіти. У Празі міністри зустрілися, аби оцінити досягнуті успіхи і визначити напрями та пріоритети дій на наступні роки. У Берліні в 2003 р. було прийняте спільне комюніке міністрів про створення загальноєвропейського простору вищої освіти. Наступна зустріч відбудеться у 2005 р. в Бергені (Норвегія), де будуть розглядатися основні напрями підготовки суб’єктів навчального процесу в умовах кредитно-модульної системи організації навчання. У Болонському процесі беруть участь близько 40 країн, серед яких з колишнього Союзу — Росія, Латвія, Естонія, Литва. Україна поки що задовольняється роллю спостерігача.

Суть Болонського процесу полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської системи вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування.

Пропозиції, що розглядаються і виконуються в рамках цього процесу, зводяться, в основному, до таких ключових позицій: введення двоциклового навчання, контроль якості освіти, розширення мобільності, впровадження кредитної системи, забезпечення працевлаштування випускників і створення умов для привабливості європейської системи освіти.

До речі, щодо працевлаштування. Одним із його напрямів було прийняття системи зрозумілих і порівнюваних учених (академічних) ступенів, а також широкомасштабне впровадження додатка до диплома, що значно спрощує процедуру визнання кваліфікації у європейському регіоні.

Країни-учасниці запрошують взяти найактивнішу участь у цьому процесі, аби детально продумати систему сумісних та легко порівняних кваліфікацій для своїх систем вищої освіти. Країни-учасниці підтримують також участь ВНЗ та студентства у Болонському процесі, відзначають конструктивну дію у ньому студентських спілок і заявляють, що студентство є повноправним партнером в управлінні вищою освітою.

Все, до чого прагнуть учасники Болонського процесу, звісно ж, заслуговує на увагу і повагу, але чи всіх будуть влаштовувати ті вимоги, які ставляться перед країнами. Адже системи освіти в різних державах, хоча і є подібними, проте мають і суттєві відмінності. Крім того, існують ще й традиції, які нелегко, а часом і небезпечно ламати, оскільки руйнування завжди породжує масу проблем. В той же час багато країн Європи зацікавлені в мобільності, доступності вищої освіти для всього європейського співтовариства. Адже освіта є однією з найважливіших складових європейського громадянства.

Приєднання до Болонської угоди теж принесло б користь нашій країні. Хоча б у такому напрямі, як можливість вільно використовувати інтелектуальний потенціал в інших країнах Європи, де вже давно практикується міграція викладачів і студентів. Професор математики, скажімо, може сьогодні прочитати лекцію в Сорбонському університеті, а завтра — у Варшавському. Студенти так само можуть один рік провчитися в Празі, а наступний — у Берліні, або відвідати якийсь університет з метою прослухати лекції відомого професора.

Все це приваблює. Але знову ж таки потребує детального вивчення. А тим часом ніхто не забороняє в Україні наводити, так би мовити, мости між окремими українськими і європейськими вищими навчальними закладами. Уже підписано чимало угод в галузі освіти як між урядами, так і окремими ВНЗ. Зокрема, наш вищий навчальний заклад — Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» — налагодив співпрацю з деякими навчальними закладами Німеччини, Польщі, США, інших країн Європи і світу. Як свідчить досвід, нам є чого повчитися один в одного. ФРН, приміром, не шкодує коштів для залучення до співпраці кращих іноземних фахівців з окремих галузей інформатики та програмування. Більше того — пропонує навчання, а кращим з випускників працевлаштування і достойну оплату праці.

По-європейськи до питання оплати праці кваліфікованих спеціалістів уже підходить і Польща. Приміром, викладач (доктор наук), працюючи на постійних засадах, отримує більше, ніж його колега за контрактом. Маючи, скажімо, близько 30 років трудового стажу, завідувач кафедрою може розраховувати десь на 8000 злотих. Але знову ж, зарплата однієї й тієї штатної одиниці може суттєво відрізнятися, бо залежить від різних чинників: форми власності того чи іншого навчального закладу, місця знаходження (велике місто, містечко), географічного розташування, і, звичайно ж, кваліфікації. Їй належить пріоритет.

Отже, перспектив у взаємовигідному співробітництві з іншими країнами безліч. У цьому переконався і наш університет «Україна», який неодноразово приймав у себе гостей з близького і далекого зарубіжжя, зацікавлених в обміні досвідом, наприклад, у навчанні студентів, які хочуть відкрити свою справу чи поглибити знання, завдяки професійному спілкуванню іноземною мовою. Використовуємо ми в своєму університеті і прогресивну світову практику — запрошуємо відомих зарубіжних фахівців з тих чи інших дисциплін. Ось і нещодавно у нас читав лекції студентам на різних факультетах професор Прінстонського університету Карл Цайнінгер.

Такий підхід до навчального процесу не тільки активізує студентів у плані самостійної роботи, а й виховує в них почуття вільного спілкування зі світом, почуття національної гордості. Як говорив Тарас Шевченко, «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь»...

Але я хочу наголосити на іншому. Як президент ексклюзивного, не тільки в Україні, а й зарубіжжі, вищого навчального закладу, який опікується навчанням дітей з обмеженими фізичними можливостями, я не можу не акцентувати увагу країн—учасниць Болонського процесу на цьому питанні. Щороку 3 грудня світове співтовариство відзначає Всесвітній день інвалідів, яких за статистикою на нашій планеті близько 9 відсотків. Отже, це проблема усіх країн, незалежно від їх економічної стабільності, політичного устрою чи релігійної приналежності. І ця обставина має об’єднати наші зусилля у дуже важливій справі — наданні вищої освіти дітям з обмеженими фізичними можливостями. Адже нині знання перетворилися на найважливіший фактор економічного і суспільного розвитку. За даними Світового банку, у більшості розвинених країн за останні 10—15 років зростання доданої вартості, що базується на знаннях, у середньому становило 3 %, а темпи економічного зростання не піднімалися вище 2,5 %. Інформація для роздумів, чи не так? І оскільки політика, економіка, культура залежать від освіти, бо її роблять освічені люди, то саме освітній сфері належить пріоритетне місце у людській діяльності. А рівний доступ до освіти — як один з її найвагоміших показників. Власне, так має бути.

На жаль, Україна сьогодні ще належить до країн з перехідною економікою, хоча вона має один з найвищих у світі індексів освіченості — 98 відсотків. А це значний потенціал. І — перспектива. Згадаймо: в минулому саме в Україні було створено третій у світі комп’ютер (1952 р.) після США і Великобританії. Саме в Україні було сформовано всесвітньо відому школу в галузі кібернетики та обчислювальної техніки на чолі з академіками С.Лебедєвим і В.Глушковим. І саме українська школа створила такі напрями, як штучний інтелект, проклала нові підходи до розробки ЕОМ. Все це говорить про те, що і сьогодні Україна стоїть на порозі значних відкриттів і, можливо, таких перспектив, які іншим — економічно стабільним країнам Європи — і не снились. Бо Україна нині має стимул — рухатись тільки вперед, і він підкріплений величезним людським потенціалом. І у своїй щоденній боротьбі за самоутвердження як могутньої країни в родині європейських народів, до якої вона належить споконвіку, наш обов’язок — не очікувати щасливого майбуття, а творити його самим. А для цього потрібні знання і тільки знання. Лише вони дають людині ні з чим незрівнянне відчуття духовної свободи.

                                                                          Газета "Дзеркало тижня", № 47 (522), 20 листопада 2004 року 

автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК

видання: Газета "Дзеркало тижня", № 47 (522), час видання: 2004


25/02/2010