Славетні особистості українського кореня

Україна дипломатична. Випуск IX

Політичний дискурс

Петро Таланчук

Президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», доктор технічних наук, професор, дійсний член Міжнародної академії наук вищої школи та Академії педагогічних наук України. Член Національної спілки журналістів України.

Автор понад 350 наукових праць (у тому числі 16 монографій, підручників та навчальних посібників), кількох книг публіцистики, 50 зареєстрованих винаходів та патентів.

Народився 1 липня 1938 року в селі Городища Косівські Володарського району на Київщині, під Білою Церквою, на славній річці Рось. Працював з дитинства. Був завзятим. У школі ходив у лідерах, був відмінником. 1957 року пішов до армії, згодом витримав конкурс до Військово-морського політичного училища імені Жданова в Ленінграді. Через рік перевели до Вищого військово-морського училища імені Фрунзе. Готувався стати військовим журналістом, але у зв'язку з реформою на флоті училище розформували.

1960 року вступив до Київського політехнічного інституту на механіко-машинобудівний факультет, спеціальність «Технологія машинобудування». 1965 року закінчив інститут із відзнакою. Залишили асистентом на кафедрі. Захистив кандидатську з динамічних характеристик приладів. Тема переросла в докторську.

Після захисту кандидатської став проректором із навчально-виховної роботи. Під час горбачовської перебудови і демократизації був обраний ректором Політехнічного інституту. 1989 року його обрали депутатом Верховної Ради Радянського Союзу. А 1992 року Петро Михайлович став міністром освіти України. Його ідеї реформування освіти і науки в Україні тоді випереджали час і не були належним чином сприйняті. І тоді він шукає інший шлях — створює вищий навчальний заклад нового покоління Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», який він і очолив.

Має відзнаки та нагороди: ордени «За заслуги» III ступеня, «Дружби народів», Хрест Пошанц «За духовне відродження», дві медалі. Почесна грамота Верховної Ради України. Заслужений діяч науки і техніки України. Почесний ректор Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Почесний член Всесвітньої Інноваційної Фундації. Почесний член чотирьох міжнародних академій.


СЛАВЕТНІ ОСОБИСТОСТІ УКРАЇНСЬКОГО КОРЕНЯ

 

Почнемо з Нобелівських лауреатів. На жаль, Україна формально не має своїх Нобелівських лауреатів.

Сто один рік тому відсотки, що наросли на капіталі розкиданих по Європі динамітних заводів, у Швеції стали щорічно ділити на 5 рівних частин і присуджувати у вигляді премій. Таким був заповіт власника тих заводів, шведського інженера-хіміка й успішного промисловця Альфреда Бернгарда Нобеля. Вшановувалися найвидатніші відкриття в науці — у фізиці, хімії, фізіології або медицині, а також літературні досягнення і благородна діяльність на ниві збереження миру. А 1968 року державний банк Швеції на честь свого 300-ліття долучив ще й премію в галузі економічних наук. За 100 років престиж цих нагород зріс настільки, що їх вважають найвищою відзнакою за інтелектуальну творчість.

Так, Україна не має своїх Нобелівських лауреатів. А проте це аж ніяк не означає, що український геній обділений увагою Королівської шведської академії. Тут у наших знаннях про самих себе наявна німотна прогалина. У сузір'ї тріумфаторів Нобеля протягом історії премії засяяло немало зірок — із тих, хто народився під українським небом, засвоював під ним науки або ж тривалий час плідно працював і цим наблизив свою зоряну годину.

А світлими головами Україна славилася з давніх-давен. Київського князя Ярослава недарма прозвуть Мудрим. Розвиваючи спадок великого батька, рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі, він заснував у святій Софії найпершу нашу бібліотеку, існуючі на той час закони звів у єдину «Руську правду» — перший на Русі правовий кодекс, збудував собори, школи. Розпочату ним справу освіти продовжать друкарі Львівського братства і Києво-Печерської лаври, вдосконалять Острозька греко-слов'яно-латинська колегія з її «сімома вільними науками» та Києво-Могилянська академія, що стане першим вищим навчальним закладом усієї Східної Європи. Та історичної ваги праця дала такі далекосяжні плоди, що й шість століть потому чужоземний мандрівник — то був Павло Алеппський із Сирії — дивувався: «По всій козацькій землі всі вони, за малим винятком, навіть їхні жінки та дочки, вміють читати».

Проте маховик історії з різних причин розкидав по всьому світові далеко не гірших вихідців із нашої землі. А втім, і тепер розкидає, так само сплачує й нова доба данину нашій недолугості світлими головами.

Пов'язані з Україною факти з Нобелівської хроніки, за якою можна вивчати вершинні злети людської думки за останнє століття, такі маловідомі, що на них, либонь, варто спинитися.

Ілля Ілліч Мечников (1845-1916) народився на Слобожанщині, поблизу Куп'янська, де Петро І пожалував маєтки його дворянським предкам, здобув освіту в Харківському університеті, багато років був професором в Одесі, в Новоросійському університеті, який носить тепер його ім'я. Понад чотири десятиліття життя, перш ніж прийняти запрошення Луї Пастера і переїхати до Парижа, Нобелівський лауреат 1908 року Ілля Мечников тісно пов'язував свою долю з Україною.

Ще в Одесі він відкриє свою теорію фагоцитозу, за яку й присудять Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини. Найбільший після Дарвіна дослідник, — так його називали ще за життя, в уславленому Пастерівському інституті створить лабораторію. Там і продовжить дослідження, які зроблять Мечникова одним із батьків ембріології, порівняльної патології, імунології та мікробіології. «Він вірить у науку, як у Святе Письмо», — такі високі слова про нашого земляка залишив Лев Толстой.

Зельман Абрахам Ваксман (1888-1973) набув того самого, що й у Мечникова, фаху — вченого-мікробіолога. Тут він винайде гіркий на смак, білий гігроскопічний порошок, здатний боротися з однією із найстрашніших недуг людства. А 1952 року Королівська шведська академія присудить авторові препарату Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу.

Його мати в Прилуках володіла крамницею, а батько на орендованих біля містечка землях грамотно, з науковим підходом, господарював. Від батька допитливий синок прилуцьких Ваксманів, названий за ім'ям мудрого царя Соломоном, успадкує потяг до системного спостереження за ґрунтами. Це визначить майбутнє. Але задля цього спершу доведеться переінакшити родове ім'я на американський кшталт — Зельман Абрахам. Та й добряче попорпатися в землі на фермі у сестер, у штаті Нью-Джерсі, розгадуючи водночас мікробіологію ґрунтів. Ще в Одесі перед юнаком постав життєвий вибір: або спробувати після гімназії потрапити до тамтешнього Новоросійського університету, або... Перше, за існуючої для євреїв квотою, видавалося вельми сумнівним. А сестри он кличуть із-за океану: продовжуй освіту в Америці, тут квот немає. 1911 року, 22 літ від народження, він опиниться у Філадельфії.

Батько Семена Кузнеця (1901-1985) у США змінив своє прізвище на більш звичне для американського вуха — Сміт. А майбутній Нобелівський лауреат із економіки 1971 року як був удома, в Харкові, так і залишився Кузнецем. Лише віддасть данину орфографії: із Семена стане Саймоном. Батько емігрував до Америки ще до Першої світової війни, мав намір облаштуватися там, а тоді викликати сім'ю. Але подальші події у світі багато що пустили шкереберть, і чекати синів доведеться аж 15 років. Тим часом Саймон (тоді ще Семен) Кузнець на батьківщині у Харкові закінчить реальне училище, встигне простудіювати два роки економічні дисципліни в місцевому університеті. На матеріалах міської статистики опублікує уже в радянському Харкові найпершу наукову статтю. Ступінь магістра економіки він здобуде в Колумбійському університеті. А Нобелівська відзнака підіб'є золотий підсумок під його багаторічними масштабними дослідженнями щодо примноження національного доходу, економічних «циклів Кузнеця» та сучасного економічного зростання. І — прославить Америку, а не, на жаль, його вітчизну.

Роальд Гофман, найбільший нині в Америці спеціаліст із органічної та квантової хімії. «Україна — обітована земля мого серця», — так в одному з листів освідчується він їй у любові.

Власне, справжнє його прізвище інше. Коли в галицькому містечку Золочів він народився 1937 року в молодій родині випускника Львівської політехніки та місцевої вчительки, вони були Сафранами. Дитиною пройшов із батьками через нацистські концтабори. «У січні 1943 р. мамі зі мною вдалося вирватися з цього пекла, і нас прихистив і замаскував у своєму будинку один український вчитель, добра і правдива людина». Втікачів до закінчення окупації вчитель переховував на горищах — то в себе вдома, то в сільській школі. А батько загинув — при спробі організувати масову втечу з табору. У Польщі мати зустріла іншого чоловіка, такого ж самого біженця Пауля Гофмана. Він усиновив напівсироту, і під цим прізвищем уродженець Золочева, професор Корнельського університету у США Роальд Гофман 1981 р. увінчаний Нобелівськими лаврами в царині хімії.

Георгій Шарпак (1924 р. н.) у тій страшній війні, на якій хлопчик із Золочева дивом порятувався для світової науки, фізик, відклав до кращих часів свої лабораторні експерименти і став до зброї у французькому русі Опору. І невтямки було його бойовим побратимам, що прізвище те екзотичною для них українською мовою означає «обідранець», «торботряс», «халамидник». Хоч у далекій Україні Шарпаки аж ніяк не були голодранцями, у Дубровиці під Сарнами родина мала двоповерховий цегляний будинок, який лише нещодавно знесли, а на березі річки Горинь ще й досі вивищується міцна будівля школи, де Георгій розпочав колись свій шлях до верховин знань.

Батько тримав на Рівненщині виробництво цегли і торгівлю нею, а в еміграції у Франції став комерсантом середньої, як-то кажуть, руки. А ось син Георгій (або, на французький манір, Жорж) став одним із найталановитіших фізиків-експериментаторів сучасності. Нобелівська премія 1992 року вінчатиме внесок парижанина в теорію фізики, зокрема ядерної, та доробок невтомного винахідника багатожильних, іскрових, пропорційних та інших камер, названих у науці «камери Шарпака». Важко втриматися тут від гри слів: Нобелівські «камери халамидника»...

Нехай і в іншій мовній стихії, але талановиті твори Нобелівського лауреата з літератури 1966 року Шмуеля Йосефа Ангона (1888-1970) увібрали всі барви та звуки рідного Полісся, звичаї, обряди, мову, характери галицьких містечок початку минулого, XX століття. Видатний письменник землі обітованої народився, пізнавав світ людей і розпочав свій блискучий літературний шлях на Галичині. Дослідники його творчості, якою письменник записаний у світові класики, підрахували: у Львові, Бучачі, Коломиї, Тернополі він надрукував майже сім десятків творів. Є історична батьківщина, а є земля батьків, де вперше побачив білий світ. Західна Україна його молодості — це у творчості Ангона залишиться до останнього подиху. Та парадокс долі: на землі батьків його творчості практично ніхто не знає.

Українське коріння (або тривалий час проживали в Україні) мають ще п'ять лауреатів Нобелівської премії: Тадеуш Рейхштейн (Швейцарія) — премія в галузі фізіології та медицини, 1950 р., народився у Влоцлавені, дитинство пройшло в м. Києві; Гербер Браун (США) — премія з хімії, 1979 р., народився в Лондоні. Батьки — вихідці з України; Петро Капиця (Росія) — премія з фізики, 1978 р., мати — з української родини Стебницьких; Лев Ландау (Росія) — премія з фізики, 1958 р., навчався в Кіровограді, викладав у містах Сімферополі та Одесі; Михайло Шолохов (Росія) — премія з літератури, 1965 р., мати — українка.

Наукову громадськість та й значну частину нашого суспільства дедалі більше цікавить життя і творчість людей науки, техніки, віхи біографії та творча діяльність яких набувала знаковості ще за їхнього життя.

І зовсім не випадково, що саме серед таких відмічених долею та часом людей помітне місце займають вчені, народжені українською землею.

За словами Петра Кононенка, до найуніверсальніших геніїв-Атлантів, на плечах яких тримається храм загальнолюдської цивілізації і культури, належить Володимир Вернадський (1863-1945). Великий українець органічно поєднав у дослідницькому методі аналіз, синтез, передбачення, прогноз, здобутки всіх галузей науки природничої, суспільно-економічної, гуманітарної.

Творець славнозвісної теорії ноосфери, визнаної найвидатнішим здобутком дотепер існуючої науки, Володимир Вернадський піднісся до висот і суспільно-гуманітарної сфери мислення, зокрема — до проблем українознавства, свідченням чого є його глибока стаття «Українське питання і російське суспільство».

Це стаття-заповіт, що вражає не тільки фундаментальністю постановки проблеми та глибиною аналізу минулого, а й провіденційністю погляду в сучасне та майбутнє.

Отже, серед синів українського народу однією з наймасштабніших постатей є вчений-енциклопедист, природознавець, мислитель світового рівня Володимир Іванович Вернадський. Він здобув визнання як основоположник наукових напрямів і нових наук про Землю, творець революційного вчення про біосферу, організатор і перший президент Української академії наук, геніальний теоретик, який визначив магістральний шлях пізнання Всесвіту і законів розвитку цивілізації. Авторитет ученого був незаперечним як у Російській імперії, а потім — у Радянському Союзі, де він жив та працював, так і за кордоном. Про це свідчить, зокрема, обрання його академіком Імператорської Академії наук, Паризької і Чехословацької академій наук, почесним членом Асоціації наук Великої Британії та багатьох авторитетних зарубіжних наукових товариств.

Лише геній задовго до появи висотної авіації і космічних кораблів міг так пророчо уявити собі Земну кулю: «Своєрідним, єдиним у своєму роді, відмінним і неповторним в інших небесних тілах являється нам Лик Землі її зображення в Космосі, що вимальовується зовні, збоку, з глибини безмежного небесного простору. В Лику Землі проявляється поверхня нашої планети — біосфера, зовнішня оболонка, що відділяє її від космічного середовища».

Більша частіша життя В. І. Вернадського була пов'язана з Україною. У Харкові минули його перші десять щасливих дитячих літ. У селі Великі Шишаки на Полтавщині Вернадські мали садибу, куди майже щороку на літо приїздили всією родиною. Батько багато розповідав Володимирові про історію і культуру українського народу, генеалогію сім'ї Вернадських. Один із предків Володимира по батьковій лінії належав до запорозької старшини, воював у війську Богдана Хмельницького.

Вчення Вернадського про біосферу має величезне науково-практичне значення. Воно є основою пізнання законів розвитку природи, зокрема «колиски» людської цивілізації — Землі, розробки заходів, необхідних для її охорони від негативних природно-техногенних змін, і передбачення цих змін. Це необхідно сучасній людині, щоб вижити на планеті, забезпечити майбутнє своїм нащадкам. Адже, як писав великий Гете, «Люди підкоряються законам природи навіть тоді, коли діють проти них».

Багатогранна наукова творчість Володимира Івановича спиралася на унікальну ерудицію, зумовлену широтою його інтересів. Він вивчав класиків світової літератури, філософії, науки, глибоко аналізуючи зміст їхніх творів (Достоєвського, Данте, Бальзака, Тургенєва, Дідро, Спінозу, Канта, Фурьє, Берклі, Шопенгауера, Гегеля, Сведенберга, Флоренського, Гюйо, давньоіндійських і китайських мудреців).

Коло інтересів Вернадського аж ніяк не обмежувалося сферою інтелектуальної творчості. «Я ніколи не жив самою лише наукою», — сказав одного разу він.

В історії науки важко знайти ученого, який зробив би так багато для людства, як В. Вернадський. Він був «хрещеним батьком» багатьох видатних учених сучасності, створив десятки нових науково-дослідних інститутів, музеїв, наукових шкіл. Геніальні ідеї Вернадського — про геологічну вічність життя, про планетарну роль людини і людства, про розширення наукової свідомості у світі — вражаюче сучасні, точні, з великим пророчим потенціалом. Праці вченого мають неоціненне світоглядне значення, оскільки спонукають нас заглиблюватись у проблему місця та ролі людини у природі й суспільстві, замислитись над одвічним питанням: хто ми є і чого хочемо досягти для себе та своїх дітей? Він — один із геніальних мислителів людства, які, за словами Льва Толстого, «здатні бачити через голови інших людей і століть» та вести їх за собою.

Ще одна зірка першої величини — Іван Пулюй (1845-1918). Ім'я Івана Пулюя гармонійно ввійшло в науку в середині 19 століття, щоб із новою силою довести світові, що українська земля славна не лише своїми поетами і художниками, а й винахідниками та науковцями.

Видатний електротехнік, знаменитий фізик і громадсько-політичний діяч, відомий учений і патріот України Іван Пулюй народився 2 лютого 1845 року в релігійній греко-католицькій родині містечка Гримайлів, що на Тернопільщині.

Світова наукова громада знає професора Пулюя як визначного теоретика і експериментатора, автора багатьох неординарних наукових праць, оригінальних і цінних винаходів, загальновизнаного фахівця зі спорудження електростанцій, висококваліфікованого знавця стародавніх мов.

Іван Пулюй стояв біля витоків одного з найвизначніших досягнень людства - відкриття Х-променів, отримав перші високоякісні світлини з їх застосуванням. Всі експерименти з Х-променями вчений проводив із вакуумними трубками власної конструкції. Об'єктом його уваги були також проблеми молекулярної фізики, дослідження властивостей та природи катодних променів. Ним опубліковано десятки статей і брошур, понад 50 наукових праць. У галузі електротехніки Іван Пулюй удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. Ряд промислово розвинених країн Європи запатентували запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільчого трансформатора. З участю земляка запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі — на змінному струмі.

Досі залишається спірним питання про відкриття рентгенівських променів. Якщо Рентгена знає нині весь світ, то ім'я Івана Пулюя тільки здобуває обшири. На думку науковців, внесок Рентгена у дослідження Х-променів є явно завищеним. Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню. Як не дивно, певний час він заперечував вивчення механізму явищ, у тому числі й нововідкритих променів. Іван Пулюй досліджував мікроскопічні процеси (на атомно-молекулярному рівні).

Дослідники наукових здобутків Івана Пулюя стверджують, що вже через півтора місяця від першого повідомлення Рентгена і до появи його другої статті Пулюй подає другу ґрунтовну працю, присвячену вивченню Х-променів, яка містить значно глибші, порівняно з Рентгеном, результати про природу та механізми виникнення цих променів. Пулюєві рентгенограми мали вищу якість, ніж Рентгенові, тривалий час залишалися неперевершеними за технікою виконання. Пулюй зробив перший знімок повного людського скелета. На думку Ю. Гривняка, Рентген був знайомий із Пулюєм під час роботи в лабораторії Кундта і провадив досліди з катодними трубками під впливом Пулюя. Чи не тут бере початок «випадкове» відкриття? Гельмут Лінднер у книзі «Картини сучасної фізики» відзначає, що шлях, яким Рентген прийшов до свого відкриття, є загадковим.

Дослідники життя та діяльності Рентгена не залишили поза увагою і такий факт, пов'язаний із відкриттям Х-променів: працюючи в лабораторії, він перебував у повній ізоляції від зовнішнього світу, записи про свої спостереження тримав у таємниці і заповідав спалити одразу після смерті. Що було й зроблено. Посилаючись на досліди своїх попередників у галузі газорозрядних процесів, Рентген ніколи не згадував Пулюя чи його трубки, хоч вони у той час були добре відомі серед науковців. На дослідників діяльності Івана Пулюя ще чекають нові знахідки. Та вже й нині їх достатньо, щоб вважати Івана Пулюя основоположником науки про рентгенівські промені аж ніяк не меншою мірою, ніж Рентгена.

Як тут не згадати важливі слова Альберта Ейнштейна, з яким був добре знайомий Іван Пулюй (вчений не раз відпочивав на дачі у Пулюя, вони поруч мешкали у Празі в 1911 1912 роках): «Не можу вас нічим утішити: що сталося — не відстанеться. Хай залишається при Вас сатисфакція, що й Ви зробили свій внесок у епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, рутенійцями, яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди подінешся від своєї долі? А за Рентгеном — уся Європа».

А все ж таки, чому приховувалася інформація про доробок Пулюя у відкритті Х-променів? Можна сказати так: багатьом, на жаль, і вченим, і урядовцям упродовж довгого часу не хотілося, щоб український народ на прикладах своїх представників науки міг усвідомити свою велич.

Але не тільки науковими дослідженнями вичерпується талант Івана Пулюя. Науково-популярні книги «Непропаща сила», «Нові і перемінні звізди» глибоко філософські, в них формується мета наукового пізнання як відкриття законів природи за допомогою досліду.

Іван Пулюй — прекрасний перекладач із оригіналів Біблії, Псалтиря, молитовників. Широко відома його активна позиція щодо захисту прав українського народу, його політичних свобод, рідної мови, велика організаційна робота на культурно-просвітницькій ниві. Вчений створив фонд допомоги бідним українським студентам, що навчалися за кордоном, сприяв вирішенню проблем українських біженців під час Першої світової війни. Велична постать Івана Пулюя і на громадській ниві. Ще гімназистом Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії та літератури. У студентські роки перекладає українською мовою підручник геометрії, пізніше виступає за створення українського університету у Львові, друкує статті на захист української мови. В роки Першої світової війни виступає за відродження української державності. За свідченням очевидців, Іван Пулюй знав 15 мов, у тому числі давні — грецьку і гебрейську.

Відкриття і праці, залишені ним, уписані в історію світової науки. Нині його ім'я займає чільне місце у переліку славетних діячів вітчизняної науки та культури. Помер видатний учений та громадсько-культурний діяч Іван Пулюй 31 січня 1918 року у Празі, де і похований.

Життя Івана Пулюя пройшло в основному за межами України. Але помислами і добрими справами він залишався серед свого народу, співпереживав за його долю, підносив його велич. Сьогодні ім'я вченого світової слави Івана Пулюя повертається із забуття як символ інтелектуальної могутності українського народу й орієнтир майбутніх звершень нашої держави.

Культура і наука кожної нації належать людству. Але наш святий обов'язок знати свою історію, своїх світочів науки і культури. Й однією із першопричин цього є необхідність постійно спростовувати інформацію, широко вкорінену у світові довідники та енциклопедії про те, що дуже багато видатних особистостей — представників української землі «born in Russia».

Як тут не згадати відомий історичний факт, що Чарльз Дарвін є нащадком київської княжни Анни. Видатний англійський учений Френсіс Гальтон у книзі «Спадковість генія» пояснював мудрість британського природознавця тим, що він (учений) походить від найрозумнішої жінки свого часу — королеви Анни, доньки Ярослава Мудрого. А починаючи з XV століття, вихідці з України брали участь у формуванні системи університетської освіти ряду країн Європи. У середні віки кілька сотень наших земляків здобули вищу освіту в провідних університетах Італії, Польщі, Німеччини, Франції, Англії, десятки з них стали їх професорами і навіть ректорами. Були серед них і представники натурфілософії — науки, в колі якої формувались елементи фізичних наукових знань (виділення фізики як окремої науки з натурфілософії припадає на початок XVII ст.). Українські учені також зробили вагомий внесок у становлення фізики як окремої науки в класичний період її розвитку. За деякими даними майже 200 учених-українців наприкінці XIX — на початку XX ст. працювали за кордоном і мали неабиякий авторитет у науковому світі.

Згадаємо перш за все Юрія Дрогобича, видатного філософа, астронома і медика середини XV ст., ректора Болонського університету. Непересічним українським фізиком був Іван Земанчик — професор фізики й математики Львівського університету, декан Краківського університету. Були серед українців і ті, хто своїми відкриттями наблизили день польоту в космос першого землянина. А саме: герой Вітчизняної війни 1812 р., нащадок славних запорожців О. Засядько; народоволець Микола Кибальчич; теоретик космонавтики Костянтин Ціолковський (повне прізвище — Ціолковський-Наливайко. Предки К. Ціолковського — вихідці з Волині, далекі родичі гетьмана Северина Наливайка, чим вчений пишався); людина драматичної долі, один із піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей); конструктор космічних систем Сергій Корольов; винахідник дальнобачення Борис Грабовський.

У 1968 році, коли весь світ із хвилюванням стежив за польотом американських астронавтів на Місяць, один із керівників американської програми «Аполлон» Джон Хуболт сказав: «Кондратюк приблизно 50 років тому розрахував, що схема відділення останнього модуля від космічного корабля-носія є в енергетичному відношенні кращим способом посадки на Місяць».

Хто ж такий Кондратюк, про існування якого більшість фахівців дізналися тільки завдяки програмі «Аполлон»?

Народився Олександр Шаргей 21 червня 1897 року в Полтаві, в Україні. У 1914 році, будучи 17-літнім учнем Полтавської міської гімназії, він розпочинає роботу «по визначенню основних положень ракетного польоту». Все це у маленькому тоді містечку Полтаві, без вивчення досягнень сучасної світової науки. Рукопис із 104-х сторінок учнівських зошитів був насичений принципово новими ідеями й сміливими науково-технічними рішеннями щодо теорії і практики космічних польотів.

Закінчити навчання у Петроградському політехнічному інституті, в який він вступив після закінчення гімназії, Олександру Шаргею не дала Перша світова війна. Він був мобілізований на фронт. У часи громадянської війни, що вирувала в Україні після революції, Олександра Шаргея мобілізують спочатку до білої, а потім до денікінської армії, які чинили опір більшовикам. І хоча молодий Олександр не воював у жодній із них подовгу, оскільки був мирною людиною за своєю природою і переконаннями, для нової влади він став запеклим ворогом. А далі — переховування, бідність і голод, чорні роботи. Але весь цей час він не розлучався зі своїми зошитами, які вважав своєю справжньою працею. Щоб уберегти себе і близьких людей від неминучої політичної розправи, Олександр Шаргей змінює прізвище і біографію, тепер він Юрко Кондратюк. Під цим ім'ям він і стане відомим світові.

У 1927 році Юрій Кондратюк приїздить до Новосибірська будувати механізовані елеватори. За два роки до цього він надіслав у Москву свій рукопис «Завоювання міжпланетних просторів». Але, незважаючи на схвальні рецензії науковців, його роботу не поспішають видавати. Тоді він друкує книгу за власний кошт. А от за будівництво найбільшого у світі зерносховища без жодного цвяха (їх просто не було), його, як шкідника народного господарства, було заарештовано. Під час ув'язнення Кондратюк розробляє на конкурс незвичайний проект вітроелектростанції, не володіючи щонайменшим досвідом у цій галузі. Його проект здобуває перемогу з-поміж розробок двох спеціалізованих наукових інститутів. Для складання робочого проекту його переводять у Харків. По дорозі в новий пункт призначення в Москві відбувається його зустріч із Сергієм Корольовим, який запропонував йому місце головного теоретика в секретному «Реактивному інституті». Але через своє приховане минуле Кондратюку довелося відмовитися. Важко уявити, що відчувала в цей час людина, захоплена космосом, і як би могла скластися історія світової космонавтики, якби геніальний учений прийняв ту пропозицію.

Побачити в дії свій гігантський вітряк Кондратюку також не вдалося: будівництво було заморожено. Стомлений і розчарований, Кондратюк у 1941-му добровольцем пішов на фронт і у 1942-му загинув.

Справжнє ім'я винахідника «місячної траси» було з'ясоване тільки у 1970 році. Більшість ідей Кондратюка, що свого часу вважалися абсурдними, втілені в життя і тепер їх вважають єдино можливими. А геніальності цієї людини й досі дивуються вчені. Його ім'ям названий кратер на Місяці, а також мала планета-астероїд. Сьогодні про його винаходи, кожен із яких є прозрінням, і долю, яка пошматована примхами історії, розповідають численні книги і публікації, а також музеї в Полтаві і Новосибірську. І зорі, і люди намагаються спокутувати провину перед цією видатною людиною.

4 жовтня 1957 року, коли перший штучний супутник вийшов на орбіту Землі, німецький учений Герман Оберт, який вважається одним із батьків теорії космонавтики, написав листа: «Ви втілили в життя мрію, яка жила в нашій свідомості роками... Людство вдячне Вам». Цей лист був адресований радянському конструктору першого супутника Сергію Павловичу Корольову. На жаль, цього листа адресат так і не отримав.

Епоха перших визначних досягнень в освоєнні космічного простору нерозривно пов'язана з ім'ям Сергія Корольова, який народився в Україні, в м. Житомирі, 12 січня 1906 року. Освіту майбутній геній космонавтики здобув в Одеській професійно-технічній школі, Київському політехнічному інституті та Московському вищому технічному училищі ім. Баумана. Ще в Одесі Корольов зацікавився конструюванням планерів. Згодом він захопився ідеєю створення літального апарату ракетного типу.

За життя Сергія Корольова його ім'я було відоме тільки вузькому колу колег і родичам. Напевно, не було за всю історію радянської науки вченого більш засекреченого, ніж Корольов. Його ім'я як основоположника практичної космонавтики з'явилося у пресі тільки у день його смерті. Навіть стаття в одній із закордонних газет носила назву «Похорон невідомого». І тоді мало хто знав про складну долю людини, яка пройшла радянські концентраційні табори, підневільний труд у секретних лабораторіях, відсутність визнання, але, незважаючи на це, втілила свою мрію в життя і перемогла силу земного тяжіння.

Під керівництвом С. П. Корольова був розроблений перший штучний супутник Землі, реалізовані польоти космічних кораблів «Восток» і «Восход», які вперше в історії людства пілотувалися людиною.

Завдяки Сергію Корольову до вирішення задач практичної космонавтики було залучено чимало українських учених та інженерів. В Україні почала діяти потужна промислова база, його ідеї дали імпульс для подальшого розвитку космонавтики його учнями та послідовниками. І, напевно, у тому, що на цей час Україна за кількістю ракет, які запущені в космос, посідає четверте місце у світі, поступаючись тільки Європейському космічному агентству, Росії та США, є й заслуга нашого земляка — Сергія Павловича Корольова. Ті, хто працював разом із Сергієм Павловичем, казали, що з ним було важко. Він був однаково вимогливий до всіх, шанобливо ставився до знаючих спеціалістів і нетерпимо до верхоглядів, а в принципі — справедливий і добрий. Але головною рисою його характеру була цілеспрямована працьовитість. У справі він був просто одержимим. Сам входив із головою в ідею та й інших умів так захопити, що люди в творчому горінні забували про дні тижня і час доби. Про це говорила і мати Сергія Павловича: «Наші предки — українські козаки, і син мій успадкував від них, як видно, вміння, дерзновенність, волю, ту волю, яка допомогла йому сягнути омріяної мети».

Щодня в нашому домі спалахує екран телевізора і ми спостерігаємо за подіями на усіх континентах Землі. І це чудо ми називаємо звичайним словом — телебачення. Нам здається, що воно було завжди. Проте люди старшого покоління пам'ятають часи, коли екранчики перших «КВНів» спалахували в небагатьох квартирах і дивитися телевізор збиралися всі сусіди.

Телебачення — це пересилання на відстань зображень рухомих і нерухомих об'єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв'язку. Над ідеєю дальнобачення (так називалося телебачення) працювало багато вчених і радіо-ентузіастів із усіх країн світу. Але створити повністю електронну систему передачі на відстань рухомого зображення і здійснити сім десятиліть тому практичну трансляцію за цією схемою вперше у світі пощастило лише Борису Павловичу Грабовському (1901-1966) — сину видатного українського поета-демократа Павла Арсентійовича Грабовського.

Тонкоплівкові технології, гетеролазери, надчисті («космічні») кристали, однокристальні мікропроцесори, радіаційна фізика твердотільних матеріалів, модерна сенсорика — аж не віриться, що всі ці сучасні, актуальні й перспективні напрями охоплювала одна людина, видатний український фізик, професор Олександр Смакула (1900-1983). Олександр Смакула блискуче освоїв основи квантової механіки, яка тільки-но створювалася, і застосував їх для розв'язання механізмів взаємодії електромагнітного випромінювання з кристалом. Він також використав поняття квантових осциляторів для опису та пояснення радіаційного забарвлення кристалів, вивів кількісне математичне співвідношення, відоме як «формула Смакули».

Олександр Смакула увійшов в історію науки як один із найвидатніших українських фізиків XX ст. Він є гордістю не лише українського народу, а й світової науки. Понад 40 років свого життя Олександр Смакула віддав науці за межами України. «Але своєї Батьківщини не забув і повік не забуду», — писав він у 1964 році.

У 1951 р. О. Смакула був запрошений до Массачусетського технологічного інституту. Цей науковий заклад вважається найкращою вищою технічною науковою інституцією в Америці. У той час у цьому інституті працювало багато видатних світових учених: творець кібернетики Вінер, засновник математичної теорії пересилання інформації К. Шеннон, фахівці з теорії інформації Д. Віснер та квантової механіки Д. Слейтер та багато інших. Серед цієї наукової еліти професора О. Смакулу вважали одним із кращих. Він здобув пошану за енциклопедичні знання з різних технічних ділянок науки, зареєстрував багато патентів, написав чимало наукових праць. Професор О. Смакула написав фундаментальну монографію «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування», яка вийшла 1962 р. Олександр Смакула досліджував і органічні кристали, що згодом дало змогу синтезувати вітаміни А, В2 та D. Вчений долучився до розвитку квантової теорії, мав чимало ґрунтовних ідей про багаторівневість структури навчального процесу в університетах, про гуманізацію й екологізацію освіти, про наукову термінологію, про гармонію фундаментальних і прикладних досліджень, теорії й експерименту. Він є автором понад 100 наукових праць.

Незважаючи на те, що Олександр Смакула був далеко від батьківщини, він завжди залишався патріотом України, підтримував тісні зв'язки з українцями американської діаспори, був дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, почесним членом Товариства Українських Інженерів в Америці та інших наукових товариств, учений мріяв побачити Україну. У 1972 р. він взяв участь у Міжнародній конференції з кристалографії, що відбулася у Вірменії, після якої йому дозволили відвідати рідних. Це були перші й останні відвідини ним України, рідного села Доброводи, Тернополя і Києва. Олександр Смакула помер 17 травня 1983 р. у м. Обурні у США, де його і поховали.

Рішенням XXX сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2000 рік було проголошено роком О. Смакули.

Киянин Ігор Іванович Сікорський (1889-1972), «батько гвинтокрилів», походить із родини православного священика, конструюванням захоплювався з юності, а ідею гвинтокрила йому навіяли малюнки повітряного гвинта, виконані Леонардо да Вінчі.

«Містер гелікоптер» — так українського авіаконструктора Ігоря Сікорського називали в США. Нині його літаками літає Президент США, його ім'я відоме в усьому світі. Однак мало хто знає, що перші кроки в авіаконструюванні Ігор Сікорський робив у Київському політехнічному інституті. Щоправда, тут він провчився недовго. Через три роки майбутнього батька гелікоптерів відрахували.

У документах, що нині зберігаються в інституті, зазначено — за несплату. У неповні 23 роки Сікорського запрошують головним конструктором у щойно створене повітроплавальне відділення Російсько-балтійського вагонного заводу. Саме тут у березні 1913-го, після низки фантастичних на той час за технічними якостями біпланів і монопланів, з'явився перший у світі чотиридвигунний повітряний гігант, який назвали «Русский витязь». Саме вій став прообразом усіх майбутніх пасажирських літаків, бомбардувальників і транспортних авіамашин. Наступним кроком авіаційної технічної думки став «Ілля Муромець». Аеробус Сікорського піднімав у повітря 17 пасажирів, забезпечував високий, як на той час, рівень комфорту: світло, тепло, туалет і навіть оглядовий майданчик. Саме на «Іллі Муромці» 30 червня 1914 року Сікорський, побивши усі світові рекорди тривалості та висоти польотів, здійснив переліт із Києва до Санкт-Петербурга.

У Санкт-Петербурзі Сікорський підняв на апараті й покатав над містом членів Державної думи, намагаючись зацікавити їх, щоб вони надали кошти на продовження експериментів. І гроші він таки отримав — імператор особисто вручив молодому конструкторові орден Святого Володимира IV ступеня і 100 тисяч рублів. Сікорський із тріумфом на тому ж таки «Іллі Муромці» повертається до Києва.

Долю знаменитого конструктора змінила революція. Його талант став непотрібним на Батьківщині — всі роботи з будівництва нових літаків припинились. Тоді Сікорський вирішив переїхати до США. Там він створив та довів до серійного виробництва вертольоти усіх існуючих класів. До кінця свого життя геній авіабудування так і не зміг повернутися на Батьківщину. Хоч завжди згадував, що саме в Києві, у дворі батьківського будинку зібрав свій перший вертоліт.

Нині американській фірмі, яка носить ім'я Ігоря Сікорського, належить майже третина світового ринку гвинтокрилих машин. Її річний оборот становить близько 2 мільярдів доларів. При фірмі діє музей, присвячений видатному діячу світової авіації. Матеріали про Ігоря Сікорського зберігаються у спеціальних фондах бібліотеки Конгресу США, Національного аерокосмічного агентства (NASA). Його пам'яті і славним діянням присвячені сотні книг, альбомів, які видані у десятках країн світу.

«Зірка» американської астрономії, професор Отто Струве — нащадок німецької династії астрономів. Його батько переїхав до Харкова, де працював професором університету і директором астрономічної обсерваторії. І саме в Харкові народився його син Отто, який під час революції та громадянської війни воюватиме на боці «білих» проти «червоних» і згодом йому доведеться залишити Україну. Його шлях проліг через Туреччину до Америки, де Отто Струве, котрий дуже швидко завоював авторитет серед учених астрономічної наукової сфери, судилося в 35-літньому віці стати директором провідної американської обсерваторії Yerkes. Отто Струве впровадив у астрономічні спостереження використання спектроскопії й отримав вагомі результати, зокрема у вимірюванні швидкості обертання далеких зірок, ставши однією з найяскравіших «зірок» американської астрономії і прилучившись до піднесення її на найвищий світовий рівень.

Георгій (Джордж) Ґамов (1904-1968), котрий по материнській лінії походив зі стародавнього запорозького роду Лебединців, любив жартувати, що один із козаків на знаменитій картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» — його пра-пра-прадід.

Георгій Ґамов народився в Одесі, де пройшли його молодечі роки й початки університетських студій. Закінчував навчання в Ленінграді. Своє перше епохальне досягнення — пояснення ефекту радіоактивності на основі нової тоді квантової теорії він зробив у Західній Європі (1928-1931), будучи у відрядженні. У 1933 році з величезними пригодами Георгій Ґамов залишає Радянський Союз назавжди, і доля приводить його до столиці США, де він стає професором фізики George Washington University.

Джордж Ґамов був ученим широкого діапазону зацікавлень і здобув світове визнання не лише в галузі ядерної фізики, а й астрофізики (як один із авторів теорії Великого вибуху, т. зв. Біг Бенг), у біофізиці (запропонував розшифрування генетичного коду). Широкому загалові професор Ґамов відомий як автор понад 30 науково-популярних книг про теорію відносності, квантову механіку, космологію тощо. А за книгу «Містер Томкінс у країні чудес», яка допомогла не одному поколінню учнів розуміти закони фізики, в 1956 році ЮНЕСКО удостоїла вченого премії за популяризацію науки.

Серед світил американської науки, чия генеалогія пов'язана з Україною, є ще цілий ряд блискучих учених: основоположник теорії міцності матеріалів Степан Тимошенко; новатор модерної генетики Теодозій Добжанський; провідний учасник розробки і виготовлення першої американської атомної бомби Юрій Кістяківський; лауреат академічних, індустріальних і державних відзнак за внесок у розвиток напівпровідникових систем Нік Голоняк; основоположник нового напряму хімії «скорпіонатів» Святослав Трохименко; один із керівників Національного космічного агентства NASA (США), президент Міжнародної академії астронавтики, яка об'єднує понад 1000 найвидатніших науковців усіх ділянок космонавтики світу, Михайло Яримович; видатний ентомолог, перший українець у США, який отримав ступінь доктора наук і звання професора університету, Олександр Неприцький-Грановський та багато інших.

Неможливо не зупинитися хоча б на дуже короткому перелікові видатних українців, які мешкали і творили в Росії. Усі вони разом зробили значний внесок у розвиток культури, мистецтва, науки Російської імперії, Радянського Союзу, а відтак і світової цивілізації.

Видатні діячі, які мали відношення до України за походженням або проживанням, значно прискорили розвиток російської науки, освіти, літератури, творчості, державництва. Завдяки їхнім зусиллям російська культура отримала потужний імпульс у своєму розвитку і засяяла новими барвами.

Слід підкреслити, що майже всі ці особистості пам'ятали своє українське коріння, цікавилися життям рідної України. Ось декілька найблискучіших імен.

Гоголь Микола Васильович (1809-1852), етнічний українець, великий прозаїк, драматург. А от чий — український чи російський — до цього часу тривають суперечки. Загалом же вся творчість великого письменника була спрямована на «очищення серця», «розуміння серцем», щоб досягти хоч якоїсь подоби суспільної гармонії. «Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага», — писав палко налаштований на самопожертву юнак.

Туга за батьківщиною, за мальовничою Україною змусила М. Гоголя наприкінці 1833 року клопотатися про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього ще й дружба із М. Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, майбутнім ректором Київського університету. «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!», — переповнювався творчими планами письменник. «Туди! Туди! До Києва! Там, або навколо нього, звершалися діяння віковічності нашої... Багато можна буде зробити добра», — писав він про свої сподівання М. Максимовичу. У цей же час він працює над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).

Із другої половини 30-х років подальший розквіт таланту М. Гоголя пов'язаний із його драматургією. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836). Невдовзі після прем'єри п'єси М. Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з'являється друком знаменита поема-роман «Мертві душі». Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання «Вибраних місць із листування з друзями» (1847). У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом «Мертвих душ», але незадовго до смерті спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова у 1852 році.

Антон Павлович Чехов (1860-1904) — видатний прозаїк, драматург. Батько письменника Павло Чех жив у селі Вовча Балка на Харківщині. Матір'ю була Єфросинія Шемко. Бабуся письменника, в якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А. Чехова так багато українізмів.

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», — писав А. Чехов Агатангелу Кримському. Україна постала в оповіданнях письменника «Степ», «Щастя», «Печеніг», «У рідному кутку», «На шляху». Знаменита акторка Марія Заньковецька стала прототипом головного образу Ніни Зарєчної у п'єсі «Чайка». У планах письменника було поселитися в Україні. Антон Чехов: «У моїх жилах тече українська кров».

Володимир Галактіонович Короленко (18531921) — видатний російський письменник, публіцист і громадський діяч, за походженням — українець. Народився у м. Житомирі в сім'ї повітового судді. На Житомирщині минули його дитячі та юнацькі роки. Разом із мудрістю народних пісень, казок свідомість хлопчика вбирала в себе і суворі враження довколишньої дійсності, її багатобарвність.

Упродовж 1896-1900 рр. родина Короленків жила у Петербурзі. Володимир Галактіонович працював редактором журналу «Русское богатство». Саме він і Л. Толстой привернули увагу громадськості до голодомору 1891-1892 рр. (цикл нарисів «У голодний рік»). Володимир Галактіонович виступив на захист цілого народу (вотяків) від огульного і наклепницького звинувачення у вбивстві людини (під час ритуалу), опублікувавши серію статей під рубрикою «Мултанська справа». Його викривальна промова у суді приголомшила всіх. Після чотирьох років бюрократичної тяганини несправедливий вирок було скасовано.

Значне місце у творчості В. Короленка займає повість «Без язика» (1895), написана під враженням поїздки до Америки. У ній оповідається про гіркі поневіряння українського селянина Матвія Лозинського, який у пошуках кращої долі потрапляє на чужину, але не знаходить щастя і там.

Усі герої творів В. Короленка заслуговують на краще життя. І в прийдешність його письменник свято вірив і попри всілякі труднощі закликав боротися за нього.

Де б не жив Володимир Галактіонович, його завжди тягнуло до рідного краю. Він любив Україну за дивовижну красу її природи, любив український народ за його працьовитість, співучість, нездоланну жагу до волі. Володимир Галактіонович палко захищав від переслідувань царських властей українську культуру і мову, всіляко підтримував прогресивних українських письменників. Міцні узи дружби зв'язували його з Панасом Мирним, М. Коцюбинським, П. Грабовським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» тощо.

Обкраденою, пригнобленою і безправною, але нескореною — такою побачив він Україну, коли повернувся в неї 1900 р. Понад 20 років письменник жив у Полтаві. Як принциповий прибічник українських селян, він брав участь в організації їх захисту під час судових процесів на Харківщині і Полтавщині, влаштованих у зв'язку з так званими «аграрними заворушеннями» в Україні.

Не послабив В. Короленко своєї літературної і громадської діяльності й у роки реакції. У 1910 р. була опублікована його стаття «Побутове явище», яку негайно заборонила влада. Л. Толстой, зокрема, писав: «Її треба передрукувати і розповсюджувати в мільйонах примірників. Ніякі думські промови, трактати, ніякі драми роками не зроблять однієї тисячної того благородного впливу, який зробила ця стаття». Матеріалом для неї послугували реальні факти страт, розстрілів і поліцейських знущань після поразки Першої російської революції.

В. Короленко висловлювався проти будь-якого терору — як білого, так і червоного: «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив», — писав він у 1919 р. «І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю та великодушністю до переможеного... Історія нас розсудить...»

Сучасники нарекли В. Г. Короленка «совістю Росії». І зерна доброти й людяності, які він щедро висівав на широку народну ниву, дали буйні сходи, а вогники благородної душі письменника й понині кличуть вперед, шляхом вселюдського поступу.

Шанується пам'ять видатного художника слова в Україні. Ім'я В. Г. Короленка присвоєно Полтавському педагогічному інституту, Харківській державній науковій бібліотеці, Чернігівській обласній бібліотеці. У 1928 р. у Полтаві, 1973 р. у Житомирі відкрито музеї В. Г. Короленка. Починаючи з 1990 р., Спілка письменників України встановила літературну премію ім. В. Г. Короленка за кращий твір, написаний російськомовними літераторами України.

Письменник Іван Бунін (1870-1953) — лауреат Нобелівської премії 1933 року. Рід Буніних (Бунікевських) переселився в Росію (тоді ще Московію) у XV ст. із України. Сам письменник дослідив, що його рід походить з Волині. В Україну письменник потрапив у юнацькі роки. Подовгу жив у Харкові, Полтаві, Одесі, «жадібно шукав зближення з її народом, жадібно слухав пісні, душу його», — зазначав письменник. У його творах «На край світу», «Лірник Родіон», «На чайці», а особливо в «Житті Арсеньєва» Україна постає як місце на землі, де письменник знайшов гармонію між вічністю і красою. «Не можу спокійно чути слів: Чигирин, Черкаси, Хорол, Лубни, Чортомлик, Дике поле, не можу без хвилювання бачити очеретяні дахи, стрижені селянські голови, жінок у жовтих та червоних чоботях, плетених кошиків, у яких вони носять на коромислах вишні та сливи...». «Чайка скиглить літаючи, мов за дітьми плаче, сонце гріє, вітер віє на степу козачім...». Цей Шевченко — цілком геніальний поет». Дружина письменника В. Муромцева-Буніна згадувала, як Бунін признався, що «ні одна могила великих людей його так не хвилювала, як могила Шевченка». Три країни: Росію, Україну і Францію з'єднав у своєму великому серці видатний прозаїк Іван Бунін.

автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК

видання: Україна дипломатична. Випуск IX, час видання: 2009


25/02/2010