Петро ТАЛАНЧУК,
Президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини "Україна",
РЕФОРМИ В ОСВІТІ — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ РУЙНАЦІЇ
Якщо кінцевим продуктом системи освіти вважати високоякісний, професійно підготовлений національно свідомий кадровий корпус, якщо оцінити сьогодні рівень і якість життя громадян України, що забезпечив цей корпус, то ми не можемо вважати, що маємо ефективну систему освіти. Нам поки так і не вдалося виявити національний інтелект у повному обсязі, відповідним чином фахово спрофілювати його і на цій основі створити сучасну розвинену інфраструктуру, яка здатна забезпечити просте людське щастя, зробивши його стабільним. Рай на землі створюють освічені працюючі люди, а не політики або ідеологи.
Але не можна не побачити, що в усі роки незалежності України керівництвом нашої держави приділялась певна увага проблемам освіти. Так, із 1994 року Президент України підписав 24 укази та 4 розпорядження. Верховна Рада прийняла 7 законів щодо проблематики освітніх закладів. У 1995-1999 роках Кабінет міністрів видав 83 постанови з цих самих питань. У той же час, за великим рахунком, справи в національній освіті — кепські. Триває руйнування матеріально-технічної бази. Майже 30% загальноосвітніх шкіл і половина дошкільних закладів розміщені у непристосованих приміщеннях. В аварійному стані перебуває більше тисячі шкіл. Фактично відсутнє забезпечення сільських шкіл комп'ютерною технікою, навчально-лабораторним обладнанням кабінетів — фізики, хімії, біології; майстерень; спортивних залів інвентарем. Не краща ситуація із державним фінансуванням: забезпеченість паливом не перевищує 30% потреб, загальне фінансування Міносвіти тримається в межах 25-30% від запланованого.
Викладацький склад у вищій школі сьогодні — це понад 50% докторів наук та професорів, майже 40% кандидатів наук — люди пенсійного віку. Викликає занепокоєння і науково-методичний стан — необхідною літературою вищі навчальні заклади забезпечені на 50-70%, україномовною — на 20-30%, а нової літератури за останні 5 років було закуплено аж ... 5%. Ще гірше з технічними засобами навчання — немає навіть визначеного типового переліку необхідного обладнання. Кожен керівник тягне — що завгодно і на свій розсуд.
Отже, в системі освіти також має місце глибока криза. Але жахливим є не тільки той стан, в якому ми перебуваємо. Більш небезпечним є те, що нас позбавили відчуття перспективи, впевненості, що завтра буде краще, ніж учора.
Виникає питання — чому так сталося?
По-перше, кожен зі згаданих вище директивних документів, який був прийнятий на тому чи іншому рівні, забезпечував розв'язання однієї, у кращому разі — декількох задач, у результаті ми так і не отримали системного підходу в цілому. За приклад можна навести наслідок реформування наповненості класів загальноосвітніх закладів: вивільнилось 16 тисяч учителів. В основному — в західному регіоні. В той же час в інших регіонах не вистачає майже 2,5 тисяч учителів, на роботу запрошують пенсіонерів та студентів випускних курсів. Як результат: добрі наміри, відпрацьовані документи, однак ефект — нульовий.
Принагідно зазначимо, що національна програма "Україна. Освіта XXI століття" була створена саме на системній основі з конкретними заходами впровадження у практику. Більше того, над її розробкою працювали найкращі освітяни України, і вона — результат натхненної творчості величезної кількості провідних учених, педагогів. Але, на превеликий жаль, Програма не стала, в силу ряду причин, документом практичної дії, залишившись черговою теоретичною розробкою.
По-друге, система управління освітою поволі, але впевнено, скочується знову до тоталітарних методів управління. Іноді мають місце такі "демократичні новації"', що колишній командній системі й не снилися. Тому слід знову звільнити освітні установи від жорсткого адміністративного контролю га дрібного опікування. Міністерство повинно займатися, в першу чергу, прогнозно-аналітичною роботою, організацією розробки необхідної науково-методичної та навчально-організаційної документації, зорієнтованої на новітні технології, а також найширшим їх пропагуванням і заохоченням до впровадження.
Директивні органи мають контролювати в освіті два моменти — якість підготовки майбутніх фахівців (рівень знань, умінь і навичок повинен бути на світовому) і непорушення прав людини у процесі надання освітніх послуг. Усілякі проміжні дозвільні процедури слід зліквідувати. Вони нічого не поліпшили в освіті. Навіть навпаки, породили цілий ряд негативних явищ, серед яких корупція, чиновницька зарозумілість, зловживання службовим становищем і т. ін. — не така вже й рідкість. Деякі чиновники від освіти забули, що управляти слід не людьми, а процесами, які найефективніше протікають у режимі саморозвитку.
А сталося це тому, що на кожен "чих" в освіті треба брати дозвіл, процедура ліцензування будь-якої освітньої діяльності надзвичайно ускладнена. Україна так і не спромоглася для проведення ліцензування та акредитації вищих закладів освіти створити громадські або, на даному етапі краще, змішані (державні плюс громадські) структури. Такий крок сприяв би об'єднанню всіх суспільних сил на користь реформування і розвитку вищої освіти в Україна. Крім того, до ліцензіатів висуваються такі вимоги, котрі більшість закладів освіти виконати не спроможні. За великим рахунком, якщо відповідально керуватися цими вимогами (наприклад, дотримуватися нормативів щодо аудиторної площі на одного студента), то слід закривати і більшість державних навчальних закладів. Я вже не кажу про інші колізії, які мають місце в підзаконних актах і законах про освіту. От і виходить, що нормуючі документи орієнтують на одне, а життя в освіті відбувається за іншими правилами. А це, у свою чергу, призводить до подвійних стандартів і моралі. Шкода від цього безперечна.
По-третє, не дивлячись на прагнення Міносвіти розробити якісно нові стандарти навчання, ми й досі вчимо не того, чого треба. Відсутні творчі зв'язки між навчальними закладами та структурами, для яких готуються спеціалісти. Варто всім зацікавленим у якості "освітнього продукту" легально проаналізувати, що саме потрібно для ефективної роботи фахівця на кожному робочому місці, визначити пріоритети завтрашнього дня і перекласти це мовою навчальних програм, ввести до навчального процесу. Мені не відомі випадки, коли б рівень підготовки спеціаліста визначався на основі оцінювання якості самостійно виконаного ним професійного завдання. Однак саме це має бути визначальним. Звернення до цієї процедури під час акредитації не розв'язує проблему якості в новому обсязі.
Соціально цільовий характер освіти ніколи і ніким не заперечувався. Але навіть класичні форми підготовки фахівців тією чи іншою мірою були відірвані від соціокультурної та виробничої практики. З системної точки зору тільки реальне життя може бути кінцевим станом повного циклу перевірки освітніх процесів, практичним критерієм істини. Тому в концептуально-методичному плані освіту слід розглядати як сферу цілеспрямованого поширення інформаційних знань, необхідних для національного життя.
Серед причин, що призвели до сучасного стану не лише в освітянській галузі, можна виокремити той факт, що, змінюючи суспільно-політичний лад, ми знищили "радянський ентузіазм", коди люди працювали за ідею. Перейшовши до ринкової економіки, не залучили ринкових механізмів заохочення до якісної творчої праці.
Повернення поваги до вчителя, викладача полягає сьогодні (не в останню чергу) у виведенні його з принизливого стану жебрака. Залишковість фінансування освіти, низький рівень та нерегулярність виплат заробленого тягне за собою зниження вимогливості до якості роботи, в тому числі і рівня викладання. Дійсно, за таких умов держава не може виставити високих вимог до викладачів і заплющує очі на низький рівень організації навчального процесу. На запитання «Як ви працюєте, шановні?», не дивно почути відповідь "Так, як ви платите".
Як свідчать самі освітяни, раніше у викладача, котрий відповідально ставився до своїх обов'язків, були наявні конспекти лекцій, а методичне забезпечення тиражувалось і розповсюджувалося серед студентів. Зараз практично навчально-методичні розробки у викладачів відсутні. У цьому я переконався на власному досвіді, розгортаючи вперше навчальний процес у новому закладі освіти — в Університеті "Україна". Більшість викладачів, котрі виявили бажання співпрацювати з нами, надати конспекти лекцій відразу не змогли через елементарну їх відсутність. Розмови ж проте, що вони є, але це — інтелектуальна власність, мають характер самозахисту або виправдання, а не віддзеркалення реального стану речей. На думку багатьох спеціалістів, подібне ставлення до роботи визначається і моральною апатією, що настала після емоційного піднесення, котре панувало у викладацькому середовищі в перші роки незалежності України. В силу ряду причин резерв довіри до поводирів країни майже вичерпано, і в дуже багатьох людей складається думка, що наша країна приречена постійно перебувати у стані нестабільності, невдач, соціальної депресії та невпевненості.
Викликає занепокоєння відсіч можливостей отримати високоякісну вищу освіту збіднілими верствами населення, зокрема, сільською молоддю.
Сьогодні рівне право на освіту, продеклароване в Конституції України, на практиці відсутнє. Адже, маючи значно нижчий, ніж у великих містах, рівень життя, у переважній більшості випадків майбутній студент із периферії навряд чи зможе на рівних змагатися за право безкоштовно навчатися у ВНЗ або сплатити за навчання кругленьку суму. Ситуація ускладнюється ще й тим, що навіть у державних закладах на комерційній основі в середньому по Україні навчається майже 50% студентів. Ректорів державних навчальних закладів теж можна зрозуміти: ці кошти хоч якось дозволяють підгримувати як матеріально-технічну базу, так і співробітників.
Змінити ситуацію на краще можна, в першу чергу, за рахунок вливання значних коштів у новітні освітні технології. Саме люди, які отримають сучасну високоякісну освіту, зроблять Україну процвітаючою державою. І саме тому за цих умов перспективною є дистанційна форма навчання. За оцінками наших північно-східних сусідів — росіян у Російській Федерації можна отримати спеціальність у недержавному закладі середнього ріння за 5 років, сплативши за це 2000 доларів США. Вартість же навчання за дистанційною формою скорочується вдвічі. Наші економічні розрахунки показують, що за певних умов ця цифра може бути зниженою до 800 грн. за рік.
Безумовно, що така ціна робить вищу освіту доступнішою для більш широких верств населення. Але на ефективність дистанційної освіти працює не тільки економіка. Є два вирішальні фактори, що визначають якість підготовки спеціалістів: ніщо не може замінити ефекту впливу особистості викладача на суб'єкт навчання і немає більш глибоких і стійких знань, ніж здобуті самостійно.
Дистанційні технології навчання чудово поєднують ці два фактори. Опосередковано, через залучення найбільш талановитих педагогів до створення методичного супроводження (конспекти лекцій, підручники, робочі навчальні програми тощо) забезпечується вплив видатного педагога на кожного студента. Далебі не кожному з нас пощастило зустріти живе педагогічне світило навіть за 15-18 років навчання. Що ж до самого навчання, то дистанційна технологія передбачає жорсткий контроль організації самостійної діяльності суб'єктів навчання. А саме студентської самостійності у навчальній роботі й не вистачає вищій школі, де обсяг аудиторних занять сягає 36 годин на тиждень, що само собою унеможливлює серйозну самостійну та практичну робочу. Варто нагадати, що у провідних навчальних закладах світу обсяг традиційних аудиторних занять не перевищує 14-18 годин на тиждень.
Враховуючи ситуацію, Університет "Україна" сьогодні цілеспрямовано працює над підготовкою проведення під патронатом Міністерства освіти і науки, під супроводом АПН України загальнодержавного експерименту. В його основі лежить втілення в життя концепції виховання та освіти за наскрізними планами виховної роботи та навчальними програмами — від дитячого садка до магістратури — на основі новітніх високоефективних освітніх технологій, у т. ч. дистанційних.
Метою цього проекту є розробка парадигми нової освітньої ідеології — підвищення якості освіти з одночасним її здешевленням через: аналіз місцевого змісту освіти (дошкілля, школа, ВНЗ); перерозподіл змісту освіти за цими ступенями; відбір найсучасніших освітніх технологій; розробку засад наступності освіти з урахуванням поетапності навчання; визначення ролі і місця родини, суспільства і держави в загальноосвітньому контексті.
Результатом цієї роботи має бути оптимізація термінів навчання в часі — через створення узгоджених освітньо-кваліфікаційних характеристик, освітньо-професійних програм, навчальних планів і програм, іншої організаційно-методичної документації, яку буде покладено в основу освітньої діяльності навчально-виховних закладів. Це забезпечить трансляцію знань за новітніми технологіями, включаючи дистанційні. Йдеться про освітні технології для обслуговування всього населення, у т. ч. - осіб із обмеженими можливостями пересування до інтегрованих центрів навчання. Поряд із класичними технологіями мають застосовуватися новітні, здатні транслювати знання практично до місця проживання чи роботи.
Здешевлення освітянських послуг може бути здійснено за рахунок скорочення термінів навчання у навчальних закладах (у т.ч. і вищих), передачі / переносу частини змісту навчання до загальноосвітньої ланки.
Здійснення цього проекту вимагає виконання величезного обсягу роботи. Це - збір та аналіз інформації про стан виховання та освіти за наскрізними планами виховної роботи та програмами навчання у навчально-виховних закладах усіх ступенів (довкілля, середня та вища ланки, післядипломна освіта); обґрунтування необхідності створення моделі наскрізного виховання й навчання і визначення мети цієї роботи та створення нормативних документів-регламентаторів для навчальних закладів освіти, які забезпечуватимуть втілення цієї моделі в життя.
Надзвичайно важливим є розробка концептуальних засад навчального закладу, який здійснюватиме наскрізне виховання та навчання за новітніми технологіями, та схеми управління цим закладом, визначення його правового статусу та статусу його підрозділів; науково-методичне забезпечення з урахуванням соціально-психологічних чинників розвитку особистості.
Важливим є визначення та обґрунтування переліку інтегрованих професій для підготовки спеціалістів за модульною системою з конкурентоспроможних на ринку праці професій, у тому числі із числа осіб із обмеженою працездатністю. Величезної творчої та організаторської роботи вимагатиме створення та апробація наскрізних планів виховної роботи й навчальних програм як за модулями, так і за навчальними дисциплінами. Потребує нових підходів розробка вимог до дидактичної літератури, створення авторських колективів для узагальнення кращого досвіду підручникотворення з окремих дисциплін та позакласної (позааудиторної) роботи; написання, апробація і видання кращих навчальних книжок, відібраних на конкурсній основі; створення дидактичної літератури для батьків і для сімейного опрацювання. На часі вести мову про розроблення концепції щодо ролі та місця родини, суспільства та держави в загальноосвітньому контексті.
Найважливішою складовою частиною цього проекту є обґрунтування парадигми суміжних досліджень через призму становлення людини як особистості, творця власного життя, суб'єкта суспільних відносин.
Здійснення цього проекту передбачає термін виконання 6 років: 5 років на розробку та впровадження його в життя і рік — на підведення підсумків і формування пропозицій щодо правового, організаційного, науково-методичного, кадрового, матеріально-технічного забезпечення та внесення цих пропозицій у відповідні закони, директивні документи та підзаконні акти.
Викладене вище дозволяє сконструювати ядро моделі ефективної освіти:
- створення широкої мережі дошкільної підготовки та загальної освіти;
- наявність вищих навчальних закладів із відповідною матеріально-технічною базою, здатних надати освітні послуги широкого спектру, високої якості відповідних освітньо-професійних і освітньо-кваліфікаційних рівнів;
- створення програм наскрізного навчання та планів безперервного виховання від дитячого садочка до магістратури, виготовлення науково-методичного забезпечення у повному обсязі, включаючи освітні стандарти, зорієнтовані на новітні технології;
- державний контроль за якістю підготовки фахівців через систематичне оцінювання рівня самостійно виконаного професійного завдання, вживання необхідних заходів, включаючи адміністративні;
- фінансування освітніх закладів проводиться виключно споживачами послуг. Державні кошти, що йдуть на освіту, розподіляються порівну між тими, хто збирається навчатися, а вони (майбутні студенти), у свою чергу, вирішують, який навчальний заклад вибрати для навчання і куди відповідно внести плату.
Такий підхід дозволить Україні протягом 10-15 років значною мірою оптимізувати розташування і чисельність навчальних закладів, спектр спеціальностей тощо. І ще важливо, що за таких умов з часом кожен навчальний заклад стане дітищем усієї громадськості, яка опікуватиметься ним легально і зацікавлено.
Як нам уявляється, саме навколо зазначених вище і подібних їм проблем якраз і має вестися освітня реформаторська діяльність.
І дуже хочеться сподіватися, що новостворене Міністерство освіти і науки, його нове керівництво займеться розв'язанням кардинальних освітянських проблем. Принаймні перші його кроки — обнадійливі.
Газета « Університет «Україна», № 1-2, 2000
автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК
видання: Газета « Університет «Україна», № 1-2, 2000, час видання: 2000
25/02/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське