Про деякі аспекти освітньо-виховного ідеалу в контексті реалій сучасної України

ТАЛАНЧУК П. М., академік АПН України, Д.Т.Н., президент Університету «Україна»

ПРО ДЕЯКІ АСПЕКТИ ОСВІТНЬО-ВИХОВНОГО ІДЕАЛУ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЙ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Виступ на методологічному семінарі «Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи»

Проблема людської особистості та її всебічного розвитку, що ґрунтується на законі єдності наукового і художнього пізнання світу, була і залишається в центрі уваги людської спільноти в усі часи. Дуже важливою мірою у вирішенні цієї проблеми є ідеал як вища досконалість у тому чи іншому напрямку людського розвитку. Виходячи з досить широкого спектру устремлінь людини в її поступі та становленні, можна сформувати відповідні ідеали.

У межах визначеної в заголовку теми, надзвичайно широкої наукової проблеми ми торкнемося лише тих компонентів ідеалу в освітньо-виховній діяльності, які, будучи за своєю природою ідейно-суспільними, формують громадську позицію людини, і зробимо ми це тому, що вони є вирішальними, бо, як стверджував М. Павлик, "...ми дійдемо до політичного ідеалу кожної нації, до самоорганізації та самоуправи, при яких ми вже й зробимо з собою те, до чого будемо здібні".

Легко сказати, та нелегко було подолати шлях "від імперської периферії до суверенної держави", бо з того часу, як Б. Хмельницький у геополітичній безвиході домігся згоди московського царя "прийняти Україну під свою руку", українське життя вступило, за визначенням істориків, у період "українського питання" і перебувало у цьому періоді до революції 1917 року.

Проте корінь вільності, незалежності залишився в народній пам'яті хоч і понівеченим, а все ж таки живим.

Внаслідок цього процеси, що відбувалися в організмі спільноти упродовж століть, сприяли зростанню чуття етнічної ідентичності і, врешті-решт, відмежували українців від інших, передусім росіян і поляків у системі координат "ми - вони".

Але після цього відмежування залишилося стільки етнопсихологічних, етнічних, світоглядних нашарувань, історичних перекручень, що ми й досі не можемо навести лад. У першу чергу йдеться про те, що протягом багатьох століть український народ співіснував із іншими етносами і стосунки між ними теж були різними. Це вже історія. Але кожен народ бачить її через свої "національні" окуляри, іншими словами, у кожного своя правда. І тому не дивно, що є ряд подій, які українець сприймає як українець, а поляк - як поляк, росіянин - як росіянин і т.д. При цьому часто трактоване розуміння одного ображає гідність іншого. А народам треба жити далі в мирі, злагоді, мати добросусідські стосунки, тісне економічне співробітництво. Отже, настав час створювати дво- тристоронні комісії істориків, науковців, інших фахівців та шукати істину. А вона, як відомо, - одна. Ця обставина у сенсі виховання майбутніх поколінь є дуже важливою, бо багато історичних фактів є засадничими у формуванні світогляду, національної свідомості.

А далі українська політична думка, пройшовши шлях від українознавства через українофільство до українства, спромоглася піднести "українське питання" до проблеми власної державності. Сьогодні, розв'язуючи її на практиці і створюючи нову державотворчу філософію, ми мусимо "пізнати себе" і явити світові, а пізнавши раз, як наголошував М. Грушевський, "держатися твердої тої лінії, яку вказує нам се пізнання... Інакше нам загрожує небезпека по якімсь часі ще раз, вдруге, проробляти революцію... ще тяжчу і кривавішу, і даремні будуть всі ці криваві та матеріальні жертви, які ми понесли".

Ці слова виявилися пророчими, бо сьогодні, в кінці століття, як і на його початку, народ України вирішує складне питання: бути чи не бути Українській державі.

Така ситуація обумовлена багатьма причинами. Але стан української нації і держави на зламі другого і третього тисячоліть значною мірою визначився тим, що ми так і не спромоглися "пізнати себе", усвідомити своє минуле, спрогнозувати майбутнє і подати світові Україну як молоду державу, але з тисячолітньою історією.

І цю проблему слід якнайшвидше розв'язати. Тут повинні сказати своє слово й освіта, й культура, які формуються в умовах уже незалежної держави, але дуже часто, на превеликий жаль, не на національному ґрунті. Мається на увазі, що освіта є процесом і результатом цілеспрямованого формування культури людини, а духовний компонент культури визначається формуванням ціннісних орієнтацій, замішаних на національному тісті.

У зв'язку із процесами глобалізації та інформатизації, які сьогодні стають всеохоплюючими, земна куля перетворюється на загальносвітове село, ім'я якого - Земля. І найкращим способом ідентифікувати вулицю, на якій ми живемо, є збереження своєї національної ознаки, найважливішою з компонентів якої є мова!

Зверніть увагу: чим більше країн втягується в силове поле глобалізації, тим сильніші устремління держав зберегти свою національну автентичність. Чи не цим у першу чергу пояснюється інтенсивне створення останнім часом мононаціональних етнічних держав (республіки колишнього СРСР, Югославії тощо).

А тому, якщо ми справді піклуємося про розробку теоретико-методологічної бази реформування Української освіти, то ми повинні чесно і твердо заявити, що ця база буде українською, національною і працюватиме на інтереси саме українського народу. У країни немає друзів чи ворогів, у країни є національні інтереси. І вони понад усе. Так міркують британці, так повинні міркувати і ми.

Досвід розвитку людства свідчить, що поділ його на нації є природним. Усвідомлення цього факту приводить до формування національної свідомості, а відтак і національної гордості й честі. Ці почуття є однаково глибокими у представників як великих, так і малих етносів. Усі люди мають однакове право представляти свою націю і вимагати поваги до неї.

Одна нація відрізняється від іншої своїм менталітетом, кожна нація має свій специфічний характер. Місце кожної нації у світовій спільності визначається загальним її внеском у розвиток цивілізації. Джерелом, першоосновою будь-якої політичної влади є нація, вся національна спільнота загалом. Якщо людина хоче бути вільною і прагне до самореалізації, вона має ототожнювати себе з певною нацією. Нації можуть самореалізуватися за всіма своїми можливостями лише у власній державі. Переконливим доказом цього є сумна історія України. Ми й досі так і не зрозуміли, що якщо ми не давали згоди на руйнацію нашої мови, культури, то не потрібно чекати від нищителів згоди на їх відродження!

Відданість національній державі - Батьківщині - понад усе. Саме цей принцип не в останню чергу сприяв створенню потужних держав, він же не один раз був стрижнем сили опору або самозахисту.

Вдосконалення системи освіти в Україні повинно стати важливою складовою трансформації суспільства і мусить провадитися на національній основі з широким використанням західного досвіду реформування освітніх систем. Нам необхідно докласти багато зусиль, аби провести порівняльний аналіз стану та ефективності освіти в Україні в контексті кращих вітчизняних та світових досягнень. У першу чергу Україна повинна повернутися до принципів децентралізації і демократизації освіти, закладених у 1992-1994 роках. Успіху не досягти, якщо не розпочати запроваджувати, поряд із традиційними, новітні освітні технології, а також нові моделі фінансування освіти (кредитування, розподіл державних коштів із наступною оплатою навчання з власної ініціативи тощо).

Як уже зазначалося, серед ціннісних орієнтацій навчально-виховного процесу надзвичайно важливим і гострим є питання широкого вжитку української мови. Без перебільшення можна сказати, що майбутня доля України визначається сьогодні тим, чи збережеться ця мова як засіб повсякденного і повсюдного міжетнічного спілкування, чи це буде "Україна" без українців та української мови.

Ситуація значно погіршується тим, що трансформація української економіки до ринкової в силу деяких об'єктивних причин призводить до різкого скорочення чисельності сільського населення. А воно, як відомо, було як доброю коморою для збереження української мови, так і основним рушієм її розвитку. І тому, якщо зараз не вжити рішучих заходів і не перенести ці функції у міста, нас чекає мовна катастрофа: етнос є, а мови немає.

Ми всі повинні усвідомити, що мовний вибір диктується для багатьох (якщо не більшості) в першу чергу практичною необхідністю. Ця обставина означає, що люди, збираючись у довгострокові закордонні відрядження або на постійне проживання, вивчають не тільки мову міжнародного спілкування (дедалі частіше це - англійська), а й мови народів, у середовищі яких вони будуть жити, працювати. До наших дивовижних національних феноменів належить і той факт, що, наприклад, наші відомі спортсмени досить швидко опановують чужі мови, прагнучи отримати закордонні контракти, а своєї рідної не знають. Або зайдіть у будь-яку державну установу чи зателефонуйте - і ви, як і раніше, майже всюди почуєте розмови на "общедоступном языке". Отже, необхідно на державному рівні прийняти рішення: без знання української мови жодна особа не може обіймати державну посаду, кожен без знання державної мови (кому вона не рідна) не має доброї перспективи самореалізації, і провести необхідну атестацію. А для того, коли її вже вивчили і щоб нею розмовляли, створити мовну інспекцію, яка б мала необхідні права і відслідковувала виконання Конституції в царині мови. Подібно до того, як це робиться в особливо небезпечних галузях - гірнича справа, котлонагляд, пожежна безпека, санітарно-епідеміологічна обстановка тощо. В нинішній час ситуація з мовою небезпечніша, ніж ув згаданих галузях: там люди гинуть десятками, а тут йдеться про щезнення з лиця землі цілого багатомільйонного народу.

Ще одним, дуже важливим завданням освіти є формування культури здорових потреб суспільства як у побуті, так і в духовній сфері. Ми вже явили світові зразки широти української душі: президент Сполучених Штатів купує маєток у себе на батьківщині за 8 млн. доларів, а наш екс-прем'єр у тій саме Америці за 88 млн. Знай наших. І справа тут не тільки у співвідношенні розміру витрат. Справа в іншому. Президент США купив садибу за зароблені гроші, а екс-прем'єр України - за крадені у власного народу, переважна більшість якого саме в цей час перебуває за межею бідності.

І таких фактів у нас надзвичайно багато, різниця може бути тільки в розмірі краденого. Аби швидше позбутися злодійкуватого суспільства поряд із нагальним реформуванням економіки і відродженням національного виробництва, нам необхідно формувати здорові моральні і фізичні потреби кожної людини зокрема, і загалу в цілому. Також відповідну систему цінностей. Хочеш краще жити - ефективніше працюй. Хочеш щось дороге купити - зароби, а не вкради.

У правовому полі має бути відродженим поняття раціональної економічної людини та її самореалізації. Треба розпочати формувати особу, що вчиться у процесі роботи заробляти більше грошей та задовольняти свої різноманітні потреби. При цьому слід акцентувати увагу на тому аспекті людської психології, який приводить людину до того, що вона працює задля щораз більшого надбання добробуту і приватної власності вже тоді, коли вона задовольнить свої основні потреби до прожиття і забезпечить собі житло. Потреба людини в особистому задоволенні та наповненні свого життя повинна формуватись на основі таких стимулів до роботи, як добробут, приватна власність, майно та ін. Стимуляцію треба розглядати як засіб для впливу на продуктивність праці, який приведе до випуску якісних товарів і зменшення кількості відходів виробництва та низьких витрат на оплату робочої сили. Заохочення повинне бути індивідуальним психологічним планом, а не широкомасштабною програмою, яка б вимагала формування суспільної думки та організацію соціальних контактів в умовах обмеженої матеріальної забезпеченості. Потрібно піднести значення людської індивідуальності і завжди пам'ятати про величезне прагнення людини до самореалізації, яке є найсильнішим заохочувальним фактором. Високий професіоналізм і національна відданість повинні стати вирішальними в оцінці цієї чи іншої особистості. А не так, як сьогодні. Засоби масової інформації розподілені між кланами й виконують їх замовлення. В результаті часто-густо ті, хто розвалив економіку, сприяв розкраданню народного добра, не злазять з екранів, нудотно базікаючи про свою роль у становленні незалежної України.

У розв'язанні цієї проблеми повинні об'єднатися всі: педагоги, науковці, економісти, державники, конфесії, політичні та громадські діячі тощо. Людина має отримати ту оцінку, яку вона насправді заслуговує.

Тож я закликаю всіх вас разом шукати слова, що здатні свідомість і українське серце розбудити. Дозвольте завершити виступ словами Л. Костенко: "Не допускай такої мислі, Що бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі, Немає часу на поразку" І далі: "Я знаю грамоту свободи, її підписують мечі".

 

Газета «Університет «Україна», №9, 2000

автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК

видання: Газета «Університет «Україна», №9, 2000, час видання: 2000


25/02/2010