ПЕРШИЙ ЮВІЛЕЙ: СВЯТО І БУДНІ
(До 5-річчя Університету «Україна»)
Кажуть, велике бачиться здалека Так само і шлях, пройдений у часі, означений умовними віхами, які ми називаємо ювілеями. Міжнародний університет розвитку людини «Україна» відсвяткував свій перший ювілей — 5-річчя від створення. Можливо, для якоїсь іншої події ця дата була б незначною, але для вищого навчального закладу, який за всіма параметрами уже встиг заявити про себе з багатьох позицій, вона наповнена особливим змістом.
По-перше, кількісно: у ньому навчається понад кількадесят тисяч студентів. По-друге, просторово: він охоплює 27 територіально відокремлених підрозділів (філій), представлених майже в усіх областях України, з базовою структурою в Києві. Погодьтеся, що такими показниками може пишатися далеко не кожен вищий навчальний заклад не тільки з новостворених, а й з тих, що отримали статус національних. І по-третє, що дуже важливо: юний за роками, наш університет, із легкої руки журналістів, нагороджений такими приємними епітетами, як: унікальний, ексклюзивний, незвичайний, своєрідний, особливий. Звісно, що він їх отримав «не за гарні очі». Але, чесно кажучи, тоді, п'ять років тому, коли ідея створення університету зародилася серед команди однодумців, я менше за все думав про його винятковість. Ми просто взялися реалізувати свої фахові й організаторські здібності у напрямку, що майже завжди (у колишньому Союзі, не кажучи вже про ранішні часи) залишався осторонь освітнього процесу. А саме: залучення до здобуття знань найобділенішої частини суспільства — дітей-інвалідів, дітей-сиріт, дітей із бідних та багатодітних сімей. А вже синоніми з'явилися потім, коли ті, хто прийшов до нас учитися, і ті, хто прийшов навчати об'єднали свої можливості, вміння, таланти. Тобто, він став таким завдяки постійній копіткій праці з метою вдосконалення методики навчального процесу, засобів його проведення та розширення інтелектуальних меж людини, зацікавлення її в кінцевому результаті. Ми, як-то кажуть, самі себе «виліпили», сотворили. Цей процес творення не тільки нашого, а будь-якого навчального закладу, можна порівняти з народженням дітей. Усі вони приходять у цей світ однаковими крихітними створіннями. Але минає час і немовлята стають дітьми, яких вже можна розрізнити не тільки за кольором очей, шкіри, волосся, а й за характером, звичками, здібностями. Поступово кожна людина стає унікальною. Як писав Василь Симоненко, «руки твої — єдині, усмішка твоя — єдина, очі твої — одні...» Так і наш університет. Народившись як звичайний навчальний заклад, поступово набрав тільки йому притаманних рис. Цим можна і треба пишатися, але така його особливість накладає на нас і велику відповідальність. Тепер перед нами стоїть нелегке завдання: не тільки підтримувати імідж унікальності, а й повсякчас розвивати її, вдосконалювати й утверджувати.
Процес удосконалення потребує не тільки розширення вже досягнутих меж, а й постійного контролю над існуючими структурами, виправлення допущених помилок і недопущення їх у майбутньому. І це нормальний процес. Ми не ставимо собі «пам'ятник нерукотворний», ми — живемо. А оскільки живемо, то й працюємо — і розумом, і руками, щоб наші ідеї ставали реальними здобутками. І хоча за багатьма показниками, як засвідчила служба державного контролю, наш університет розвивається, можна сказати, казковими темпами, ми маємо ряд проблем, які потрібно вирішувати.
Наш університет, не відмовляючись від традиційних форм і методів навчання, експериментує, тобто весь час перебуває в пошуку кращого, цікавішого, оригінальнішого.
Скажімо, у навчальному процесі ми від самого заснування університету заклали фундамент, який би сповна відповідав його спрямуванню. Це, передусім, задоволення освітніх потреб дітей, яких ми взяли під свою опіку. Наприклад, в адміністративній структурі маємо управління соціальної адаптації та реабілітації, яке охоплює широке поле діяльності — пристосування та реабілітації, спектр соціальних зв'язків, медико-реабілітанійну частину. Цю службу будемо розширювати, особливо стосовно медико-психологічного супроводу. Адже не секрет», що в наш неспокійний у багатьох аспектах час психологічної, моральної підтримки потребують не тільки діти, які мають фізичні вади.
У процесі функціонування університету (а йому тоді не було ще й трьох років) ми дійшли висновку, що треба дбати і про його майбутнє, а отже, про майбутнє його випускників. Тому нині маємо цілу мережу експериментальних і вже діючих підрозділів при факультетах, де студенти займаються і науковою, і практичною роботою, спрямованою на поліпшення особистих здібностей і фахових можливостей. Це, скажімо, «Юридична клініка», про яку вже неодноразово писалося у пресі. Там діти намагаються на високому рівні, як того вимагають закони, допомагати реальним клієнтам. І, між іншим, допомагати безкоштовно насамперед соціально незахищеним громадянам — пенсіонерам та малозабезпеченим. А відтак студенти вчаться бути не лише висококваліфікованими працівниками, а й добропорядними фахівцями.
Такий принцип — поєднання навчання і практичної діяльності — ми закладаємо і в інші спеціальності — психологію, соціальну реабілітацію, дизайн, комп'ютерну грамотність, автосправу та інші.
Зараз наш університет працює, і досить успішно, над упровадженням дистанційної форми навчання, яка теж спрямована на отримання її дітьми з особливими потребами та обмеженими можливостями. Обмежені можливості та особливі потреби бувають пов'язані не тільки з фізичними вадами. У широкому розумінні до цієї категорії населення можна віднести і домогосподарок, і громадян, котрі тимчасово чи постійно (через велику віддаленість від освітнього центру чи завантаженість роботою) не можуть приїздити до університету. Це можуть бути і військові, яким треба терміново перекваліфікуватися. Власне, тут дуже широкий контингент тих, кому потрібне і влаштовує саме таке навчання. Отже, і перспективи у цієї форми навчання досить широкі.
Видатний педагог Василь Сухомлинський писав: «Коли люди погано говорять про твоїх дітей, вони погано говорять про тебе». А наші діти — це наші студенти, наші випускники. Навчальний заклад, який шанує себе і свою працю, все робить для того, щоб його випускники були найкращими і щоб саме його випускники ставали відомими, значущими, видатними, геніальними у свої професіях. Не є винятком і наш Університет «Україна». Тому для того, щоб увесь цей непростий механізм опанування знаннями відбувався на високому рівні, ми залучаємо найкращих фахівців своєї справи. У нас випадкових викладачів не буває. А якщо раптом так стається, то ми відмовляємося від їхніх послуг. Курси багатьох лекцій у нас читають знані у Києві, і навіть в Україні, професори, доценти. А оскільки наш навчальний заклад названо «унікальним», то й підходу він потребує особливого. Маю на увазі як методику викладання деяких предметів, так і специфіку. Адже у нас вчаться діти з особливими потребами. Тому в перспективі, яка вже настала, бо цього року ми випустили перший випуск спеціалістів, ми плануємо вирощувати, як ото вирощують плодові дерева, власних викладачів. Бо тільки ті найближче стоятимуть до потреб дітей-інвалідів, які самі були нашими студентами і бачили та осмислювали проблеми, що виникають під час їх навчання. Але це не означає, що ми не будемо залучати кращих викладачів з інших навчальних закладів. Ця практика — запрошувати, навіть з інших міст і країн, відомих фахівців своєї справи — для читання лекцій студентам у нас, нарешті, теж починає пробивати собі дорогу. А за цим принципом, між іншим, працює багато відомих навчальних закладів Європи і світу.
Звісно, що студентські роки запам'ятовуються не тільки досяганням наук, а й повноцінним, цікавим відпочинком.
Не можу не сказати добре слово і про бурхливе (і так має бути) студентське життя в нашому університеті. Це, по-перше, спорт. Нашому навчальному закладу всього п'ять років, а він уже встиг організувати свою університетську спартакіаду, став організатором Всеукраїнських спортивних ігор серед дітей-інвалідів, готується взяти участь в Універсіаді України. Крім того, деякі наші студенти, у тому числі і з обмеженими можливостями, брали участь у змаганнях міжнародного класу.
Не менш цікавою є у нас і практика організації різноманітних екскурсій, подорожей, зустрічей із відомими людьми різних професій, як вітчизняними, так і зарубіжними, та нетрадиційне проведення різних святкових заходів. Думаю, що нашим випускникам буде про що згадати — їхні студентські роки були насиченими й цікавими як у навчанні, так і у відпочинку.
У нашому прагненні — надавати якнайбільшу підтримку дітям із особливими потребами — ми не самотні. Власне, наш задум, певне б, не відбувся без великої моральної і матеріальної підтримки Київської міської та Подільської районної держадміністрацій (у цьому районі знаходиться головний корпус нашої базової структури), без підтримки Міністерства освіти і науки, багатьох державних та громадських установ і організацій. Щиро дякуємо їхнім керівникам, усім людям, які нас чують і хочуть чути, які не залишаються байдужими і до наших буднів, і до наших свят. Недаремно кажуть, що друг той, який підтримує тебе в лиху годину, але двічі друг той, хто щиро радіє твоїм успіхам. Думаю, що коло таких друзів у нас буде розширюватися. А наш колектив докладе всіх зусиль, щоб були всі підстави ним пишатися.
П. Таланчук
Видання «Педагогічна газета», №10 (123), жовтень 2004 р.
автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК
видання: Видання «Педагогічна газета», №10 (123), час видання: 2004
25/02/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське