Належно облаштована освіта - найміцніший фундамент суспільства

Належно облаштована освіта - найміцніший фундамент суспільства

 

Характерним для освіти сьогодні є те, що в усьому світі вона знаходиться тією чи іншою мірою у кризовому стані – на неї хронічно не вистачає грошей, нею незадоволені учні, студенти, педагоги, батьки, держава тощо. І водночас, починаючи із К.Ушинського, який ще в середині XVIII століття стверджував, що саме облаштування освіти, а не судова, не земельна реформи є найміцнішим фундаментом суспільства, і закінчуючи сучасними керманичами, які заявляють, що без сучасної освіти неможливий ефективний розвиток країни, усвідомлення вирішальної ролі цієї ж таки освіти залишається часто-густо декларативним. А з цього неглибокого осмислення випливають стратегічні прорахунки у реформуванні і подальшому розвиткові національної освітньої системи.

Візьмемо для прикладу Болонський процес. Безумовно, явище позитивне! Але тут приблизно така ж ситуація, як із НАТО: лише небагато людей щось знає толком про це, а всім пропонують одне рішення, - в першому випадку дружно входити у Болонський процес, а в другому – стати горою проти НАТО. І виходить, як у тому жарті: хоч я цю книгу і не читав, але скажу… І мимоволі виникає питання, а чи розуміємо ми, що Болонський процес організовує Європа в першу чергу, щоб заблокувати відплив мізків до Америки і таким чином захистити себе і своє майбутнє. Але це ніяким чином не захищає витік українського інтелекту до Європи!

Крім того, Болонський процес сьогодні є одним із сегментів глобалізаційних процесів. Завдяки міграції кваліфікованої робочої сили Україна уже сьогодні відчуває кадровий голод, а без належних трудових ресурсів не буде і розвиненої економіки. Сотні і сотні тисяч українських робітників із золотими руками працюють у Європі, та й не тільки. А тепер давайте ще зробимо і в системі вищої освіти так, щоб український штепсель підійшов до європейської розетки і талановиті молоді українці потоком хлинули на європейський ринок праці. А хто ж тоді залишиться в Україні? І хто буде розбудовувати незалежну, демократичну, заможну і процвітаючу країну? Може, китайці! До речі, такі поселення будуються. Вихід тут один: необхідно рішуче змінити державну політику щодо освіти і науки. Гілки влади повинні припинити політичні шоу на теми державотворення, демократизації, а натомість об’єднати свої зусилля у створенні належної законодавчої, про що багато говорять і пишуть сьогодні, іншої нормативної бази, але, головне, - подолати принизливий для цивілізованої держави рівень фінансування освіти і науки. Без вирішення цієї проблеми всі розмови про щасливе майбутнє України - безплідні мрії. І це завдання не тільки МОН України, а всього українського суспільства, всієї країни. Інакше може статися, якщо ми не створимо належних умов, не дамо належного фінансування для наукових досліджень і таке інше, може статись, що Європа буде в Болонському процесі, а ми залишимося з „оболонським” пивом.

Що ж стосується входження в Європейський освітній простір, то його, на моє переконання, слід проводити з урахуванням національних педагогічних традицій, здобутків. Українські педагогічні школи весь світ визнає. І в цій площині новим керівництвом МОНУ вже зроблено багато.

Якість всякої освіти і вищої, зокрема, була і залишається осердям цієї тонкої сфери людського життя. І тому цілком виправдано, що держава опікується якістю освіти. Але в арсеналі інструментарію органів, які вирішують квалітетну проблему, як на мене, забагато заборонних механізмів. Мабуть, це йде із командно-адміністративного минулого.

Нам усім необхідно усвідомити, що в умовах ринкової економіки освіта зі сфери гуманітарної перетворюється на своєрідну індустрію, це – ринок, на якому виживає найсильніший. А це означає, що успішним буде той заклад вищої освіти, який працює на формування компетенцій (освіта на результат), і підготовку особистих якостей, необхідних на виробництві – відповідальність, уміння приймати рішення і творчо працювати, комунікативність.

У формуванні компетенцій важливу роль відіграють ті люди, які вже щось самі створили і воно успішно працює. А це, як ми бачимо в житті, можуть далеко не всі доктори чи кандидати наук. І тому, мабуть, є необхідність скорегувати деякі кадрові вимоги до ліцензування, акредитації тощо. Особливо це стосується докторів наук, яких дуже мало, зокрема, у працездатному віці. І тут можна писати комедійні твори, створювати детективні фільми про те, як керівництво навчальних закладів незалежно, до речі, від форми власності, роблячи хорошу міну при поганій грі, знаходить необхідну кількість „лежачих” докторів, платить їх родичам за трудові книжки і, таким чином, виконує вимоги щодо ліцензування. І всі задоволені. Виникає ілюзія благополуччя там, де його немає. А чому б не зняти питання – штатний це працівник чи за сумісництвом. Зверніть увагу на досвід провідних закладів освіти Європи.

Я був у Королівському коледжі в Англії. Вони пишаються тим, що більше 70% людей запрошені з інших навчальних закладів і ведуть там навчально-виховний процес. Тоді б можна було запрошувати видатних учених, видатних виробничників. Ми ж маємо приклади, коли без вищої освіти Білл Гейтс зумів прокласти шлях персональним комп’ютерам попри спротив видатних консервативних учених.

І наостанок, я хочу торкнутися ще однієї теми – відвідування занять студентами на старших курсах. Як відомо, у багатьох вузах значна частина людей не ходить на заняття. І коли аналізуєш комплекс причин, чому це має місце, однією з основних є те, що, виходячи з економічних можливостей сім’ї, родини і таке інше, ці люди влаштовуються на роботу і вже самостійно вирішують своє економічне життя.

Ми в університеті, аби допомогти цим людям отримати високоякісну освіту, почали розробляти комбіновану систему навчання, яка інтегрує і логічно пов’язує в один ланцюг усі відомі методи добування знань на денній, заочній, вечірній, дистанційній, а також введення самоосвіти і просимо Міністерство освіти прискорити введення в дію Положення про відокремлені структурні підрозділи, тому що їм відводиться в цьому процесі певна роль.

Я хочу сказати так, що сьогодні, коли ми говоримо про структурно-відокремлені підрозділи, немає однозначної відповіді. Я не знаю, чи хто ризикне її дати, все-таки що краще: коли багато студентів їдуть у велике місто до одного професора або один професор їде у мале місто до ста студентів. Ясно одне, що гарного викладача слухати, а вмотивованому студенту вчитися можна, за великим рахунком, де завгодно, а дурню чи ледарю і Сорбонна не допоможе.

І коли ми вже боремося за класну освіту, то необхідно перевіряти в першу чергу її якість і відповідність державним стандартам. А вищі навчальні заклади нехай самі думають, як цього досягти.

 

Петро ТАЛАНЧУК,

Президент Університету «Україна»,

Газета «Університет «Україна», №3-4, 2008

автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК

видання: Газета «Університет «Україна», №3-4, 2008, час видання: 2008


25/02/2010