ІНВЕСТИЦІЇ В ЛЮДСЬКИЙ ПОТЕНЦІАЛ
За п'ятнадцять років існування Академії інженерних наук України багато змін сталося в нашій державі. Дозвольте мені зупинитися на нинішній ситуації в Україні з точки зору інженерно-технічного виміру.
Злам століть для кожної нації — своєрідний привід об'єктивно оцінити минуле, скорегувати шлях у майбутнє, наповнити новими починаннями свою національну ідею. Світ розвивається настільки динамічно й стрімко, що кожне суспільство змушене ставити перед собою завдання не на віддалене майбутнє, а лише на кілька десятиліть уперед. Адже в неминучій конкуренції за процвітання затримка, нерішучість, розгойдування, відсутність цілеспрямованості відкидає державу на багато років назад.
Можна вважати визнаним, що технологічна компонента розвитку суспільства у XXI столітті буде прискорюватися істотно швидше, ніж у попередньому. Водночас гуманітарна складова — моральність, духовність, — очевидно, можуть, деградувати. Так, як сталось у XX столітті, яке, порівняно з попереднім, принесло світу раніше небачене—масовий непослух законам, війни, тероризм. Постійно діючим фактором людства на всіх континентах стали так звані «локальні війни», у тому числі релігійні конфлікти.
Могутній технологічний компонент розвитку на земній кулі стає символом розвитку людства і його змістом, а, зрештою, і метою. Цей шлях має витоки: він — у накопичених людством природничо-наукових знаннях, які щорічно стрімко зростають. Так, наприклад, у галузі радіоелектроніки обсяг знань подвоюється за 10—15 років, а швидкодія сучасних обчислювальних засобів подвоюється кожні 18 місяців.
Цей шлях має також і причинні компоненти. Перший — могутній і все зростаючий розвиток науки і техніки, підвищення їхньої ролі в долях народів і окремих людей; вони впливають на тривалість життя, його якість, підвищуючи комфорт, швидкість пересування, відкриваючи нові обрії медицини, діагностики і профілактики здоров'я і, мабуть, у недалекому майбутньому — використання матеріальних неземних, космічних ресурсів.
Є ще одна причина того, що технології, техніка приречені на надприскорений розвиток. Вона — у соціально-суспільних чинниках, узагальнене ім'я яких — глобалізм. Це явище відносно нове, але йому належить майбутнє, воно, якщо говорити коротко, торкається будь-якої людини, незалежно від її громадянства, національності, місця перебування, воно — у безпрецедентному русі товарів по всій земній кулі, коли останні втрачають національну належність, коли фірми, корпорації, капітали яких можуть перевищувати бюджети окремих держав, стають інтернаціональними, а їхня спеціалізована продукція, що володіє найвищими функціональністю і якістю, легко долає державні кордони і місцеві зусилля зберегти на своєму ринку неконкурентоспроможний товар. Від глобалізації передусім виграє проста людина, якій пропонують кращу у світі на сьогоднішній день продукцію. Програє та країна, що не здатна брати участь у конкурентній боротьбі, наполягаючи на виробництві і збуті свого, гіршого товару.
Доповнюють витоки і причини технологічного розвитку його основи, якими є техніка, — як та, що вже освоєна світом, так і та, яку мають використовувати вже в недалекому майбутньому. Наука, техніка — основа розвитку і прогресу всіх народів. Вони — зміст, вони — фактор добробуту і процвітання людини, вони множать її силу, подовжують життя, вони несуть елементи екологічної безпеки в умовах нестримного зростання народонаселення Землі.
Разом із тим, гірко й дивно чути існуючу в нашому суспільстві думку, що століття, яке настало, є «постіндустріальним». Цей образливий і несправедливий термін є небезпечним для країни, що розвивається, яка прагне якнайшвидше увійти до складу сучасних цивілізованих націй не як сировинний придаток, а як рівний, гідний і надійний партнер у родині вільних народів. Термін цей виник на Заході в іншому, ніж у нас, змістовому визначенні. Це визначення звертає увагу на можливість підвищення у західному співтоваристві інтересу до інформаційно-комп'ютерних технологій, що, загалом, означає, наприклад, комп'ютеризацію людського побуту, систем озброєнь, приладів і пристроїв медичного призначення, монетарно-банківских систем, телекомунікацій, культурно-розважальних явищ і багато чого іншого. Комп'ютер із його сучасними можливостями цілком здатний інтелектуалізувати технічні засоби, які використовує людина, звільняючи її від рутинної роботи, складних процесів у разі прийняття рішень, зменшуючи негативні наслідки «людського фактора».
Таким чином, постіндустріальний час — це інформатизація і комп'ютеризація всіх об'єктів і систем техніки і науки. У нашому ж розумінні цей термін позначає протистояння інформатики і техніки, заклик розвивати першу за рахунок і на шкоду другій. Але ж процес інформатизації — це, насамперед, готовність і вміння людей повсюдно і плідно її використовувати.
Деякі представники наших гуманітарних наук пішли далі, причинно пов'язуючи певні успіхи в нашій країні природничо-наукових і технічних досліджень із недостатньою дотепер увагою до соціології, права, філософії, політології і т. д. Ця недооцінка, звичайно ж, мала місце в суспільстві, але через інші, а саме, соціально-суспільні і політичні причини. Недостатнє, а часом і зневажливе ставлення до природничої науки і техніки позначилося на зниженні престижності інженерних професій, що особливо помітно в технічній освіті. Тому створилося «зачароване» коло: погана економіка — погана наука — та знову погана економіка, бо вона не підтримується наукою.
Але практика номінального фінансування «державної» науки та тотальна неувага до недержавних науково-технічних установ призвела до різкого спаду науково-технічного потенціалу, що в умовах тенденцій до світової глобалізації, майбутнього членства України в СОТ може перетворити нас на націю споживачів, але не на націю виробників.
Сьогодні можна сміливо стверджувати, що Україна має шанс стати родоначальником нової класифікації країн всього світу щодо рівня і темпів розвитку. Прийнято вважати, що країни розподіляються на розвинуті, слабо розвинуті і ті, що розвиваються. Аналізуючи «Звіт про глобальну конкурентоспроможність 2006—2007», оприлюднений Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ) 26 вересня 2006 року, з гіркотою слід визнати, що Україна належить до держав, які вперто не розвиваються. Більше того, вона регресує. Про це свідчить те, що наша країна втратила у світовому рейтингу конкурентоспроможності національних економік аж десять позицій і за 2006 рік опустилася з 68-го на 78-ме місце.
Як підсумок, Україна потрапила до першої групи — країни «початкової» стадії розвитку, коли джерелами конкурентоспроможності є або сировина, або дешева некваліфікована робоча сила.
Бізнес у нас конкурує на основі цінової політики, а малі зарплати свідчать про низьку продуктивність праці. Якщо ж ми подивимося на анатомію чинників, на підставі яких виводять загальний рейтинг конкурентоспроможності, то Україна виглядає в такий спосіб: державні та суспільні інститути — 104 місце (!) із 125 можливих; інфраструктура — 69; макроекономіка — 74; охорона здоров'я та шкільна освіта — 94; вища освіта та фахова підготовка — 48; ефективність ринків — 90; розвиненість бізнес-процесів — 76; власне інновації — 73. Як бачимо, негусто.
Отже, найгірша оцінка Україні виставлена за якість державних і суспільних інститутів. Саме цей показник «забрав» 10 пунктів рейтингу й «опустив» її на 78 місце. Іншими словами, саме якість влади і управління є головним чинником неконкурентоспроможності нашої країни. А якщо звернути увагу ще на те, що за рівнем розвитку технологій Україна займає ганебне місце, а вища освіта та фахова підготовка перебувають на досить пристойному, 48 місці, то мимоволі спадає на думку: «Чого ти, дядьку, бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний».
Досвід Швейцарії, Скандинавських країн, які є провідними в рейтингу глобальної конкурентоспроможності, переконливо свідчить, що конкурентоспроможність країни досягається за рахунок «високого рівня розвитку суспільних інститутів і компетентного макроекономічного управління в поєднанні з освітою світового рівня та економікою, що базується на високих технологіях та інноваціях».
Який же звідси висновок для України? Як вважає президент Ради конкурентоспроможності України Юрій Полунєєв, їх кілька.
Перший чинник цілком очевидно гальмує наш розвиток, — це незадовільна якість суспільних і політичних інститутів, відсутність ефективної судової системи і верховенства закону, а також слабкість регуляторного середовища, що не дає змоги створити нормальні конкурентні умови в економіці.
Другий. У нас серйозні прогалини у довгостроковому баченні макроекономічної політики. Адже країна дотепер живе не по кишені, бюджет зводиться з дефіцитом, який фінансується за рахунок зовнішнього боргу та внутрішніх позик. Кредити проїдаються і не використовуються для інвестування. Тому інвестиції, необхідні для підвищення продуктивності праці (а це сьогодні основний чинник конкурентоспроможності), інвестиції в науку, освіту, інфраструктуру, якщо і надходять, то за залишковим принципом та в мізерному обсязі.
І третій. У країні є потенціал для створення конкурентоспроможної економіки: досягнуто непоганої технологічної готовності компаній, якості вищої та середньої освіти. Проте ці чинники не використовують для розвитку інноваційності.
Це можна проілюструвати фактами із життя Академії інженерних наук України.
На загальні збори академії виносяться актуальні питання становлення і розвитку вітчизняної науки, техніки та господарського комплексу. Наприклад, такі: «Про значення інженерної освіти в нових умовах та необхідність її реформування», «Екологічна ситуація в Україні та шляхи її поліпшення», «Проблеми енергетики України та можливості їх вирішення» і ряд інших.
Зроблений нашими фахівцями аналіз, участь в їх роботі представників профільних міністерств, державних комітетів, міської влади Києва вселяв упевненість у тому, що до нас прислухаються і використають вироблені спільними зусиллями науковців і практиків рекомендації. Проте все виявилося до болю простим і знайомим (від часів СРСР) — нікому нічого не треба.
Маючи таку незацікавленість із боку керівництва держави, багато з наших колег опустили руки, втратили віру в можливості реалізації свого інтелектуального потенціалу дома та й поїхали по закордонах шукати іншого заробітку...
Але не всі опустили руки. Так, колективом НДЦ «Новітні технології України» при Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» за активної участі академіка АІНУ Г. Г. Карюка розроблено оригінальний спосіб очищення фільтрату для очищення стоків побутових та промислових відходів. Метод пройшов успішну апробацію 2005 року на полігоні № 5 (Обухівський район), і за угодою з Київською міською державною адміністрацією розроблено проект технологічного комплексу з очистки фільтрату продуктивністю 400 тонн на добу. Запропонована центром технологія очищення повністю базується на вітчизняних обладнанні і реагентах, не потребує значних коштів на ремонтні роботи і реагенти. Строк упровадження технології — 12 _ 18 міс. Зараз цей центр виграв тендер на очистку води на тютюновій фабриці в Києві, яка належить англійцям.
У цьому ж центрі за ідеєю молодого конструктора і винахідника Миколи Монастирьова створено ефективний та надекономний теплогенератор «Торнадо», призначений для опалення та теплопостачання промислових або житлових приміщень. Слід зазначити, що розпорядженням KM України затверджено заходи щодо організації виробництва та широкого використання такого генератора в Україні.
Цілеспрямовано і продуктивно працюють члени відділення інженерної екології над вирішенням екологічних проблем. Керівником відділення, академіком А. В. Яциком сформований новий напрямок в український науці — водогосподарська екологія, з відповідним науковим забезпеченням. Його розробки отримали міжнародне визнання.
Широке впровадження в нашій державі і за її межами мають розробки академіка І. Я. Сігала в галузі теорії і практики горіння, особливо з використанням біогазу.
Успішно працює в напрямку створення сучасних інформаційних технологій для вирішення екологічних проблем лауреат Державної премії в галузі науки і техніки академік Л. А. Пономаренко. Академік Л. Г. Мельник розробив украй необхідні і важливі еколого-економічні методи управління природокористуванням, які мають забезпечити сталий розвиток держави. Це роботи загальнодержавного значення, які спрямовані на підтримання природно-екологічної рівноваги в екосистемах та збереження природи для майбутніх поколінь.
Нам терміново необхідні інвестиції в людський потенціал — у науку, освіту, охорону здоров'я. Цілком очевидно, що охорону здоров'я (як і освіту, науку) не можна розглядати в сучасній політичній практиці як залишкову сферу після «нафтогазів», вугільної промисловості тощо. Це сфера матеріального виробництва, його основним об'єктом є людина Стан людини, її здоров'я, здоров'я нації в цілому, освіта — це ті чинники, від яких залежить якість основного активу української економіки.
Казати про те, що Україна втрачає свою конкурентоспроможність, неправомірно. Тому що її в нас практично ще не було.
Про свою конкурентоспроможність можуть говорити країни першої десятки рейтингу. Або, принаймні, двадцятки. В України ж була можливість узяти курс на побудову конкурентоспроможної економіки, конкурентоспроможного суспільства, конкурентоспроможної країни. Хоча б зробити перші кроки в цьому напрямку.
Але щось не пригадується, щоб лідери нашої країни коли-небудь використовували подібні звіти та міжнародні рейтинги для незалежних і об'єктивних оцінок чи для побудови довгострокової стратегії, або хоча б для примітивного коригування тих-таки державних цілей, що лежать на поверхні. Вочевидь і цього разу український істеблішмент дозволить собі проігнорувати місце України у світовому рейтингу конкурентоспроможності. Цього разу — 78-ме.
У дискусіях щодо конкретних можливостей України у реалізації інноваційного розвитку економіки дедалі частіше можна почути пропозиції щодо орієнтації на «стратегію запозичень», тобто базування вітчизняного виробництва переважно на використанні сучасних технологій, які розроблені в інших країнах світу і дають змогу випускати конкурентоспроможну на світових ринках продукцію. Прихильники цього підходу посилаються на приклад Японії і нових індустріальних країн — так званих «азіатських тигрів». Однак, на жаль, при цьому, як правило, звертається увага лише на деякі фрагменти їхнього досвіду — саме на ті, що свідчать на користь політики запозичень. Посилаючись на Японію і Південну Корею, апологети «стратегії запозичень» нехтують тим фактом, що обидві ці країни, хоч і закуповували ліцензії розробок через брак власних, водночас активно нарощували свій власний науково-технічний потенціал.
Дуже суттєвим є і те, що на основі закуплених патентів і ліцензій, як правило, розроблялася власна оригінальна продукція. Так було, наприклад, в Японії з малогабаритним магнітофоном. При цьому максимально стимулювалася творча активність усіх зайнятих в інноваційному циклі — не тільки вчених і конструкторів, а й виробничників. Однак без опори на власний науково-технологічний потенціал це неможливо. Тож не випадково уряд Японії, починаючи із середини 80-х років, підкреслює необхідність посилення підтримки фундаментальних наукових досліджень шляхом збільшення їх фінансування й активнішої підготовки спеціалістів до їх здійснення.
Дуже схоже діяла і Південна Корея. В останні десятиліття феноменальний прогрес в економіці демонструють Тайвань, Сінгапур і Гонконг. По-перше, усі вони, попри різну їхню початкову спеціалізацію на світовому ринку, поступово переходили від випуску порівняно простої за технічним рівнем продукції до виробництва високотехнологічних товарів, які забезпечують значно вищу додану вартість у виробленому продукті. Експорт продукції з низьким ступенем переробки у них постійно знижується, а частка високотехнологічного експорту зростає.
По-друге, активізувалося проникнення компаній цих країн на основні ринки високотехнологічної продукції, передусім, на ринок США, де вони успішно конкурують із японськими. Торгова експансія доповнюється зростанням патентної активності на американському ринку інтелектуальної власності: у 1971 р. ці країни зареєстрували 25 патентів у США, a y 1999 p. їх кількість перевищила 4 тис. і продовжує збільшуватися. Вражає і швидке нарощування кількості публікацій південнокорейських і тайванських авторів у наукових журналах, що видаються у США: для Південної Кореї за двадцятиліття (1980—2000) — майже у 100 разів, а для Тайваню приблизно у 70 разів.
По-третє, найважливішою спільною рисою всіх зазначених країн є високий (і постійно зростаючий) рівень освіти населення, особливо в галузі технічних і природничих наук. У Південній Кореї він зріс майже в чотири рази за 1980—2000 pp. У найбільших мегаполісах практично вся молодь, яка приходить на ринок праці, має освіту не нижче рівня коледжу. І не можна не визнати, що в нових індустріальних державах цього регіону створено важливі передумови для формування інноваційної культури, необхідної для успішного переходу до етапу інформаційного суспільства.
Отже, можна констатувати, що в усіх нових індустріальних країнах інтенсивно реалізується політика, спрямована на створення власного розвиненого науково-технічного потенціалу, здатного не тільки сприймати й адаптувати запозичені з-за кордону технології і нововведення, а й генерувати власні.
Жодна з відомих нам країн, які на тому чи іншому етапі свого розвитку успішно використовували зарубіжні ноу-хау для здійснення інновацій у власній економіці, не робила цього за рахунок нищення власного наукового потенціалу. Всі вони виходили з розуміння того, що без вітчизняної науки справжнього прогресу не буває.
На жаль, у нас серед діячів, причетних до проведення наукової та освітньої політики, ще немало таких, які демонструють нерозуміння суті інноваційних процесів. Їхні посилання на зарубіжний досвід — підтвердження вкрай поверхового засвоєння такого досвіду. Не можна не враховувати і чисто економічного аспекту цієї проблеми: витрати на придбання нових технологічних розробок, потрібних для створення і модернізації технологічно складної продукції, зростають практично експоненціально. До речі, саме в цьому одна з причин того, що ті ж Японія та Південна Корея так і не створили власної авіаційної промисловості.
Для України немає простих шляхів освоєння світового ринку високотехнологічної продукції. Що ж до наївних міркувань на зразок «закордон нам допоможе», то тут варто нагадати, що ще С. Н. Паркінсон наводив мудрі слова Дж. Вашингтона: «Одна нація лише через нерозуміння може чекати безкорисливих милостей від іншої. За них доводиться платити хоча б частиною власної незалежності».
А що ж Україна? Якою має бути її стратегія розвитку?
У будь-якому разі потрібні політичні воля, послідовна й цілеспрямована політика держави і, зрозуміло, чітко визначені механізми її реалізації. З усім цим у нас поки що далеко не все гаразд. Зокрема, вітчизняний досвід пошуку організаційних форм управління науково-технологічною та інноваційною політикою справляє гнітюче враження. Причина полягає, насамперед, у тому, що новітні наукові пошуки дратують сформоване протягом багатьох десятиліть відомче мислення, а тому відторгаються чиновництвом. Для підтримки інноваційного розвитку в умовах браку ресурсів логічно докласти максимальних зусиль для створення позабюджетних фондів і зробити все можливе, щоб залучити сюди кошти вітчизняних і зарубіжних інвесторів.
Нам кажуть, що у Німеччині освіта і наука теж входять до сфери впливу одного міністерства. Це справді так. І не тільки у Німеччині. Але ж хіба тамтешнім міністерствам доводиться постійно шукати можливості для ліквідації заборгованості за заробітною платою вчителям, вирішувати питання нестачі підручників і подачі тепла у шкільні приміщення? Тож чи варто дивуватися, що в діяльності нашого Міністерства освіти і науки численні лиха тисяч середніх шкіл відсунули далеко на задній план проблеми стану науки і технологічної сфери, не кажучи вже про інноваційний розвиток економіки країни в цілому.
І все ж вибір оптимальної стратегії і невідкладне відпрацювання механізму її реалізації — це наш шанс на інноваційний розвиток у нинішньому світі, де наукове знання, незалежно від волі політиків, стає основним чинником і розвитку, і незалежності, і просто людського благополуччя. І тут немає надто простих рішень. Серед них, звичайно, і проблема кредитування перспективних проектів. Але для того, щоб цим шляхом пішла ціла країна, щоб інноваційні процеси, активне використання нових знань стали основним фактором зміцнення економіки держави, цього все ж не досить. Не можна забувати про необхідність забезпечувати нормальне функціонування фундаментальних досліджень. Вони потрібні не тільки як джерело нових ідей. Без них не може бути ні компетентного визначення оптимальної стратегії розвитку економіки, ні належного рівня освіти, ні справжньої інноваційної культури, якої, як свідчить світовий досвід, ще нікому не вдавалося просто «запозичати».
Адже ми поки що здатні запозичати здебільшого тільки термінологію і зовнішній бік відповідних зарубіжних напрацювань, не дуже вникаючи у справжній їхній зміст і, тим більше, не маючи механізмів для їх реалізації.
У світлі сказаного стратегічні цілі на перспективу бачаться в необхідності творчо об'єднати талановитих вітчизняних інженерів, докласти зусиль, аби зберегти хоча б залишки матеріальної бази конкурентоспроможних виробництв, зламати стереотипи країни лише як сировинний придаток Європи і віднайти способи примусити владні структури професійно за участю цих інженерів займатися створенням і розробкою потужної ринкової економіки України.
П. Таланчук
Часопис «Вісті», 27 жовтня 2006 р.
автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК
видання: Вісті Академії інженерних наук України, час видання: 2006
25/02/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське