Хто в освіті наймиліший

“Освіта України” №42

  7 червня 2005 р.

 

ХТО В ОСВІТІ НАЙМИЛІШИЙ

Рейтингова система та її значення для ВНЗ і суспільства в цілому

Свого часу Петро ТАЛАНЧУК - людина відома в науковому та освітянському колах - очолював один з найпотужніших вищих навчальних закладів - Київський політехнічний інститут, галузь освіти в цілому (був міністром освіти з 1992 по 1994 роки), а наприкінці минулого століття став організатором і керівником не тільки нового, а й особливого вищого навчального закладу. Тому освітянам і всім не байдужим до розвитку наймасовішої сфери людської діяльності буде цікаво почути думку фахівця, ініціатора багатьох стратегічних і тактичних рішень в освіті, зокрема щодо започаткування рейтингової системи.

 

БАЖАННЯ І МОЖЛИВОСТІ

Коли я був міністром освіти України, ми започаткували рейтингову систему, розробили тимчасове положення, методику, сформували автоматизовану систему розрахунку рейтингів. Для цього ВНЗ було розділено на групи — класичні, технічні, економічні тощо. В основу рейтингу покладено такі основні індикатори: масштаби ВНЗ, обсяги прийому, контингент студентів за формами навчання, якісні і кількісні характеристики професорсько-викладацького складу (не за абсолютним, а відносним критерієм), загального персоналу тощо. За такою самою схемою ми хотіли підійти і до характеристики матеріально-технічної бази (наприклад, кількість комп'ютерних місць на 100 студентів денної форми навчання), а також до науково-методичного забезпечення. Тобто індикатори оцінювання обирали так, аби їх можна було проконтролювати. Але й тут перед нами постав вибір - взяти показник докторів, професорів на 100 студентів чи забезпечення науково-методичною літературою, навчальною площею на одного студента. Я назвав лише кілька проблем, з якими ми тоді зіткнулися і де особливо важливим було звести до мінімуму суб'єктивність в оцінці того чи іншого ВНЗ.

Наш метод був апробований, але, на жаль, виникли інші проблеми. Скажімо, домінувала думка, що немає сенсу зіставляти, адже столичний ВНЗ все одно кращий, ніж периферійний. Хоча наша невелика практика вже тоді показала, що так звані периферійні ВНЗ за багатьма індикаторами у своїх групах вийшли на перші місця. Ця обставина викликала певне незадоволення столичних метрів вищої освіти. Мовляв, у нас же наукові школи. Але скажіть мені, будь ласка, що таке наукові школи? Складові і параметри їх визначення не менш важкодоступні, ніж ті, що можуть бути використані в загальному рейтингу, до якого додається ще й, так би мовити, коефіцієнт корисної дії самого процесу. Адже для того, щоб дати оцінку тій чи іншій науковій школі, знадобиться, принаймні, не одне десятиліття. А для її визнання потрібен ще й нестандартний підхід. Це може виявитись і в екстремальних ситуаціях, однією з яких є велике бажання ВНЗ за порівняно невеликий період довести свій високий статус серед інших вищих закладів освіти. У зв'язку з цим спадає на думку колись почуте. В одного видатного американського вченого-фізика сталася велика біда — в середині минулого століття в авіакатастрофі загинули всі його учні. Тоді убитий горем учений прийшов у бідний район Нью-Йорка, зібрав групу юнаків і сказав: «Я буду платити по долару тому, хто буде слухати мої лекції». Через деякий час з великої групи він залишив 25 осіб і сказав: «Я буду платити по чотири долари тому, хто буде слухати мої лекції». Ще через деякий час він відібрав десять студентів, яких він узявся навчати. З них - четверо стали Нобелівськими лауреатами. Вченого запитали, як він досяг таких успіхів. Він відповів: «Я дивився їм у вічі». Сказано афористично, але суть зрозуміла: успіх полягає не тільки у феномені таланту, а й у високій довірі між візаві...

Вже тоді ми знали: істотно поліпшити розбудову рейтингової системи допоможуть соціологічні дослідження. Але, на жаль, тоді ми такої можливості не мали... І не тільки через брак технічних можливостей. Перешкоди крились в суто людському факторі.

 

ЗМАГАННЯ ЗАРАДИ СПРАВЕДЛИВОСТІ

Про перспективність справи, яку в 1992 — 1993 роках намагалося втілити в життя Міністерство освіти, свідчить той факт, що кілька останніх років нею займаються Академія наук вищої школи України, Інститут вищої освіти АПН України, Конфедерація недержавних вищих закладів освіти України, Міжнародна кадрова академія, Український інститут соціальних досліджень та інші зацікавлені організації і установи. Соціологічним опитуванням займається Центр соціального моніторингу Українського інституту проблем молоді. У ньому беруть участь молоді люди, які вже закінчили середні навчальні заклади і бажають вчитися далі, студенти, випускники ВНЗ, а також експерти — фахівці з відповідних напрямів знань. Все це систематизується, підсумовується і в результаті вибудовується рейтинг.

Далі — визначаються місця в групах, а також у загальному рейтингу. Отже, кожен з 248 ВНЗ, які беруть участь у цій процедурі, посідає відповідне місце. А лідери рейтингу отримують нагороду – статуетку «Софія Київська».

Чи об'єктивне таке оцінювання? Впевнений, що тільки висока культура у відпрацюванні рейтингової системи унеможливить фальшування, зробить її справедливою.

Гадаю, було б доцільним враховувати в рейтинговій оцінці участь і перемоги ВНЗ у національних і міжнародних студентських олімпіадах, грантах, мобільність і кар'єрне зростання випускників ВНЗ, кількість учених ВНЗ, наукові праці яких цитуються в міжнародних виданнях тощо.

 

ТРАДИЦІЇ І АМБІЦІЇ

Задля підтримки міжнародного престижу найбільш відомих вищих навчальних закладів світу відповідні зарубіжні організації проводять їх рейтингову оцінку. За цією системою в першу десятку входять найвідоміші ВНЗ США і Великої Британії. Токійський університет посідає лише 19-те місце, Торонтський — 23-тє, Московський ім. Михайла Ломоносова — 112-те, а Санкт-Петербурзький — аж 422-ге. Жоден з українських університетів до цього списку не потрапив. Однак це не говорить про те, що українські ВНЗ не можуть удостоїтися такої честі. По-перше, для того, щоб представити себе в світовому рейтингу, треба бути зацікавленим і хоча б подати заявку про своє бажання брати в ньому участь. По-друге, Україні треба бути активнішою, коли йдеться про входження в європейські чи світові об'єднання.

Власне, працювати є над чим, бо позиція, що наша вища освіта найкраща, і нічого не робити для того, щоб вона стала ще кращою, приведе не тільки до застою, а щонайгірше — до відкочування назад. Водночас ми повинні знати і рекламувати (так, саме рекламувати!) найкращі здобутки вітчизняної вищої школи. І не боятись бути амбіційними у кращому розумінні цього слова, адже заслужені амбіції поступово стають традиціями. На мою думку, треба дотримуватись простих правил. По-перше, проводити прогнозно-аналітичну роботу і на цій основі поширювати все найкраще. По-друге, тримати контроль за державними стандартами освіти. І по-третє, надати можливість усім вступникам, які мають свою частку в бюджеті на освіту, вносити кошти в той ВНЗ, який вони обрали для навчання. Тільки тоді ми мали б — хай і через 10-12 років — найбільш об'єктивну картину рейтингу ВНЗ. Бо люди ішли б до тих вищих навчальних закладів, де справді дають знання. Саме студентське визнання і має стати основою для державного фінансування того чи іншого ВНЗ.

 

ЗУСТРІЧАЮТЬ ЗА ОДЯГОМ...

Перша частина цієї приказки, на мій погляд, визначає суть нинішньої рейтингової системи оцінювання діяльності вищого навчального закладу. І як би щиро не бажали організатори цієї справи об'єктивності, її дуже важко досягти з тієї простої причини, що індикатори рейтингової системи не можуть повною мірою відобразити найголовнішу складову освіти — якість. А це і фінансування, і матеріально-технічна база, і кадрові, організаційні та інформаційні ресурси тощо. Вони мають бути спрямовані на те, аби всі ВНЗ працювали у триєдиному форматі: економічність, ефективність, результативність.

Економічність має на меті оптимізацію витрат в бік зменшення, але без зниження якості освіти. Ефективність досягається координацією витрат, тобто оптимальним розрахунком коштів, виділених на утримання навчального закладу в перерахунку на одного студента. Результативність досліджується на основі даних про випуск фахівців. Скажімо, чому із взятих на перший курс 40 студентів дипломи отримує лише половина? Великий «відсів» має стати об'єктом занепокоєння: що це — результат невдоволення якістю освітніх послуг у ВНЗ, незадовільна шкільна підготовка, завищені вимоги у ВНЗ чи слабка матеріально-технічна база? До перелічених складових результативності потрібно додати ще одну -працевлаштування.

Не всі фахівці можуть знайти достойне місце роботи. Річ у тім, що сьогодні не тільки в Україні, а й у всьому світі триває процес масовості здобуття вищої освіти. У зв'язку з цим виникають парадокси. По-перше, держава не може підтримати високу мотивацію молоді до здобуття знань через брак коштів. По-друге, всі держави, аби вийти з цієї ситуації, пішли шляхом диверсифікації джерел фінансування, тобто залучають кошти роботодавців, фізичних і юридичних осіб, а також надають кредити на навчання. Ця проблема назрівала давно, але лише останніми роками окреслилися шляхи її розв'язання. Маю на увазі залучення коштів державних, комунальних установ і організацій, кредитне навчання, а також пільгове навчання дітей з обмеженими фізичними і матеріальними можливостями. Але і ці шляхи не вирішують питання. Адже в 1995 році у ВНЗ Ш -IV рівнів акредитації навчалося 885 тисяч дітей, тепер - 2 мільйони 500 тисяч. У підсумку зростає вірогідність, що більшість студентів матиме або низькооплачувану роботу, або змушена буде перекваліфікуватися. А це — соціальна напруга у суспільстві. Але і в цій ситуації велика роль відводиться ВНЗ, адже ця інституція обслуговує два ринки — ринок освітніх послуг і ринок праці. А тому ВНЗ повинні швидко і чітко реагувати на потреби освітніх послуг і вимоги ринку праці.

І, нарешті, ще один парадокс. Велике зростання контингенту студентів не завжди адекватне ресурсному забезпеченню самого ВНЗ: неможливість навчати дітей в одну зміну або — через завантаженість лабораторних, комп'ютерних класів чи використання невмотивованої кількості викладачів-контрактників — проведення занять у межах великих «вікон» (одна пара зранку, друга під обід чи ввечері). Це приводить до зниження якості освіти. В результаті майбутній фахівець ризикує бути незатребуваним або отримати низьку кваліфікацію.

Побутує також думка, що в нас багато випускників. Це не зовсім так. В Україні 935 тисяч підприємств усіх форм власності, а випускників — 564 тисячі. Отже, на одного випускника припадає, образно кажучи, 1,6 підприємства, або — кожне підприємство може взяти на роботу 0,6 випускника. Є такий термін — навантаження на робоче місце. Нині цей показник в Україні поліпшується: зменшується кількість тих, хто претендує на одне робоче місце. Причому цікаво, що чим вищий рівень освіти, тим менший рівень безробіття. Спостерігається також попит на якісну робочу силу, тобто фахівця з вищою освітою. Ось така тенденція. Інша справа, що далеко не кожен випускник іде працювати за спеціальністю. Причини різні: обрав не те, до чого душа лежить, сімейні, фінансові обставини... Але є й таке поняття — професійна мобільність, тобто використання набутих знань не тільки за отриманою спеціальністю. В цьому немає нічого, так би мовити, недозволеного, хоча треба все-таки сприяти молоді в тому, аби вона працювала за фахом.

 

МИ ВИБИРАЄМО, НАС ВИБИРАЮТЬ

До якого ж вищого навчального закладу вступати, якщо вже обрано фах? І чи треба довіряти рейтингам? Власне, це справа особиста, на яку теж впливає чимало факторів, зокрема, вплив батьків, друзів, родичів, реклама. Студент, незалежно від обраного ВНЗ, має знати, що його знання — це його інтелектуальна власність, а висловлюючись мовою ринку, це — його капітал. І чим більше він його накопичить під час навчання, тим престижніше місце роботи він отримає.

Що дає рейтингове місце самому ВНЗ? Насамперед те, що йому відомі індикатори, за якими він має складати «іспит», і в підсумку він знатиме — які індикатори він пройшов на «відмінно», а які, можливо, ледь витяг на «задовільно».

Своєрідною рекламою для ВНЗ може слугувати і те, що його випускники влаштовуються на високооплачувані місця роботи або просуваються по кар'єрних сходинках; запрошення іноземних фахівців для читання окремих курсів.

Реалії сьогоднішнього життя такі: в ринкових умовах кожен ВНЗ повинен боротися за свій імідж. Тому вся його діяльність повинна бути спрямована на те, щоб сформувати історію і традиції свого навчального закладу. Він має знати сильні і слабкі сторони, як свої, так і конкурентів, і не зациклюватись ні на своїх досягненнях, ні на невдачах.

Хочу наголосити ще на одному, у створенні відповідного іміджу нашого ВНЗ за кордоном, що теж впливає на місце в рейтингу, крім об'єктивних причин, є і суб'єктивні. Це — вміння формувати громадську думку. Скажімо, фіни сьогодні заклопотані тим, що їхнім класичним університетам треба готувати бакалаврів, бо вони затребувані на виробництвах, їхні ВНЗ готові до цього, але не готове суспільство, для якого навчання в університеті асоціюється з освітою на рівні магістра. Це теж своєрідний рейтинг.

Хто з нас не мріяв продовжити освіту не просто за кордоном, а в конкретному університеті - американському Гарварді, англійському Оксфорді чи Кембриджі, французькій Сорбоні? Це престижно не тільки для тих, хто там навчається, а й для самого навчального закладу. Може, саме тому в США кожен ВНЗ наприкінці навчального року має звітувати про свою діяльність, куди неодмінно входить і такий важливий показник, як навчання іноземних студентів. За всю діяльність — навчальну і наукову — йому виставляється оцінка. Експерти перевіряють, чи вона відповідає дійсності. І тільки тоді визначається фінансування того чи іншого ВНЗ на наступний рік. Погодьтеся, що це та сама рейтингова система, але на відміну від нашої, яка, можна сказати, ні до чого не зобов'язує, тамтешня несе практичне навантаження. Тобто, посісти високе місце в такому рейтингу не тільки престижно, а й корисно, бо від цього залежить фінансування, а, отже, і розвиток вищого навчального закладу. І насамкінець скажу: якими б індикаторами не оперував той чи інший рейтинг, його коефіцієнт корисної дії, без сумніву, спрацює на позитив. Адже це та сама реклама — тільки вже на продукти не матеріального, а інтелектуального «споживання». Головне в цій справі, аби вона не перетворилася на ярмарок марнославства або — ще гірше — на інституцію, де все купується і продається, коли низькосортний чи неякісний «товар» видається за кращий. Аби цього не допустити — на сторожі має стояти громадськість, незалежна суспільна думка.

Висловлюю подяку за сприяння у підготовці цієї статті професору МАУП Миколі Головатому та головному спеціалісту МОН В'ячеславу Ямковому.

 

Петро ТАЛАНЧУК, президент

Відкритого міжнародного

університету розвитку

людини «Україна»

автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК

видання: “Освіта України” №42, час видання: 2005


25/02/2010