П.М.ТАЛАНЧУК,
президент Університету "Україна"
ДУХОВНІ ПРІОРИТЕТИ ГАРМОНІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА
Проблематика освітньої функції людського загалу є комплексною і багатоплановою, і тому відчутних результатів у її розробці можливо досягти лише колективними зусиллями. І за цим процесом інтеграції зусиль розробки нової парадигми освіти стоїть Академія педагогічних наук України. Нас радує, що наш штаб освіти стає генератором і мотором цих процесів. Але мене особисто так само засмутила та обставина, що у програмі спільної діяльності Міністерства освіти і науки України та Академії педагогічних наук України на 2002-2004 pp., спрямованої на виконання завдань і пропозицій, поставлених II Всеукраїнським з'їздом працівників освіти, не знайшлося місця для співпраці у виконанні хоча б одного заходу з Національною Академію наук України. Шкода, адже там все ж таки ще залишилося багато високого інтелекту, спроможного прислужитися незалежній Україні.
І коли виступали «технарі», використовуючи сучасні комунікативні прийоми, я думав: «Яке ж це постіндустріальне суспільство, воно ж є чисто індустріальне, і з кожним днем стає більше і більше індустріальним. І буде завжди таким, бо високі технології є похідною від непереборного бажання людини якомога повніше задовольняти свої потреби. Інша річ, що їх потреби необхідно розумно сформулювати». Тому до вживання термінів, як і до слів іншомовного походження, слід ставитися обережно. Перегляньте наукові публікації в будь-якій галузі, і ви там віднайдете такий словесний чортополох, що ніякі наукові регалії не допоможуть второпати, якою ж істиною хотів автор нас ощасливити. Дехто вважає, що чим більше туману, тим «науковіше» виглядає виступ чи публікація. Замість того, щоб відновлювати у вживанні питомі конструкції української мови чи творити нові, ми хапаємо чуже, підлаштовуючи його через калькування під своє.
Отже, у нашій освітянській справі і слова, і діла повинні бути взаємопов'язаними та виваженими. Тому, розглядаючи саме в такій площині програму, побачив, з одного боку, силу-силенну заходів (129 позицій), а з другого частенько немає чіткого результату від їх виконання. Крім того, багато дуже цікавих і необхідних дій системно не пов'язані між собою. А це означає, що значною мірою буде ослаблений взаємовплив результатів змін у різних освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнях. Тобто значних зусиль буде витрачено даремно. Одним із можливих виходів із такої ситуації є створення освітніх закладів або комплексів нового типу - освітніх концернів або холдингів, які об'єднують у своїй структурі навчальні заклади різних форм власності та різних освітніх рівнів. Виховання та навчання від дитячого садочка до магістратури ведеться в них безперервно за наскрізними планами виконання і програмами навчання. Але для цього треба вирішити декілька основних проблем.
1. Оптимізувати зміст довузівського та вузівського навчання. Це дозволить запобігти тавтології навчальних планів і повторному вивченню тих самих дисциплін у середній та вищій ланках освіти; перенести частину матеріалу для вивчення у школу, підвищивши цим її рівень та значення і таким чином скоротити термін та зменшити вартість навчання у вищих закладах освіти.
2. Повернути освітню систему обличчям до індивідуума, ввести систематичне тестування учнів із метою виявлення здібностей, особливостей, фізіологічних та психологічних можливостей кожної дитини для своєчасного розкриття її як особистості і визначення нею свого місця в суспільстві. Необхідною передумовою для такого підходу є диференціація класів і закладів, узгодження та стикування їх навчальних планів і програм для учнів різного рівня підготовки та здібностей.
3. Вирівнювання або оптимізація освітньої мережі країни за рахунок створення відокремлених підрозділів, навчально-консультаційних пунктів, наближення якісної освіти до місця проживання людини. Це дозволить оптимально розташувати навчальні заклади різної спеціалізації відповідно до потреб регіонів, скоригувавши тим самим успадковану Україною стару систему освіти, що задовольняла потреби радянської імперії.
4. Впровадження системи дистанційного навчання чи її елементів, що надасть реальної можливості кожному громадянинові одержати будь-яку освіту за обраною спеціальністю в будь-якому регіоні країни. Для розвитку такої системи можна було б передбачити вивчення загальноосвітніх дисциплін у найближчому навчальному закладі, а спецкурси та іспити могли би проводитися виїзними групами викладачів після опрацювання студентом цих курсів за дистанційною технологією. Не втрачаючи якості, при впровадженні такої системи вартість навчання знижується майже вдвічі.
5. Переосмислення змісту середньої освіти з точки зору її завершеності, достатності і практичної корисності. Зміст програм має бути таким, щоб на перших курсах вузу не треба було знову повертатися до викладання тих самих дисциплін у вищій школі. Крім того, доцільно було б визначити таку середньоосвітню програму-мінімум для підлітків, які не мають наміру продовжувати освіту, яка б дозволила будь-кому почуватися впевнено і комфортно в повсякденному житті та суспільстві. Насамперед, це - вміння читати, грамотно писати й лічити; це - володіння комп'ютером, знання основних відомостей із історії, літератури та інших гуманітарних наук, вміння розв'язати елементарні побутові проблеми, водити машину чи мотоцикл, деякі інші вміння і навички.
6. Слід зазначити, що ці питання особливо гостро постають перед дітьми з вадами здоров'я, для яких одержання якісної освіти, особливо вищої, поки що становить велику проблему. В нашому суспільстві проблеми інвалідів завжди замовчувались, а про вищу освіту для таких людей взагалі можна було тільки мріяти. На жаль, сьогодні в Україні склалася критична ситуація зі станом здоров’я населення. За даними Міністерства охорони здоров'я сьогодні в Україні нараховується понад 5 млн. інвалідів, із них близько 141 тис. - дітей, про освіту і розвиток яких слід думати негайно. Ця статистика недосконала, бо поза нею перебуває ще майже 5 млн. інвалідів.
Здійснення цього проекту не вимагає створення нової матеріально-технічної бази, в першу чергу - приміщень. Слід тільки по-господарськи розпорядитися вже існуючими приміщеннями навчальних закладів і включити їх до мережі навчальних комплексів. Але при організації такого закладу постає декілька важливих питань - організаційних, правничих, матеріальних, методологічних. Зокрема, потребують ґрунтовного вивчення і розв'язання проблеми фінансування, кадрового забезпечення, визначення структури такого навчального закладу, функцій структурних підрозділів і функціональних обов'язків як працівників, так і засновників закладу, а також замовників освітніх послуг - батьків, учнів. Потрібно розробити концепцію навчального закладу з наскрізними планами та програмами навчання і виховання, виявити організаційні умови його ефективного функціонування й управління тощо.
Слід окремо розглянути проблему фінансування університету, джерелами якого можуть бути кошти засновників, державне фінансування освіти, плата за навчання, спонсорські внески тощо. Чому б не створити окремий освітній банк для акумулювання цих коштів? Щоб це був не одноденний метелик, а прозора структура з розгалуженою системою філій у кожному місті, з серйозною державною гарантією, яка б спеціалізувалася саме на питаннях освіти.
Давайте спробуємо розвинути цю ідею. Народжується дитина, і купа щасливих родичів не знає, що б таке цікаве і корисне подарувати їй із цієї нагоди. Але ж давно відомо, що найвигідніші та найнадійніші інвестиції - в освіту.
Так чи інакше освіта поступово стає значною мірою платною. Тому батьки і друзі могли б заздалегідь подумати про майбутнє дитини і покласти гроші на спеціальний освітній депозит, який міг би поповнюватися щороку у відповідності до можливостей сім'ї. Є ще одна ідея. Держава фінансує і буде фінансувати освітні заклади. Цих коштів завжди не вистачатиме на всіх. А якщо запропонувати фінансувати не заклади, а учнів і видавати умовно кожному грошовий бон на освіту? Тоді кожен громадянин міг би вкласти цей бон саме в той заклад, який йому подобається, і реалізувати, згідно з Конституцією, своє право на освіту. При такому підході через декілька років ми мали б реальний, а не штучний рейтинг ВНЗ країни.
Для здійснення проекту треба 5-6 років, за цей час розробити всі організаційні документи (нормативні, методичні, організаційні), оформити правниче забезпечення, запропонувавши зміни до законів чи навіть нові закони, відпрацювати технології наскрізного навчання та виховання, запропонувати механізми їх втілення у життя.
Таким чином, на сьогодні є всі передумови зробити цей безаналоговий проект успішним і корисним, у першу чергу для недостатньо соціально захищених громадян України Навколо муніципальних навчальних закладів будуть поступово створюватись неформальні освітні округи, що об'єднуватимуть всіх зацікавлених фізичних та юридичних осіб - батьків, спонсорів, меценатів, громадських діячів, виробничі фірми тощо. На заході ці технології підтримки освіти вже давно відомі, шановні громадяни мають за честь бути членами наглядових чи опікунських рад і брати участь в управлінні навчальними закладами.
І останнє, але найважливіше у реальному житті.
Які б фінансові і духовні ресурси ми не витрачали на реформування освіти, результати будуть незначними, якщо проблему виховання молоді ми не поставимо попереду навчання.
Я бачу два аспекти:
1. Формування моральності людини, замішаної на загальнолюдських цінностях. Тут все зрозуміло. Освічений невіглас набагато страшніший, ніж невіглас неосвічений.
2. Формування національної свідомості українця, свідомого борця за розбудову саме незалежної України.
Котрий рік уже точаться суперечки: є в нас національна ідея чи немає, спрацювала вона чи не спрацювала. На запитання: «За що боремось?» — відповідь знають усі: і чеченці, і прибалти, не маємо відповіді лише ми і білоруси. Якщо взяти до уваги, що в сьогоднішній Україні мова — єдиний етноконсолідуючий чинник, оскільки ми розділені за світоглядними, релігійними, майновими, психологічними та іншими ознаками, що у сучасної дитини "троє батьків - батько, мати і телевізор" (Станіслав Говорухін), а також врахувати ту обставину, що основним джерелом інформації є газети, телебачення та радіо і, насамкінець, те, яка мова панує в цих мас-медіа, то стає абсолютно зрозумілим, яке ми маємо національне виховання і чому не знаємо відповіді на запитання «За що боремось?».
Наприкінці я хочу нагадати всім нам, що Бог створив різні квіти — великі і малі, яскраві й ледь помітні. Але кожна квітка має свою неповторну красу і має своє місце. Люди теж є слабкі і сильні, з різними можливостями. Але, за великим рахунком, ми всі потребуємо один одного, бо життя кожного — безцінне, і дар кожного — неповторний. І якщо ми проникнемося цим розумінням, тоді разом ми зможемо творити інший світ - не зла і ворожнечі, але добра і любові. Світ, в якому є місце для кожного, світ, в якому життя кожної людини є священно-недоторканним, сокровенним. І тоді не буде страшних трагедій, якими так рясніють осінні місяці першого року двадцять першого століття. Усі разом ми повинні усвідомити, що людство — як одна мозаїка, в якій все взаємозумовлене і взаємопов'язане, краса якої не буде вповні, якщо кожен із нас не займе оте єдине, неповторне, відведене тільки нам місце.
Тож давайте об'єднуватись і не шкодувати зусиль для створення гармонійного суспільства духовних пріоритетів.
Газета «Університет «Україна», № 1, 2002
автор: Петро Михайлович ТАЛАНЧУК
видання: Газета «Університет «Україна», № 1, 2002, час видання: 2002
25/02/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське