ЩО ТРЕБА ЗМІНИТИ В ЧИННІЙ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Серед народів світу українці завжди виділялися загостреним почуттям справедливості. Ще римський історик Помпей Трог (І ст. до н. е.) у своїй «Історії світу» писав, що наша нація «плекає справедливість із вродженого нахилу, а не під примусом законів». Справедливістю наших предків захоплювався і філософ Платон (427 р. до н.е. — 347 до н.е.). Адже однією з головних темвчення Платона є тема ідеальної держави. А найголовнішою державотворчою ідеєю та й усієї філософії Платона є ідея справедливості. «Справедливість настільки ж оберігає державу, наскільки і людську душу» (Платон). У свою чергу знавець творів Платона Блаженний Августин (354 — 430) запитував: «Хіба без справедливості держава не є вертепом розбійників?»
Україна перестане бути «вертепом розбійників» («олігархів») лише тоді, коли принцип справедливості стане наріжним каменем вітчизняного законодавства й будівлі Української Держави. Але це потребує діяльної участі всього українського народу.
У темні віки російської деспотії наш національний геній Тарас Шевченко запитував: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним Законом?..» Наш історичний досвід підказує, що діждемось тоді, коли весь український народ стане сам собі отим спасителем, месією, який установить у своїй рідній хаті справедливий лад і силою, і трудом. Адже, як сказав відомий вчений Блез Паскаль (1623–1662), «Справедливість без сили — одна неміч!».
У ті періоди своєї історії, коли українці втрачали свою державність й опинялися у складі чужих держав, вони зазнавали економічного, політичного та культурного гноблення. Це відбувалося передусім через несправедливий суспільний поділ праці, який силою встановлювала та узаконювала в Україні чужоземна влада. Він полягав у тому, що на своїй рідній землі українська нація була різними способами (силовими і бюрократичними) зведена до становища лише трудового класу. Як свідчать статистичні дані Російської імперії, а також Радянського Союзу, провідні становища у владних структурах, науці й культурі, виробництві і торгівлі України займали представники панівних націй чужих держав та, частково, колаборанти. Українцям же залишали працю в сільському господарстві і чорну, найважчу і найбруднішу роботу в містах. Таким чином, в Україні панувала міжнаціональна система поділу суспільної праці, в якій український народ займав найнижче і найзлиденніше становище. Левову частку суспільного продукту створювали українці, але розпоряджалися ним у своїх інтересах неукраїнці.
Тому метою національно-визвольної боротьби українського народу часів іноземного панування було відновлення власної національної держави, в якій українцям був би гарантований вільний доступ до вищого керівництва у політичній, економічній, науковій і культурній сферах суспільства, розподілу створеного українцями суспільного продукту в їхніх інтересах, а експлуатація ресурсів України прийшлими чужинцями, їх збагачення коштом корінного етносу були б припинені. Боротьба за власну незалежну національну державу була в минулому і нині є українською національною ідеєю. Тобто твердження всіляких «шельменків-денщиків», що «немає української національної ідеї», або, що «українська національна ідея не спрацювала», є безсоромною брехнею. Є в нас українська національна ідея — українська національна держава.
Боротьба за неї українського народу наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст. завершилася ухваленням Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту проголошення незалежності України, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням. Здавалося, що перед українським народом відкриються, нарешті, перспективи стати господарем у власному домі. Однак колишній колоніальний апарат чинив цьому запеклий опір, що й знайшло своє відображення у Конституції 1996 року.
Деякі положення чинної Конституції України є кривдними для українського народу. Адже вони юридично закріплюють у незалежній державі Україна наслідки багатовікового колоніального гноблення українців іноземними окупантами, зокрема другорядне, підлегле становище етнічних українців на своїх одвічних землях у політичній, економічній та культурній сферах.
Ці наслідки були б швидко подолані в українській національній державі. Адже, як свідчить світовий історичний досвід державотворення, тільки незалежна національна держава забезпечує кожному народові найкращі умови для його всебічного духовного і матеріального розвитку. Тобто лише незалежна національна українська держава може бути надійною гарантією вільного, щасливого і заможного життя українського народу.
Національна держава — це характеристика конституційно-правового статусу держави, яка означає, що дана держава є формою самовираження конкретної нації (в етнокультурному значенні слова), виражає перш за все волю саме цієї нації. Законодавство багатьох країн світу містить положення про власну національну державу.
Так, перший пункт Ст.1. Конституції Румунії називається «Румунська держава». «Румунія — національна, суверенна і незалежна, єдина і неподільна держава». І тільки в третьому пункті стоїть те, що в нас у першому: «...правова, демократична, і...». В Румунії проживають люди багатьох національностей: угорці, українці, болгари, німці, цигани. Угорська меншина проживає компактною масою у Трансільванії, на кордоні з Угорщиною. Угорці там корінні жителі. Але румуни проголосили «національну державу», і це прийнято і в самій країні і за її межами.
Є в румунській конституції ще одна стаття (3), яка проголошує: «Територія румунської держави не може заселятися або колонізуватися чужоземним населенням». У світлі недавніх зусиль європарламентарів переселити африканських та азіатських нелегальних мігрантів із Західної Європи до Східної, ця стаття дуже актуальна, в першу чергу для нас.
Повчальною для українців є і Конституція Хорватії, в якій наголошено на «тисячолітній національній самобутності і державності хорватського народу», перелічено всі етапи хорватської державності від VІ століття та проголошена «національна держава хорватського народу».
Саме на боротьбу за власну незалежну національну державу піднялися ми, українці, двадцять два роки тому. Під тиском українського національно-визвольного руху Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. В ній було чітко й недвозначно сказано:
«Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення.
Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу».
Також сказано, що «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод».
Однак творці Конституції України 1996 року не виконали вимог Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, чим не просто порушили вітчизняне законодавство, а ліквідували найголовніший здобуток українського народу в боротьбі за незалежність — Українську національну державу. Тому необхідно внести наступну поправку до чинної Конституції України:
Розділ І
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
Чинний текст
Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Пропоновані зміни до тексту
Стаття 1. Україна є національна, суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Відсутність положення про національну державу українського народу – не єдина кривда українцям в Основному Законі країни. Конституція України фактично заперечує саме існування українського етносу, української нації в етнічному розумінні. Так, у преамбулі вихідного поняття Конституції «Український народ», який трактується як «громадяни України всіх національностей». Тобто, конституційне поняття «народ» розкривається через категорію громадянства людини, що є неприпустимим і суперечить доктрині природного права, прихильність до якої недвозначно заявлена в преамбулі Конституції через визнання права українського народу на самовизначення (яке по своїй суті є категорією природного права).
Національність і громадянство — це не одне й те саме. Під громадянством розуміють заснований на визнанні й повазі основних прав і свобод людини стійкий правовий зв’язок особи і держави незалежно від етнічного походження цієї особи. Громадяни України всіх національностей складають населення України, але не українську націю.
Нація ж (лат. natio — плем’я, народ) — в теорії конституційного права – історична спільнота людей, яка склалася у процесі формування спільності їх території, економічних зв'язків, мови, особливостей культури і характеру, які складають її ознаки. Тобто зв’язок між членами нації не правовий, а кровний.
Ототожнення української нації з населенням України призводить до серйозних юридичних наслідків: у міжнародному праві зазначено принцип самовизначення націй, а не населення. Проголошення багатонаціональним населенням якоїсь території (наприклад УРСР у складі СРСР) незалежності й утворення власної держави — це сепаратизм. Сепаратизм є поняття одіозне для всіх держав і трактується як зрада, тому й викликає до себе не лише негативне, а й вороже ставлення. Преамбула Конституції України підводить проголошення незалежності України під сепаратизм. Це підмічено і за межами України. Так, у Росії видано кілька книг під загальною назвою «Украинский сепаратизм в России», автори яких заперечують існування української нації як етнічної спільноти. «Украинец» — изначально не этническое, но политическое понятие». При цьому російські автори аргументують свою позицію Конституцією України, і цілком слушно.
Якщо йти за Конституцією України 1996 року, то росіянин, громадянин України — це «українець російського походження»; єврей, громадянин України — це «українець єврейського походження» і так далі. А хто ж тоді етнічні українці — «українці українського походження?» Абсурд. Виходить, що й справді українці, як стверджують російські шовіністи, — це не народ, а політична партія збаламучених німецькою чи американською пропагандою зрадників-малоросів. Тобто реалізація в Україні теорії «політичної нації» служить шовіністичному запереченню існування українського етносу. Якщо ж його юридично немає, то хто ж тоді в Україні державотворчий, корінний народ?
«Інтернаціоналісти», виходячи з принципу кількості етносів у державі, а не з їх чисельності, накинули нам визначення України як полінаціональної держави, хоч етнічні українці за переписом 2001 року становлять 77,8% населення України. Відомо, що за стандартами ООН, якщо титульна нація становить не менше 70% населення країни, то така держава є моноетнічною.
Викривлене ж визначення багатонаціональності держави і практичне втілення його в життя призвело до знищення самоідентифікації нашої нації як кровнородинної спільноти. А це є корінь етнопсихології народу і його національної культури.
Спекуляціям про поліетнічність України сприяє також Ст.11 Конституції, яка стверджує, що в Україні проживають «корінні народи» та національні меншини. Враховуючи загальноприйняті історичні постулати про давність проживання в Україні росіян (русскіх), юдеїв і татар, можна припустити, що мова йде саме про них. Адже в преамбулі Конституції «підправлено» Акт проголошення незалежності України, а саме «тисячолітню традицію державотворення» в Україні змінено на «багатовікову». Це позбавляє українців історичної спадщини Київської Русі на користь Росії зі всіма наслідками історичного і правового характеру. Тобто підтримується ненаукова теза російської історичної пропаганди, що український народ виник у ХV — ХVI ст. внаслідок асиміляції тутешніх росіян поляками. Тим самим підводиться псевдонаукова база під територіальні претензії Росії на Україну як на історичну батьківщину сучасних росіян. А колонізація України російськими емігрантами у ХVIІ–ХХ ст. зображається як їх повернення до своєї історичної Батьківщини, заселеної за час відсутності законних господарів зайдами з Галичини (предками сучасних «бандер»).
Це тягне за собою передусім невизнання українського етносу за державотворчий, тим більше — єдиний державотворчий, що є правильним. Звідси — невизнання української мови як єдиної державної, української культури як базової у державі, української інтерпретації історії України як єдино правильної. Звідси — збереження кривдного для українського етносу міжнаціонального внутрішньодержавного поділу праці, коли нащадки емігрантської колоніальної верхівки СРСР зберігають за собою панівні позиції в політиці, економіці й культурі, залишаючи етнічним українцям для прожиття найважчі, найбрудніші й неприбуткові галузі господарства. Тобто здобуття незалежності не дає корінному народу реальних вигод так само, як не дало українським селянам звільнення від кріпацтва у 1861 році чи неграм Америки скасування рабства. Змінилася тільки зовнішня форма експлуатації. Чи буде таку «незалежність» український народ поважати й захищати від зовнішніх загроз? Відповідь очевидна. Тому текст Преамбули Конституції України теж потребує змін.
Чинний текст Преамбули
Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,
прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
Пропоновані зміни до тексту Преамбули
Верховна Рада України від імені Українського народу та громадян України всіх інших національностей,
виражаючи суверенну волю українського народу, української нації,
спираючись на тисячолітню українську державну традицію і на основі невід'ємного права українського народу, української нації на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на українській землі,
прагнучи розвивати і зміцнювати українську національну, демократичну, соціальну і правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року й Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
Підставою для спекуляцій довкола питання прав етнічних груп неукраїнського походження, які проживають в Україні, є Ст.11 Конституції. Ці групи чомусь називають «національними меншинами». По-перше, термін звучить дещо образливо. Принаймні, в Російській імперії слово «нацмен» було лайливим. По-друге, термін не відповідає європейському розумінню національних меншин і реальному стану речей. Адже росіяни, поляки, угорці та румуни опинилися в Україні внаслідок протиправної колонізації українських земель урядами країн-окупантів. Вони мали привілейоване становище і служили опорою окупаційних адміністрацій проти місцевого українського населення. Емігранти з сусідніх країн та їх нащадки й досі є сприятливим середовищем для антиукраїнських підривних дій спецслужб іноземних держав. Тому зберігати за ними колишнє привілейоване становище означає кривдити корінних українців, порушувати їхні права і Статтю 24 Конституції та підривати обороноздатність держави.
Є багато питань і до назви сучасної Української Держави. Утопивши в крові останній збройний виступ українського козацтва під проводом гетьмана Мазепи за права українського народу, Москва задля набуття «приличного родовода» привласнила нашу історію княжого періоду. Водночас московські царі перейменували свою державу на «Росію», а її різношерсте населення на «русскіх» для того, щоб позбутися назви «московити», яких у Європі вважали за варварів. У 1713 році московський посол у Копенгагені отримав наказ царя Петра І вимагати, щоб у всіх іноземних газетах «печатали государство наше российским, а не московским, что и к прочим всем дворам написано».
Слід затямити, що до ХVIII ст. в Європі Руссю, Росією, руськими, русинами, рутенами звалися виключно Україна та її мешканці, а Московія тільки Московією та московитами. Самі суздальці, володимирці, муромці й інші, які після їх завоювання Москвою стали московитами, також звали Руссю, Росією, руськими виключно Україну та її мешканців, а себе за руських не вважали й не звали. Зрештою, як зазначав історик М. Покровський, у середньовіччі термін «Русь» був чисто побутовий, не пов’язаний із жодною визначеною політичною ідеєю: політично Древня Русь знала про київське, чернігівське або суздальське княжіння, а не про Руську державу. Однак, в українців-русинів-рутенів, обкрадених московітами, зі старої книжної назви залишилася ще народна назва «Україна», відома в літописах із 1187 року, яка вживається досі для розрізнення фальшивих «русскіх-московитів» від мешканців дійсної Руси-України. Та нині, коли є незалежна Українська Держава, слід дати лад і в назовництві, зокрема й на міжнародному рівні.
До світової громадськості українська дипломатія повинна донести декілька істин. Історія сучасної України починається з Русі V–VI ст., історія сучасної «Росії» починається з Москви кінця ХІІІ ст. І ніякого стосунку «Росія» не має до Русі, хіба в контексті того, що «Росія» присвоїла і загарбала в українців ім'я «Русь» і зміст цього поняття. А ми смиренно мовчимо з цього приводу.
Наша вина і в тому, що у світі перекладають «Росія» як «Раша». Ми навіть тепер вживаємо в англійській мові «Кіеvаn Rus'», чим уможливлюємо московитам робити з Русь – Раша, замість того, щоб ми вживали історично правильний переклад «Кіеvаn Ruthenia», що в дійсності відповідає в чужих мовах назві Русь. Тепер настав час відвоювати «Русь-Рутенію», бо ця назва є джерелом нашої старовинної історії, творить нашу державно-правну тяглість, відповідає нашому історичному минулому, яке Москва підступом фальшує і присвоює собі. На це звертав увагу Михайло Грушевський, назвавши свою фундаментальну працю «Історія України-Руси».
Та поки ми живемо в державі не з національною, а географічною назвою — Україна. Має ж бути, принаймні, — Українська Республіка. Як Французька республіка, Італійська республіка, Литовська республіка, Чеська республіка тощо.
Прикметник «української» багато значить. Він вказує на характер держави: національний із віковою державницькою традицією, чи емігрантський новотвір. Наступні статті основного закону повинні лише розвивати й доповнювати це основне положення. Зокрема й Ст. 10. Конституції про мови.
У нинішній редакції ця стаття є абсолютно безвартісною для української мови, зате створює юридичну базу для подальшого російщення та асиміляції росіянами українців. Адже зміст поняття «державна мова» не розкрите. Не сказано, що «українська мова є мовою офіційних документів та мовою міжнаціонального спілкування громадян України». Це слід виправити. Також варто врахувати досвід конституції Іспанії, в якій сказано, що «всі громадяни Іспанії зобов'язані знати і мають право користуватися іспанською мовою».
Те, що Конституція України захищає російську мову, — знаряддя асиміляції українців російською колоніальною адміністрацією — є не просто нонсенсом, а злочином проти українців та Української держави. Як писав сучасний письменник Євген Шишкін у статті «Русский язык — категория экономическая», «…внедрение свого языка в другие нации — внедрение политической и экономической зависимости.
Лучшего долгосрочного представителя своих интересов и придумать нельзя»! Тому в мовному питанні слід керуватися наступним:
1. Російська мова в Україні є мовою іноземних окупантів.
2. Вже сам факт присутності російської мови в незалежній Україні є образою для національних почуттів корінного українського народу, державотворчого українського етносу.
3. Російська мова в Україні не може користуватися захистом держави як мова національної меншини, оскільки росіяни в Україні не є національною меншиною, а є емігрантами та нащадками емігрантів.
4. Російська мова в Україні не може мати особливого статусу («державної», «офіційної»), а лише бути мовою для побутового вжитку етнічних росіян.
5. Оскільки українська мова є мовою державотворчого етносу держави Україна, високорозвинутою і досконалою європейською мовою, зрозумілою і здатною задовольнити спілкування громадян України всіх національностей на будь-яку тему і на будь-якому рівні, тільки вона може бути й повинна бути державною мовою і мовою міжнаціонального спілкування громадян України.
Передумовою цивілізаційного прориву України має стати дерусифікація та консолідація суспільства на основі української цивілізації, духовності й мови. Наявність двох державних мов — російської поряд із українською, яку нам нав’язують прийшлі «добровольцы», веде до занепаду Української держави. Українська мова — це одна з найважливіших підвалин української державності, її цементуюча сила і патріотичний ресурс. І тому будь-яку атаку на українську мову варто розглядати як атаку на Українську державність.
Тим емігрантам із Росії, які не оцінили належним чином надання їм після 1991 року громадянства України без обов’язкової в таких випадках загальноприйнятої у світовій практиці процедури натуралізації і які бажають жити у державі з федеративним державним устроєм та з державною мовою російською, держава Україна має сприяти вільному переселенню до такої держави. Це єдине прийнятне для українського народу вирішення «мовного питання». В українській національній державі національне питання має бути раз і назавжди вирішене в інтересах корінного етносу. В іншому разі збережеться джерело міжнаціонального напруження, яке постійно нагадуватиме про себе вибухами невдоволення і всілякими, в тому числі й збройними, конфліктами.
Отже, творці Конституції України 1996 року не виконали вимог Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року і термінологічними маніпуляціями фактично ліквідували здобуток національно-визвольної боротьби українців — національну українську державу. Вони ж створили правову основу для заперечення існування української нації в етнічному (і єдино прийнятному для українців) розумінні цього слова. В результаті українці в Україні й далі залишаються найнижчим трудовим класом із найменшими прибутками, найнижчим рівнем освіти, найнижчою народжуваністю, але найвищою смертністю. Україна так і не стала країною рівних можливостей. Старт у ринкову економіку відбувся з позицій, які національні спільноти України займали в часи СРСР. Результати у нас перед очима.
Тому необхідне внесення як у преамбулу, так і в Ст.1 Конституції України положення про національний характер нашої держави та інших вищеназваних змін, які виправлять дискримінаційні щодо державотворчої корінної української нації положення Основного Закону України.
Конституція України протегує також приватній власності. Начебто приватна економіка ефективніша за державну. Проте фахівці знають, що продуктивність підприємств залежить не тільки й не стільки від форми власності, а скільки від ефективності управління. І державне управління, безперечно, ефективніше з багатьох причин. Тому в США, Франції та інших провідних країнах світу є потужний державний сектор економіки, який забезпечує державні інтереси. У США найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за виробництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максималізувати прибутки власників, а не багатство нації.
З огляду на це, варто приглянутися до законодавчого досвіду Ірану, Ст. 44 Конституції якого проголошує:
«Економічна система Ісламської Республіки Іран заснована на трьох секторах — державному, кооперативному і приватному, при регулярному і правильному плануванні.
Державний сектор містить у собі усю велику промисловість, основні галузі промисловості, зовнішню торгівлю, великі гірничорудні підприємства, банківську справу, страхування, забезпечення електроенергією, греблі і великі водопроводи, радіо і телебачення, пошту, телеграф і телефон, цивільну авіацію, судноплавство, дороги, зокрема залізні, і т.п. Усе це у вигляді суспільної власності перебуває у віданні держави.
Кооперативний сектор містить у собі кооперативні виробничі й розподіляючі фірми й установи, що створюються в місті й у селі.
Приватний сектор охоплює ту частину землеробства, тваринництва, промисловості, торгівлі і сфери послуг, що доповнюють економічну діяльність державного і кооперативного секторів.
У цих секторах економіки власність за умови відповідності іншим статтям цієї глави..., а також сприяння розвитку економіки країни і не завдавання збитків суспільству перебуває під заступництвом закону Ісламської Республіки. Закон визначає правила, сферу й умови функціонування цих трьох секторів».
Не в останню чергу завдяки цьому Іран із напівколоніальної країни перетворився на регіонального лідера і сміливо кидає виклик сильним світу цього. А ми зі своєю злочинною «елітою» та її Конституцією, в ті ж самі роки, із промислово розвинутої європейської країни перетворилися на «бантустан» африканського типу. Тому не зайве пригадати постанови II Великого збору ОУН у квітні 1941 р., в яких сказано, що ОУН бореться: «За планову організацію цілого господарського й суспільного життя... загальне й повне право власності на продукти своєї праці; обмежене приватне, кооперативне й спілкове право власності на господарювання землею й верстатами для тих, які на них працюють; державна власність важкого промислу й транспорту; вільна торгівля нижчих ступенів, законне обмеження зисків, усунення всякої спекуляції та самоволі й недбальства в господарстві; інтенсивна розбудова всіх галузей народного господарства, щоб воно стало основою могутності Української Держави».
Як показав досвід останніх місяців 2014 року, держава має бути здатна себе сама захистити від збройної агресії іноземних держав. Тому слід відмовитися від нав’язаних ворожими спецслужбами спекуляцій на тему «невеликої, мобільної, професійної армії» і закріпити в Конституції положення про те, що «Захист суверенітету і територіальної цілісності України є священним обов’язком кожного громадянина України. Громадянські права повнолітній житель України отримує тільки після проходження дворічної військової служби за призовом, чи альтернативної служби». Також слід наголосити: «Військово-патріотичне виховання громадян України здійснюється на національно-історичних традиціях українського народу».
Великою помилкою вітчизняних законодавців є визнання пріоритетності міжнародного права над національним правом. Це дає підставу для «законного» іноземного втручання у внутрішні справи суверенної України. Тому в Конституції України слід задекларувати лише повагу до міжнародного права, але в жодному разі не утверджувати його першість щодо права національного.
Також слід викреслити з Конституції України пункт Ст.15, що «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова». Нема в світі держави без ідеології. Україна не виняток. Неофіційною ідеологією сучасної України є нав'язана нам ззовні споживацька ідеологія. Наслідком її насильницького впровадження є моральна і фізична деградація нашого суспільства, його розкол й атомізація. Ідеологія споживацтва — це ідеологія смерті: духовної, тілесної, державної. Вона для України неприйнятна. Дійсною ідеологією кожної сучасної держави є патріотизм (націоналізм). Безсумнівно, він має бути офіційною чи неофіційною ідеологією і в Україні.
Є в чинному законодавстві України інші недоліки, які необхідно виправити. Однак лише впровадження у вітчизняне правове поле принципу справедливості зробить можливим проведення дійсних, а не фальшивих реформ нашого суспільства. Тільки після цього у нашій хаті утвердиться, словами першого українського митрополита Іларіона, «закон і благодать». І тільки тоді, як наголошував Тарас Шевченко, «…і буде син, і буде мати, і буде Правда на землі!»
Петро ТАЛАНЧУК,
Президент Університету «Україна»,
перший міністр освіти незалежної України.
Сергій РУДЮК,
старший викладач Університету «Україна».
Віталій КАРПЕНКО,
завідувач кафедри журналістики
Університету «Україна»,
заслужений журналіст України
Газета «Університет «Україна» №3-4, 2014
автор: Петро ТАЛАНЧУК, Президент Університету «Україна», перший міністр освіти незалежної України; Сергій РУДЮК, старший викладач Університету «Україна»; Віталій КАРПЕНКО, завідувач кафедри журналістики Університету «Україна», заслужений журналіст України
видання: Газета «Університет «Україна» №3-4, 2014, час видання: 2014
09/07/2014
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське