Іван Гамрецький: "Провідною рисою української вищої освіти має стати формування у студента аналітичного мислення та здатності творчо сприймати будь-які інновації"

Іван Гамрецький: "Провідною рисою української вищої освіти має стати формування у студента аналітичного мислення та здатності творчо сприймати будь-які інновації"

Ніна Головченко

У контексті питань, порушених на ІІІ Всеукраїнському з'їзді працівників освіти, актуальними є роздуми ректора Вінницького соціально-економічного інституту Університету «Україна», кандидата педагогічних наук, доцента, Заслуженого працівника освіти, Відмінника народної освіти Івана Гамрецького про шляхи та проблеми розвитку сучасної національної освіти.

 

− Іване Степановичу, як, на Вашу думку, має позиціонуватися освітня галузь у сучасному світі?

У нас освіта розглядається нині як суто гуманітарна, допоміжна галузь, а не як виробнича, інноваційна сила. Але умовою економічного розвитку є поєднання виробництва, науки, освіти і бізнесу в єдину інноваційну модель. Нові знання для технологічних спеціальностей мають стати комплексними, проблемно-орієнтованими та міждисциплінарними. Навчальний процес і проведення наукових досліджень мають бути взаємопов’язаними та забезпечувати єдність засвоєння і передачі знань.

Освіта в ХХІ сторіччі – далеко не лише навчання та виховання особистості. У добу глобалізації та високих технологій освіта є чинником соціальної стабільності, економічного добробуту країни, її конкурентоздатності та національної безпеки. Тому освіту не можна й надалі стереотипно відносити до сфери відомчої та галузевої політики, вона є загальнонаціональною, стратегічно важливою проблемою.

Варто особливо наголосити на тому, що освіта не є якоюсь своєрідною галуззю економіки, чи її служкою, що просто забезпечує соціально-економічний розвиток країни. Ні навчальний процес, ні його кінцеві цілі, ні його результат, ні його продукцію не можна порівняти з аналогічними категоріями економіки. Вона (освіта) є життєво важливою функцією, ключовим сектором та умовою існування суспільства. Функцією у тому сенсі, що освіта формує особистість у всій її багатовимірності, а не просто дає знання і професію. Звідси − провідна, пріоритетна роль освіти, знання, особливо наукового, а не лише знання загальноінтелектуального у житті особистості і соціуму. Бо досягти жаданого соціального, економічного прогресу не може жодна держава, де наука й освіта розвиваються за «залишковим принципом» фінансування, де освітні програми є справою не першорядною. У будь-якому разі, високорозвиненими нині є лише ті країни, де частка ВВП, що виділяється на освіту, становить 10 і більше відсотків, де освітні проблеми і технології займають домінуючі позиції в політиці урядів.

− Які проблеми обумовлюють зниження якості вітчизняної освіти, що стало вже наболілим питанням?

Одна із проблем нашої освіти – аби її не політизували і не гналися за непродуманими псевдореформами. Адже в освіті реформи безкінечні – як зміна влади, так і нова реформа, починаючи від хрущовських і до наших часів. Рішення приймаються без глибокого аналітичного пророблення реальної ситуації і залучення професіоналів-практиків, без широкого громадського обговорення і відкритої професійної експертизи, авторитарно. Бездарно й безграмотно використовується світовий досвід, як сталося, зокрема з Болонським процесом. Програми щодо розвитку освіти не спрацьовують через їхнє повне або часткове невиконання, а також через їхню безсистемність: реформування проводиться не комплексно, а частково, внаслідок чого поліпшення одного показника веде до погіршення іншого, і ніхто за це не несе адекватної відповідальності.

− Що варто змінювати в стратегії розвитку вітчизняної освіти насамперед?

Нові завдання освіти у ХХІ столітті вимагають широкомасштабного застосування дійсно інноваційних педагогічних технологій. Органічною стає потреба в конституюванні множинності освітніх траєкторій, для яких характерна варіативність методик, що активізують розумову діяльність і творчо організовують освітній простір. Найперспективнішими інноваційними технологіями вважаються, наприклад, «кейс-стаді» – навчання з використанням конкретних навчальних ситуацій, тренінгові технології – тренінг ділової комунікації, особистісного розвитку, комунікативних умінь тощо. Має бути більше практицизму і менше голого теоретизму. За партою вчити те, що на виробництві не використовується вже роками, – потреби немає. Це не дає належної підготовки відповідного спеціаліста.

Слід наголосити, що якість освіти не вимірюється обсягом інформації (знань), які отримала людина. Обсяг знань колишні ВНЗ у СРСР давали величезний, який не зрівняти ні з якими гарвардами чи сорбонами. У більшості вчителів/викладачів є одна мета − понапихати учням у голови побільше всякого «добра». Саме понапихати, а не навчити. А хто захоче вчитися, якщо самим учителям байдуже, яка думка учнів про навчання? Крім того, навіть якщо будеш дуже старатися і вчитимеш все-все, все одно 99% гарантії, що рідна держава на тебе просто начхає. У нас запроваджують усілякі європейські системи навчання й оцінювання, забуваючи, що українським студентам вони принесуть набагато менше дивідендів по закінченню ВНЗ, аніж вони приносять студентам європейських вишів.

− Тоді що дійсно доречно, на Вашу думку, почерпнути із зарубіжного досвіду організації освітнього процесу?

Головною перевагою заокеанської освіти, як на мене, є те, що вони вчасно зрозуміли одну просту істину – не варто переобтяжувати студентів зайвою інформацією, яка є загальнодоступною. Я маю на увазі, що не варто її (інформацію) зазубрювати, якщо вона з’явиться на екрані дисплею майже миттєво у разі необхідності. Логічніше зосередитися на певних уміннях, які точно знадобляться для майбутньої професії. Процес такої диференціації є складним, але з великим ступенем вірогідності можу сказати, що менеджеру підприємства із виготовлення будь-якої продукції не знадобиться розв’язувати систему диференційних рівнянь чи з пам’яті відтворювати режимні параметри механічного оброблення матеріалу. Очевидно, цей фахівець мав би знати, до яких наслідків призведе не дотримання режимних параметрів і як його усунути. Як це трансформується на вітчизняні умови? Студенту не потрібно пам’ятати велику кількість даних технічного довідника, якщо він знає, де їх взяти і як їх використати. Цілком логічною видається думка про те, що на кожному з етапів безперервної освіти учень/студент повинен оволодівати тими вміннями, навичками і знаннями, які знадобляться йому в майбутньому. Багато хто з нас зустрічався у процесі переходу від середньої до вищої школи, чи від вищої школи до професійної діяльності із сакраментальною настановою: забудьте те, чого вас вчили раніше, тепер буде все по новому, забудьте індукцію і дедукцію, давайте продукцію. А навіщо ж було так довго і тяжко вчитися?..

Так от, мені видається, що в епоху тотальної інформатизації американська освіта пішла правильним шляхом – всю інформацію пам’ятати неможливо, а потрібно визначити мінімально можливий її обсяг, що мав би зберігатись у людській голові. У разі нестачі інформації необхідно знати чіткі та структуровані методи її поповнення. Йдеться не про місцезнаходження найближчої бібліотеки, а про простий і зрозумілий метод електронного пошуку, наявність якого приносить користь тільки за умови всебічного розвитку електронної інфраструктури.

Освітній процес від дитсадка до вищого навчального закладу має допомогти кожному набути важливих компетенцій через застосування знань. Для цього необхідний перехід від кваліфікації до компетенції, яка дає змогу знаходити рішення в будь-яких професійних та життєвих ситуаціях, що уможливлює діяльність освіченої особистості незалежно від локального чи глобального ринку праці. Володіння технологією прийняття рішень гарантує людині свободу вибору, здатність адаптуватися в умовах постійних змін.

− Які конкретні зміни варто вносити в національну освіту?

Насамперед треба враховувати й коригувати інерційні процеси, які історично склалися. Адже основні документи про школу, що визначили її базу, були прийняті у 30-ті роки минулого століття. В цьому вигляді вона залишилась і на сьогодні. По суті, ми маємо модель школи, яка створена за часів Сталіна, і мало що змінили у структурі цієї школи, в тому числі і вищої. Як і раніше, основним місцем навчання є клас. Це стало так звично, що ніхто й не замислюється, що могло б бути й інакше.

Застарілість програм та методик викладання призводить до поганої мотивації учнів, що посилює репресивний характер освіти. Багато змісту шкільних програм уже не має нагальної необхідності їх вивчати, і навпаки, багато вмінь і навичок, які потрібні для конкурентоспроможності сучасної людини і фахівця, взагалі не входять у шкільну програму. Шкільні програми потребують корекції. Необхідне створення механізму для оперативної зміни програм, оскільки умови життя змінюються дуже швидко. Наприклад, деякі програми необхідно змінювати кожного року, такі як сучасна українська та світова література або сучасна історія. Чому ми не вивчаємо в школі українську літературу письменників та поетів, які живуть і творять зараз, тобто наших сучасників? У світі вивчають своїх сучасників.

Замість того, щоб у першу чергу викладати у школі такі дисципліни, як психологія, право, соціологія тощо, дійсно потрібні абсолютно всім, підростаючому поколінню наполегливо вантажать ще незміцнілі мізки хімією, фізикою, математикою, причому в усе зростаючих обсягах. Мені здається, що давно настала пора мужньо назвати речі своїми іменами: всі ці шановні, а також інші точні дисципліни в особистому житті, та й у суспільному теж, найімовірніше, переважній більшості не знадобляться. У той же час існуюча в гуманітарних сферах майже поголовна безграмотність робить наше суспільство практично варварським.

Реформи в державі необхідні, і це визнають всі: і влада, й опозиція, але реформи не косметичного характеру, а справді глобальні; революційні. Скажімо, в освіті донині існує радянський рудимент щодо держзамовлення на всі спеціальності, але ж у державній власності тепер знаходиться не більше 10 % підприємств. То чому за держбюджет ми готуємо інженерів, економістів, фінансистів та інших фахівців для олігархів? Їм необхідні кадри − нехай замовляють. Ось і економія держбюджету. А щоб підтримати талановиту молодь, мотивувати її до навчання, варто відмовитися від держзамовлення спеціалістів, а натомість надавати держгранти тим випускникам, які за результатами зовнішнього незалежного оцінювання мають 170−200 балів і які зможуть вибирати ВНЗ для навчання. За цих умов посилюється конкуренція між вузами, і ті з них, які не дають якісних знань, самі, без адміністративних впливів, відійдуть у небуття. Розумію складність впровадження цих новацій і спротив частини батьків, особливо чиновництва. Але ж під лежачий камінь вода не тече.

− Скільки ж освіти загалом потрібно і людині, і державі?..

За підрахунками ЮНЕСКО, достатнього рівня національного благополуччя, яке відповідатиме світовим стандартам, нині і в майбутньому можуть досягти лише ті країни, 40−60 % населення яких становитимуть особи з вищою освітою. Одночасно визнаним і переконливим є і той факт, що для того, аби будь-які соціально-економічні, політичні, технологічні реформи набули незворотного характеру і були реалізовані з найбільшою ефективністю задля прогресивного суспільного розвитку, необхідно принципово по-новому (за змістом, характером) перенавчити не менш 25 % дорослого працездатного населення. Принципова зміна не лише загальнолюдського, загальноцивілізованого призначення освіти, а й обов’язкова її безперервність. Тобто навчання, освіта, духовне і практично-прикладне, професійне збагачення, професійна підготовка людини під час здобуття освіти упродовж усього життя, в тому числі має бути і «освіта третього віку» − для старшого покоління.

Існує думка про те, що в Україні, порівняно з іншими європейськими країнами, надто багато вищих навчальних закладів щодо кількості населення. Відповідно з цим співвідношенням взято курс на різке зменшення кількості ВНЗ. Пригадали також, зокрема, що при соціалізмі була безоплатна освіта, а тут з’явилися якісь там недержавні університети, та ще й деруть гроші за навчання.

Звичайно, питання оптимізації кількості ВНЗ, географії їхнього розташування та рівня якості підготовки фахівців є дуже важливими і потребують якнайшвидшого вирішення. Але у виконанні цієї роботи проглядається «український почерк»: сяк-так зварганити сентенції, тенденції та концепції, задекларувати інновації і швиденько прозвітуватися про виконання «височайшого» доручення.

Мабуть, було б доцільно замість того, щоб «підтягувати» цифри до якоїсь політичної забаганки, взяти та й навести лад в освітянських законах внесенням необхідних поправок і назвати хоча б речі своїми іменами: технікуми − технікумами, професійні училища − профучилищами і т. ін.

Маємо подбати про справді інноваційний розвиток національної системи освіти, виходячи найперше із власного історичного досвіду, власних потреб людини і суспільства. Для справді перспективної, відповідно до Болонського процесу, модернізації системи освіти в Україні необхідно було б винайти невідкладні, конкретні заходи. Болонський процес не є обов’язковою моделлю інтеграції української системи освіти в європейську, оскільки втрата специфіки, особливостей національної для освіти України матиме надто непрогнозовані, а то й негативні наслідки. Це зовсім не гіперболізація ситуації, а об’єктивна реальність.

Думаю, що провідною рисою української вищої освіти має стати формування аналітичного мислення, здатності аналізувати та творити. Можливо тоді, через років 20−30, престижно буде приєднуватися не до Болонського (ні в якому разі не хочу заперечувати справді багатьох переваг європейської вищої освіти), а до українського процесу. Вважаю, що вище зазначена пріоритетність є актуальною для всієї системи вищої освіти (не тільки технічної) і, більше того, саме ухил на креативність може стати розумним балансом (компромісом) між технічною та «елітарною» вищими освітами.

У наш час «просто працювати» недостатньо. Твердження: «Роби так, як потрібно, і хай буде, що буде», – можна вважати доречним для минулої епохи і таким, що втратило актуальність. Майбутнє за творчими особистостями. Ми звикли до того, що творчим обов’язково мав би бути митець. Ми так їх і класифікували – люди творчих професій. Думаю, що невдовзі настане такий час, що і двірник мав би бути креативним і думаючим. Всі інші, які просто «метуть», будуть жити на допомогу із безробіття, причому, якщо такої вистачить на всіх.

«Хто не відає далеких дум, той не уникне близьких розчарувань», − учив Конфуцій. Якщо не піднімати планку, то максимальна здолана висота не перевищить висоти однієї сходинки.

Ми повинні долати сумніви і шукати нові способи впорядкування мислення в неупорядковані часи, пропонуючи точку опори в шалено розбурханому світі. Всяка людина, тим більше педагог, знає, що таке перемоги і поразки як в особистому, так і в професійному житті і, будучи мудрою, вона дозволяє як поразкам, так і перемогам впливати на свої погляди, світогляд, а отже і дії.

− Чи відповідає усім викликам сучасного життя Ваш навчальний заклад − Вінницький соціально-економічний інститут Університету «Україна»?

Наш інститут − це органічно збалансована як організаційно, так і методично корпорація, вищий навчальний заклад, який найбільше підготовлений для надання високоякісних освітніх послуг в інтегрованих академічних групах усім громадянам, включаючи і людей із особливими потребами. Ми маємо певні напрацювання, успіхи, перемоги.

Протягом останніх двох років п’ять наших викладачів захистили чотири кандидатських та докторську дисертації. Три науковці мають звання «Заслужений працівник», є академіки та члени-кореспонденти галузевих академій. У роботі експертних комісій ДАК України беруть участь 2 науково-педагогічних працівники інституту. 25 викладачів є членами громадських наукових академій, 38 мають патенти на винаходи. Здійснюються наукові дослідження у різних галузях, публікуються праці провідних науковців інституту у фахових періодичних виданнях. За останніх 5 років викладачами інституту здійснено понад 1700 наукових публікації в різних виданнях як в Україні, так і за кордоном.

Наші науковці беруть активну участь у різних республіканських і міжнародних конференціях, у т.ч. у Росії, Молдові, Чехії, США, Канаді. Щорічно і ми проводимо наукові конференції за участю іноземних спеціалістів. В інституті діє чотири наукових школи.

Широка професійна обізнаність, багатий науково-методичний потенціал, ініціативність, генерація інноваційних ідей характерна для таких наших науково-педагогічних працівників, як: Захарченко Володимир Іванович, Красиленко Володимир Григорович, Скірський Іван Васильович, Столяренко Олена Вікторівна, Чабан Олександр Григорович, Рудишин Сергій Дмитрович та інші.

Підготовка студентів в інституті проводиться за 8-ма напрямами, 9-ма спеціальностями та формами навчання, які зазначені у ліцензії. Цього року, вкрай несприятливому для вищих навчальних закладів з точки зору набору, до нас прийшло більше студентів, ніж торік. У нас вперше почали навчатися групи студентів із вадами слуху з двох спеціальностей.

Протягом усієї історії існування наш інститут є важливим центром розвитку вищої освіти в регіоні, здійснює величезну роботу з виховання та підтримки еліти спеціалістів. Чимало наших випускників складають золотий фонд, гордість Вінниччини.

В інституті проводиться широке залучення студентів до науково-дослідницької роботи в рамках виконання наукових тем, у наукових, проблемних гуртках, на конференціях, семінарах. Студенти нашого інституту, зокрема і з особливими потребами, неодноразово ставали переможцями та призерами всеукраїнських конкурсів наукових робіт.

Широка палітра виховних заходів інституту. День працівника освіти, до речі, відзначили нині разом зі студентами та колегами на Говерлі. Наші студенти були серед призерів спортивних змагань Університету «Україна», а викладачі завоювали перше загальнокомандне місце. Зміцнюється матеріально-технічна база інституту, придбано мультимедійний центр, новий комп’ютерний клас. Ми переїжджаємо у новий власний навчальний корпус, маємо гуртожиток.

Можна ще багато що доброго сказати про наш інститут, але ми далекі від завищених самооцінок. Команда нашого інституту здатна до креативних, нестандартних рішень, має − не зважаючи на невдачі, труднощі, кризові явища − бажання, волю і силу для пошуку шляхів втілення в життя цього завдання.

автор: Ніна Головченко

час видання: 2011


10/11/2011