Вік живи - вік учись!

ВІК ЖИВИ – ВІК УЧИСЬ!

 

23 вересня, 2010

Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України»

 

Якось я, викладач-початківець Університету «Україна», фаховий філолог, перевіряла контрольні роботи студентів заочної форми навчання. Ретельно вичитувала 15-20 сторінок тексту, виправляла помилки, в рецензії обґрунтовувала оцінку. Раптом отетеріла: до рук потрапив один (!) листочок − вірш на тему «Знедолені та зневажені» на сторінках роману Федора Достоєвського «Злочин і кара». Нестандартна робота: за обсягом, за формою, за змістом. Уже мала намір «вліпити» двійку, та зателефонувала староста групи, коректно порадила придивитися уважніше до автора цих поетичних рядків і не поспішати з висновками.

Як виявилося, контрольну роботу виконала Галина Р., студентка кафедри журналістики, видавничої справи та редагування, − інвалід першої групи (наслідки захворювання на ДЦП), котрій важко ходити, яка не може повноцінно користуватися руками і, досконало володіючи ПК, працює одним пальчиком лівої руки, практично не розмовляє. Я була щаслива, що не наламала дров…

Пізніше, коли чергову контрольну роботу за творчістю поета-футуриста В. Маяковського Галина написала у формі авангардного тонічного вірша, – я зрозуміла специфіку мислення цієї студентки: вона не вибудовує причинно-наслідкові логічні ланцюжки для осягнення чи пояснення певного явища, а, зрозумівши його, одразу творить образ-метафору чи образ-символ, які ємно передають суть проблеми.

Якби в рекомендаціях державних медичних комісій, психологів йшлося про своєрідність мисленневої діяльності кожного абітурієнта з особливими потребами – наскільки продуктивнішим був би процес навчання!

Опановуючи новий навчальний проект − бакалаврську роботу за творчістю прикутого від народження до ліжка письменника-інваліда з Вінниччини Василя Думанського (Галина разом із класично-стандартною назвою дала цій роботі заголовок відповідно до свого стилю мислення − «Сублімація життя»), я, викладач, отримала ще один урок від неповносправної студентки. Люди із фізичними вадами здоров’я не люблять і не хочуть зациклюватися на цій темі. У стилі чорного гумору Галина подарувала ще один образ-символ, висловившись про інтернати, соціальні фонди, благодійні піар-акції тощо як про «Гетто для інвалідів».

Коли ми вже обирали тему магістерської роботи, дівчина наполягла на дослідженні творчості молодих українських журналісток/письменниць Ірени Карпи та Світлани Поваляєвої. Ця ситуація зумовила певну стурбованість з мого боку: я не була глибоко обізнана з художньою практикою цих авторів і мусила надолужувати згаяне, аби не втратити авторитет викладача в очах своєї студентки. Була ще одна проблема: члени Державної атестаційної комісії, виховані на класичній українській літературі, зазвичай скептично ставляться до творів представників сучасної української літератури.

Начитавшись епатажних сентенції в публіцистиці та романах Ірени Карпи («Фройд би плакав», «Супермаркет самотності», «Добло і Зло»), опанувавши «потік свідомості» «гламурного панка» Світлани Поваляєвої («Замість крові», Сімург», «Лярви»), я була вдячна своїй студентці за те, що вона змусила мене глибше проникнути в художній світ молодих авторів і поцінувати їх належним чином. До речі, Ірена Карпа та Світлана Поваляєва в режимі SMS дали (!) Галині інтерв’ю. Завдяки працям вітчизняних науковців, зокрема, роботі доктора філологічних наук Лесі Ставицької «Українська мова без табу», ми обґрунтували застосування епатажу та блазнювання у творах обох письменниць.

Блискучий захист переконав шановну Державну атестаційну комісію, що Карпа і Поваляєва − це письменниці-патріотки, котрі прагнуть створення сильної української держави, цінують порядних, інтелігентних людей, які в родинах культивують відповідальність і щирість почуттів тощо. Голова комісії Анатолій Денисенко відзначив магістерську роботу Галини Р. як найліпшу.

Галина ще раз нагадала мені, її викладачеві: не варто боятися складнощів, треба йти вперед, досягати нових висот.

Співпрацюючи з цією студенткою протягом чотирьох років, навідуючи її вдома під час індивідуальних консультацій, я зрозуміла, що дівчина-сирота, інвалід з дитинства таки має родину, завдяки якій вижила й відбулася як особистість. Бабуся Надія Павлівна допомагає Галині в побуті. Вдома дівчина має окрему кімнату, де комп’ютер є центром зв’язку зі світом. Бабуся протягом семи років навчання приїздила на кожну сесію з Харкова, аби супроводжувати онуку на заняття. В екстрених чи складніших випадках Галині допомагає сестра Оксана зі своїм чоловіком. У повазі до проблем сестри Оксана виховує сина й доньку…

Складно Галині в метро, на трамвайній зупинці, тяжко долати східці, гірко від думок про неповноцінну реалізацію в житті… Але вдома вона почувається захищено та комфортно. Доля Галини вкотре переконала мене в тому, що любов близьких і рідних людей – найбільша цінність нашого життя. А ми часом у гонитві за кар’єрою, заробітками, посадами створюємо фальшиву шкалу цінностей.

…В останній бесіді через Інтернет-мережу Галина, як завжди, була лаконічною.

- Чи знайшли заняття до душі?

- Нині я − вільний інтернет-журналіст. Це не зовсім те, що можу, що хотілося б.

- Що заважає?..

- Певні стереотипи роботодавців.

- Чи згадуєте роки навчання в Університеті «Україна»?

- Так, вони дали мені нові знання, нових друзів. А найчастіше згадую викладачів, які поєднували в собі високий рівень фаховості та людяність, доброту: знавця теорії літератури Інну Гончар, майстра журналістських розслідувань Олександра Глушка, непересічну особистість із неординарними думками Андрія Підпалого.

- Якби мали таку змогу, куди б пішли навчатися ще раз?

- На кафедру журналістики, видавничої справи та редагування Університету «Україна»…

 

Інтернет-видання «Трибуна України» ukrtribune.org.ua

автор: Ніна Головченко

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2010

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua


03/11/2010