З вірою у майбутнє

З вірою у майбутнє

 

Липень 2006 року приніс у моє, дещо сіре і буденне, життя нову надію на втілення давньої, але ретельно прихованої мрії. Це не мала бути якась нова вишукана сукня від Кардена або двокімнатна квартира на Хрещатику. Адже все, чого мені хотілося, – лише навчатися, причому не просто навчатися, а здобувати улюблену спеціальність. Ще задовго до того я знала, що журналістика – це мій шлях до самореалізації Богом отриманих можливостей. І стати на цей тернистий шлях допомогли мені викладачі Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». І коли вже запитувати: чому саме цей університет, то у мене є дуже проста відповідь – приваблювала – по-перше – назва (адже я дуже люблю державу, в якій зростала не лише сама, а ще мої предки: дідусі і бабусі), по-друге – про цей заклад я чула найкращі відгуки усіх моїх знайомих.

Вже з сьомого класу я проявляла інтерес до речей досить складних. Ставила дорослим запитання, на які мені не відразу могли відповісти або й взагалі не могли. Певна частина однокласників не розуміли мого нахилу, але навіть це не могло зупинити, адже мама завжди допомагала мені вірити у свої можливості, була поруч із доброю порадою на підхваті. Замість казок Андерсена, братів Грімм та інших письменників, чия талановита творчість спрямовувалася на досить юну аудиторію, я брала до рук свіжий номер преси і насолоджувалася її читанням довгими зоряними вечорами. Вже тоді улюбленими моїми авторами були Володимир Біленко, Степан Колесник, Віталій Карпенко, Олександр Глушко. Їхня любов до справедливості відкривала мені двері у найсолодшу країну, назва якої «боротьба»… Може, зараз багато хто не сприйматиме мою розповідь належним чином, але я впевнена в одному стовідсотково – людина жива, допоки може змагатися за місце під сонцем у нашому жорстокому, підступному світі… І я змагалася, зубами ухопившись за останню ниточку надії, аби не бути сліпою, не вірити в обіцянки тих, хто їх не дотримується і творити долю власними руками.

…Два роки минуло, наче у яскравому сні. Сьогодні, говорячи про заклад, у якому навчаюся, я відчуваю непереборну гордість: такий рівень кваліфікованої освіти можна отримати не в кожному ВНЗ, але в моєму випадку, маю сказати, скаржитися нема на що. Наші невтомні викладачі-трударі дають нам не лише знання, але й моральну насолоду у спілкуванні, вони підтримують в усьому – починаючи від навчання, закінчуючи сімейними проблемами.

Серце «України» і, водночас, її найболючіше місце – діти з особливими потребами. Вона не відмовить нікому, хто хоче здобувати знання. Переймаючись цією проблемою, працівники університету намагаються показати нам, як важливо допомагати ближньому, - адже не лише розум творить людину! До цього моменту я навіть не замислювалася, що пліч-о-пліч з нами є ті, хто потребує любові і турботи. Про заклад можна говорити нескінченно довго, похваляючись його репутацією і статусом. Але єдиний урок, винесений мною за період навчання, – «Україна» – школа життя, де не можна відокремити науку від чогось вищого, чогось духовного. Це сплетіння душ і сердець наших викладачів і студентів, взаєморозуміння і взаємопідтримка, але це й перші кроки до здобуття професії та майбутнього кар’єрного росту…

Власне кажучи, мені б хотілося щиро привітати весь наш колектив з десятиріччям університету і побажати наснаги і терпіння. Я щиро вдячна долі за те, що саме мені випала можливість бути одним зі студентів цього закладу й отримувати безкоштовну вищу освіту, про яку мені було годі й мріяти.

 

Лілія ДАНЮК,

студентка II курсу

(спеціальність «Видавнича справа та редагування»),

Газета «Університет «Україна», №5, 2008

автор: Лілія Данюк, студентка II курсу (спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

видання: Газета «Університет «Україна», №5, 2008, час видання: 2008


27/02/2010