Університет «Україна» у моїй долі

Університет «Україна» у моїй долі

Поїзд Хуст-Виноградово з кожною миттю наближав мене до рідного дому в с. Сасово. Після навчального тижня приємно було приїхати додому і «відзвітувати» батькам про оцінки, розповісти про наші студентські будні.

Раптом за моїми плечима я почув якусь метушню. Оглянувся і мало не обмер. По проходу йшла жінка з малим хлопчиком, хворим на ДЦП (дитячий церебральний параліч). Я допоміг їй посадити його на сидіння, а сам поринув у спогади мого дитинства...

Мою хворобу (ДЦП) встановили, коли мені було три роки. Я не міг добре ходити, лише спинався на пальці правої ноги. Тоді я ще не розумів трагізму свого становища. Коли ж пішов у перший клас, то побачив, що я не такий, як усі, я не можу робити те, що роблять усі, не можу робити те, що роблять інші діти. І тоді вперше мені стало страшно і прикро. Прийшовши додому, я розплакався і поскаржився мамі, що не зможу навіть кататися на велосипеді. Мама заспокоїла мене, що все буде добре, що я буду лікуватися. Наприкінці навчального року мені зробили першу операцію у м. Мукачеві. Приїхавши додому весь загіпсований, намагався навіть сісти на дитячий велосипед, який стояв у кутку кімнати і манив до себе. Гіпс зняли, і потекли знову шкільні будні. У школі мене любили, бо був веселим і товариським хлопцем. Ніколи не скаржився друзям і не виказував свого занепокоєння, болю щодо моєї хвороби.

Другу операцію мені зробили в м. Києві, коли мені було дев'ять років. На цю операцію я йшов уже з острахом. Боявся, що і як буде. Плакала мама, плакав і я. Тато навіть не ходив до мене в лікарню, бо не міг стримати сліз і не хотів мене ще більше тривожити.

У лікарні я зустрів людей із різними вадами, порушенням здоров'я, але більшість із них трималися мужньо, боролися з хворобою, щоб жити.

Коли мені зняли гіпс і я не зміг ходити, то розплакався: адже я так сподівався! Та мама мене підтримувала, розраджувала, переконувала, що все буде добре. Після були санаторії в Одесі, Києві, у Криму. Та до восьмого класу я не вірив у моє одужання. А так хотілося побігати, пограти в футбол!

І от одного разу я вийшов на футбольне поле (звичайно, коли там нікого не було) і спробував погратися з м'ячем. Спочатку падав, спотикався, м'яч біг від мене, а я не міг його наздогнати. Однак сила волі, прагнення стати футболістом перемогли. Яке ж було здивування моїх друзів, коли я з ними вийшов на футбольне поле і заграв разом із ними!

Я дивився на цього хлопчика і бачив ще двох хлопчиків-близнюків у нашому селі, які також хворіють на ДЦП і дуже тяжко ходять. Мені дуже шкода цих дітей і всіх хворих.

В 11 класі я почав замислюватися над вибором професії. Знаючи, що я не зовсім здоровий і, звичайно, маю прогалини у знаннях, не міг уявити собі свого майбутнього...

Весною до нас у школу приїхав із Хуста Козак В.М., керівник Хустської філії університету «Україна», щоб агітувати учнів до вступу в університет. Я слухав і думав: це не для мене. І раптом чую, як Василь Михайлович говорить, що в цьому ВНЗ особливу увагу звертають на навчання інвалідів. Десь підсвідомо я відчув: відтепер моє життя змінюватиметься. Я піду вчитися в цей університет. Як добре, що в Україні є ще такі люди, які піклуються про інвалідів.

І от з 1 вересня 2002 року я - студент (спеціальність «Соціальна робота») Відкритого міжнародного університету «Україна», у філії, що в м. Хусті.

У мене дуже хороша група. Я відразу знайшов друзів. Це, зокрема, наша староста Власта, Ганна, Наталка, Валерій. Але я поважаю всіх своїх однокурсників за те, що вони дружні, інтелігентні, як каже наш куратор Олена Іванівна, хочуть вчитися і вміють відпочивати! Я почуваю себе щасливим. І як щаслива людина хочу побажати всім хворим: не здавайтеся, вірте у свої сили, борітеся!

Хіба я міг уявити собі ще рік тому, що буду студентом, гратиму в футбол, стану «містер-спорт», що оберуть мене головою комісії інвалідів, повірять у мене.

І за все це я найперше дякую своїй дорогій неньці, яка завжди була зі мною і в очах якої я читав віру, надію, любов. Вона вчила мене терпимості, віри у свої сили, віри в Бога, який не залишить мене сам на сам із хворобою. Спасибі їй за недоспані ночі і сльози, яких я бачив так мало.

Іще дякую викладачам, особливо Надії Степанівні Дворніковій, які ведуть із нами, інвалідами, індивідуальні бесіди, допомагають у навчанні, з повагою ставляться до нас і вірять у наші сили.

Іван РУСІНКА,

студент І курсу спеціальності «Соціальна робота»,

Хустська філія,

Газета «Університет «Україна», №4-5, 2003

автор: Іван Русінка, студент І курсу спеціальності «Соціальна робота», Хустська філія

видання: Газета «Університет «Україна», №4-5, 2003, час видання: 2003


27/02/2010