Момент істини

МОМЕНТ ІСТИНИ

 

 

Петро Михайлович ТАЛАНЧУК

Президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», доктор технічних наук, професор, дійсний член Міжнародної академії наук вищої школи та Академії педагогічних наук України. Член Національної спілки журналістів України.

Автор понад 350 наукових праць (у тому числі 16 монографій, підручників та навчальних посібників), кількох книг публіцистики, 50 зареєстрованих винаходів та патентів.

Народився 1 липня 1938 року в селі Городища Косівські Володарського району на Київщині, під Білою Церквою, на славній річці Рось. Працював з дитинства. Був завзятим. У школі ходив у лідерах, був відмінником. 1957 року пішов до армії, згодом витримав конкурс до Військово-морського політичною училища імені Жданова в Ленінграді. Через рік перевели до Вищого військово-морського училища імені Фрунзе. Готувався стати військовим журналістом, але у звязку з реформою на флоті училище розформували. 1960 року вступив до Київського політехнічною інституту на механіко-машинобудівний факультет, спеціальність «Технологія машинобудування». 1965 року закінчив інститут із відзнакою. Залишили асистентом на кафедрі. Захистив кандидатську з динамічних характеристик приладів. Тема переросла в докторську.

Після захисту кандидатської став проректором з навчально-виховної роботи. Під час горбачовської перебудови і демократизації був обраний ректором Політехнічного інституту. 1989 року його обрали депутатом Верховної Ради Радянською Союзу. А 1992 року Петро Михайлович став міністром освіти України. Його ідеї реформування освіти і науки в Україні тоді випереджали час і не були належним чином сприйняті. І тоді він шукає інший шлях створює вищий навчальний заклад новою покоління Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», який він і очолив.

Має відзнаки та нагороди:

Ордени «За заслуги» III ступеня, «Дружби народів», Хрест Пошани «За духовне відродження», дві медалі. Почесна грамота Верховної Ради України. Заслужений діяч науки і техніки України. Почесний ректор Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут». Почесний член Всесвітньої Інноваційної Фундації. Почесний член чотирьох міжнародних академій.

 

Нинішнього року викладацький колектив, багатотисячний студентський загін, всі працівники Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» та широкий загал громадськості відзначатимуть дві віхові події в короткій, але яскравій біографії цього унікального вищого навчального закладу: десятиріччя Університету «Україна» та 70-річчя ініціатора його створення та нинішнього його президента Петра Михайловича Таланчука.

Пропонуємо читачам тематичну добірку, присвячену ювілейним датам.

Віталій КАРПЕНКО

 

МОМЕНТ ІСТИНИ

Таланчук — це прізвище органічно пасує особистості Петра Михайловича. Не так важлива його етимологія: чи то від слова талан (доля), чи то від слова талант (обдарованість) воно походить — суті не змінює.

Якщо доля — то не сліпий випадок, а тверда цілеспрямованість натури, яка вивела звичайного сільського хлопчину на міністерські вершини. Якщо обдарованість — то нею він скористався стовідсотково, що засвідчують його життєві досягнення. Ще б пак: понад 350 наукових праць, серед них 16 монографій, підручників та навчальних посібників, 50 патентів та винаходів, науковий ступінь доктора технічних наук, наукове звання професора, дійсне членство в кількох академіях — не абищиця. Дай Боже кожному такий доробок!

Та в кожному з цих варіантів одна основа: все це передано генетично від батьків і розвинуто якнайбільше самим Петром Таланчуком — його волею і наполегливістю. Тому можна сміливо стверджувати: він свою долю зробив власними руками, власним розумом, надзвичайною працьовитістю. І в цьому — Момент істини.

Особисто я тричі відкривав для себе Таланчука.

Вперше — далекого 1989 року, коли українська інтелігенція, скориставшись проголошеною Горбачовим перебудовою і викликаною нею відносною демократизацією у суспільстві, зініціювала масову організацію Народний рух України. Компартійне керівництво республіки побачило в новому масовому русі серйозну альтернативну до компартії організацію. Протистояння «керівній і спрямовуючій силі» вважалося смертним гріхом, оскільки становило реальну загрозу комуністичному пануванню. Тож і намагалися задушити НРУ в зародку. Компартійні засоби масової інформації (а вони всі були компартійними, бо інші на той час ще не сформувалися) в один голос на всі заставки лаяли, звинувачували, таврували ганьбою як Народний рух загалом, так і його лідерів зокрема — за допомогою замовних статей та штучно організованих так званих листів трудящих. Остракізмові піддавався кожен, хто публічно висловлював свою симпатію до НРУ Знаю це з власного досвіду, оскільки зазнав шаленого тиску від влади, коли редагував газету «Вечірній Київ», яка подавала об'єктивну інформацію про те, що відбувалося тоді в Україні, в тому числі і про НРУ.

І ось у тій надзвичайно складній і суперечливій ситуації знаходиться сміливець, — а це ректор КПІ Петро Таланчук, — який надає актовий зал очолюваного ним інституту для проведення першого з'їзду «крамольного» Народного руху України. Під звуки козацького маршу, фактично забороненого раніше, радісно схвильовані люди вщерть заповнили амфітеатр актового залу. Однак надання приміщення для проведення з'їзду означало ніщо інше, як публічну підтримку сили, яку намагалася знищити тодішня влада, читайте — фактично виступ проти компартії. За це можна було щонайменше покласти партквиток, що коштувало б посади ректора і відразу ж перекреслило б майбутню кар'єру. Адже компартія хоч і захиталася, але була при владі. Проте тодішнє керівництво компартії змушене було примиритися з цим, оскільки вже не могло придушити народну ініціативу.

Тож треба було глибоко розуміти думи і сподівання свого народу, всіма фібрами душі відчувати глибинні процеси і зародження духу спротиву системі у суспільному організмі. Петро Таланчук розумів і відчував. І мав мужність, не вагаючись, стати на бік свого народу. То був Учинок. Люди це запам'ятали: він на хвилі демократизації цього ж року був тріумфально обраний до Верховної Ради СРСР. І то був Момент істини.

Друге моє відкриття Таланчука відбулося, коли він створив і розбудував унікальний вищий навчальний заклад — Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна».

І це після того, як розвалився Союз і Таланчук залишився з девальвованим до нуля мандатом депутата неіснуючої Верховної Ради неіснуючої імперії. Хоч сам він цим не тільки не переймався, а й щиро радів, що так сталося.

І це після того, як він був першим міністром освіти незалежної України. Та йому не дали можливості провести задумане реформування освіти і позбавили міністерського портфеля. Не так жаль того портфеля, як нереалізованих планів у масштабі країни. Тодішні чільники держави так і не збагнули реформаторської сутності міністра, так і не оцінили належно його надзвичайних організаторських здібностей. Більше того — його навіть не повернули на ректорську посаду Київського політеху, з якої брали на міністра.

Погодьтеся, такі повороти долі не кожна людина може витримати і не зламатися, не затамувати цілком зрозумілу образу, не опустити розгублено руки. Кожна, певно, й не зможе. Однак Таланчук — не кожна. Він — Таланчук. І знайшов спосіб реалізувати себе на користь своєму народові. Власне, чимало із задуманих, але так і нереалізованих планів на посту міністра він утілив у життя як ініціатор і президент університету, названого дорогим для нього словом — «Україна».

І все це — практично на голому місці, з нуля. Ні коштів — не олігарх-бо; ні доступу до держбюджету — не міністр же фінансів. Ні приміщення. Ні кадрів. Ні студентів. Які титанічні зусилля потрібні були, щоб зрушити справу і досягти успіху! Яка глибока віра у перспективність задуманого потрібна була, щоб згуртувати колектив викладачів, зробити їх однодумцями! Скільки волі і дипломатичного хисту потрібно було, щоб переконати тих, кого варто переконувати і мобілізовувати — не одноразово, а постійно — необхідні кошти!

Його гуманістичне налаштування, його державне мислення, його переймання народними болями — все це допомогло зайняти вільну нішу у складній структурі нинішньої вищої освіти і створити університет, зорієнтований на людей із особливими потребами. Тих людей, яких багато хто вважає знедоленими, життям обійденими, через що більшість із них не могла здобувати вищу освіту і залишалась на узбіччі суспільного розвитку. Тому і ніша залишалась вільною, бо державні чільники просто махнули рукою на долю таких людей. Таланчук підійшов по-іншому: побачив великі потенціальні, але нереалізовані можливості таких людей. І взявся їм допомогти. Створено, зокрема, розгалужену систему дистанційного навчання, яка є справді соціально орієнтованою і єдино можливою для громадян, які мають майнові, медичні чи інші обмеження в отриманні повноцінної освіти в стаціонарних умовах. Такою формою освіти охоплено понад дев'ять тисяч студентів, де більше половини — молодь до 30 років.

Сьогодні університету вже десять років. Підсумки вражаючі. Проліцензовано майже 30 спеціальностей. Створено 22 філії та 2 навчально-консультаційні центри. Університет здобув 4-й рівень акредитації. Майже тридцять тисяч студентів здобувають вищу освіту. Цього року відбудеться другий випуск спеціалістів із дипломами «України». Все це промовисте свідчення того, що університет відбувся. І в цьому також Момент істини.

Втретє я відкрив для себе Таланчука, упорядковуючи та редагуючи книгу. Окремі його статті були мені відомі й раніше — завжди привертала увагу злободенність порушуваних автором тем. А коли довелося перечитати весь цей масив — перед очима постала цілісність — публіцистика Петра Таланчука.

Оця цілісність, якої не кожному публіцисту-професіоналу вдається досягти, мене найбільше вразила. Адже Петро Михайлович і за освітою, і за характером діяльності, і за досвідом роботи — не гуманітарій, а технар. І на тобі — таке відчуття слова, така продуманість структури, не кажу вже про актуальність, без якої самої публіцистики немає.

Щоправда, у житті йому епізодично доводилося стикатися з журналістикою — у військовому училищі вивчав. Але публіцистика така річ, для якої потрібна постійна і повсякденна робота — тільки тоді по-справжньому відточується перо, з'являється досвідченість і майстерність. Перо без практики — все одно що лопата без вжитку: іржавіє. Та, власне, Таланчукове перо не залишалося без діла — скільки наукових праць написано! Та й публіцистичних виступів також...

Однак публіцистика Петра Таланчука особлива — у цьому і є найбільша її цінність. Я б відзначив три найістотніші її іриси, за якими легко відрізнити автора від його колег по публіцистичному цеху.

Найперше — це монолітний сплав науковості й емоційності. Все-таки технічно-наукове мислення, схильність до детально продуманої аргументації й точності дається взнаки. Мозок рухає думку автора. Звідси — раціоналізм і скрупульозність фактажу. Але пером водить серце: вочевидь, емоційність усмоктана з молоком матері. Тому від його творів віє непідкупною щирістю й переконливістю. І цим автор добивається відповідного сприйняття тексту читачем: розумом — науковість, душею — емоційність. Як два крила утримують птаха в леті, так два об'єднані стилі — науковий і публіцистичний — дають цілісну картину твору, утримуючи читацький інтерес.

Друга риса — вірність темі. Це — тема реформування освіти, тема становлення його дітища — Університету «Україна», тема його досвіду на освітянській ниві. Можна навіть сказати, що публіцистика Таланчука — це обґрунтування його власної практики і власного досвіду. До кого б не звертався — до колег-освітян чи широкого загалу, а надто — до студентів-першокурсників, він не агітує, він не повчає, а переконує. Спокійно, аргументовано, послідовно. Ніби цвях забиває в одну і ту ж точку — все сильніше і все глибше. І тут автор свою логіку звіряє з думками велетів світового духу, доречно посилаючись на їхні слова та аргументуючи фактами і цифрами із нинішніх реалій.

Та якби Петро Таланчук цим і обмежився, то це була б не стільки публіцистика, а скорше, хоч і популярний та доступний, але науковий трактат. Однак суть у тому, що автор володіє талантом подати свої думки не тільки просто, а й образно, широко використовуючи художні тропи, парадокси, фольклор. Не буду подавати численні виписки — все це читач побачить на власні очі. Такі стильові прийоми і роблять його тексти публіцистикою високої проби.

Третя риса — справжній, глибокий і наскрізний патріотизм автора. Яку б тему він не взяв — скрізь центральним образом є Україна. Його патріотизм не показний, не для демонстрації, а органічно властивий від народження. Під знаком патріотизму він прожив усе своє свідоме життя. Він глибоко знає історію країни, яка сягає у глибінь тисячоліть, пишається древністю нашого народу, зі щемом говорить про негаразди і розбрат, які приводили до втрати державності, обурюється повторенням історичних помилок у наші дні. Він пишається тим, що є українцем, і закликає молодь почуватися так само: бо в молоді він убачає майбутнє держави і саме на молодь робить ставку.

Багато уваги у своїх статтях Петро Михайлович присвячує проблемам української мови, точніше б сказати, — нав'язуванні нам двомовності, що є неприйнятним для корінної і титульної нації, а також питанням націоналізму. Саме поняття «націоналізм», спотворений більшовицькою ідеологією, він розцінює, як патріотизм, любов до свого народу і своєї Батьківщини — тобто так, як сприймають його громадяни в демократичних країнах.

Переказувати Таланчука немає сенсу — його треба читати.

А прочитавши, упевнений, дійдете того ж висновку, що і я: Петро Таланчук, так би мовити, генетичний науковець і технар, відбувся як не менш талановитий публіцист. І це теж — Момент істини.

автор: Віталій Карпенко

час видання: 2008


25/02/2010