Берег дитинства

БЕРЕГ ДИТИНСТВА

 

У кожного з нас є свій "Берег дитинства ". Для когось це велике місто, а для когось невеличке, але таке рідне серцю, село. Хтось повертається до берега часто, а хтось виростає, залишає його і не повертається ніколи. Проте, у будь-якому випадку, в душі та в пам'яті у кожного з нас завжди живе згадка про мамине тепло і батьківську хату. З роками бажання повернутися до "берега" зростає, хоча давно немає хати, рідної неньки та й дитячі роки вже далеко в минулому. Щоправда, варто зазначити, що само по собі паспортне місце народження не так уже багато важить, якщо людина, яку ми сьогодні шануємо, не приросла до нього якоюсь частинкою своєї душі. Виховання Особистості багато в чому залежить від того середовища, в якому вона виросла.

Є старий афоризм, що його приписують Гете, "щоб пізнати поета, необхідно побувати на його батьківщині". Отже, ми не стали винятком і вирішили побувати на рідній землі нашого шановного Президента Університету "Україна", президента громадської Академії інженерних наук України, дійсного члена Академії педагогічних наук, академіка чотирьох міжнародних академій і почесного ректора НТУУ "КПІ" Петра Михайловича Таланчука.

Народився Петро Михайлович у селі Гор-Косівка Володарського району, що на Київщині. Їхали ми туди з великим ентузіазмом. Спочатку дісталися до Білої Церкви, де, трохи поблукавши, з'ясували місце зупинки маршрутки до цього села. Блукаючи вуличками Білої Церкви, ми не витрачали часу даремно: розглядали пам'ятки архітектури, відвідали військову частину, поспілкувалися з місцевими жителями. Місто нам надзвичайно сподобалося, але мова не про це...

Отже, сівши в мікроавтобус, рушили до пункту призначення... Водій люб'язно пояснив нам, що Гор-Косівка — це друге село за Володаркою. На місці були хвилин за 40... Вийшовши з маршрутного таксі, ми відразу відчули якусь спокійну і водночас таємничу атмосферу цього села. Мальовничі лани, що їх лагідно пестило своїми промінцями сонечко, стрімка річка, свіже і чисте повітря... Погода була казкова: тільки вітерець зрідка порушував цю дивовижну гармонію своїм легеньким подихом... Зайшовши у село, в перші хвилини у нас склалося враження, що там ніхто не живе. Але, побачивши качок, заспокоїлись: мовляв, є качки, є й "живі" люди. Затамувавши подих, ми постукали у залізні ворота. Надвір вийшла бабуня років 75 і жваво поцікавилася, хто ми такі і чого хочемо. Ми розповіли їй про мету свого приїзду і вона ласкаво погодилася поспілкуватися з нами. Виявилося, що вона — дружина брата Петра Михайловича Миколи і звати її Ганна. Вона 1930 року народження, народилася в Гор-Косівці, виросла тут, малою бачила голод, пережила війну і сталінщину. Втративши чоловіка, не знітилася, не впала в розпач, а продовжувала жити далі. В хаті у неї затишно і спокійно, а вишиті хрестиком подушки і рушнички гармонійно поєднуються з домашнім затишком, який ця чарівна селянська жіночка вміє створити, а головне зберегти... Спочатку вона трохи нервувалася, але, розпочавши розмову, заспокоїлася і розповіла нам чимало цікавого про своє село. Зокрема, ми дізналися про те, що колись воно звалося Городищами Косівськими. Городища — від слов'янського слова "городити". Укріплення, звичайно. Трохи далі по Росі були Городища Пустоварівські, Городища Щербицькі. Село розташоване на лівому березі славної річки Рось, за 10 км від районного центру. Село підпорядковане Косівці. Як стверджують історичні джерела, саме у трикутнику між річками Дніпром, Россю та Ірпенем відбувалися акумулятивні процеси Київської держави, об'єднання її людності для відсічі ворожих навал. У сусідній Білій Церкві пізніше стояв козацький полк Семена Палія. Можливо, й від козацьких пращурів перепали в гени Петру Михайловичу бійцівський дух і вдача. І хоч в роки, коли Петро Таланчук навчався у школі, про козацькі полки годі було й згадувати, дітей відпослідним чином виховувало саме життя. Бо козацьким духом у тих краях просякнута земля. Ми відчули це відразу, ступивши на неї. Збереглися весільні ритуали з "молодим князем", "молодою княгинею", "козаком". Проте, на жаль, сьогодні вже немає кому дотримуватися цих ритуалів. Отож, одна доба якось органічно зливалася з наступною, доповнюючи і збагачуючи попередню, благотворно впливаючи на формування у молоді рис справжніх патріотів, оборонців рідної землі. Але, як не прикро констатувати цей факт, це було колись. Бабуня Ганна із сумом в серці розповідала про те, що колись це було село набагато більше, ніж зараз, та й населення було чималенько. Повсюдно було чути дитячий сміх, лунали українські народні пісні, влаштовувалися вечірні зустрічі, зокрема в Таланчуківській хаті, була робота... "Повоєнне село було, як той казав, бідненьке, але все ж таки були люди. І хоч і позабирала війна чимало людських життів, близько 70 чоловік, все ж одне покоління змінювало інше і життя не зупинялося". Сьогодні в Гор-Косівці проживає близько 150 людей, але переважно вони похилого віку. "Коли не можу заснути, то лічу, скільки всього в селі душ", — сміючись, повідомила бабуня Ганна. Ми також дізналися, що колись тут була і школа, і церква, але їх розібрали. Левкова хата, в якій народився майбутній ректор, не збереглася. Натомість, будинок, в якому доживала віку мати Петра Михайловича, Домна Ільківна, ми побачили на власні очі. Бабуня Ганна провела нас до цвинтаря, де поховані мати і брат Петра Михайловича. Дізналися, що в дитинстві, коли треба було пізно повертатися додому, Петро брав каміння за пазуху і йшов. Такий уже він — наш ректор.

По закінченні розмови нам запропонували попоїсти і, якщо треба, переночувати. І хоча повертатися до загазованого і метушливого міста-героя Києва, відверто кажучи, нам не дуже хотілося, ми пам'ятали про те, що завтра новий навчальний день. Переповнені емоціями і враженнями, ми сіли у маршрутне таксі і рушили додому. Жваво обговорюючи почуте і побачене, ми дійшли висновку, що поїздка була цікавою і багато в чому повчальною. Ми ще раз переконалися в тому, що лише в такому середовищі народжуються справжні патріоти, справжні Особистості, які здатні робити лише добро людям. Отже, не дивно, чому ректором нашого університету є саме Петро Михайлович Таланчук, який залишається взірцем людяності, мужності і цілеспрямованості для не одного українського покоління...

 

Марія КАРКАЄВА,

студентка III курсу (спеціальність "Переклад"),

Газета «Університет «Україна», № 4-5, 2004

автор: Марія Каркаєва, студентка III курсу (спеціальність "Переклад")

видання: Газета «Університет «Україна», № 4-5, 2004, час видання: 2004


25/02/2010