Я, Богдан

Я, БОГДАН

 

Усередині 17 ст. на арену суспільно-політичного життя Східної та Південно-Східної Європи під акомпанемент гарматного гуркоту рішуче виступила мало кому відома до того людина, діяння котрої, за словами одного із сучасників, швидко звернули "на себе очі всіх народів". А через 10 років по тому вона пішла з життя, будучи знову ж таки за висловом свідка тодішніх подій "уславленою між народами". Звали цю людину Богдан Зиновій Михайлович Хмельницький.

Народився він 27 грудня в день Теодора Начертаного в Суботові у сім'ї підстарости Михайла Хмельницького. Є також згадки про брата Богдана; невідомо, чи рідного, який восени 1648 р. стане козацьким полковником у м. Сосниця.

Мало ми знаємо про батька Хмельницького. Відомо, що він отримав непогану, як на той час, освіту. Не виключено, що якийсь час перебував при дворі польського магната Станіслава Жульківського в м. Жовква, де виконував незначні доручення. Тут на Михайла звернув увагу приятель Жульківських, власник м. Олеська Ян Данилович, і молодий шляхтич переходить до нього на службу. Данилович, ставши між 1592 і 1594 pp. Корсунсько-чигиринським старостою, направив туди Хмельницького. Попервах Михайло був осадчим (засновник нових поселень на "пустках"), а згодом дослужився до підстарости. Прибувши на Чигиринщину, Хмельницький розгорнув активну господарську діяльність і незабаром заснував власний хутір Суботів, а десь на початку 90-х років, знехтувавши становими забобонами, одружився із простою, юною козачкою з м. Переслав. Цей шлюб сприяє його зближенню з козаками. Михайло не був схильний до авантюр, навпаки, був дбайливим господарем, людиною тверезого розуму, яка без нагальної потреби не ризикувала власним життям і долею своєї сім'ї.

Час народження Богдана припав на період найвищого піднесення козацького повстання, очолюваного Северином Наливайком, що не могло лишити байдужою родину Хмельницьких. І малий Богдан із молоком матері вбирав у себе любов і шану батьків до рідної землі, духовної спадщини українського народу, його мови...

Джерела 17 ст. повідомляють про холеричний темперамент Богдана Михайловича. В дитинстві він був запальним, непокірним, гордим і, водночас, уразливим хлопчиком. Можливо, від батька перейняв рідкісний дар холодного розуму, здатність за будь-яких обставин зважувати ситуацію і знаходити найоптимальніші рішення. Все це блискуче виявилось згодом у період його гетьманування.

Спочатку Богдан Хмельницький навчався вдома, а потім в одній із приходських шкіл Києва. Задоволений шкільними успіхами сина Чигиринський староста Михайло Хмельницький вирішив навчати Богдана польської і латинської мов і тому віддав до єзуїтської колегії у Львові.

У час бурхливого становлення козацького стану молодий Богдан не без допомоги вступає до Чигиринської сотні і ходить з батьком у небезпечні походи, навіть у той фатальний для родини Хмельницьких похід на Молдавію, де під Цецорою (1620 р.) загинув батько Хмельницького Михайло, а сам Богдан потрапив у полон на 2 роки. В неволі він перебував у одного старшини Султанського флоту, де й опанував основи турецької мови. Сам Богдан потім розповідав, що він, перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту, "лютої неволі 2 роки зазнав". Врятувала його з тієї неволі мати (за однією з версій), яка зібрала всі свої коштовності і викупила свого сина. За іншою версією козаки обміняли Богдана на декількох турецьких бранців, вшановуючи тим самим пам'ять про сотника Михайла Хмельницького.

Повернувшись до рідної домівки, Богдан, вочевидь, у першу чергу зайнявся господарством. Тим часом його овдовіла матір знайомиться із дрібним білоруським шляхтичем Петриківського повіту Василем Ставецьким, незабаром виходить за нього заміж і, мабуть, покидає Суботів. Через деякий час у неї народжується син, названий Григорієм, який, ставши дорослим, бере собі прізвище не батька, а Хмельницьких.

Богдан поновлює свою службу як реєстровий козак Чигиринського полку, хоча він, будучи сином загиблого в бою чигиринського підстарости, мав можливість обійняти якусь із посад в адміністрації Чигиринського староства. Одружився він пізно - десь у 30-тирічному віці. З історичних джерел відомо лише те, що дружиною його стала Ганна Самківна з родини заможного переяславського козака. Вони побрались, ймовірно, в середині 20-х pp. 17 ст., а вже у другій половині 20-х pp. у них народжуються дочки, одна з яких Степанида, в 1684 р. уже була дружиною полковника Івана Нечая. Інших, очевидно, звали Оленою та Катериною. В 1632 р. у Богдана народився син Тиміш, а згодом ще два сини: Юрій який у майбутньому буде приходити до влади в Україні двічі, і наймолодший син який загине при погромі Суботова Сомко. Другу дружину звали Чаплинською. Богдан перед повстанням хотів із нею оженитися, але її насильно забрав ворог його Чаплинський, і аж пізніше вона взяла розлучення і вийшла заміж за гетьмана. В 1651 р. Богдан покарав її смертю за невірність. Третю його жінку звали Анною, яка була вдовою по полковнику Филипу "незнаного прізвища".

Посол Венеціанської республіки Альберт Віміма так описував гетьмана: "На зріст він скоріше високий, ніж середній, широкий у костях, сильної будови. Мова його і спосіб керування показують, що він має зрілий і пронизливий розум. У поведінці він простий і мякий, і тим викликає до себе любов козаків, але з другого боку держить їх у дисципліні суворими карами".

"Таких людей Проведіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий у справах національних досконалий політик, а на війні безстрашний і заповзятий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не хвалився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод,і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров'ям і самим життям завжди йому жертвував без найменшого нарікання. Словом, був у народі найліпший верховний начальник, а у війську безприкладний вождь" (Історія" Русів. - К., 1991. -С. 190). Наприкінці 1645 чи в кінці 1646 p., коли Богдан став чигиринським сотником, почались погані для родини Хмельницьких часи. Цього разу чигиринський підстароста Даніель Чаплинський, який давно накинув оком на заможне господарство чигиринського сотника, врешті-решт випрохав у курінного хорунжого привілей щоб "осадити слободу" на землях Суботова. Намагаючись урятувати Суботів, Хмельницький улітку 1646 р. подався до Варшави, де зустрівся з королем і одержав привілеї із підтвердженням його прав на Суботів. Та й це не зарадило справі. Чаплинський вирішив розправитись із Богданом Хмельницьким. Першу спробу було зроблено 1646 p., коли під час сутички з татарами в околицях Чигирина якийсь жовнір Дашевський, заїхавши ззаду, навмисне рубонув Богдана шаблею по шиї, і тільки тому голова Хмельницького не злетіла, що була у мішурці (захисному шоломі), яку жовнір розтяв на ширину долоні так, що тільки два кінці затримали шаблю. Десь у березні-квітні 1647 р. чигиринський підстароста організував напад на Суботів, під час якого був до смерті забитий наймолодший син Хмельницького. Врешті-решт, привласнивши собі хутір, Чаплинський вигнав звідти сім'ю колишнього власника. Богдан звертається спочатку до коронного гетьмана Миколи Потоцького, а потім і до короля із проханням встановити справедливість та, не знайшовши підтримки і розуміння, він тікає на Запоріжжя і підіймає повстання, яке згодом переростає у визвольну війну українського народу.

Помер Богдан Хмельницький 27 липня о 5 год. після того, як у нього стався крововилив у мозок. Його смерть припала на надзвичайно складний період політичної історії України час утвердження національної держави та спричинила загострення боротьби між старшинськими угрупуваннями. Не очікуючи на повернення Ю. Хмельницького з походу, було дано розпорядження розпустити військо. 2 серпня Юрій прибув до Чигирина. Похорони Б. Хмельницького вирішили відкласти на другу половину серпня й відразу ж скликали старшинську раду для з'ясування питання про його спадкоємця.

На жаль, історична наука ще неспроможна відповісти на запитання про місцезнаходження праху великого гетьмана. За Чернігівським літописом у 1664 р. С. Чирнецький спалив Суботів і наказав дістати тіла Б. Хмельницького та його старшого сина Тимоша із трун і викинути на попелище. Проаналізувавши цю версію, І. Крип'якевич дійшов висновку про її недостовірність. У 1970-1972 pp. експедиція Інституту археології АН УРСР проводила архітектурно-археологічне обстеження Іллінської церкві в Суботові. Під час розкопок в її середині було виявлено п'ять чоловічих поховань, датованих, за висновками антропологів, XVII ст. З'ясовано, що один із похованих помер у віці понад 60 років, інші понад 40 років. Біля вівтаря, в південно-східній частині храму, відкрито одну яму, яка дає підстави припустити, що це - пограбоване і викинуте поховання. Отже, одержані на початку 70-х років результати дослідження не дають змоги достеменно висвітлити питання про місце збереження праху гетьмана. Можливо, нові дослідження археологів, які розпочалися в Суботові та Чигирині, допоможуть наблизитися до істини...

 

То не чорні хмари ясні

Сонце заступили.

То не буйні вітри в темнім лузі бушували.

Козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакували...

 

Богдан Хмельницький був першим і, на жаль, останнім в історії України XIIIXX ст. політиком, який зумів не лише очолити боротьбу за націо­нальну незалежність, а й за допомогою гнучкої соціально-економічної політики, об'єднати для досягнення цієї мети зусилля різних класів, станів і груп українського суспільства, пом'якшити гостроту соціальних суперечностей, запобігти їх переростанню у громадянську війну.

Водночас Богдан Хмельницький - це історична особа, котра не піддається однозначній оцінці. Безперечно, він був однією з найвидатніших постатей в українській історії: відбиваючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний національний визвольний табір найрізноманітніші суспільні сили, організував і повів їх на повалення влади польських загарбників в Україні, стояв біля джерел створення Української держави.

 

Дмитро МАКАРЕНКО,

студент ІІ курсу

(спеціальність "Фізична реабілітація"),

Газета «Університет «Україна», №7-8, 2003

автор: Дмитро Макаренко, студент ІІ курсу (спеціальність "Фізична реабілітація")

видання: Газета «Університет «Україна», №7-8, 2003, час видання: 2003


24/02/2010