"Попереду - Дорошенко"

 

"Попереду - Дорошенко"

 

Дуже мало в Україні таких людей, які б не знали (або навіть не співали) цього рядка відомої народної пісні. Хто ж такий Дорошенко? Чим уславився він? Чим викликав незадоволення і гнів народу?

Біографія гетьмана - а Петро Дорошенко не один рік був ним - звичайна для вихідця з української старшини. Сам Дорошенко не раз з гордістю говорив, що він з діда-прадіда - козак. Немає достовірних даних, яку освіту і де здобув майбутній гетьман. Але те, що знав декілька іноземних мов, міг гарно виступити, свідчило: за плечима його чи то братська школа, чи то колегіум.

По закінченні навчання хлопець подався на Січ. З перших днів національно-визвольної війни Петро Дорошенко стає на бік Богдана Хмельницького. Згодом він - реєстровий козак. Пройшов основні військові сходинки. Дуже важлива з них - гарматний писар Чигиринського полку, що передбачало певний рівень освіченості та професійне знання гарматної справи. 1657 року Б. Хмельницький призначив П. Дорошенка прилуцьким полковником.

Перебування у Чигирині - столиці Української гетьманської Держави сприяли формуванню у Петра Дорошенко таких рис, як патріотизм, любов до народу. Прилуцький полковник став на бік гетьмана І. Виговського, котрий прагнув урятувати самостійність України у федерації з Польщею і Литвою. Брав участь і в Чуднівській кампанії, в якій 20-тисячне царське військо капітулювало перед польською армією, а козацькі полки на чолі з Юрієм Хмельницьким, який був на той час гетьманом, уклали з поляками Слободищенську угоду. Під час гетьманування Тетері на Правобережжі Дорошенко був у нього генеральним осавулом. Трохи пізніше обійняв посаду черкаського полковника.

Це були трагічні і тяжкі часи для України. Вона фактично розпалася на дві частини, кожна зі своїм гетьманом різної іноземної орієнтації. На Лівобережжі, яке залишалося під владою Москви, гетьманом був Іван Брюховецький, на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі, - Павло Тетеря. Обидва ці владці, видряпавшись нагору за допомогою інтриг, підкупу, демагогії, підтримки окупаційних військ, дбали тільки про свої користь і владу та готові були заради них на будь-який злочин проти свого народу.

Про таких, як ці два гетьмани, козацький літописець Самійло Величко на початку XVIII століття писав: «Для срібла і злата не лише кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би, то як би мав жаловати матки - погибающої України?». Тарас Шевченко, котрий уславлював праведних гетьманів, національних героїв, борців за визволення свого народу від чужоземного ярма, за Українську самостійну державу, гнівно затаврував ставлеників Москви і Польщі такими словами:

Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани, Ясно вельможнії гетьмани!

Дорошенко заступив на гетьманстві Тетерю, котрий не був спроможний стримати народний гнів проти нього й поляків. Один із ватажків повстанського руху Василь Дрозд (Дрозденко) на початку 1665 року розбив ущент Тетерю, якому польські війська не могли надати допомоги після невдалого королівського походу на Лівобережну Україну. Навесні того ж року Тетеря, забравши награбоване майно, поклав булаву й утік до Польщі, супроводжуваний ненавистю і зневагою народу.

16 жовтня 1665 року, на свято Покрови, до Чигирина з'їхалися правобережні полковники. Вони обрали, спочатку тимчасово, гетьманом Петра Дорошенка. Остаточне затвердження відбулося на Загальній раді в січні наступного року на свято Водохреща і теж у гетьманській столиці. Ось як описував цю подію Самійло Величко: «...виборнішим товариством... без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому одразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман - військові, а військо - гетьманові».

А через два місяці правобережне козацтво, що зібралося на раду в Лисянці, ухвалило запропоновану П. Дорошенком програму: «Вигнати всіх ляхів із Правобережжя до Польщі, вступити в союз із кримським Ханом і весною йти на лівий берег Дніпра, щоб з'єднати його з Правобережною Україною під однією булавою». Відновлену самостійну Українську державу новий гетьман прагнув поставити в нейтральне і незалежне становище між Московією, Польщею і Туреччиною. У Програмі, зокрема, зазначалося: "Хоч Божою волею український народ обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі є приятелями".

Однак у перші місяці свого гетьманування Дорошенкові доводилося визнавати зверхність Польщі, оскільки у Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та деяких інших містах ще стояли польські залоги, а також визнавати і протекторат хана, який підтримав обрання нового гетьмана та обіцяв стати його союзником. Кримчаки брали участь у військових операціях Дорошенка. Це було конче необхідним, бо в козацькому війську налічувалося тоді всього 1 000 чоловік. Новому гетьману треба було утвердити свою владу, тим більше, що з'явився претендент на булаву - вже згадуваний Василь Дрозденко, котрий став брацлавським полковником і, між іншим, дотримувався про-московської орієнтації.

Похід на Брацлав був першою військовою операцією новообраного гетьмана. Кілька тижнів тримав Дророшенко в облозі місто, поки воно врешті-решт не капітулювало. Дрозденко потрапив у полон та був розстріляний.

Швидко зростала кількість прихильників нового гетьмана. Невдовзі військо Дорошенка налічувало вже 20 тисяч козаків. Тоді ж гетьман приступив до реформ, які б забезпечили його незалежність від козацької старшини, зокрема полковників, які неодноразово піддавалися різним впливам, утому числі і чужоземним.

Петро Дорошенко створив постійне наймане військо, так званих сердюків чи серденят. У Богдана Хмельницького та інших попередників це був тільки тимчасовий захід, а у нового гетьмана сердюцькі полки стали основою збройних сил. Вони комплектувалися з місцевих людей («охотників») і чужоземців - молдаван, сербів та інших. Це була піхота (до 20 тисяч чоловік), якою командували досвідчені старшини, а також офіцери, які перейшли з польської служби.

Сердюцькі полки виявляли велику хоробрість, зберігали вірність гетьманові, не залежали від різних політичних хитань і настроїв. За умов руїни це набуло особливого значення.

Незважаючи на розруху, на майже постійний воєнний стан, Петро Дорошенко намагався щось робити і для державного будівництва, дбав про фінанси, необхідні для утримання найманого війська, провів на кордоні нову митну лінію, готувався впровадити власну монету, проводив планову колонізацію спустошених околиць Правобережжя, а на степовому порубіжжі розмістив новий Торговицький полк.

До звільнення Правобережжя від польських військ П. Дорошенко приступив у жовтні 1666 року, використавши внутрішню міжусобицю в цій країні - бунт Любомирського проти короля. Гетьман провів ряд боїв проти польських залог, що залишалися ще у правобережних містах, і витіснив їх. У цей час до П. Дорошенка надійшла допомога - 30-тисячна татарська орда. Вона виявилася вчасною, бо польський уряд, придушивши бунт Любомирського, у грудні 1666 року послав на Правобережну Україну 6-тисячне коронне військо під проводом Себастьяна Маховского.

Цей полковник, відомий надзвичайною жорстокістю і брутальністю (без суду та слідства наказав розстріляти колишнього українського гетьмана Івана Виговського), зажив, крім усього, ще й сумної слави реґіментаря, який, за словами сучасників, «не здобув жодної перемоги». Поляки, вступивши на Поділля, зруйнували містечко Івангород, яке не підкорилося їм. 19 грудня між Браїловим і Брацлавом війська Дорошенка наздогнали ляхів і розгромили їх. Маховський потрапив у полон та був переправлений до Криму. Таким чином територія Правобережжя була повністю очищена від окупаційних військ.

На порядок денний постало звільнення Лівобережної України від чужоземного панування та влади московського полигача Івана Брюховецького. Проти окупантів і їхнього ставленика наростало загальне обурення. Велике невдоволення викликало прибуття на пропозицію лівобережного гетьмана царських воєвод, які залогами стали по містах, а з ними - перепищиків, які переписали лівобережне населення, зареєстрували його достатки й почали збирати податки - грішми, медом, хлібом і всілякими продуктами - з українських селян і міщан. Ненавиділа Брюховецького і старшина, з якою він поводився зверхньо й підступно. Тих, хто з ним не погоджувався, заарештовував і відправляв до Москви, а вже звідти багатьох із них засилали до Сибіру. Брюховецький сварився навіть із воєводами, зокрема київським - Шереметьєвим.

П. Дорошенко ще наприкінці 1665 року робив спроби закріпитися в Лівобережжі. За відсутності Брюховецького, котрий на той час був у Москві, правобережний гетьман посилав на лівий берег Дніпра козацькі загони, поширював там свої універсали, в яких закликав населення визнати його владу і скинути Брюховецького для об'єднання України. А на початку 1667 року Дорошенко планував виступити з усім своїм військом на Лівобережжя. Але не так сталося, як гадалося. Москва завдала Україні страшного й підступного удару, який визначив подальший розвиток подій у всьому регіоні.

13 січня 1667 року у селі Андрусові поблизу Смоленська було укладено перемир'я між Росією та Польщею. За цією угодою Лівобережна Україна залишалася за Росією, а Правобережжя знову переходило під владу Польщі (крім Києва, який на два роки передавався Московській державі). Запорізька Січ повинна була перебувати під владою обох держав.

Андрусівське перемир'я мало катастрофічні наслідки для України. Ця угода перекреслювала українсько-російський договір 1654 року, найважливішою й першорядною умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передавання половини країни Польщі, проти панування якої у кількавіковій боротьбі український народ пролив багато крові, було справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Представників України до участі у переговорах не допустили, оскільки не визнавали юридичною стороною. В Андрусівському трактаті формулювалася теза про те, що у володінні Росії залишаються «відвойовані у Речі Посполитої» міста і землі. Навіть не згадувалося, що це - територія України, яка добровільно приєдналася до Російської держави.

Формула трактату «завойовані землі» давала право Москві встановлювати на них свої порядки й закони. Таким чином царський уряд спробував здійснити інкорпорацію (включення до свого складу) України, ламав раніше укладені договори і домовленості.

Третій пункт Андрусівського трактату, за яким Запорізька Січ мала перебувати під спільною зверхністю Польщі і Москви, двох ворожих держав, узагалі був історичним нонсенсом, спричинився до ряду гострих колізій і ставив запорізьке козацтво у найтяжче становище. Січ примушували служити Речі Посполитій, яка завжди вела агресивний наступ на Запоріжжя, перешкоджала походам козаків проти поневолювачів, намагалася знищити оплот вольності і свободи.

Після Андрусова вкрай загострилася міжусобна боротьба серед української старшини за гетьманство.

Були моменти, коли у країні водночас за булави трималися три гетьмани різної політичної орієнтації, кожний із яких привертав на свій бік не тільки козаків свого полку, а й ханські орди. Руїна досягла свого апогею. Розгорілася громадянська війна.

 

Марина КУКОНЕСКУ,

студентка II курсу

(спеціальність «Видавнича справа та редагування»),

Газета «Університет «Україна», № 10-11, 2006

автор: Марина Куконеску, студентка II курсу (спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

видання: Газета «Університет «Україна», № 10-11, 2006, час видання: 2006


24/02/2010