Останній запорізький кошовий

Останній запорізький кошовий

 

Історія України... Не всі її сторінки були оптимістичними. Після Богдана Хмельницького події розвивались не на користь українству. Один одного змінювали гетьмани, які б мали передусім захищати інтереси власного народу. Але чи так було завжди? Свобода вибору козаків була ілюзорною. Всім і всіма командувала Москва. “Неугодних” Росія-матінка відсилала у небуття. Про це свідчать багато фактів. Серед них – вимушена відмова від гетьманської булави Кирила Розумовського у жовтні 1764 р., заміна Генеральної військової канцелярії Другою Малоросійською колегією та спеціальна слідча комісія, яку Катерина ІІ викликала аж із Петербурга, щоб позбавитися невподобаного нового кошового отамана Петра Івановича Калнишевського.

Проте цього разу козаки не поступилися своїм правом вибору. Чи то хотіли дошкулити імператриці, чи то справді талановитою людиною був той Калнишевський. У цьому варто розібратися. Та, на жаль, не так багато інформації про отамана збереглося. Мало її про нього як про особистість, обмаль – і як про політичного діяча. Відомості щодо життєвого шляху останнього кошового складалися здебільшого з легенд. Багато досліджень було проведено з цього приводу. Дехто вважав, що Калнишевський втік до Туреччини і там одружився, дехто, що переховувався десь на Дону.

На більш-менш правдиві факти натрапив історик П.Єфименко. Вченого було вислано до Архангельської губернії за участь у діяльності таємного Харківсько-Київського товариства. Там він займався здебільшого збиранням етнографічного матеріалу і зовсім випадково натрапив на „Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года. Зібравши достатньо матеріалу, Єфименко спробував вивести постать цієї історичної особи з небуття.

Про дитинство та юність майбутнього кошового відомо дуже мало. Знаємо лише те, що народився Петро Іванович 1690 року у селі Пустовійтівка Смілянської сотні Лубенського полку, що знаходилася на небезпечному кордоні між Московією та Річчю Посполитою. Мав він щонайменше двох братів: Панаса, котрий став козаком Смілянської сотні, і Семена – священика Миколаївської церкви у Смілі. На жаль, невідомо, як саме Петро потрапив на Січ – чи то братовою стежкою, чи то своїм розумом. Існує така легенда, що, пасучи корів, восьмирічний Петрик зустрів загін запорожців, попросив, щоб дали йому спробувати козацької люльки і взяли із собою. А козаки, побачивши, що хлопець дуже бідовий та ще й без батька, пожаліли його і разом з ним подалися туди, де „Луг – батько, а Січ – мати”.

За своє життя в Січі довелося Калнишевському побувати і багатою людиною. Так, при його арешті у зимівках і хуторах було описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 2175 пудів збіжжя, 9 буйволів, 5 віслюків, 106 свиней та 12045 голів овець і кіз. Цей заможний стан сприяв не тільки кар’єрному росту у Січі, а також, на жаль, поступовому збільшенню числа тих, хто б міг позаздрити.

У 1755 р. Калнишевського було обрано депутатом до Петербурга у справі зменшення або навіть скасування мита на провіз із Запоріжжя до Гетьманщини риби, хутра, у зворотному напрямку – харчів, а головне – на повернення захоплених Новосербією Слобідським полком і Донським військом запорозьких земель. Проте депутатам мало що вдалося, бо якщо не хотіла вже чимось поступитися Росія, то ні за що не робила.

У військових осавулах Калнишевський ходив до 1761 р., а у січні 1762 р. його вперше обрали кошовим отаманом. Він навіть був присутній на коронації Катерини ІІ. З того самого моменту і не вподобала вона нового кошового, проте мусила хоча б тимчасово приховувати свою думку. Наближалася війна з Туреччиною, і Катерина потребувала добре обізнаних у військовій справі людей. Але й Калнишевський часу не гаяв. Він намагається налагодити власне хліборобство, тому що чітко розуміє, що Україна залежить від Росії здебільшого у сфері постачання провіанту. За цей період у степу з’являється багато хуторів та сіл, посилюється колонізація земель, яку Калнишевський також намагався використати і для захисту запорозьких територій. На жаль, це мало в чому допомагало козакам. Не допомагали і численні депутації до Петербургу 1771, 1773, 1774 рр. Росія лише збільшувала гніт українства, зокрема козаччини.

Ситуація трохи змінилася під час російсько-турецької війни, коли козаки вислали 11 тисяч вояків на допомогу Росії. Але тепер на Січі лежав тягар утримання російської армії, яка почала поводити себе тут, як на завойованій території. Незважаючи на це, козаки відважно боролися з турками. Не винятком був і Калнишевський, про що свідчать 17 золотих медалей на Андріївській стрічці, вручених Катериною ІІ. Проте зовсім важким стало становище запорожців, коли закінчилося будівництво лінії, яка по суті оточувала Запорожжя. У листі графу Остерману від 24 серпня 1770 року повідомлялося, що вони, „чинячи між собою роз’їзди, проїжджих трактами затримують, грабують, у обивателів худобу відбирають, пашу на пні б’ють, трави та всілякі військові угідді пустошать”.

Незважаючи на такі обставини, Калнишевський робить усе, що від нього залежить. Піклується він не лише про військо, а й про культуру та духовенство. Так, 1769 р., ігноруючи наказ П.Рум’янцева, який очолював Другу Малоросійську колегію, кошовий не дозволив поставити запорозьких ієромонахів у залежність від російських обер-священиків діючої армії. Будує нові церкви і не шкодує грошей на церковні книги, начиння та одяг. З усіх сил намагається налагодити повноправні відносини з Росією. Сприяє у придбанні для шановних осіб Петербурга, Москви, Києва, Глухова заморських вин, прянощів, фруктів, риби спеціального посолу, навіть фігових дерев. Нерідко все це надсилалося під виглядом „подарунків”. Хоча він ніколи не „перегинав у цьому палку”, за що його і поважали.

Закінчилася війна. Кучук-Кайнарджийський мирний договір став уособленням смертної кари для Січі. Ослаблена та знекровлена після війни вона не могла більше протистояти експансії російських військ. Не могли козаки звернутися за допомогою і до Туреччини. Звісно, Росія не хотіла зберігати незалежне існування Січі навіть при найжахливіших умовах для останньої. У кошового не було вибору, коли у ніч на 17 червня 1775 року п’ятьма колонами підійшли до Січі 10 піхотних, 13 донських козацьких полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 шкіперськими ескадронами, – всього понад 100 тисяч чоловік.

Як колись зробив Данило Галицький при схожих умовах, Іван Калнишевський вирішує не вступати у війну. Йому шкода більше за все не себе і своє військо, а мирних жителів, які б неодмінно постраждали.

Що чекало на Калнишевського далі? Нічого… Не життя… Існування? Бо тільки існуванням можна назвати 25-річне ув’язнення у Соловецькому монастирі. Живе там останній кошовий отаман у темному гнилому приміщенні із пліснявими стінами, якщо цю маленьку, схожу на домовину, кімнатку взагалі можна назвати приміщенням. Вікна виходять на цвинтар, а навколо такий морок, що неможливо читати і в найсвітліший день. Лише через 25 років Олександр І дарує Калнишевському прощення і свободу, – осліпленому, здичавілому, зовсім хворому, але ще при ясному розумі, про що свідчить лист Калнишевського, в якому він доволі саркастично просить імператора дозволити його дожити свій вік у стінах монастиря.

Помер Петро Іванович Калнишевський 31 жовтня 1803 р., 113 років від роду.

Отож ким він був? Висновки нехай кожен зробить для себе сам. Хто цей останній кошовий для Січі і для України загалом? Останній, та хіба найгірший?

 

Ольга Виходченко,

студентка ІІІ курсу (спеціальність „Переклад”),

Газета «Університет «Україна», № 8-9, 2005

автор: Ольга Виходченко, студентка ІІІ курсу (спеціальність „Переклад”)

видання: Газета «Університет «Україна», № 8-9, 2005, час видання: 2005


24/02/2010