Марія Башкирцева: відома і невідома художниця

Марія Башкирцева: відома і невідома художниця

 

Відвідаємо подумки Париж 1877 року. До найпопулярнішої тоді приватної академії уславленого живописця Франції Рудольфа Жюльєна вступає вродлива, неповних сімнадцяти років, дівчина. А вже через одинадцять місяців, на широкому всеакадемічному конкурсі, вона посіла перше місце і одержала Велику золоту медаль. Так само було і на наступних конкурсах, і рішення журі, до якого входили всесвітньо відомі художники — Лефевр Буланже, Флері Бугеро, — було одностайним щодо найвищого визнання талановитої дівчини. Нею була полтавка Марія Башкирцева. Так вперше і надовго з'явилося це ім'я - в пресі Парижа, усієї Франції, а з часом і всього світу.

Хто ж вона, ця високообдарована красуня з далекої України-Русі та як вона опинилася в Парижі?

Народилася Марія 1860 року в селі Гавронцях, неподалік романтичної Диканьки, оспіваної на весь світ її геніальним земляком Миколою Гоголем. Дитинство і рання юність майбутньої художниці проминули на Слобожанщині — мальовничій Харківщині, у діда по матері, високоосвіченої людини, котра походила зі старовинного козацько-старшинського роду. Прекрасна природа України та природжений естетизм її народу формували в обдарованої дівчини відчуття і поклик до гармонії краси. А потяг до музики, співу, танців, малювання виявився у неї з раннього дитинства. Вже в п'ять років вона чарувала своїм чистим і дзвінким голосом та природним артистизмом. У цьому ж віці дівчинка ходить на свої перші етюди, започаткувавши зображення сільської церкви, замальовки про слобожанських козаків.

Та прийшла пора набути освіту. І тут Марійка виявила виняткові здібності та неабияку наполегливість. Уже з раннього дитинства вона успішно оволодівала французькою, англійською, німецькою та італійською мовами. А пізніше опановує ще й грецьку, латинську та всі науки курсу класичної гімназії. Однак, зловісні ознаки хвороби легенів примушують матір Марії терміново вивезти десятирічну дівчину на лікування за кордон, яке, на жаль, майже назавжди позбавить рідної України і стане гіркою долею її трагічного і водночас подвижницького життя. Воно було схожим із мученицько-епічним життям-подвигом геніальної землячки її — Лесі Українки. Однаково фатальним це було і для незліченних творчих задумів цих високообдарованих дочок України-Русі.

Після лікування у Флоренції Марія з матір'ю їдуть до Швейцарії, Австрії, Німеччини, а потім надовго поселяються в Ніцці. Юній полтавці назавжди полюбилося це стародавнє місто на Лазуровому березі півдня Франції. Це ж тут народився великий патріот Італії Джузеппе Гарібальді, і Марійка пишалася тим, що його довіреною людиною і побратимом по національно-визвольній боротьбі італійців був її земляк з України. Тут же, в Ніцці, перед приїздом сюди Марії, був похований славний Іскандер — вигнанець імперської Росії — Олександр Герцен, який у своїх творах оспівав Гарібальді. Навчаючись, Марія шукала своїх власних шляхів в опануванні наук, її гаслом стає: "Хочу все знати, все розуміти". У свої 13 років сама складає собі напружену програму на повний курс тогочасної класичної освіти. В ній, поряд із гуманітарними науками, на чільне місце вона ставить математику, фізику, хімію. В чотирнадцять років вольова дівчина відмінно завершила гімназичний курс. Вона вільно читає в оригіналі античну і західноєвропейську літературу. Особливо ж захоплюється Шекспіром, Діккенсом і Коллінсом. Марія береться навіть за переклад французькою мовою творів Миколи Гоголя.

Всі ці роки вона не полишала і музики, навчаючись грі на арфі, фортепіано, мандоліні й гітарі, її успіхи у вокалі відзначав відомий італійський співак Фаччіо. Їй пророкують світову славу співачки й актриси.

Щоб утвердитися в цьому, Марія їде до Парижа, де інкогніто проходить перевірку у найвимогливішого знавця вокалу — Вертеля. Після доскіпливого прослуховування професор підтверджує блискучу перспективу Марії та пропонує їй свої послуги в навчанні.

Але мистецтва більш широкого діапазону було її стихією. Вона казала: "Мені здається, що ніхто не любить так всього, як я: мистецтво, музику, малювання, книжки, товариство... Хотіла б залишитися з усім..."

Проте в обранні свого майбутнього у неї переборює давній її потяг до малювання, обдарування в якому відзначив і спрямував ще на студіюваннях в Україні київський художник-академік В. Котарбінський.

Обравши собі живопис, Марія всебічно вивчає мистецтвознавство, історію, архітектуру, археологію, філософію. Цьому сприяє і натурне студіювання під час подорожей, зокрема по Італії. Вона відвідує уславлені музеї, оглядає найвизначніші архітектурні ансамблі та унікальні археологічні розкопки у Помпеях.

Сонячна Італія та її народ щодня нагадували Марійці милу їй Україну, викликали жагучі поривання повернутися, хоча б на час, до рідного краю, лагідної вдачі і ласкавого народу України, героїчне минуле і високу культуру якого вона полюбила назавжди і пишалася своєю приналежністю до нього.

І от 1876 року Марійка знов на своїй Полтавщині, у рідних їй Гавронцях. Вона раділа і не раз про це згадувала, що за роки перебування у чужих краях не втратила мови свої землі і вільно почувалася серед статечних селян і жвавих дівчат та хлопців — друзів її дитинства. Тішилася тим, що малювала їх у національному вбранні, який сама носила. Вдавались їй і замальовки рідних краєвидів. Це ж тоді вона створила пейзаж "Вечір у Гавронцях". Марія водила з молоддю хороводи, слухала чарівні українські пісні, кружляла в іскрометних танцях, повних граціозності й темпераменту. Пізніше вона написала у своєму "Щоденнику": "О, цей танець наших селян... хитруватих, як італійці... Усе це з рухами, вигуками і посмішками, що змушують тремтіти від радості". Таке спілкування було для Марії і натуральними етюдами для вправ у живопису.

Благотворною для неї стала тоді також творча дружба з родинами стародавніх козацьких родів Кочубеїв та Гамаліїв — відомих меценатів красного мистецтва. То була пора самовизначення Марії у мистецтві і сумлінної підготовки її до служіння йому.

Вступивши 1877 року до художньої академії Р. Жюльєна, Марія поринає у світ живопису. З паризьким професором Робером Флері Марію невдовзі назавжди пов'язує творча дружба. Благотворним для неї був і вплив талановитого скульптора Сен-Марсо. Саме він відчувається, зокрема, на полотні "Навзікая, що плаче", створеному Марією.

1880 року, через два роки після першого тріумфального для неї конкурсу в Парижі, Марія щасливо виступає вже на загальнофранцузькому конкурсі у прославленому Паризькому салоні з картиною «Жінка, що читає» («Жінка з книгою»), яка зберігається тепер у Харківському музеї образотворчого мистецтва. В образі цієї жінки знавці вбачають саму авторку визначного твору.

Талановита художниця набуває загального визнання у світі мистецтва. Про неї захоплено пише преса, в якій перед веде популярна тоді у Франції газета «Фігаро».

Не лишається Марія байдужою і до громадського життя як своєї Батьківщини, так і Франції, де воно особливо активізувалося після революції 1871 року. Непокоїла її також проблема рівноправності жінок, і вона публічно дискутує з відомою французькою письменницею і діячкою Жорж Санд (Авророю Дюпен), апологетом утопічних ідей. Симпатизуючи республіканцям, Марія ходила на засідання парламенту. Однак, бажання ствердитися в мистецтві і стан здоров'я обмежують її можливості. До свого «Щоденника» вона занотовує: «Не слід бувати часто в парламенті..., моя політика — там, у майстерні, і завдяки їй у мене буде можливість з'явитися в парламенті інакше, як тепер». І вона підтверджує це своїми творчими звершеннями.

Наступний конкурс у художньому Салоні Парижу 1881 року був особливим. У ньому брали участь найпопулярніші майстри живопису столиці Франції, яка тоді вважалася «Меккою» світового живопису. На вернісажі зібралися знавці і шанувальники високого мистецтва з багатьох країн. І от увагу всіх їх привернула картина «Майстерня Жюльєна» («У студії Жюльена»), яка належить нині Дніпропетровському художньому музею. Ця складна, багатофігурна композиція відзначалася поміж інших своєю оригінальністю, художньою довершеністю і теплим колоритом. Підписана вона була невідомим знавцем живопису ім'ям «Андре». Преса захлиналася в одностайному захопленні цим твором і, водночас, була заінтригована тим, хто ж є справжнім автором під цим прибраним ім'ям. Ним знов виявилася Марія Башкирцева, портретований образ якої бачимо на другому плані картини. Тоді ж Марією був виставлений граціозний портрет її двоюрідної сестри Діани, який теж набув популярності. А тим часом підступна недуга все більше давалася взнаки. Сухоти позбавляють Марію щастя співати, а затим молода жінка глухне. У своєму «Щоденнику», який вона нарекла «Журналом», за 9. VIII. 1881 року читаємо: «...хіба це не позначається на роботі? У мене голова йде обертом, язик відмовляється вимовити: «Кажіть голосніше, я погано чую...". Невже доведеться бути розлученою зі світом саме таким чином?»

А від 13. VIII того ж року йде гіркий запис про те, що лікарі визначили: у неї вражені сухотами обидві легені. «Вперше я це відчула ще у Київських печерах, проте я сподівалася, що це хвилинний біль від тамтешньої вологості...».

Та воля до творчості не полишає Марію. Вона прискіпливо аналізує, чи спроможна творити далі і чи має до цього справжній хист. 18 серпня 1881 року вона записує до «Щоденника»: «Я переглянула свої картини, по них можна простежити мої успіхи крок за кроком». І вирішує — творити.

Однак, за наполяганнями лікарів Марія мусить їхати зі своєю тіткою-подругою до Іспанії. І тут вона наполегливо працює, знайомиться з іспанським мистецтвом, зокрема архітектурою. Будучи занепокоєною станом пам'яток культури цієї країни, вона з обуренням пише до «Щоденника» 14 жовтня 1881 року: «Аби це обереглося! Відчуваєш жах, що воно буде зіпсоване, пошкоджене. Я б воліла, щоб ніхто не мав права торкнути пальцем цього творіння».

Як послідовна гуманістка, Марія вивчає також національні та соціальні проблеми Іспанії, а, отже, Європи. За 28 жовтня 1881 року в «Щоденнику» читаємо про те, що вона «... провела день у Гренадських в'язницях». Тут вона змалювала старого каторжника. А через день, носячи завжди в серці приниження царатом свого народу, вона відвідує інших національно знедолених, про що записує 30 жовтня: «Я пробула цілий день у гітан... іспанці їх зневажають... ці типи циган».

Щоб пересвідчитися ще раз у своїх творчих здібностях, Марія користується перебуванням у країні, де її в обличчя мало хто знає. І як колись перевірилася з вокалу, вона інкогніто йде на іспити з живопису. Наслідки позначені у «Щоденнику»: «Я попрямувала одна до скульптора Фальгера. Я назвала себе американкою, показала йому свої малюнки... Він визначив, що один малюнок дуже й дуже майстерний, всі інші - теж хороші... Запропонував свої послуги».

Повернувшись до Парижа, талановита художниця працює на вищій мірі напруги. У «Щоденнику» за 15 січня 1882 року знаходимо: «Я цілком віддаюся мистецтву». Навіть знаходячись серед колег, вона серцем залишається зі своїми творами: «Я була в захопленні, перебуваючи у цій світлиці, однак це не заважало мені весь час думати про пастелі, писані мною уранці». Вимогливість її була щонайвищою, не шкодуючи вже майже завершені свої твори. Так, 22 червня 1882 року М. Башкирцева пише: «Я все зшкребла і навіть віддала це полотно, щоб не бачити його більше...». Її творчим кредо є: «Великі майстри - великі правдою».

Серед визначних творів Марії Башкирцевої того часу на теми історії та міфології були «Смерть Орфея», «Юлій Цезар», «Аріадна», «Святі жінки». А з жанрових полотен — «Портрет портьєрші», «Дівчинка, що спить на траві», «Матір із дитиною», «Весна», «Рибалки», «Чоловік із козою», «Натурщиці» та інші.

У жовтні 1882 року Марія знову їде на свою Україну-Русь. Тепер талановита полтавка в зеніті слави і творчого піднесення. Вона працює навіть у дорозі. 14 жовтня художниця занотовує: «На станціях я роблю ескізи, а у вагоні читаю». Марія Башкирцева - це не тільки картини, які можуть подобатися чи не подобатися; це не тільки щоденник, який може одних захоплювати, інших дратувати: не тільки одне з найсенсаційніших імен кінця минулого століття у Франції. Марія Башкирцева — це як голос надії і поривання до високої мети, пристрасна молитва, аби утвердилося у світі твоє ім'я.

Ще 1927 року політичний емігрант Євген Маланюк писав у вірші «Марія Башкирцева»:

Панно Маріє, Вже півстоліття ділить нас.

Вже вітер віє (над степом завше - вітер),

Вже обрій мріє;

А я не мрію, просто хочу Вас Зустріти.

Десь за містом-амазонкою —

На Мазепиному скакуні, —

Тільки стек, та циліндр, та рукавички,

Та стан стрункий, Стиснутий тонко,

Ввижаються мені.

... От ніби як черничка

З монастиря, де абатисою — маркіза де Ломболь...

Поет відчував виразну духовну пов'язаність Башкирцевої зі своєю землею, а також із усіма тими людьми з різних часів, які прагнуть творити власне життя, живучи «вогненним святом Духа». Їхнє високе братство живе в цьому недосконалому світі, не зважаючи ні на які відстані й часові розмежування. Андре Моруа зазначав, що Башкирцева надихнула у французькій літературі жанр персоналізму, егоцентризму. Про виняткові заслуги її у французькій культурі говорять Альбер Камю та Шарль Барель Цілком природно виникає за питання: «А що ж лишається нам?»

Думаю, що відповідь на це повинен дати кожен українець. Начебто заглядаючи в наші часи, художниця заявила на весь світ: «Я повернуся в Україну, коли на цій прекрасній землі настане пошана людських прав...».

 

Крістіна НИЖЕБОРСЬКА,

студентка II курсу

(спеціальність "Переклад"),

Газета «Університет «Україна», 8, 2004

автор: Крістіна Нижеборська, студентка II курсу (спеціальність "Переклад")

видання: Газета «Університет «Україна», №8, 2004, час видання: 2004


24/02/2010