Історик і організатор історичної науки

Історик і організатор історичної науки

 

Серед вітчизняних істориків XIX ст., які зробили певний внесок у розвиток української історії, досить помітною постаттю є Микола Дмитрович Іванишев - професор і ректор Київського університету, віце-голова Київської тимчасової комісії для розбору давніх актів, організатор Київського центрального архіву, редактор перших томів "Архива Юго-Западной России". Його по праву можна вважати одним із фундаторів української історіографії. Досить довгий час його праця не привертала особливої уваги через надзвичайно різноманітну (а часто і зовсім протилежну) інтерпретацію його ідеології і доробку в царині національної історії.

М.Д. Іванишев народився в Києві 5 листопада 1811 р. в сім’ї церковнослужителя з козацького роду Іванишів. Його батько зумів довести своє походження від шляхтичів Іваницьких, отримав їх герб і був записаний у дворянську книгу Чернігівської губернії під російським прізвищем "Иванишев".

Початкову освіту Микола Дмитрович здобув у Київському повітовому духовному училищі (1821-1825), потім у Київській духовній семінарії (1826-1829). Навчання поєднував із працею гувернанта у багачки Кисельової. В 1829 р. Іванишев вступив на філософсько-юридичний факультет Головного педагогічного інституту в Санкт-Петербурзі (навчальний заклад відкрито у 1828 р. для підготовки науково-педагогічної зміни, лояльної до існуючої політичної системи), давши при цьому підписку, що після його закінчення він протягом восьми років прослужить у відомстві народної освіти.

Контингент викладачів інституту був досить солідним і високопрофесійним. Протягом навчання на молодого Іванишева у плані зацікавлення історією справив особливий вплив викладач російської історії Устрялов. Саме він зумів прищепити Миколі Дмитровичу політичний консерватизм.

В 1835 p., після успішно складених випускних екзаменів, Іванишев отримав направлення для подальшого навчання за кордоном на 2,5 року. Вибір, який випав на нього, пояснюється також великою потребою у науковцях-правознавцях. які могли б документально довести автохтонність юридичних основ Правобережної України і тим самим нейтралізувати польські претензії щодо неї.

У 1836 р. Іванишев приїхав до Берлінського університету, записався на юридичний факультет, щоб у засновника історичної школи права Фрідріха Севільї (1779-1861) вивчати методологію історії права та методи видання історичних документів. Микола Дмитрович отримав прекрасну підготовку і перейняв чимало історіософських узагальнень та методів наукового дослідження.

Під безпосереднім впливом ідей німецького романтизму Іванишев на перше місце поставив ідею нації як неповторної колективної індивідуальності. Він усе частіше звертав свій погляд на слов'янський світ.

У Російській імперії стає популярною ідея панславізму (з московською варіацією). У провідних університетах запроваджуються кафедри славістики. Іванишев потрапив у сприятливу течію посланих із Росії науковців для підготовки у слов'янських землях (Прейс, Срезневський, Бодянськнй). Пізніше, у 1837 р., у Празі, Микола Дмитрович зближується з Ф. Панацьким (чеським історіографом) та з Вацлавом Ганкою (палеограф). Саме в цей період остаточно визначаються його наукові інтереси і формується слов'янофільська ідеологія.

В 1838 р. Іванишев повернувся в Росію і був направлений у новостворений Київський університет, де приступив до викладацької роботи на посаді ад'юнкта юридичного факультету (давши підписку про те, що не належить ні до яких таємних товариств).

Початок академічно-службової та наукової кар'єри Іванишева припав на той час, коли царизм після фізичного погрому польського національного руху 30-х років був сповнений бажання ліквідувати осередки польської культури (закрито Віленський університет та Кременчуцький ліцей). Це відкрило Миколі Дмитровичу дорогу в науці. 30 липня 1840 р. він публічно захистив докторську дисертацію на тему: "О плате за убийство в древнерусском и других славянских законодательствах в сравнении с германскою вирою". У жовтні того ж року він був затверджений доктором, а в листопаді - професором університету.

З 1839 p. Іванишев почав читати лекції з історії слов'янських законодавств і польсько-литовського права, але серед студентів популярним не був, бо не підтримував їхніх радикальних настроїв. "По своїй природі, - констатує біограф Іванишева, - він був історик, спокійний спостерігач явищ народного життя: він і любив свою історію слов'янського законодавства, свою історію польсько-литовського права - і на цих кафедрах, звичайно, він був би більше на своєму місці..."

1862 р. Микола Дмитрович став першим виборним ректором Київського університету. Намагаючись підняти престиж ВНЗ, він запросив туди багатьох видатних учених, серед яких був М.І. Костомаров.

Епіцентром особливої активності Іванишева стала анти-польська діяльність. У польському штаті він займав позицію скоріше російського урядовця, ніж слов'янофіла, можливо, це було відбитком антипольських настроїв серед українських селян. Вважають, що текст патріотичної листівки проти польського повстання в 1863 р. склав саме Микола Дмитрович.

У лютому 1865 р. Іванишев залишив Київський університет і зайняв посаду у Варшаві з проведення реорганізації судових установ. Через протидію поляків його служба завершилася провалом.

В 1866 р. він пішов зі служби і на власні кошти помандрував по наукових центрах Західної Європи, щоб отримати європейський рівень знань. Очевидно, саме в цей період він вирішив зайнятися лише науково-дослідницькою роботою і виношував плани написання багатотомної праці з історії старослов'янського суспільства.

По приїзді до Києва, у травні 1868 р. і до самої смерті в 1874 р. Іванишев вів надзвичайно замкнутий характер життя. Колишні товариші називали його "київським анахоретом". Він не погодився ні на які пропозиції повернутися в науку. Уникав спілкування і працював самотужки, готуючись до написання грандіозного історичного твору. На жаль, рукопис незавершеного твору Іванишева (продукт його багаторічної праці) не зберігся.

У першій третині ХІХ ст. царат поставив перед істориками завдання обґрунтувати історичну приналежність Південно-Західної Русі до Російської імперії, щоб нейтралізувати вплив Польщі на цих землях. Розробляти цю програму почав Устрялов, докоряючи історикам на недостатність уваги до історії неросійських слов'янських земель. Однак ефективнішим було б розробляти цю стратегію та практично її реалізовувати в Україні, взявши за ідеологічний осередок Київський університет. У 40-50-х pp. устряловську програму, яка проходила до того ж під соціальним гаслом захисту "руської" національності від польського гноблення, довелося втілювати не кому іншому, а саме Іванишеву. Таким чином, Микола Дмитрович прийшов до історичної науки, маючи перед собою чітко поставлену офіційну установку, якої повинен був дотримуватися протягом тривалого часу свого життя і під яку мав підганяти наукову діяльність і зміст своїх суджень.

Першим кроком у реалізації цієї програми стало заснування у 1843 р. Київської "временной комиссии для разбора древних актов", яка повинна була документально спростувати польські історичні претензії щодо Правобережної України. Це дозволило під прикриттям офіціозу перейти до комплексного наукового дослідження історії України. Справа опинилася в руках людей, які керувалися або інтересами науковими, або українським патріотизмом. Одним із таких дослідників і став Іванишев.

Він приступив до розробки "південноросійської" історії, коли вона, по суті, являла собою "tabula rasa" (чисту дошку). Українська історична наука того часу, за оцінкою М.С. Грушевського, "перебувала в об'їдках історіографії російської і польської, а найбільші і найбагатші джерела української історії гинули і лишалися в невідомості". Подібна ситуація була чітко усвідомлена Іванишевим, який взяв за нагальну потребу збирання і публікації історико-нормативних матеріалів, визначального чинника прагматичної історії.

Він був першим серед вітчизняних істориків XIX ст., хто звернув увагу на значення міських і земських актових книг як дуже цінного джерела для історичної науки. Як документаліст Микола Дмитрович надавав виняткового значення публікації першоджерел і скептично ставився до передчасного синтезу та малодоказових апріорних схем.

У 1852 р. в Києві було відкрито Центральний історичний архів. Це дало змогу не лише зберегти від знищення масу безцінного історичного матеріалу, але й приступити до його публікації у спеціальному виданні, якому Микола Дмитрович дав назву "Архив Юго-Западной России" (АЮЗР). Іванишев сконцентрував видавничу увагу переважно на соціальній історії. Він створив цілісний план класифікації, розміщення та друку матеріалів, втіливши його в життя виданнями І тому першої частини "АЮЗР" (1859 p.). Це викликало гостру полеміку на сторінках періодичної преси. Поляки звинувачували Іванишева у фальсифікації, а Костомаров анонімно підтримав свого старшого колегу. Спираючись на праці критиків суспільного устрою Речі Посполитої Е. Морачевського і Т. Маколея, Іванишев досить аргументовано відстоював свою позицію.

Ще на початку 60-х pp. Іванишев уособлює головну наукову силу Київської археографічної комісії. 1861 р. він взяв на себе посаду редактора "АЮЗР", бо мав спеціальні знання. КОДОМ його замінив Володимир Антонович. У 1865 р. завершується 22-річна праця Іванишева в цій організації. Він створив археографічну методику, яка стала міцною підвалиною для подальших досліджень. Його послідовникам не вдалося досягти такого рівня публіцистичної майстерності.

Серед вихованців Миколи Дмитровича - О.Ф. Кістяковський, В.Б. Антонович, М.Ф. Владимирський-Буданов. О.Ф. Леонтович та інші відомі правознавці й історики. По суті, саме від Іванишева йдуть витоки таких наукових феноменів, як "Київська історико-юридична", "Київська історико-документалістська" школи.

Загальні принципи Іванишева щодо законодавства:

- право, відповідно до специфіки. характеру національної психології, має свої "провінціалізми":

- загальне право - така ж химера, як загальна мова;

- законодавець - не творець права, а всього лише "виразник народного духу", єдиної творчої сили, яку можливо осягнути лише шляхом всебічного вивчення історії даного народу.

Микола Дмитрович відводив Росії провідну роль у справі визволення слов'янського світу та керування ним, акцентуючи увагу на неспроможності Польщі в цій сфері. Силу українського народу він вбачав у селянстві.

Іванишев не залишив для української історіографії великої наукової спадщини, але його праці вигідно відрізняються високою дослідницькою технікою і новизною тематичної спрямованості. Вони можуть бути поділені на дві категорії: дослідження історії слов'янського законодавства ("Древнєє право чехов". 1847; докторська дисертація та ін.) і праці і української історії (на основі матеріалів. здобутих Київською археографічною комісією).

Микола Дмитрович уперше у вітчизняній науці приступив до вивчення руського права в порівняльно-історичному висвітленні. Його заслуга в тому, що він сприяв "відособленню юридичної науки, розширив її обрій, приєднав до історії, без якої неможливе правильне розуміння юридичних норм" (І.В. Лучицький).

Погляди Іванишева на історію польсько-українських взаємин викликали принципові заперечення у М.І. Костомарова. "У Іванишева, - зазначає він, - лише одна думка - щоб переконати читачів, що об'єднання з Польщею - джерело всіх бідувань для краю". І далі: "У Іванишева народні маси на другорядному плані: в нього мова йде про західноруське дворянство, про той клас, який по тогочасних уявленнях становив повноправний народ. Розглядаючи руське дворянство окремо від маси, ми повинні будемо з іншої точки зору дивитися і на ставлення Польщі, як нації, до Русі".

Підсумовуючи все зазначене, варто наголосити, що Іванишев розпочав свою наукову діяльність, коли українська історія (з точки зору тогочасної науки) не була чітко означена. Тому, поряд із М.О. Максимовичем, він може вважатися одним із піонерів її наукового дослідження. Іванишев започаткував документально-прагматичний напрям в українській історіографії, поєднавши історичні праці з високою дослідницькою технікою, давши історико-порівняльний метод і зробивши документалізм методичною базою подальших наукових студій українських істориків, поставив вітчизняну археографію на вітчизняний європейський рівень. Общинна теорія Іванишева з оцінкою староруського життя як укладу прогресивного та демократичного, думка про важливість народної історії була, по суті, першим кроком до історичного синтезу в національному масштабі. Водночас осуд польсько-шляхетського режиму в Україні, постійне відмежування української етнічної ідентичності від польського національного елементу, яким пронизані дослідження Іванишева, започаткували завдання "відпольщення" української історії, остаточно розв'язане його учнем і науковим послідовником Володимиром Антоновичем. Все це дає підстави розглядати Іванишева як одного з фундаторів української історичної науки XIX ст., відповідно внісши корективи у ті стереотипи, що склалися при оцінці його діяльності і наукової спадщини в історіографії.

 

Леся САМАР,

студентка II курсу

(спеціальність "Соціальна робота"),

Газета «Університет «Україна», №9, 2003

автор: Леся Самар, студентка II курсу (спеціальність "Соціальна робота")


23/02/2010