Революція гідності та Іван Франко

Революція гідності та Іван Франко

 

Кінець 2013-го року. На Майдані Незалежності, біля Адміністрації Президента України та Верховної Ради, збираються на мітинги активісти – початок Української революції гідності. А що, час почався. Український народ уже втомився від брехливої влади, її корупцій та всякого мафіозного зброду. Жебрацтво, безробіття, відсутність житла, їжі – усе це привело до того, що люди вийшли добиватися своїх прав. Так – це свята правда. Україна почала своє пробудження.

Почався 2014-й рік, і на Майдані поруч із активістами були діти, люди, які разом із боротьбою за нову Україну святкували 200 років із дня народження Тараса Шевченка. Шевченко був на Майдані разом із активістами – читалися його вірші, були його портрети, а біля КМДА встановлене незвичайне погруддя Великого Кобзаря.

Але 2014-й рік минув, пройшов 2015-й і ось нарешті 2016-й. Події на Майдані закінчилися, а Росія зробила так, що Україна втратила Крим, та ще розпочалася війна у зоні АТО. Але 2016-й рік – це рік відомого українського поета і «Вічного революціонера» Івана Франка. Він помер 100 років тому, але його твори і зараз звучать на Майдані поруч із творами Тараса Шевченка.

Вічний революціонер – Дух, що тіло рве до бою, 

Рве за поступ, щастя й волю, – Він живе, він ще не вмер…

І знов згадується 2013-й рік. Сніг. Барикади на Майдані. Активісти блокують Адміністрацію Президента України, слухають виступи різних депутатів із Верховної Ради через авто з гучномовцем, які говорять про Віктора Януковича та його злочинну владу, а також про бідне і злиденне життя звичайного українського народу. На Майдані встановлено сцену, де виступають різні політики, артисти.

Іван Якович Франко був сином мужика. Він народився 27-го серпня 1856-го року у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту (Галичина). Це частина західноукраїнських і польських земель, які входили до складу Австро-Угорщини.

Коли народився Іван Франко, Тарас Шевченко в тюремному Петропавловську, «повний тривоги в найтяжчому дожиданні», сподівався на царську амністію. Саме у серпні 1856-го року помер Микола І і відбулась коронація на царський трон Олександра ІІ. Але новий цар викреслив ім’я Шевченка із амністованого списку. Правитель Росії боявся розкайданити геніального Шевченка. І наче всупереч імператорському тиранству, саме в цей час народжується геніальний Іван Франко – у рік найбільших мук Шевченка.

Але нелегко довелося і маленькому Івану. Він бачив, як Україна марила волею. Австро-Угорська імперія, яка хоч і скасувала кріпацтво, але вживала найпідступніших та найхитріших заходів, щоб втримати народ в ярмі.

Отож, можна казати, що Іван Франко з першим своїм подихом життя ввібрав іманентну потребу волі, тієї «святої воленьки», яка вітала в українському духовному просторі, що не давала спокою Музі Тараса Шевченка та запікалась болем на устах народу і розквітала його надією.

І він вирішив присвятити своє життя боротьбі за краще становище трудящого люду, служінню рідній українській літературі і культурі. І зараз, згадуючи, як правоохоронці нападали на активістів, били їх, калічили, вже можна зрозуміти, що в серцях людей нарешті настало пробудження того «революціонера», про якого Франко писав так:

Він не вмер, він ще живе!

Хоч від тисяч літ родився,

Та аж вчора розповився,

І о власній силі йде.

І простується, міцніє,

І спішить туди, де дніє;

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою, –

Міліони радо йдуть,

Бо се голос Духа чуть.

Постраждалі активісти і правоохоронці опинилися у лікарнях. Було захоплено Київську мерію, яку правоохоронці теж намагалися захистити, але даремно. Активісти захищалися, як могли, використовували воду, коктейлі Молотова. Сталася пожежа – згорів Будинок профспілок. Потім були загиблі – герої «Небесної сотні». Їх портрети і символічні могили і зараз розміщені на Майдані та Інститутській вулиці. Але у тих активістах – і мертвих, і живих ми можемо побачити тих «Каменярів», про яких писав у свій час Іван Франко.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз,

І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

Іван Якович Франко – мислитель-енциклопедист, філософ, економіст, етнограф і письменник, що не мав проблеми, якою мовою висловитися – німецькою, польською чи російською. Він застерігав: «…якась таємна сила в людській природі каже: «Pardon, ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою». Іван Франко говорив про Тараса Шевченка так – він був сином мужика і став володарем у царстві Духа. Те ж саме скажемо і про нього, бо тяжка доля так і не зуміла перетворити золота його душі в іржу, а його кохання до людей у ненависть і погорду й віри в Бога у зневіру та песимізм. Зате вона дала Україні світоча, котрий свідчив, що «привид, який бродить по Європі», матеріалізувавшись, загрожує обернутися духовним тоталітаризмом замість економічного, «а всевладність комуністичної держави… означала би тріумф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним та духовним життям». Він був великим українським поетом. Його поетичні твори будили дух непокори та протесту проти всякого гніту. До могили поета ніколи не заростає народна стежка.

 

Андрій ГОРБЕНКО,

журналіст, випускник університету

Газета «Університет «Україна» №1-2 (177-178), 2017

автор: Андрій ГОРБЕНКО, журналіст, випускник університету

видання: Газета «Університет «Україна» №1-2 (177-178), 2017, час видання: 2017


09/07/2017