Видатний поет, кіноактор, режисер

Видатний поет, кіноактор, режисер 

 

80 років від дня народження

Миколи Степановича Вінграновського – українського поета, кіноактора, режисера

(7.11.1936 – 27.05.2004)

«Ще у міднім бику задимиться

Моє тіло, як сон, молоде»

 

Вельми небуденне явище в нашій літературі — поезія Миколи Вінграновського. Хоча в останні роки свого життя він більше писав прозу, але й прозаїчні його твори були поетичні. Він у всьому поет. А що треба для того, щоб пізнати світ поета? Колись мудрий Гете казав, що треба піти в його країну. Що таке: поетова країна? Це не просто географічне чи політико-адміністративне поняття. Це і земля, де він народився і зростав, де вбирав у себе безліч вражень дитинства, що формували основу його духу. Це і доба, що дала налаштованість і масштаб цьому духові. Це і люди, в яких і через яких поставали йому земля і доба: батько і мати, кревні й сусіди, друзі й ровесники... Це народ, великі книги та відомі імена, до яких тягнувся Микола Степанович.

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року у селі Богопіль (нині Первомайськ) Миколаївської області. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам’ятав лише степ: “Скрізь, куди не глянь, степ, степ і степ”. Не знав він тоді ше ні Дніпра, ні Довженка. Коли майбутньому письменнику було 5 років, почалася Велика Вітчизняна Війна. Маленький Микола побачив тяжкі повоєні роки. Але той час можна запам’ятати і з гарними почуттями, бо він подарував історії української літератури таких талановитих людей, як Іван Драч, Володимир Підпалий, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Борис Олійник, Євген Гуцало. Майже їх усіх пізніше назвали поколінням шестидесятників разом із трохи старшими Григором Тютюнником, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Віктором Близнецем і трохи молодшими Валерієм Шевчуком, Володимиром Дроздом та іншими. Вони ознаменували нову хвилю в українській літературі, визначали обличчя молодого тоді літературного покоління.

Але ще їх називали «дітьми війни». Справді, на їхню дитячу долю випали тяжкі випробування воєнного лихоліття та повоєнної відбудови. І ці враження потім лягли в основу багатьох їхніх творів. Але хочеться звернути увагу й на інше в долі цього покоління. Великі історичні події, картини зрушення світу, запавши в дитячу свідомість, сприяли формуванню такого душевного ладу, в якому визрівали розмах уяви, масштабність мислення, дух тривожної причетності до історії, почуття відповідальності за долю свого народу.

Вони бачили, як їхні матері, залишившись самі, не тільки годували країну, а й крилом своїм осінили майбутнє країни в дітях своїх. Як батьки, що поверталися з фронтів, — далеко не всі, — зранені й калічені, ставали до плугів і верстатів. Як старші брати і сестри «вербувалися» (або їх мобілізували!) на відбудову шахт Донбасу й заводів Запоріжжя. Як їхні ровесники (та й самі вони!) вчилися уривками між прополюванням буряків у колгоспі, заготівлею палива для школи й усілякою роботою на присадибній ділянці; читали при каганці, писали між рядків старих уцілілих книжок, бо зошитів не було, а за підручниками займали чергу, бо їх чи й було по одному на клас, а проте мріяли (принаймні багато з них) стати неодмінно льотчиками, моряками, вченими, дипломатами, артистами, поетами. І ставали, ставали, дарма що прибивалися до столиць у балетках-«прорезинках» і полотняних сорочках та з фанерними чемоданами на два пуди картоплі.

Микола Вінграновський закінчив Богопільську школу на Миколаївщині. У часи свого шкільного навчання захопився Тарасом Шевченком. З російської літератури дуже цінував Пушкіна і Лєрмонтова. Він приїхав до Києва і потрапив до Київського театрального інституту. І тут доля допомогла йому – «вивела» на Олександра Петровича Довженка, який помітив обдарованого юнака – майбутнього артиста, кінорежисера й поета.

Писати вірші Микола Степанович почав у студентські роки. Перші його публікації з'явилися у 1958 році на сторінках журналів "Дніпро" та "Жовтень". Через три роки, у 1961, “Літературна газета” надрукувала на всю сторінку: “Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої”, де було надруковано аж п’ятнадцять віршів молодого автора. Через рік вийшла перша поетична збірка «Атомні прелюди». Ця книжка стала вагомим актом поетичного самоствердження Миколи Вінграновського. Майже одночасно вийшла і перша збірка Василя Симоненка «Тиша і грім», а також і перша збірка Івана Драча «Соняшник».

Книжка Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» багатьох людей вразила й окрилила своєю незвичайністю, масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви, діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність. З високим моральним тонусом і суверенністю молодий поет писав про біль народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой.

Через п'ять років у 1967 році з'явилася нова поетична збірка Миколи Вінграновського. Вона мала назву «Сто поезій», хоча насправді в ній було дев'яносто дев'ять віршів. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і «перетрясок», і така невідповідність була символічною, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача.

На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молбоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній «відлизі» приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського «застою», хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, – а відповідно змінювався і характер його поезії.

Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка «На срібнім березі», яка вийшла у 1978 році. Голос поета став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення і збагачення його лірики, підвищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя. Наприклад, його вірші під назвою: «Остання сповідь Северина Наливайка (1596 року за Лубнами на Солониці)». Цей твір за часи життя поета не друкувався, як і більшість інших творів Миколи Степановича. Він звертається до козацького отамана, керівника антишляхтицького повстання 1594-1596 років в Речі Посполитій Севери́на Налива́йка. Про Наливайка складали багато народних дум. Як народного героя його не раз згадував Тарас Шевченко у своїх творах. Російський поет-декабрист Кондратій Федорович Рилєєв написав поему «Наливайка». І Микола Вінграновський теж до цієї людини був небайдужий.

Живу — назад. Я — Наливайко. Все.

Ми починаєм битву за Вкраїну.

Наш чорний вус у чорний гнів тече,

І юний меч наш розгинає спину.

Не прапор-раб, не прапор-порохня

Нам обпожежив душу, товариство.

Не встанемо, братове, із коня,

Доки не стане в полі нашім чисто.

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлинається руїною.

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її...

Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я вас веду — і воля нам горить,

Вона горить нам вічно, як Стожари.

...Забіліли сніги мої чорні,

Засміялась душа молода:

Воріженьки стоять видзігорні,

Воріженьки стоять, як вода.

І солона моя Солониця

На погибель мені ще гряде,

Ще у міднім бику задимиться

Моє тіло, як сон, молоде,

Ще заплаче ночами Барбара

Над споляченим сином моїм,

І розірветься серце, як хмара,

Від даремних за мене молінь,—

Та і тоді не прокленем ми долю,

Не зречемось себе, поранених синів,

Коли й побачимо в кривавищі за волю,

Що наш народ вже тереном зацвів.

1966

У 1984-му році вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — «Губами теплими і оком золотим». В ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія...

Потім була ще поетична збірка «Вибране», яку надрукували у 1986 році. Там була представлена і проза.

Остання збірка – «Цю жінку я люблю» вийшла у 1990-му році. Вона містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60-70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду «шестидесятництва», але вже в іншій якості – зі складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання.

Неповторна індивідуальність Вінграновського невловна і біжуча, як живе срібло. Його поезія – це стихія. В ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибинних нутрів його душі і який настрій хвилею його, огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому.

Все, чого коли-небудь сягав його душевний зір і що чутно чи нечутно торкалося колись його душі, — все воно живе в ньому постійно, глибоко жевріє здатною щомиті спалахнути живою жариною; живе, готове щохвилі полинути водоспадом, упасти росинкою чи вдарити громом — з найнепомітнішого і найнесподіванішого приводу.

Читаючи книжки Миколи Вінграновського, багато хто, певне, зверне увагу на багатство і часом незвичність поетичної мови. Поет – не раб мови. Він її творець, він максимально використовує всі очевидні і приховані можливості національної мови, може вдаватися до словотворення, а може й просто поставити слово в такий контекст, що воно зазвучить по-новому, або ж за допомогою якогось префікса чи суфікса повернути новою гранню відоме слово, надати йому несподіваної барви тощо. Микола Вінграновський – це чарівник слова.

Майже одночасно з поезією він почав писати і прозу. Створив кілька повістей та багато оповідань, працював над історичним романом про Северина Наливайка. У повістях та оповіданнях останнього часу Вінграновський якоюсь то веселою, то сумовитою поетичною барвою поєднує світ людей і світ звірів, птахів, рослин, життя всього живого й «неживого».

Микола Вінграновський помер 27 травня 2004-го року. Але треба сказати, що він входив у поезію з гордою поставою, сильним голосом і «стодумною думою» про народ, про добу, про життя. Багато що змінилося за той час. Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі. У великого таланту завжди попереду більше, ніж позаду.

У синьому небі я висіяв ліс,

У синьому небі, любов моя люба,

Я висіяв ліс із дубів та беріз.

У синьому небі з берези і дуба.

 

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

 

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,

І являть тебе вони в небі і в морі,

У синьому небі, у синьому морі...

Тебе вони являть і так і замруть.

 

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе... дорога тверда.

 

Андрій Горбенко,

випускник університету, тележурналіст

Газета «Університет «Україна» №3-4 (179-180), 2017

автор: Андрій Горбенко, випускник Університету "Україна", тележурналіст

видання: Газета «Університет «Україна» №3-4 (179-180), 2017, час видання: 2017


09/07/2017