Борис Дмитрович Грінченко

Борис Дмитрович Грінченко

 

«Працювати на користь рідному краєві…»

Коли навіть побіжно переглянути літературу, що розповідає про життя і діяльність Бориса Дмитровича Грінченка, вражає широчінь його інтересів, глибина знань, щедрість таланту. Мовознавець і автор словника, поет, драматург і перекладач, фольклорист і етнограф, публіцист і педагог, громадський діяч і організатор видавничої справи. «Правдивий універсаліст» (саме такою була оцінка майстра слова ще за життя) і сьогодні викликає шану і захоплення сучасників, щире бажання якомога більше дізнатися про цю непересічну особистість, котра за короткі 47 років життя встигла зробити так багато для рідної України.

 

Біля витоків

У сім’ї Грінченків не було нікого і нічого, що сприяло б розвиткові у Бориса смаку і потягу саме до українського слова. Мати (росіянка Поліксенія Літарьова) і батько (дворянин, відставний штабс-капітан Дмитро Грінченко) ревно пильнували, щоб їхні діти виховувалися «по-панськи». Але «мужицькою» мовою пульсувала і щемно відгукувалася в серці хлопчика земля рідна. Від простих селян вивчив він оцю мову, солов’їні пісні, засвоїв фольклорний розмай. Прочитавши 13-річним підлітком Шевченкового «Кобзаря», став, як сам зазначав, «тим, чим єсть».

Із п’ятого класу Харківської реальної гімназії юнака виключили за зв’язок із гуртком революційних народників. Відбувши півтора місяця у  в’язниці, 15-річний Грінченко набув пожиттєві сухоти і позбавлення права на навчання у виші. Обставини, здавалося, складалися так, аби завадити юнакові виконати свою роль, свій обов’язок, задля якого прийшов він у білий світ. Не завдяки обставинам, а всупереч їм, навчався самотужки і в 1881 році склав іспит на звання народного вчителя. Самостійно вивчив і кілька мов. Це при тому, що в цей час постійно працював чиновником. Згодом понад шість років учителював у різних селах Харківщини, Катеринославщини та Луганщини, зокрема, у приватній школі Христини Алчевської в селі Олексіївка поблизу Алчевська. Саме тут він написав 196 творів різних жанрів, сформувався як письменник.

В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурні діячі. Серед них – Трохим Зіньківський та Іван Липа. На Луганщині жоден із українських письменників у цей час не одержував стільки листів із усієї України, українських газет та журналів, як Грінченко.

Особливо теплі взаємини склалися у Б. Грінченка з Т. Зіньківським. Після смерті друга Б. Грінченко видав двотомник «Писання Трохима Зіньківського», який невдовзі було заборонено царською цензурою, оскільки писання мали позитивний вплив на розвиток національної свідомості українського народу.

Життєві принципи Зіньківського відповідали поглядам самого Грінченка, тому стають зрозумілими їхні дружні взаємини. Коли у 1892 році Іван Липа, у майбутньому відомий діяч Центральної Ради УНР, відвідав Олексіївку, то отримав від Бориса Дмитровича фото на згадку про зустріч із таким пророчим написом: «Запевне прийде той день, що воскресне рідна країна. Ми віддамо свою силу на те, щоб сей день прийшов якомога швидше. Будемо жити – будемо працювати на користь рідному краєві; будемо вмирати – умремо з його ім’ям на вустах. Невідомих одного одному особисто єднає нас служіння нашій невмирущій великій ідеї».

В селі Олексіївці Борис Грінченко і його дружина повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Алчевська була задоволена самовідданими вчителями, сподіваючись на них і тому без тривоги виїжджала до Харкова, де був великий будинок Алчевських, а також до Москви чи Петербурга. А подружжя Грінченків раділо з того, що господарка школи не втручалася у навчально-виховний процес.

 

«Сила любові»

Стосовно видавничої діяльності на педагогічній ниві, то слід зазаначити, що Б. Грінченко був упорядником і видавцем низки підручників – читанки «Рідне слово», «Українська граматика до науки чатання й писання», про яку розповідав: «Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука». Спеціально для цієї книжки написав невеликі оповідання, спрямовані на виховання чуйності, чесності, поціновування праці та навчання. Утім уперше підручник вийшов друком тільки у 1907 році після офіційного визнання царським урядом «малоросійського нарєчія». Грінченко створив також відомі, нині хрестоматійні твори для дітей – «Дзвоник», «Олеся», «Кавуни», написав низку статей про освіту, зокрема «Яка тепер школа на Україні», «Народні вчителі й українська школа»…

Окрім іншого, Грінченко очолював Всеукраїнську учительську спілку. З 1902 року, мешкаючи в Києві, редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), а з 1906 – журнал «Нова громада». Керував київським товариством «Просвіта». Він доносив до українського люду рідною мовою твори світової літератури, зокрема Джорджа Байрона, Фрідріха Шіллера, Віктора Гюго, Генріка Ібсена, Моріса Метерлінка. Досі неперевершеним вважається його переклад «Лісового царя» Йогана Вольфганга Гете. Організував перше в Україні народне видавництво і видрукував близько 50 просвітницьких книжок.

Про Б. Грінченка багато писали ще його сучасники. Провідним дослідником творчості є Сергій Єфремов, який ще за життя письменника рецензував його книги. У передмові до багатотомника творів митця, випуск якого розпочався у 1928 році, він писав: «Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій, поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю».

Хоч би за що брався Грінченко, для нього характерне глибоке проникнення в матеріал, над яким працює. Ілюстрацією до цього може слугувати його стаття «Двоє рідних», де автор мистецьки зумів поєднати соціологічний метод із компаративним. Порівнюючи Шевченка і Гейне, автор спочатку наголошує на неповторній самобутності кожного, а далі визначає суспільний резонананс творчості двох поетів: обидва запалюють до «боротьби зі злом», «за світ і волю» – і саме це ріднить їх та зумовлює спільність посмертної долі: «Вони живі, обидва живі й досі. Через те їх так люблять, через те їх так ненавидять».

 

Невтомний працелюб

Переїхавши до Чернігова 1894 року, письменник знайшов тут посаду діловода оціночної комісії губернського земства, а згодом – секретаря земської управи. Тут разом із дружиною – письменницею Марією Загірньою – творив щоденний подвиг: організував народне видавництво (вийшло друком 45 книг просвітницького характеру), став одним із керівників нелегальної «Чернігівської громади». Невдовзі Грінченка звільняють із земської управи. Друзі допомагають йому влаштуватися в Чернігівському музеї українських старожитностей відомого колекціонера Василя Тарновського. Тут містилося одне з найбагатших зібрань історії, мистецтва, етнографії, археології в Україні. Тільки експонатів за іменем Тараса Шевченка налічувалося 758.

Подружжя Грінченків завзято взялося до роботи: днями й вечорами упорядковували нагромаджені скарби старовини. У 1990 році склали і видрукували великий том «Каталога музея украинских древностей», їздили Україною, розшукуючи цінні експонати. Згодом Грінченки впорядковують та каталогізують знамениту колекцію української старовини В. Тарновського, видають тритомник «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895, 1896, 1899).

Б. Грінченко здійснив велику роботу із систематизації зібраного матеріалу, відібравши до друку нові, ще невідомі зразки або цікаві варіанти, створив ґрунтовний довідковий апарат, бібліографічні покажчики, заклавши тим самим підвалини для подальшого вивчення і дослідження українського фольклору.

Нині в рукописних фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України зберігається чимала колекція фольклорних та етнографічних матеріалів ученого, які не були опубліковані (побутові, обрядові та жанрові пісні, колядки тощо).

«Этнографические материалы» та IV випуск під назвою «Из уст народа» (1901), обсягом 1170 друкованих сторінок, зайняли гідне місце в науковому народознавстві, здобули загальнослов’янське та європейське визнання, «записали ім’я Грінченка тривко в літопис української науки».

У різні часи на них робили посилання у своїх теоретичних дослідженнях учені, серед яких В. Гнатюк, М. Грушевський, А. Кримський, Ф. Колесса, І. Франко. Із них беруться твори до всіх академічних і популярних різножанрових видань усної словесності. Мав рацію В. Гнатюк, коли писав, що фольклорні збірники Б. Грінченка «будуть довго головним джерелом для всяких дослідів української народної творчості».

У них зафіксовані особливості українського національного характеру того часу, побуту, сімейних та громадських відносин, риси світогляду та моралі. Вони становлять неабияку цінність як для фольклористів, так і для етнографів, істориків, мово- і мистецтвознавців, письменників.

Характеризуючи невтомну працю Б. Грінченка та її наслідки, С. Єфремов наголошує: «З дня на день тягнути ярмо буденної праці, але не бачити ні в минулому, ні в майбутньому нічого, опріч довгої низки таких самогнітючих сірих днів – це справжній героїзм, це незмірний подвиг, бо ціле життя зводить на один суцільний подвиг... І не впасти під вагою такого подвигу – то найвищий ступінь, до якого тільки може піднятись людина, бо вимагає це майже надлюдської сили. Непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незламну віру в себе і у своє діло треба мати для цього – і їх у високій мірі посідає Грінченко, червоною ниткою позначивши ці риси у своїй діяльності».

Згадаймо: Б.Д. Грінченко в Чернігові дуже велику увагу приділяє видавничій справі: майже півсотні книжок для народу неймовірно великим тиражем для того часу – 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокої заборони, коли не дозволялося видавати українські книжки.

Та найціннішим доробком творчої спадщини Б.Д. Грінченка, справою усього життя, як він сам зізнавався, став «Словарь української мови».

Тривалий час дискусійним залишалося питання: Б. Грінченко – упорядник чи автор «Словаря української мови»? Більшість дослідників наукової спадщини вченого назвали його упорядником. Але М.М. Пилинський у статті «Словник Б. Грінченка. Міфи і факти» спростовує цю думку і переконливо доводить, що Б. Грінченко – автор Словника української мови і заслуговує за цю працю великої шани. Словник Б. Грінченка ввібрав у себе досвід і традиції словникарства в Україні.

Він високо оцінений сучасною мовознавчою наукою, хоча тривалий час залишався маловідомим для широкого загалу українців, особливо в 40?50 рр. (наприкінці 50-х рр. було здійснено його репринтне видання).

Оригінальна лексикографічна праця і досі не втратила свого значення, хоча здебільшого розглядається як лексикографічна пам'ятка, як цінний документ із історії та діалектології української мови.

Цікавою є історія створення цієї визначної наукової праці. Наприкінці 1895 року часопис "Киевская старина" оповістив про передплату на "Словарь української мови", перший том якого повинен був побачити світ у вигляді додатка до часопису вже 1896 року. Але, як згадував академік С. Єфремов, коли "з довгожданим та давносподіваним словником зважилися вийти нарешті на люди, то сама редакція побачила, що виступати з таким словником був би скандал, безмірно більший навіть за недодержання обіцянки й обов'язку перед читачами та передплатниками". Бо матеріал потребував ще великої праці.

Ставало зрозуміло, що успіх тут залежатиме від залучення до роботи над Словником сильної своєю працьовитістю та посидючістю особистості, патріотично відданої рідній культурі. Вибір упав на Б. Грінченка, який після звільнення з Чернігівського земства опинився у стані службової невизначеності.

Відомо, що історія Словника, який приніс Грінченкові особливе визнання, сягає часів "Основи" – першого українського громадсько-політичного та літературно-мистецького журналу, що виходив у 1861-62 рр. у Петербурзі. Один із його видавців, П. Куліш, оголосив про намір надрукувати український словник. Він уже повідомив прізвища осіб, які сприяли йому в збиранні матеріалу – Т. Шевченко, М. Костомаров, О. Маркович та інші. Однак у зв'язку з опублікуванням "Опыта южнорусского словаря" К. Шейковського П. Куліш припинив цю роботу, а зібрані матеріали потрапили 1864 року до Києва. Тут під керівництвом П. Житецького їх почали опрацьовувати місцеві літератори і вчені.

Робота над Словником то жвавішала, то затихала. На кінець XIX століття вже важко було назвати когось із відомих українських діячів, котрі не внесли своєї частки у формування картотеки (В. Білозерський, Г. Барвінок, П. Єфименко, І. Лисенко, О. Русов, А. Свидницький, І. Манжура, М. Драгоманов, В. Антонович, М. Комаров, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, П. Чубинський, М. Старицький та багато інших).

На той час Борис Грінченко був широко відомий по всій Україні як громадський діяч, літератор, знавець української мови. Але він мав лише звання народного учителя, не був дипломованим ученим. Через це "патентовані філологи" не погоджувалися передати редагування Словника самоукові. Та це були формальні причини. У першу чергу на перешкоді стала нетерпимість Б. Грінченка до "старих українофілів", яких він осуджував за полохливість і недбалість.

Отож, "стара київська громада" (Науменко, Леонтович, Грушевський та інші) ставилася до Грінченка з великою обачністю. Зрештою, все вирішило те, що, як згадував Є. Чикаленко, хоча "Грінченко справді людина тяжка і трудна у громадському житті, а зате як окремий робітник – однак не має собі тепер рівного".

Переїхавши до Києва на початку літа 1902 року, він поринув у роботу над Словником, який відповідно до умов редакції "Киевской старины" мав бути закінчений до 1 листопада 1904 року. Слід зазначити, що словникарська праця здавна перебувала у колі інтересів письменника. Ще тринадцятирічним, будучи учнем третього класу Харківського реального училища, він почав складати український словник.

Вчителюючи у приватній школі X.Д. Алчевської, він разом із дружиною М. Загірньою збирав народну лексику, а 1888 року на сторінках журналу "Зоря" порушив питання про необхідність прискорення роботи над Словником. У його архівах періоду 1889-1890 років збереглися сліди тієї роботи. Разом із дружиною він опрацював у той час 16 тисяч слів і довів Словник до літери Д. Збереглися й списки 113 джерел, із яких подружжя, працюючи в Олексіївці, вибирало слова.

Нарешті великий працелюб отримав можливість здійснити свою мрію. Беручись до Словника, зізнався він у листі до Д. Ткаченка (червень 1902 року): "Думав я, що се справді буде редактування, однак зараз же виявилося, що се буде складення нового словаря з того матеріалу, який дала "Киевская старина"  та з свого...". І далі: "Бачите, в сьому словарі тільки 52 тисячі слів, а се ж мізерія перед справжніми скарбами нашої мови".

Починаючи роботу, Грінченко зробив підрахунок щоденного обсягу матеріалу, який необхідно було опрацювати, щоб своєчасно завершити справу. Але виявилося, що отриманий від "старої громади" матеріал потребує первинної обробки, тому на початку він планував "щодня робити 120 слів", та, боячись не встигнути до строку, з 8 жовтня 1903 року переходить на більш напружений графік: "157 слів на день треба робити", а з 26 січня 1904 року планує перейти на 173 слова на день.

Красномовно характеризують обсяг вкладеної Б. Грінченком праці його примітки на полях Словника: "З початку літери Б... все написано наново", "На Д додатків до 500 слів", "Е... мало одне слово", "Літери Ф не було взагалі". Він додав до Словника багато свого матеріалу, а все зроблене до нього, ґрунтовно переглянув, від чого кожна з "готових" карток, як свідчили його сучасники, була густо змережена червоним чорнилом.

За угодою з редакцією словник не повинен був вийти за межі 52-53 тисяч слів, а "старогромадівці" наполягали на тому, щоб була використана лексика лише письменників, які увійшли в літературу не пізніше 1870 року – мовляв, пізніше мова стала "нечистою".

Борис Дмитрович переконував видавців, що в заданих межах словник буде "бідним у порівнянні з дійсними лексичними запасами мови". Він закликав "Киевскую старину" прийняти рішення, яке дозволяло б йому виправити стан справ зі Словником, зауважував, що в одержаних ним картках слова були вписані навіть далеко не з усього виданого по-українськи до 70-х років XIX століття.

Серед невикористаного матеріалу, опрацювати який і випало Б. Грінченку та його дружині, письменник називав такі видання, як "Труды этнографическо-статистической зкспедиции в Западнорусский край" П. Чубинського, "Малорусские народные предания и рассказы" М. Драгоманова та В. Антоновича, "Чумацкие народные песни" І. Рудченка, фольклорні записи, видані І. Манжурою, В. Милорадовичем, Науковим товариством імені Т. Шевченка, Краківською академією наук, Харківським історико-філологічним товариством, а також твори таких відомих письменників – знавців української мови, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Анатолій Свидницький, Пантелеймон Куліш, Ганна Барвінок.

Не зупиняла письменника відмова редакції виділити кошти на виписування слів із книжок – цю роботу безкоштовно виконувала М. Загірня. Охоче вводив упорядник у Словник матеріали власних кореспондентів. Так, у листі до І. Франка він просив надіслати йому "терміни, що в'яжуться із добуванням нафти". У редагований ним Словник він збирав мовне багатство всієї тогочасної України – як Східної, так і Західної.

Титанічна праця Б. Грінченка над Словником – науковий подвиг: письменник і його дружина, працюючи невтомно більше двох років щоденно по 10-12 годин без вихідних, відклавши всі інші літературні та громадські справи, здійснили роботу цілої інституції. "Словарь роблю..., і руками, і ногами, і зубами", – ця напівжартівлива фраза, зронена у листі до В. Гнатюка, достатньо розкриває, яких зусиль коштувала Грінченкові ця праця. На початок листопада 1904 року робота над "Словарем української мови" в 68 тисяч слів була завершена.

Словник було високо поціновано громадськістю, а редактора й упорядника Російською імператорською академією наук відзначено в 1906 році другою премією імені М.І. Костомарова. Робота дістала високі оцінки вітчизняних і зарубіжних фахівців. Для прикладу можна навести слова академіка О. Шахматова, який писав: «Працю, упорядковану Б.Д. Грінченком, можна визнати найкращим малоросійським словником порівняно з усім, що досі вийшло».

Усе подвижницьке життя Бориса Грінченка, його творча й наукова праця були присвячені одній меті – утвердженню української національної ідеї, відродженню української національної держави, утвердженню української мови, культури, народної духовності й моралі.

Він безперечно, був найяскравішим представником молодого покоління борців за українську національну справу, які в кінці XIX - на початку XX ст. вийшли на історичну арену як нова сила, сповнена гарячого бажання активізувати придушений російським царизмом український національно-визвольний рух. Пропагуючи ці ідеї, вони особливо активно виступали проти помосковлення України. Це фактично було їхнє головне кредо, яке рішуче пропагував і відстоював Б. Грінченко.

Головним для Грінченка було зробити критичний огляд тогочасного стану справ українського національного відродження, а також висловити думки і прагнення щодо активізації боротьби за українську національну справу.

Розглядаючи ці питання в плані історичного минулого і майбутнього, він висловлює свої міркування щодо проблем загальнокультурного розвитку українського народу і, зокрема, змісту таких понять, як український патріот, українська інтелігенція, українська література і процес їх формування, українська мова як основний фактор стабілізації нації тощо.

Особливо обурюється він помосковленням українського народу. Провідною думкою, яку обстоює Б. Грінченко, є та, що українці і росіяни - це два самобутні народи, і тому український народ так само, як і російський, має законне право на розвиток своєї мови, літератури і культури як головних атрибутів державної і національної незалежності. І, оскільки російський царизм, наголошує Грінченко, використовував протягом віків помосковлення українців, щоб позбавити їх національної свідомості і державності, то він висуває від імені молодих українських націоналів-народолюбців тезу, яку рішуче відстоює: «Коли розвиватися народні маси можуть тільки на національному ґрунті (а ми думаємо, що це аксіома), - пише він, - то всяке відхилення від національного ґрунту є річчю шкідливою. Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту».

І саме тому актуальними є застереження Грінченка, коли він, обурюючись висловлюваннями про якусь нібито "нездатність до державності" українського народу та про його історичну приреченість на приєднання до нібито рідної йому Москви, писав: "Не тоді добре єднається народ із народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі - таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшого щастя". Історичний досвід підтверджує справедливість цих думок.

Про Б. Грінченка ще за життя говорили: «Він більше працював, ніж жив». Жарт? Парадокс? Аж ніяк! Бо великий українець із притаманним йому сумлінням працює і досі. Можна бути певним: ось і саме цю хвилину не одна вдячна рука гортає його Словник, шукаючи в автора тої чи іншої мовної (філологічної) допомоги при написанні контрольної, курсової, дипломної, зрештою, для збагачення власної компетенції. І «приписано» Грінченкові трудитися, доки існуватиме Україна, її мова, її культура.

 

Марина Кіпайтулова,

студентка V курсу

(спеціальність «Видавнича справа та редагування),

Газета «Університет «Україна», №1-2, 2010

автор: Марина Кіпайтулова, студентка V курсу (спеціальність «Видавнича справа та редагування)

видання: Газета «Університет «Україна», №1-2, 2010, час видання: 2010


25/02/2010