«І мене в сім'ї великій...»

 

25 грудня 1845 року Тарас Шевченко написав свій знаменитий вірш «Заповіт». Про ті події, які передували його написанню, моя розповідь.

Є у Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, місце, тісно пов'язане з ім'ям Шевченка. Сюди їдуть звідусіль, щоб уклонитися Великому Кобзареві, і старі, і малі.

Місце це – будинок, де жив приятель Тараса Григоровича лікар Андрій Козачковський. У нього поет не раз зупинявся під час мандрівок на Україну в 1845 та 1859 роках. Андрій Козачковський лікував поета, коли той був хворий, удвох вони їздили на ярмарок, ловили рибу на Дніпрі, мандрували околицями й селами Полтавської та Київської губерній (сам Переяслав тоді був повітовим містом Полтавської губернії). У Переяславі написав Шевченко поеми «Наймичка» та «Кавказ», поетичну посвяту Шафарикові до поеми «Єретик», вірш «Заповіт». Намалював кілька краєвидів...

 

Він так любив – хай спека, хуга

Чи грому першого розкати –

У переяславського друга

У В'юнищах погостювати.

Ходив з рибалками, бувало,

Дніпровську воду сколихнути,

Щоб зачерпнуть пісень немало

І сили – з глибини Славути.

І над дніпровою сагою

Він пісню вів крізь дні похмурі,

І сам, як явір над водою,

Схилився у людській зажурі.

Зустрів морозяного ранку

Дівча в благенькій одежині,

Малу заплакану Мар'янку, –

І поклонився сиротині.

І обігрів своїм привітом

Ту чорнобриву, карооку,

Що розквітає маком-цвітом

У найлютішу пору року:

-         Зов'янь, як цвіт у холодину,

Ще не розвившися ... ніж мушу

Водить по наймах в літню днину

Чи покриткою в зимню стужу.

Яку судьбі придумать кару?

Як вилить слово бунтівниче?!...

І кличе він повстанців з Яру

З Холодного – всім серцем кличе.

Богдан Степанюк «В селі під Переяславом»

 

Близилася зима, треба було до снігу справити наказ комісії. Старезне місто Переяслав ставало Шевченкові пунктом, де мусив він попрацювати для комісії; а тут було коло чого працювати. І от у жовтні бачимо Шевченка в Переяславі. Сюди він приїхав, певне, з початку другої половини жовтня, бо 16-го він був ще у Лукіяновича в Маріїнському і тут написав поему «Невольник». У Переяслав він приїхав трохи хворий. Козачковський гоїв його.

Творчий настрій його не покидав і тут. Писав тепер усе великі речі. У Переяславі протягом кількох днів народилася «Наймичка», також посланіє Шафрикові й повна прометейської революційності ода «Кавказ», в якій під враженням смерті друга, що йому «не за Україну, а за її ката довелось пролити кров добру, не чорну», вилив Шевченко всю свою ненависть до царської Росії, а гнобленим нею народам кинув клич: «Борітеся – поборете!». Козачковський був свідком того, що Шевченко писав ці речі з надзвичайною легкістю – наче жартома: не тільки слухав при цьому розмови присутніх, а сам брав у них участь.

У грудні переїхав до близьких од Переяслава В'юнищ – хутора, що належав симпатичним йому поміщикам Самойловим. У В'юнищах 14 грудня написав він своє геніальне «Дружнє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», а слідом за ним – «Холодний Яр», переспіви десятьох Давидових псалмів та поезії «Маленькій Мар'яні», «Минають дні...» і «Три літа». Ще 22 грудня був тут, але Різдво зустрів у Переяславі вже тяжко хворий: 25 грудня 1845 року написав там свій «Заповіт».

 

Оповива кімнату сонна тиша,

вже догорає воскова свіча...

А він натхненно пише, пише, пише,

і жар надії жевріє в очах.

Якщо помру – на кручі поховайте,

там, де Дніпро і далеч степова,

Кайдани рвіть, громадою ставайте...

Шукаючи, відточує слова.

А за вікном тривожний шелест віт,

дрімають переяславські хатини,

не спиться Кобзареві України...

Дмитро Луценко "Заповіт"

 

Безперечно, ґенезою цього твору було передчуття ще тяжчої хвороби, а може й її початки: Шевченко невдовзі заслаб на тиф.

Час перебування в Переяславі він віддав переважно змалюванню видів із переяславської старовини. Раз якось із Козачковським вони їздили в село Андруші, де у Козачковського було дворище, і він заводив там сад. Краса місцевості, гостинність і щирість Андрія Козачковського так глибоко запали в душу Шевченка, що він не забув їх і через десять років. У листі до Козачковського, писаному14 квітня р. 1854, поет, згадавши про Андруші, пише: «Друже мій милостивий! Як получиш оце не хитросне посланіє, вибери хороший, погожий день, да повели запрягти у бричку коней, та візьми посади коло себе жіночку свою і діточок своїх невеличких, та поїдьте собі з богом в Андруші, та погуляйте гарненько в архієрейському гаю; та, гуляючи попід дубами та попід вербами, згадай той день, як ми з тобою в Андрушах гуляли. Мені тепер здається, що й раю кращого в світі не було, як ті Андруші; а вам так, може, остило на світ дивитися і на сині Трахтемирівські гори. Боже мій! Господи єдиний! Чи гляну я на ті гори коли-небудь хоч єдиним оком!..» Далі в тому листі Тарас питає: «Чи великі виросли дерева, що посадив ти восени р. 1845? Мені так і здається, що я, як пишу оцього листа до тебе або як просто згадую про тебе, то так наче дивлюся на тебе, як ти коло паркана рядочком восени дерева саджаєш... Чи пам'ятаєте прогулку нашу в Андруші і за Дніпер в Монастирище нагору? Згадайте той дивний вечір, ту широку панораму, а посеред неї довгу широку смугу масакову, а за нею блищить, наче з золота кутий, собор переяславський? Яка чудова тиша торжественна! Пам'ятаєте: ми довго не спроможні були слова вимовити, доки, нарешті, біла, ледве примітна пляма не заспівала:

Та яром, яром за товаром.

Чудовий вечір, чудовий край і пісні чудові! Багацько добрих споминок зберіг я про старий Переяслав і про тебе, мій щирий друже!».

Вражіння, якого зазнав Шевченко під впливом Андрушів, Переяслава, Монастирища і Трахтемирова, він вилив потім у віршах «Сон» («Гори мої високії»). Згадуючи усе те, поет гірко плаче, що гетьмани – «недоумки занапастили Божий рай!» і так занапастили, що «за Уралом киргизам лучче жити, ніж нам на Вкраїні...».

Звідтіль Шевченко поїхав в Яготин.

Від серця відлягла недуга,

Уже свіжішим став з лиця,

– А за вікном осіння хуга

Порошить листям без кінця.

Бреде у латаній свитині

Чи покритка, а чи вдова,

Щось тихо промовля дитині

І в сповиточку зігріва.

Куди іде, вітрами гнана,

Чого шукає у імлі?..

Кива прощально лист каштана,

Поки не зірваний з гіллі.

А видужалому Тарасу

Край отемнілого вікна

Що визріло у серці зразу,

Що сколихнуло кров до дна?

Поквапно він сіда до столу,

Зволожений вогниться зір,

Сльоза скотилась не додолу –

Впилась свинцево у папір.

І та сльозина зігріває

Під тином кинуте маля...

А за Шевченком іздаля

Орел двоглавий позирає,

В мундирі царському кружля.

Борислав Степанюк «Шевченко в Переяславі»

 

А закінчити розповідь про написання Шевченком «Заповіту» хочу віршем Ю. Звєрєва «Подивись, Тарасе...»:

 

Ми ж бо вільні в Україні і в усьому світі!

А згадаймо, як нам воля діставалась в битві.

Як Христа, тебе розп'яли за гріхи людськії.

Ой, шипіли, радіючи, царі-пани злії.

Як помер ти, наш Тарасе, боліли нам рани,

Лиш тоді ми познімали на руках кайдани,

Отоді лише кріпацтво у згадках зосталось.

Та і то не так вже швидко це на світі сталось.

Про скорботне щось я знову... Треба й порадіти,

Що нарешті рідну мову учать наші діти.

Адже це – твоя заслуга, Шевченко наш рідний.

Ти ж боровся за вкраїнську – твоя праця плідна.

Твої вірші, твоє слово будуть в серці вічно,

І за іншим вже законом жити нам незвично.

Заповіт твій пам'ятаєм і твої послання,

Усі мрії твої чисті і мудрі послання.

І чужому научаймось, й свого не цураймось,

Не воюємо в країні, а усі братаймось.

Тож, Тарасе, подивися на свою дитину,

Милу, рідну, дорогую нашу Батьківщину.

(2000 рік, с. Скородна)

 

Володимир ПОРТЯНКО,

заслужений працівник культури України

Газета «Університет «Україна» №1-2 (166-167), 2015

автор: Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України

видання: Газета «Університет «Україна» №1-2 (166-167), 2015, час видання: 2015


25/06/2015