Сонячне і палахкотливе ім’я українського поета Василя Симоненка для сучасних та майбутніх поколінь пломенітиме пульсуючим, тривожно-радісним бунтівливим сяйвом непотьмареної правди та непоганьбленої духовності. Я, студент Університету «Україна» Андрій Глібович Горбенко, хочу розповісти про цю незвичайну людину, бо він був знайомий з моїм батьком, який у свій час теж зробив вагомий внесок, щоб творчість цього талановитого поета була відома для нас усіх.
Народився Василь Андрійович Симоненко 8-го січня 1935-го року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в селянській родині. Виховувався без батька. Дитинство і юність припали на воєнні та післявоєнні роки. Його молоде життя – почорнілі очеретяні стріхи, маленька хата на одну кімнатку і лозова колиска, де його мати гойдала, співаючи пісень. Приходить ранок, у вікно стукає бригадир і виганяє на колгоспне поле. Він бачив удів, які, не прийшовши ще до тями після недавніх похоронок з війни, йшли у клеєних чунях чи в черевиках на дерев’яній підошві з лопатами в руках по темній багнюці в поле, щоб викопати по гектарові буряків. Вони були ще змушені брати з собою дітей. Після цього їм давали грами на трудодень. У фільмах, що крутилися в обчухраному сільському клубі, були кадри, де ріками лилось молоко з зерном, а від смажених курей та гусей вгиналися столи. Селянам було важко це бачити, бо вдома вони годували дітей торішньою мерзлою картоплею, яка була нудно-солодкою на смак. Жорстокі часи сталінських репресій і дні нужденного колгоспного життя запали у серце маленького Василя. Це був початок його творчості та патріотизму, який було збудовано на любові до свого рідного українського народу.
У 1942-му році майбутній поет пішов до Бієвецької початкової школи, де провчився чотири роки. У 1946-му році він навчався у п’ятому класі Єнківської школи, а в 1947-му році пішов у Тарандинцівську середню школу, яку закінчив у 1952-му році з відзнакою. Ще у школі Василь почав складати вірші, і школярі називали його гучним словом «поет». Але після закінчення сільської середньої школи із золотою медаллю Василь дуже добре побачив подвійну сутність свого напівголодного воєнного дитинства. Одна сутність – казенна для вчителів та оцінок у школі, а друга – реальне життя поза школою. З першого класу мозок майбутнього поета був забитий барабанними віршами з читанок та хрестоматій. На зборах у сільському клубі, а також у місцевих театрах зі сцен не сходили випещені, самозакохані самодостатні оптимісти в орденах і медалях із потрійними потилицями та масними губами. У серці Василя народився бунт проти такого життя. З цього бунту і почалося «шістдесятництво». Усе це я дізнався, коли прочитав книгу А.О. Ткаченка «Василь Симоненко. Літературний портрет».
У 1952-му році Василь приїхав до Києва і вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Разом із Василем Андрійовичем навчався мій батько Гліб Миколайович Горбенко. Вони ровесники. Якраз перші серйозні літературні спроби Василя Симоненка припадають на студентські роки. Стажуючись в університетській багатотиражці «За радянські кадри», він вів рубрику «На літературному Парнасі».
Починається 20-й з’їзд КПРС, де буде розвінчано кривавий культ Сталіна. Симоненко та його ровесники-однодумці почнуть питати: «Як усе це могло трапитися?», але їхні питання залишаться без відповіді. Не минуло й десяти літ після останнього цунамі сталінських репресій зими 1953 року, як над Україною знову замаячила лиховісна примара політичного терору. Одебілений від необмеженої влади Хрущов лишався на всіх найвищих партійних і державних щаблях, а учорашні сталінські «хижаки» зграями потайки зліталися під чорне крило Леоніда Брежнєва і «гострили сокири» для нового терору. Першими мали злетіти голови розумників із «гнилої» інтелігенції, яка за природою своєю була непримиренним ворогом будь-якої тиранії.
Але по-юначому вірив Василь у 20-й з'їзд КПРС. Він мріяв, що, нарешті, прокинуться правда, свобода і демократія. Молодий поет на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» і не ввійшов, а вітром увірвався в затхлу царину тодішнього письменства. Вже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.
У 1956-му році Василь Симоненко потрапив до Черкас, де проходив переддипломну практику в редакції газети «Черкаська правда». Він вимогливо ставиться до своєї творчості і навіть пробує писати прозу, яка потім представить його збірку «Вино з троянд».
У 1957-му році він після закінчення університету стає літпрацівником «Черкаської правди». У тому ж році буде надруковано його добірка з чотирьох віршів.
Зі спогадів друзів вже відомий такий факт: «Коли готувався третій номер альманаху «Дніпрові зорі», до нас заходив Василь Симоненко і приніс свої вірші. Ми їх переглянули і зрозуміли, що це – талановитий поет». Василь Симоненко був високий на зріст, але дуже худий, як сонях, засмаглий на вітрах. Він швидко оглядав усіх своїм проникливим поглядом, ніби зазирав у душу кожного: скільки-то добра чи зла таїться там. Поет вважав своїм обов’язком перш за все спілкуватися з молоддю, нести їй свої думки і бачити, чим вона живе. Усе це він бажав зробити через свою творчість.
Через п’ять років 27-го вересня 1962-го року у Черкаському педагогічному інституті відбулась зустріч Василя Симоненка зі студентами. Це був організований деканатом вечір сучасної української поезії. Твори Василя Симоненка викликали найбільше захоплення студентської молоді, хоча сам поет вів себе скромно, тримався якось у тіні. З того часу у студентів з’явилася фраза: «Це – спадкоємець «Кобзаря». Але один дуже заполітизований студент – вихідець ще зі сталінського гарту, заляканий сам, щоб налякати Василя Андрійовича, передав поетові записку: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете – «Хай мовчать Америки й Росії...», «маю я святе синівське право З матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно прочитав цю записку і відповів: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати».
Шістдесяті роки стали для Василя Симоненка роками нового, та вже зрілішого творчого злету. Але на Україні певною мірою відбувалась переоцінка цінностей, на світ з’являлися думки, які довго лежали під гнітом найжахливішої в історії людства тиранії. У ці страшні часи Василь Симоненко пристрасно, виявляючи справжню синівську любов до своєї Батьківщини, пише:
«Де зараз ви, кати мого народу?..»
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
Така крамола не могла пройти непоміченою. Ще у Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом із Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.
Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».
Задовго до політичного краху Микити Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.
У 1962-му році виходить перша книжка Василя Симоненка «Тиша і грім». Але цей рік був для поета дуже сумний. Влітку на залізничному вокзалі між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка. Кілька хвилин до обідньої перерви залишилось самоправній господині, і вона відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам налетіли двоє чергових міліціонерів і зажадали у Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення. Тоді вони скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки «Тиша і грім» зовсім не випадково. Ці старі сталіністи, послуговуючись досвідом політичних судових процесів 30-х років, винуватцем усіх бід в Україні виставили творчу інтелігенцію. І на першому місці були письменники. Тому виховані на постулатах неосталіністської політграмоти черкаські стражі порядку, зустрівшись із відомим українським поетом, ідейно й морально були підготовлені до того, як із ним вчинити. Поета дуже сильно били. Усі руки були в синцях, хоча на тілі не було жодних слідів. Били товстими шкіряними палицями з піском. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.
Пройшов рік. Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни».
1963-й рік став останнім роком життя Василя Андрійовича. На станції імені Тараса Шевченка поет зустрівся з незнайомцями, які до нього причепилися, і сталася бійка. Василя було дуже жорстоко побито, і він помер 14-го грудня 1963-го року від тілесних ушкоджень у віці 28 років. А вбивці певно і зараз ходять по землі.
Як справедливо зазначала народжена хрущовською «відлигою» критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній спекотілій літературі, а й у суспільному житті України. Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у «вірні підручні партії», аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів. Симоненка нітрохи не манила вся ця машкара. Не зі службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і присвятив своє талановите перо.
Андрій ГОРБЕНКО,
випускник університету, журналіст
Газета «Університет «Україна» №1-2 (166-167), 2015
автор: Андрій ГОРБЕНКО, випускник університету, журналіст
видання: Газета «Університет «Україна» №1-2 (166-167), 2015, час видання: 2015
25/06/2015
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське