Із когорти патріотів, котрі назавжди уславили Україну. Павлу Чубинському – 175

Із когорти патріотів, котрі назавжди уславили Україну.

Павлу Чубинському – 175

 

В українській історії є постаті, які залишили по собі особливий слід і розкриваються перед нащадками неповторністю, багатьма безцінними гранями таланту, патріотизму, самопожертви. До таких людей належить Павло Чубинський, видатний етнограф, фольклорист, поет, публіцист і громадський діяч, який у другій половині ХІХ століття взяв на свої плечі непосильну для інших ношу збирання, дослідництва і випуску в світ унікального семитомного видання під назвою "Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край".

Доручення Російського Географічного товариства у 1869 році Павлу Чубинському організувати наукову експедицію в так званий Південно-Західний край було зовсім не випадковим. Відбуваючи семирічне заслання на півночі Архангельської губернії ("за відвідини могили Шевченка 13 червня 1862 року в складі групи осіб"), він мав можливість проводити наукову роботу, вивчати губернську статистику, економіку Півночі, писати і навіть вміщувати статті в губернському виданні. Його природні здібності, вміння по-науковому точно описувати вивчене використовували місцеві організатори кількох географічних, економічних та етнографічних експедицій до різних північних земель. З огляду на це, Чубинському довелося об`їздити 35 повітів семи губерній. За цінні відомості, висококваліфіковані описи, здобуті конкретні результати й висловлені ділові рекомендації, надіслані в Петербург, Російське Географічне товариство нагородило Павла Чубинського срібною медаллю. А по завершенню терміну заслання його було запрошено для особистої доповіді на спеціальне засідання, високо оцінено подані етнографічні, статистичні та економічні дослідження, обрано дійсним членом Товариства.

Тому вибір організатора наукової етнографічно-статистичної експедиції на українських землях був цілком виправданий, зрозумілий і підтримувався вченими, діячами української культури. Дуже швидко стало очевидним, що Географічне товариство не помилилося: Чубинський енергійно взявся за підготовку експедиції, укладаючи об`ємні програми етнографічних досліджень, гуртуючи навколо себе фахівців-патріотів, розсилаючи повідомлення в губернські видання. До цієї справи були залучені губернські статистичні комітети, земські управи, мирові посередники, фольклористи й етнографи. Етнографічні матеріали, народні пісні, прислів`я і приказки, різноманітні відомості щодо народних звичаїв у конкретних місцевостях допомагали фіксувати вчителі, священики, письменники, композитори, актори.

План, затверджений Географічним товариством, передбачав проведення експедиційних виїздів до Волинської, Київської та Подільської губерній. Однак, Чубинський охопив своїми дослідженнями частину білоруських та бесарабських земель, на яких компактно проживало українське населення. "Він зібрав за два роки, – зазначав пізніше літературознавець і фольклорист Олександр Пипін, – матеріал у такій величезній кількості, як це не вдавалося цілим науковим товариствам за багато років. Матеріал української етнографії розрісся тут до розмірів, які значно перевершили все те, що вона мала до цього часу".

До першого тому ввійшли прислів`я, загадки, народні вірування, забобони і чаклунства. Наступна книга семитомника подає детальний опис народних звичаїв, обрядів, різних повір`їв. Народні казки зібрано в третьому томі, де за кількістю (296) перевершено відомі до цього збірки українських народних казок. Родинні звичаї, важливі події в особистому житті (весілля, хрестини, похорони) заповнили сторінки четвертого тому. Дуже великим, найбільшим на той час, зібранням українських народних пісень виявився том п`ятий, де вони тематично об`єднані у кількох розділах: про кохання, родинні, побутові, жартівливі. Для шостого тому були призначені матеріали, що стосувалися звичаєвого права українців. А останній, сьомий том складався із двох книг: перша містила етнографічні та статистичні дослідження про національні меншини, які жили на українських землях, а друга подає матеріали під назвою "Українці Південно-Західного краю (статистика, сільський побут, мова)". Велику цінність мають не лише антропологічні характеристики українців, описи їхнього національного характеру, дані про матеріальну культуру, а й огляди звукових, граматичних та діалектичних особливостей української мови.

Географічне товариство було вражене грандіозністю виконаної роботи за порівняно невеликий проміжок часу і відзначило Павла Чубинського золотою медаллю за здійснену експедицію. Водночас було підкреслено, що "зібрані Чубинським матеріали, зроблені дослідження становили дуже важливий здобуток науки про народності не тільки за своїм обсягом, але й змістом". Дещо пізніше на міжнародній виставці в Парижі Чубинський одержав нову високу нагороду – золоту медаль за праці з етногафії та статистики, а Російська академія наук відзначила його Уваровською премією.

Матеріали наукових експедицій Чубинського постійно використовувалися для випуску багатьох популярних видань-збірників українського фольклору, "Словаря української мови" Бориса Грінченка, а також російсько-українського (1924-1933 рр.), одинадцятитомника "Словник української мови" (1970-1980 рр.), підготовку яких здійснювала Академія наук України.

Заслугою Павла Чубинського було заснування й організація діяльності в Києві Південно-Західного відділу Географічного товариства, яке видавало наукові українознавчі "Записки", де друкувалися відомі вчені Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Федір Вовк, Олександр Русов. Однак, після доносів україноненависника Михайла Юзефовича, куратора київської шкільної округи, голови археологічної комісії, великий науковий осередок у Києві було розгромлено, Південно-Західний відділ Географічного товариства закрили, розпочались репресії й заборони українського слова. Головних діячів – Михайла Драгоманова та Павла Чубинського – визнано як небезпечних агітаторів і наказано "вислати з краю із забороною в`їзду в південні губернії".

Окрім напруженої наукової роботи, Павло Чубинський був відомий також як поет, автор збірки віршів "Сопілка". У 24-річному віці він написав видатного вірша "Ще не вмерла Україна" і надрукував його 1863 року у львівському народовському журналі "Мета". Приблизно в той же час галицький композитор Михайло Вербицький поклав поетичні рядки на музику. Починаючи з 80-х років ХІХ століття, вона була не лише популярною патріотичною піснею, а й національним гімном, який звучав у роки Української Народної Республіки, в лавах вояків Української Повстанської Армії. Тепер це – Державний Гімн України.

 

Василь Губарець,

доцент кафедри видавничої справи, поліграфії та редагування

Університету "Україна", Заслужений журналіст України

 

Джерело: газета «Університет «Україна» №1-2, 2014

автор: Василь Губарець, доцент кафедри видавничої справи, поліграфії та редагування Університету "Україна", Заслужений журналіст України

видання: Газета «Університет «Україна» №1-2, 2014, час видання: 2014


19/04/2014