Залишивши пісні, що кров'ю розфарбовані...

 

Торік у Києві відбулися дні японської культури. Кияни могли переглянути виставку японського малюнка, фотографій. Відбулися навчання у майстер-класах з кендо – японського бойового мистецтва. Цікавими були заходи під назвою «Поєднанні вічністю» – це був парад «небесних ліхтариків». У такий спосіб українці вшанували пам'ять загиблих японців від березневого землетрусу та цунамі. Посол Японії в Україні Тадаші Ідзава висловив подяку нашій країні за підтримку та допомогу під час катастрофи.

Заходи , що відбулися близько року тому, засвідчили, що культура Країни Сонця багата на славні події й імена.

Не виняток і творчість відомого поета Ісікава Такубоку. Він помер дуже рано, у двадцять шість з половиною років, залишившись у пам'яті свого народу «вічним юнаком». У багатьох місцях Японії можна побачити великі кам'яні брили з вирізьбленими рядками його віршів, їх знає кожен японець. Вони стали народними піснями. Твори жодного японського письменника XX століття не мають такої кількості перевидань, як вірші Ісікава Такубоку. В японській літературознавчій науці існує окрема галузь – «такубокузнавство». Дотепер вийшло кілька тисяч книжок і статей про його життя і творчість. Ці праці є не менш популярними, ніж власні твори письменника.

Найкраща частина літературної спадщини Ісікава Такубоку саме та, яка принесла йому світову славу – це танки (короткі пісні). Він писав їх протягом усього творчого життя, публікуючи в журналах і газетах. Загалом у доробку поета налічується кільканадцять сотень «коротких пісень»; сімсот сорок п'ять вибраних танка склали дві окремі збірки. Ці тоненькі книжечки є своєрідними ліричними щоденниками його важкого життя.

Ісікава Такубоку народився 28 жовтня 1885-го року в селі Таяма на північному сході острова Хонсю. Справжнє ім'я поета – Хадзіме, тобто «перший». Так назвали його тому, що він був першим і єдиним хлопчиком у родині священика Ісікава Іттея.

Навесні 1887-го року, коли майбутньому поету було лише два роки, родина переїхала у сусіднє село Сібутамі, де батько став настоятелем буддійського храму. Дитячі роки – найщасливіша пора в житті Ісікава Такубоку. Єдиний хлопець був пестунчиком у родині, всі його бажання виконувались. У п'ять років Хадзіме став школярем. Він часто хворів, проте вчився чудово, вирізнявся навіть серед старших за віком однокласників незвичайною кмітливістю. Недарма односельці називали його «дитиною з божим даром». Сільську «чотирирічку» він закінчив із відзнакою.

Далі для навчання хлопця відрядили до міста Моріока. Там він жив у материного брата. По закінченні місцевої школи у 1898-му році Хадзіме успішно склав іспити до гімназії. Стати гімназистом – це для сільського хлопця у той час було значним досягненням. Батьки обожнювали сина і покладали на нього великі надії. У гімназії Хадзіме вражав викладачів не по літах розвиненим розумом. Він дружив зі старшокласниками. Якось один із них, Кіндаїті Кьоске, у майбутньому визначний японський філолог, дав йому почитати журнал «Ранкова зірка», який видавало у Токіо «Товариство нової поезії». Відтоді хлопець, який і до того серйозно цікавився літературою, став прямо-таки марити нею.

На початку двадцятого століття японська поезія переживала свій злет. Почали перекладати твори європейських письменників. У системі японського віршування виникла нова форма сінтайсі (вірші нової форми), бо перекладати довгі вірші західних поетів традиційними короткими формами хоку (тривірш) і танка (п'ятивірш) було неможливо. Багато хто з японських поетів почав писати власні твори переважно у формі сінтайсі. Разом із новою формою прийшов і новий зміст – у японській поезії почався період романтизму, який досяг своєї вершини у творчості Сімадзакі Тосона.

Псевдонім Такубоку – «клюйдерево» – і з'явився у ті часи. Молодий учень почав писати п'ятивірші та сінтайсі у дусі поетів «Ранкової зірки», вміщуючи їх, разом зі своїми статтями, у рукописних журналах гімназії. Також до п'ятнадцятирічного юнака прийшло кохання. Ісікава Такубоку закохався у Хоріаї Сецуко, дівчину, яка жила по сусідству. Згодом він одружиться з нею.

Минуло два роки. Віддавшись поезії, «найобдарованіший із учнів» став потроху пропускати уроки й отримувати не найкращі оцінки, та ще став одним із організаторів страйку учнів. Після невдачі на чергових іспитах і догани він вирішив покинути гімназію, хоча до її закінчення лишалося півроку. Сімнадцятирічний хлопець вважав, що має важливі причини піти з гімназії – він стане літератором.

У 1901-му році Ісікава Такубоку поїхав у Токіо, де знайшов Йосано Теккана – організатора «Товариства нової поезії» та видавця журналу «Ранкова зірка». Йосано Теккан уже був головним трибуном романтичної поезії. Ісікава Такубоку став членом «Товариства нової поезії», тим самим отримавши можливість регулярно публікувати свої вірші в «Ранковій зірці». Проте цілоденне сидіння в бібліотеці, певна річ, не давало йому ніяких доходів. Його вигнали з квартири, яку він винаймав. Голод і холод зробили так, що поет важко захворів. Дізнавшись про це, зляканий батько приїхав у Токіо і забрав сина додому.

У селі Сібутамі, лікуючись після повернення, Ісікава Такубоку наполегливо займався самоосвітою, багато писав танк та сінтайсі. У грудні 1903-го року на сторінках «Ранкової зірки» з'явилися його вірші – сінтайсі. У 1904-му році його поезії були майже в кожному номері «Ранкової зірки» та в інших виданнях. Він стає відомим у широких літературних колах, повертається до Токіо, де через рік виходить друком його збірка «Жадання», написана у стилі «віршів нової форми».

У 1905-му році Ісікава Такубоку змушений був покинути Токіо, бо батько, аби матеріально підтримати сина, розпродав криптомерії, що належали храму, і за це позбувся посади. Поет поїхав у Моріока, де оселилися батьки з молодшою донькою. Незабаром він одружився. Але для родини Ісікава Такубоку розпочалися тяжкі часи. До самої смерті, незважаючи на всі зусилля, поету так і не вдасться вирватися з напівжебрацького існування.

На початку1906-го року Ісікава Такубоку – єдиний годувальник своєї родини – повернувся у село «Сібутамі», де влаштувався вчителем у рідній школі. Мізерного заробітку – вісім ієн на місяць – не вистачало на п'ятьох осіб, і тому, сподіваючись на гонорар, він пізніми вечорами писав роман із життя сільських учителів. Та опублікувати «Хмарину-генія» – свій перший прозовий твір – йому не вдалося. Матеріальне становище сім'ї гіршало. До того ж, невдові у молодого подружжя народилася дитина. Батько Ісікава Такубоку, аби позбавити сім'ю зайвого рота, пішов з дому, щоб загинути з голоду десь під тином. Незабаром його знайшли та повернули додому, але для поета ця подія стала страшним потрясінням. Він зрозумів, що далі так жити не можна, що треба шукати заробітків.

У 1907-му році поет організував страйк учнів і, «наче камінням гнаний», змушений був піти з батьківщини. Узявши з собою тільки молодшу сестру, він вирушив на Хокайдо, де зупинився у місті Хакодате. Члени тутешнього товариства поетів допомогли йому влаштуватися вчителем у початковій школі. З'явилися й інші джерела заробітку: його запросили завідувати редакцією місцевого поетичного журналу, а згодом він ще домовився про роботу в газетному видавництві. Життя потроху стабілізувалось. Він викликав до себе дружину з донькою, а через місяць і матір. Але й цього разу ласка долі не була тривалою. Сталася величезна пожежа, яка спалила дві третини Хакодате. Згоріло все: і школа, і редакція журналу, і видавництво.

Почалися сумні мандри поета. Посада коректора в газетному видавництві не давала основного – більш-менш пристойного заробітку. Про якесь творче задоволення від роботи Ісікава Такубоку вже і не мріяв. Він переїхав у місто Отару і влаштувався в редакцію щойно відкритої газети, але й тут не затримався надовго. Втомившись від постійних сварок, він врешті-решт змушений був звільнитись. Один, без родини, на початку 1908-го року Ісікава Такубоку подався у містечко Кусіро, де отримав посаду головного редактора місцевої газети. «У пошуках хліба насущного я забирався усе далі на північ, – писав Ісікава Такубоку, – але й там до моїх вух долинув голос молодого руху, який захопив і громадську думку, і літературу. Пересит поезією порожніх мрій і деякий життєвий досвід, що його я здобув, допомогли мені сприйняти дух цього нового руху».

Залишивши пісні,

Що кров'ю розфарбовані,

На пам'ять світу,

Іду по полю мертвому.

Як осінь стогне голосно!

Цим новим рухом був натуралізм – явище в японській літературі досить складне та неоднорідне. Ця літературна течія включала в себе і власне натуралізм, і критичний реалізм. Журнал «Ранкова зірка» й увесь напрям романтизму на той час утратили свої провідні позиції. З'явилась тенденція переходу від поезії до прози.

Ісікава Такубоку радо привітав появу нової течії. У статті «Гілка на столі» він писав: «Натуралізм народився, щоб змінити літературу, величезною вадою якої є виняткова увага тільки до формальної майстерності». У 1908-му році, перевізши родину з Отару до Хакодате і залишивши її під опікою свого приятеля, поет подався до столиці. Тут йому дав притулок Кіндаїті Кьоске, студент Токійського університету. Майже не виходячи з кімнати, за півтора місяці Ісікава Такубоку написав п'ять повістей, але видавці брали їх неохоче, давали за них копійки. Не було чим допомагати родині, росли борги, зникала віра у власний талант, а відтак почали з'являтися думки про самогубство.

Під вечір я без вогнища сидів

І раптом бачу:

Зі стіни ідуть батько та мати,

На палиці спираючись.

Ісікава Такубоку став записувати у зошиті п'ятивірші. Це були прості, невигадливі роздуми про своє жебрацьке життя, спогади про щасливе дитинство. Ці вірші зовсім не були подібні до тих, які він писав досі, їх народжував відчай і бажання хоч де-небудь сховатися від нього.

Блідно-зелене –

Вип’єш

І будеш прозорим,

Наче вода...

Якщо б такі ліки знайти!

У його душі, в його поглядах на літературу стався значний злам. У 1909-му році він написав статтю під назвою «Вірші, котрі можна їсти». Він вважав, що треба повністю розкрити свій великий талант. Треба писати вірші, маючи відчуття нерозривного зв'язку зі справжнім життям. Треба писати вірші, від яких ішов би не аромат вишуканих страв, а запах повсякденної їжі. Треба писати вірші, в яких можна відчути потребу. Можливо, це означає спустити поезію з усталених позицій на якісь нижчі, але Ісікава Такубоку гадав, що поезію треба перетворити на предмет першої необхідності. Це єдина змога утвердити право поезії на існування. Через рік у 1910-му році вийшла друком його збірка «Жменя піску».

О, мертвого піску печаль!

Тебе лиш

Стиснеш у руці,

Ти вже зашурхотів

Між пальцями додолу.

 

************

 

На піщаному білому березі,

Острівці

У Східному океані

Я, не отираючи вологих очей,

З маленьким граю крабом.

 

************

 

До піщаних пагорбів

Прибито хвилею стовбур зламаний,

А я, озирнувшись навколо,

Про найтаємничіше

Намагаюсь хоча б йому розповісти.

 

************

 

Сто разів

На прибережному піску

Знак "Велике" я написав

І, думку про смерть відкинувши,

Знову пішов додому.

У 1911-му році Ісікава Такубоку написав декілька «довгих віршів» відверто політичного змісту. Згодом вони склали збірку «Свист та свисток».

Останні, токійські, роки життя письменника – це не тільки період стрімкого поступу художньої майстерності, а й період найінтенсивнішої праці: за цей час написано кільканадцять повістей, десятки літературно-критичних і публіцистичних статей, сотні віршів. Дещо з цієї величезної кількості творів Ісікава Такубоку вдавалося опублікувати. Крім того, він працював коректором в одній зі столичних газет, був співробітником редакції літературного журналу «Плеяди». Отож, через рік після приїзду в Токіо у нього з'явилася можливість викликати до себе матір і дружину. Трохи згодом приїхав і батько. Матеріальне становище родини поступово кращало – точніше наближалося до прожиткового мінімуму. Але напівголодне життя попередніх років принесло свої страшні наслідки. В родині з'явився туберкульоз. Спочатку помер маленький син, який народився в жовтні 1910-го року. Ця тяжка втрата прискорила й смерть самого Ісікава Такубоку. Він помер 13-го квітня 1912-го року у віці двадцять шість із половиною років. За місяць до цього, вже приречений, він поховав матір. Друга донька Ісікава Такубоку народилася через два місяці після його смерті. А через рік вона стала круглою сиротою – у травні 1913 року померла Сецуко, дружина Ісікава Такубоку.

У червні 1912-го року посмертно вийшла збірка поета «Сумні іграшки». Його книжки «Жменя піску» та «Сумні іграшки» зробили Ісікава Такубоку найулюбленішим поетом японського народу.

На узбережжі острова Хоккайдо, недалеко від рідних місць поета, йому поставлений пам'ятник. На постаменті висічені рядки:

На північному березі,

Де вітер, дихаючи прибоєм,

Летить над грядою днів,

Чи цвітеш ти, як бувало,

Шипшина, і цього року?

Сорок років дружби між Україною та Японією (містами Києвом та Кіото) урочисто відзначили висадкою Алеї Сакур. Мер японського міста Кіото Дайсаку Кадокава та Голова КМДА Олександр Попов висловили готовність відродити давні хороші стосунки, які останнім часом були дещо втрачені. Учні столичних шкіл, де вивчають східні мови, виявились вправними перекладачами для членів японської делегації. Разом вони створили півторакілометрову алею з 15-ти видів японської вишні. Сакура, до речі, витримує до 25-ти градусів морозу. Крім східних дерев, у парку з'явились і східні скульптури. – «Я тут почуваюсь, як удома, – важає мер японського міста Кіото Дайсаку Кадокава. – Ми дуже раді такому теплому прийому. За роки, коли наші міста є побратимами, у нас з'явилося багато спільного. А тепер є ще й цей парк із сакурами». З інтерв'ю голови КМДА Олександра Попова: «Тут сьогодні багато дітей і молодих киян, і це, я переконаний, є запорукою того, що наші відносини будуть продовжуватись і матимуть вікові традиції».

Квітень японці називають «місяцем Такубоку». Щорік 13-го квітня в Японії відзначається день його пам'яті. Ісікава Такубоку став основоположником реалістичного напряму в формі танка. І не тільки основоположником. Досі жоден японський поет не досяг у танка тих вершин реалістичної майстерності, що були доступні генієві Ісікава Такубоку.

 

Андрій Горбенко,

випускник Університету «Україна»

Газета «Університет «Україна» №7-8, 2013

автор: Андрій Горбенко, випускник Університету «Україна»

видання: Газета «Університет «Україна» №7-8, 2013, час видання: 2013


04/02/2014