Оксана Забужко про Катерину Білокур

Оксана Забужко про Катерину Білокур

 Ніна Головченко

Про феномен Народної художниці України із села Богданівка Київської області Катерини Василівни Білокур бралося писати багато авторів: і Олесь Гончар, і Володимир Яворівський, і Ірен Роздобудько, і Микола Кагарлицький.

Олесь Гончар у вступному слові «Чарівний світ Катерини Білокур» до альбому мисткині 1975 року (видавництво «Мистецтво») визначив її доробок як багатство, яке «Україна вносить до скарбниці мистецтва світового»; а її життя схарактеризував як «роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання і чиєсь нерозуміння, де були й конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню». Нині, коли відкрито більше фактів з життя самодіяльної сільської художниці радянських часів, її біографія видається не просто драматичною, а значно тяжчою.

Володимир Яворівський у романі «Автопортрет з уяви» (1984) створив першу художню біографію Катерини Василівни Білокур, але, на переконання земляків художниці, ‒ ця біографія не відповідає життєвій правді: і у фактах, і у їх інтерпретації, і у спробі передати богданівську говірку письменник сфальшував. Односельці Катерини Василівни навіть зустрічалися з письменником, аби сказати йому про це. Проте, Володимир Олександрович залишився при думці, що має право на художній вимисел. А нащадкам доведеться розбиратися щодо квазіісторизму тексту В. Яворівського.

Микола Кагарлицький упорядкував спогади та роздуми про К. Білокур у двох книгах: «Катерина Білокур. Я буду художником!» (1995) і «Катерина Білокур очима сучасників. Спогади, есеї, розвідки, матеріали з архіву художниці» (2000). Ці праці цінні добором певних фактів та думок односельців і відомих митців про творчість Катерини Василівни Білокур. На вичерпний аналіз та усвідомлення феномену художниці вони не претендують.

У збірці творів для дітей «Ірен Роздобудько про Блеза Паскаля, Вольфі Моцарта, Ганса Андерсена, Катрусю Білокур та Чарлі Чапліна» (серія «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т» (2007) популярна сучасна письменниця по-своєму інтепретувала життєву історію Катерини Білокур. В оповіданні «Що може пензлик? Дитинство Катрусі Білокур» факти з життя письменниці (її особлива увага до природи, квітів; роль у її розвитку як особистості творчості Тараса Шевченка та Оксани Петрусенко) переплітаються із фантазією письменниці. Це скоріше психологічна замальовка, що має на меті сколихнути у юного читача бажання творити, а не осмислення особистості художниці.

Потужною спробою проникнення в мотиви складної творчої долі Катерини Білокур є праця Оксани Забужко «Катерина, або філософія мовчазного бунту: конспект до ненаписаної біографії», що вміщена замість передмови до другого видання книги «Катерина Білокур»: «Катерина Білокур»: мистецтво народне, наївне, високе?» (Родовід, 2011).

 

Узагальнюючи враження від вивчених джерел про життя і творчість Катерини Білокур (у статті більше 50 посилань/коментарів) та широкий культурно-мистецький контекст ХХ ст., не драму, але трагедію відчула Оксана Забужко в історії життя і творчості богданівської художниці, трагедію української сільської талановитої жінки радянської доби.

Вихідною тезою до спроби біографії Катерини Білокур Оксана Стефанівна обрала шевченківську формулу: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини». Завдання ж своєї праці письменниця бачить глибше: «Зрозуміти, розгледіти її в усій її трагічній величі – значить, значною мірою, зрозуміти, що з нами в тому столітті сталось – і якою хворобою був уражений наш дух, досі неспроможний із неї вичуняти» (с.11).

Попри «перманентну війну із зовнішнім світом», «пасіонарність» (Катерина була «трагічно гордою натурою: з тих, хто не гнуться – і ламаються тільки вже разом з головою» (с.12, 13), ніяких чудес у долі Катерини Василівни не трапилося. Усі її поривання до навчання, до мистецтва було обрізано обставинами та традиціями сільського життя; так само не трапилися їй потужні особистості, які були здатні поцінувати її талант і допомогти їй вирватися із села, як колись це зробили для Тараса Шевченка Карл Брюллов і Василь Жуковський. Сільські вчителі не мали такої змоги. А митці радянської доби та компартійні бонзи не мали такого духу в епоху, коли елементарна увага та порядність виявлялися подвигом. Через те, як зазначає О. Забужко, «золотий вік» мисткині – 27–42 роки життя – «загублена молодість» була постійним приводом для оплакування самою Катериною та залишиться невідомою для поціновувачів творчості Катерини Білокур.

Але саме завдяки цим обставинам її не спіткала доля репресованих митців українського радянського «азіатського ренесансу», вона вижила, бо «вижити під більшовиками можна було тільки «не висовуючись»… (с.13)

Хоча, як зазначає Оксана Забужко, навряд чи сама Катерина Василівна глибоко усвідомлювала специфіку політики сталінських часів, причини злиденності українського селянства 30‒40-х років, бо її епістолярна спадщина, її картини визначаються гідною подиву «позачасовістю», «майже цілковитою відсутністю у них історичних координат і реалій радянської доби» (с.14).

А от художнє обдарування Білокур письменниця вважає синкретичним, тобто багатогранним: перша репрезентативна добірка білокурівських листів, видрукована у журналі «Вітчизна» 1982 року, стала «літературною сенсацією» (с.15). Художниця виявила абсолютний слух на живу мову, хоча й на вербальному рівні проігнорувала радянські атрибути села: воно в її інтерпетації архаїчне, святочне, старовинне. І тут Катря цілком логічна: її батьки, так само як і вона, жодного дня не були колгоспниками. Незламність та уперта затятість батьків перед усезагальною колективізацією врятували Катрю, на переконання Забужко, від колгоспного кріпацтва, і тим самим «народили її вдруге – цим разом для духовного життя» (с.19). (Хоча іноді Катерину Василівну в анкетах і змушували писати «колгоспниця».)

Взаємини Катерини з батьками, які жили за селянськими стереотипами, важко характеризувати, і тут Оксана Забужко просто узагальнює: «Багато написано про те, як вони, темні селяни, ні в зуб не розуміли своєї геніальної дочки і старались нагнути її до відповідности життєвим стандартам (ясне діло, якій матері-селянці сподобається мати дочку-«виродка», яка, замість виходити заміж і ростити дітей, «сидить дома і чортів малює»?), і це справді тема невичерпна, а головне, універсальна (якого генія, де й коли розуміло його оточення?) (с.16)

Проте усвідомлення критиком типовості ситуації не применшує трагізму життя Катерини Білокур як дівчини, жінки, художниці, що прожила серед рідних ізгоєм.

Не погоджується Оксана Забужко і з «орадяненням» малярського стилю письма Катерини Білокур, який критики радянської школи намагаються прилаштувати до канонів соцреалізму: «…Це, властиво, естетика релігійного екстазу: святкування божественного, що просвічує крізь земне, ‒ і тільки в цьому контексті її творчість і може бути поправно відчитана» (с.17).

Викристалізовує Оксана Забужко ще один парадокс із життя Катерини Білокур: побут художниці був архаїчним, цукор та масло – недоступними ліками, хата завжди нетопленою (вода у відрі замерзала, а ноги в чоботях промерзали так, що влітку нігті злазили); а вже як почали запрошувати на якісь семінари – то Катря писала: «…На те нема в що ні вбутись, ні вдягнутись, ані запнутись» (с. 20). Тобто, радянське село і 50-х років було голе й босе. Проте, з картин Білокур проступало інше село: барвисте, квітуче, яскраве, багате на сонце, квіти… І її творчістю керівники від радянської культури презентували «квітуче» колгоспне українське село і в країнах Радянського Союзу, і в Парижі.

Але самотньою художницею ніхто не опікувався, ніхто не подбав про те, щоб полегшити її життя для того, щоб глибше й ширше відбувся її химерний художній світ: «Хай сидить, де сидить. Ото поки живе в Богданівці, то вона і Білокур, а як заберемо її до Києва, то вже Білокур і не буде…» (с.23)

Оцю маніпуляцію творчістю та особистістю Катерини Білокур відчувала й сама мисткиня, намагалася щось змінити: у листах «жалілась», учнів шукала. Марно… «…Якби мені була можливість хоч годин дві-три у день помалювати, то я б лічила за щастя. А то проходять дні, тижні, місяці і роки, а я, Боже мій, та яку б же я за той час виконала красу, які прекрасні твори! А я тільки плачу, дивлячись, що стоять полотна, лежать фарби, а я ось ношу в хату торф, а з хати виношу попіл, шукаю і рубаю дрова на розпал торфу, перу ганчірки, топлю піч, ходжу біля хворої матері, пораю їх козу, бодай вона їм здохла! – от так і проходять мої дні… І я січас не художник, а попелюшка» (с. 24).

Останньою спробою сказати світові правду про себе, на переконання Оксани Забужко, було три графічні автопортрети Катерини Білокур, «щасливої колгоспниці» в зеківській кухвайці – 1950, 1955, 1957 років. «…Коли переглянути їх усі підряд як слайд-шоу, вийде на очах старіюча («чорніюча») жінка, яка підносить руку до лиця, готуючись чи притримати спадаючу хустку, чи затулити собі рота, як буває в мить розпачу чи жаху. І це, либонь, і є найвимовніша автобіографія Катерини Білокур  – та, в якій (надто в трагічних «візантійських» очах, акцентованих за тою-таки іконописною традицією) сказано все, чого вона не могла про себе розповісти словами» (с.29).

Кольторологічно/біографічне есе Оксани Забужко про Катерину Білокур – спроба глибинного осмислення таланту, що народився в українському селі, але відбувся не повною мірою через те, що творче поривання не було належним чином підтримано та поціновано ні родиною, ні колегами по цеху, ні радянською державою. Усвідомлення життя Катерини Білокур як «філософії мовчазного бунту» дає змогу дійти висновку про те, що духовність українців ХХ століття мала епізодичний, локальний характер: уражена хворобою неосвіченості, низького рівня загальної культури, бідності, страху та пристосуванства, вона іноді спалахує, але ніяк не розгориться як потужне переможне полум’я.

Сільський голова (с. Богданівка) Юрій Борисенко: У музеї-садибі К.В. Білокур ми збираємо все, що є у світі про Катерину Василівну Білокур, нашу видатну землячку. І її картини, і її речі, і статті, і книги, і альбоми, і відеорепортажі, і кінофільми (зокрема, у нас є фільм «Буйна» виробництва «Укртелефiльм» (1990). Режисер Вiктор Василенко). Щодо книги В. Яворівського, то, дійсно, ми намагалися із цим автором дебатувати. Але наш діалог мав такий приблизно характер, як ото у вірші М. Некрасова «Размышления у парадного подъезда…» Проте, ми вдячні всім, хто популяризує ім’я нашої знаменитої землячки. А особливо тим, хто крізь захопливі «охи!» та «ахи!» намагається виявити суть цього феномену та дати урок наступним поколінням українців стосовно того, що талант треба цінувати, підтримувати й розвивати, а не заганяти в стереотипи. Адже це наше спільне духовне багатство.

Зі свого боку, ми зберігаємо та розвиваємо меморіальний комплекс К.В. Білокур, продовжуємо справу, якою опікувалася з 1977 року перший директор музею Ольга Климівна Білокур. На ушанування пам’яті К.В. Білокур 2012 року ми започаткували мистецький фестиваль «Катеринина пісня». У рамках фестивалю, що проходить у селі Богданівка Яготинського району Київської області влітку, на початку червня, відбуваються конкурс колективів художньої творчості, виставка виробів народних майстрів, вишиванок, малярських робіт тощо. 2013 року фестиваль триватиме 8‒9 червня. Запрошуємо до участі в ньому всіх, хто цінує, зберігає та примножує українські мистецькі традиції. На нашу ініціативу цього року вже відгукнулися Центр художньої творчості та кафедра дизайну Університету «Україна» (Київ), арт-салон «Арка» (Київ).

Завідувач Меморіального музею-садиби К.В. Білокур в селі Богданівка Ольга Шаповал:

− Екскурсії в Музеї-садибі Катерини Білокур проходять частенько, групи відвідувачів формуються переважно туристичними агенціями, що опікуються культурними родзинками України. Проте нерідко до нас заїжджають люди, які просто побачили вказівні знаки про музей Катерини Василівни по трасі Київ – Харків.

Категорії різні: і співвітчизники, і громадяни Франції, Німеччини, Канади, США; і школярі, і студенти; і лікарі, і вчителі; і мистецтвознавці, і ті, що вперше чують про Катерину Василівну.

Ніхто з відвідувачів після екскурсії не залишається байдужим: їдуть далі в Яготинську картинну галерею, де виставлено 72 роботи Катерини Білокур (бо у нас тільки сім); відвідують Національний музей народного декоративного мистецтва в Києві, де представлено більше 30 її полотен. Люди захоплюються, хвилюються, плачуть… Нікого доля Катерини Василівни не залишає байдужим. Я розповідаю про Талант, на який була обдарована сильна духом українська жінка. Попри злидні та нерозуміння, попри неосвіченість та відсутність елементарних умов для творчості, вона кохалася на квітах, вона творила Красу.

А завершую екскурсію побажаннями від Катерини Василівни, які розсипано у її листах:

…І чого ж Вам такого гарного побажати? Ага, здумала. Ой, нехай Вам так Бог пошле, щоб Ви ще довго і довго жили. І щоб кожної зими Вам було чим топити хату. І щоб в хаті завжди було тепло і привітно. І щоб хоч і глевкий, але щоб завжди був хліб на столі. А з усім іншим – то миритися можна…

Багато суму і жалості було в моєму житті. Багато одинокості. Але мала я таке велике незрівняне щастя – творити, малювати квіточки, усю красу земну, що, мабуть, то Бог нагородив мене, прощаючи.

Прийміть же, людочки, і ці не мудрі, але від щирого серця слова. Не плачте, а ще дужче покохайте свою працю. І хоч словом ласкавим одне до одного озивайтеся. Що ж діяти, треба жити, як кому найменовано...

автор: Ніна Головченко

час видання: 2013


25/01/2013