Рішення (новела)

Рішення

(новела)

 

СТРОКАНЬ Наталія,

студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика»

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», місто Київ

 

Кожного дня ми приймаємо низку рішень, що наближають нас до головної мети нашого життя – бути щасливими. Але що потрібно людині, аби прийняти вірне рішення!? Порада, самоаналіз. Можливо, цього і вистачить.

Та я потребувала чогось більшого...

Мені пригадується, що це був нічим не примітний день. Земна куля, як і завжди, оберталася навколо своєї осі. Країни не приймали безглуздих законів. А люди квапились у своїх звичайних справах, думаючи про звичайні проблеми. Лише для мене все було трохи інакшим! Їхавши в автобусі, я дивилася в запорошене вікно, в якому миготіли обличчя перехожих. Обличчя за обличчям, і я поринала у безмежний світ коротких кінострічок-спогадів. А автобус, як і раніше, їхав крізь вузенькі вулиці та сквери, торкаючись залізним днищем до асфальтних міських вен.

Але в одну мить безтурботність може змінитися на хаос. Усього один необдуманий ривок, і машина, що поспішає назустріч із долею, встромилася в одну зі сторін автобуса...

Інколи, намагаючись пригадати подробиці, я бачу жах в очах людей, стогін скалічених тіл і біль, що пронизав мене.

Не в силах боротися, мої повіки важчали. Пітьма все більше поглинала мене.

− Відкрий очі! – все чувся мені дитячий голос. – Відкрий...

Зібравши останні сили, я відкрила очі. І в ту ж мить гаряче повітря наповнило мої легені, а очі споглядали велич пустелі, де розпечене повітря шукає спокій у щілинах землі, що розповзлися всесвітньою павутиною думок. Я оберталася навколо себе, аби знайти відповіді. Та лунав лише дитячий сміх. Упала навколішки від запаморочення, втративши останню надію на спасіння. Думки про божевілля все виразніше лунали у моїй голові.

…Але раптово, з відблиском сонця в моїх очах, переді мною з’явилася дівчинка в білій шовковій сукні.

Проміння сонця, що грало в її русявому волосі, надавало йому відблиску заходу сонця. А її зелені очі стали для мене справжньою оазою серед пустельних долин.

Вона посміхнулась і промовила:

− Йди за мною. У нас мало часу...

Не гаючи ні секунди, я підвелася і пішла за нею. Чи були в мене запитання? Їх було надто багато. Але кожне сказане мною слово, здавалося, звучатиме так нерозумно і безглуздо, що я просто слідувала за нею.

Ми йшли дуже довго... Кілька годин – це точно. І розколота земля змінилася на піщані гори. Вони нагадували мені вулиці мертвого міста, яке переслідує співчуття до власного існування.

− Прийшли! Ти готова? – спитала вона.

− До чого?

− До минулого! − з недитячою серйозністю промовила вона.

− А якщо я відповім «ні», що тоді?

− Тоді... Ти втратиш майбутнє, − із глибоким смутком відповіла вона.

− А що у ньому такого, що заради цього треба пригадати увесь жах минулого?

− Зміни... У прийдешньому завжди зміни!

− Усе зміниться на краще?

− Щиро сподіваюся! − з такою до болю мені знайомою надією відповіла вона.

− Тоді... Я готова!

Кивнувши із вдячністю, вона взяла трохи піску у свої маленькі долоні і повільно, немов володарка часу, почала його розсипати, піщину за піщиною. І як тільки остання торкнулася землі, піщані гори піднялися у повітря, огортаючи нас своїми безжальними руками.

Піщані стіни стискали мої груди невидимими нитками, і лише биття серця я чула так само виразно. І з кожним новим ударом я відчувала біль. Біль від щастя, тих днів, яких уже не повернути; біль від розлуки, що душить зсередини. І горя. Такого простого людського горя.

Та окрім болю у розум врізалися спогади про ту ніжність, із якою я покохала його. Людину, що змогла запалити в мені давно втрачену надію. Але гіркота від страждань упевнила мене в тому, що ніжність моїх почуттів − співчуття до самої себе, а надія – всього лише наївність. І я переосмислила... Він не кохав, і я не кохала. Йому була потрібна покоївка, а мені, хоч і не справжня, але родина, якої я ніколи не мала.

Тоді я вирішила, що б не трапилося, я не дам йому вбити те останнє, що може подарувати мені життя... Справжнє!

Із моїх очей упала сльоза, зберігаючи в собі частинку сповіді перед собою. І впали піщані кайдани.

− Тепер ти знаєш, чого хочеш!? Тепер я відведу тебе додому, − прошепотіла вона, стрімко покрокувавши уперед, залишаючи мене позаду, наче тінь.

− Хто ти?

Вона зупинилася. Повільно обернулась і боязко відповіла:

− Скоро моє серце буде битися поруч із твоїм...

Моя рука мимоволі доторкнулася лона.

− Не вбивай мене... Мамо!

Все стало на свої місця! Спогади, переосмислення, рішення.

Я бігла до неї, до моєї єдиної і неповторної. Та час уповільнився, а земля під ногами почала тремтіти. Одна секунда, і між нами пролягла бездонна прірва. Усе вирішував один стрибок.

Крок. Біг. Стрибок... І я лечу в пітьму.

«Ми маємо розпрощатися, аби знову зустрітись!» – із цими словами на устах я прокинулася вже на лікарняному ліжку.

А невдовзі я дізналася, що внаслідок аварії я отримала струс мозку, тому була непритомною деякий час... Та загалом із нами обома все було добре!

Через кілька годин до мене в палату зайшов він. Усе, про що він турбувався, – коли я буду в змозі зробити аборт. Та моя відповідь його не втішила. Він пішов, і з тих пір я більше його не бачила.

Із того дня минуло дев’ять років. І кожного ранку я споглядаю, як зелені очі зустрічають із захватом світанок, радіючи життю. А проміння безтурботно грається в її русявому волоссі. І серце огортає те саме щастя, якого я так прагнула...

Так що ж потрібно, аби прийняти правильне рішення?

Одного разу ви відповісте на це питання. А потім ваше серце теж огорне щастя!

автор: СТРОКАНЬ Наталія, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», місто Київ

час видання: 2012


11/12/2012