Життя - безцінний дар

Життя - безцінний дар

 

Людське життя – зазвичай, не якийсь прямий і рівний проспект. Усе в ньому трапляється. За радісними і світлими днями можуть наступати сумні і чорні, успіхи змінитися невдачами, а гіркі втрати – гарними надбаннями. Щоб не розгубитися, правильно зорієнтуватися, потрібно просто бути Людиною.

Хтось скаже: надто загальні міркування, поради. Але якщо це розкрити на конкретному прикладі з життя, на конкретній людській долі, то і висновки будуть відповідні і слушні. Тож читачам пропонуємо розповідь-сповідь вінничанки Наталії Іванівни Штифурко, яку вона виголосила на зібранні студентів Вінницького соціально-економічного інституту, присвяченого присвоєнню місцевому осередку спілки студентів-інвалідів “Гаудеамус” імені Василя Думанського.

Ми нічого не змінювали в основній частині виступу Н.І. Штифурко (крім стилістичних правок), наскільки він був змістовним і, на наш погляд, дуже повчальним.

У житті багатьох людей бувають такі обставини, коли не знаєш, куди йти, коли перед тобою відкривається прірва, і ти стоїш на її краю. Здається, що весь біль і відчай світу одним пекучим клубком зосередилися у твоїх грудях і душі. Та лише одне запитання набатом б’ється у твоєму мозку: - “Чому?!” Але на це запитання немає відповіді і немає розради. І не бачиш виходу, лише як кинутися вниз головою у цю страшну безодню і покінчити з цим болем і відчаєм, та й і з самим життям раз і назавжди.

Одного разу і я стояла на краю такої прірви. Мабуть би, й кинулася в обійми темряви. Але, слава Богу, що у цю хвилину розпачу і відчаю на очі потрапила газета “Сільські вісті”. Згорнута саме так, що етюд “Вибір” був саме тим, за що зачепився мій зір. “Вибір” – мабуть, це слово змусило мене взяти газету до рук, бо в ту хвилину я справді робила вибір: між життям і смертю, між світлом і темрявою. А слова: “Я піду тільки до нещасних, бо у темряві навіть запалений сірник світло. Як не матиму смолоскипа, щоб знайти і освітити вихід з недолі, то, може, хоч сльози комусь утру. Якщо чим утішу бодай одне серце, тоді мій дух лагідно витатиме коло нього, і я, коли скінчиться мій час, уже не умру, а лише перестану бути”. Ці слова втіхи були написані саме мені, саме до мене автор етюда Василь Думанський говорив у ту хвилину і саме мені утер сльози, розрадив і показав вихід із недолі. Хочу сказати, що вихід завжди є, тільки з великого відчаю людина не помічає його. Та робити останній крок не варто, бо попереду життя і, можливо, найкраща його половина.

Потім були листи, “журавки”, як називав їх Василь. Листи, в яких Василько підтримував мене, давав пораду, втішав. Була єдина зустріч у Серединці, в його рідному домі, на презентації книжки “Листопад”. Ця зустріч справила на мене незабутнє враження. Людина з немічним, кволим тілом і такою великою й ніжною душею та розумним, глибоким поглядом синіх очей. Як він розумів людей, як міг, спілкуючись, доторкнутись саме до тих струн людського серця, які відгукувалися гармонією звуків і думок, як умів втішати, як умів підтримувати розмову на будь-яку тему! Коли з ним спілкувалась, не відчувала, що він - людина з фізичними вадами. І розуму, і душевності, і мудрості, і мужності, і сили волі та витримки у Василя було стільки, що вистачило б на багатьох фізично здорових людей. З ним було так просто і легко. Розумів з напівслова. Багата уява давала можливість говорити на безліч тем, і відчуття присутності просто геніальної, розумної людини не залишало мене протягом усієї зустрічі.

Потім знову були листи. В одному з них Василь написав: «У кожного є свій дім, побудований ним, і є сім’я, є діти, в яких продовжуються батьки. А у мене є ти. Мабуть, я для того і жив так довго, щоб одного разу врятувати тебе, і в цьому полягала моя місія на землі. Коли я перестану бути, я на світ буду дивитись твоїми очима, бо продовжусь у тобі».

Я вдячна Богові, що була знайома з такою людиною, як Василь Михайлович Думанський, що моє життя, завдяки йому, не мало такого трагічного кінця, що життя моє продовжується. Тішуся дітьми, онуками, добре живемо у сім’ї. А найголовніше – на роздоріжжі мого життя мене знайшов Ісус Христос. Постукав у мою зболілу душу, і я відкрила йому двері свого серця, визнала свій жалюгідний стан, покаялась. Господь дарував мені свою любов, полегшення, втіху, прощення, спокій і дар вічного життя. Я навіть боюсь подумати, що б я втратила, якби все скінчилося тоді, того зимового вечора. Але Господь любить мене, як кожного із вас, і через Василя відвів мене від краю прірви. Згодом до Господа прийшли мій чоловік і старший син. Тепер ми під Божим благословенням, а це ні з чим не зрівняти.


Газета "Університет "Україна", №5-6, 2006

видання: Газета "Університет "Україна", №5-6, 2006, час видання: 2006


24/02/2010